2. Козаччина та українська культура

Коли вже козаччина та її інтерпретації настільки вплинули на українську суспільно-політичну думку, то що ж тоді казати про культуру! Якщо вірити деяким дослідникам та публіцистам, мало не вся українська культура має витоки на Січі. За словами О.Апанович, "..."гопак" і "метелиця" народилися на Запорожжі, як і деякі інші танці. Тут був і "вертепний театр". Створені козаками думи й пісні ще й тепер викликають захоплення. Визначне явище громадського й духовного життя запорожців – кобзарство... Розвинулася й досягла досконалості на Запорожжі військова музика. Народна картина "Козак Мамай" кілька століть висіла чи не в кожній хаті..." [Апанович, с. 15].

Більш ґрунтовний М.Драгоманов зазначав, що принаймні у XVII-XVIII ст. козацтво якщо й не породило, то справило дуже значний вплив на більшість істотних явищ української культури, – як народної, так і "високої". По-перше, "близости духовенства с казачеством... следует приписать проявление жизненности в южнорусской литературе XVI-XVIII в., которая иначе грозила остаться исключительно схоластической или псевдоклассической.(...) Другая сфера литературной деятельности в Южной России уже прямо обязана своим развитием казачеству. Это историография, богатство которой в XVII – нач. XVIII в. представляет такой контраст бедности национальной историографии в тогдашней северной Руси... Одно перечисление важнейших памятников этой историографии указывает на их значение" [Драгоманов, с. 23]. Він називає літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка, "діаріуші" С.Зорки, П.Орлика,

297

Ханенка, а також "Історію русів". Нарешті, "плодом солидарности казачества с народом была богатая народноистори-ческая поэзия Украины... Южнорусский исторический эпос, всецелое произведене казачества, может всего лучше опровергнуть мнение, что казаки Южной Руси были только разбойники и искатели зипунов, элемент антиобщественный" [Драгоманов, с. 23-27].

Варто зауважити, однак, що "всецелым произведением" козацтва Драгоманов називає лише історичні пісні. Справді, не варто приписувати йому й фольклор на кшталт "ой лопнув обруч та коло барила, дівчина козака сім раз обдурила", – адже "козаком" народ називає будь-якого непоганого хлопця, якщо до нього добре ставиться. Можемо додати до переліку культурницьких заслуг Запорожжя та козацької еліти Гетьманщини також формування таких самобутніх культурних явищ, як кобзарство (див. Музика), архітектуру "козацького бароко", східну версію "сарматського портрета" тощо.

Натомість із кінця XVIII ст., після ліквідації Гетьманщини та Січі, надзвичайно потужним культуротворчим фактором виступає вже не саме козацтво, а пам’ять (чи, точніше, міфи) про нього, що спершу носить характер переважно пасивно-ностальгійний, але поступово трансформується в мистецькі, ба й політичні концепції та програми. Початок цьому міфотворенню кладуть "История русов" та "Енеїда" Котляревського, бічними його пагонами стають ностальгійні сатири Г.Квітки-Основ’яненка "Пан Халявський" та "Конотопська відьма", "малоросійські" твори М.Гоголя, а вже бурхливого розвитку козацька міфологія зазнає в поезії Шевченка.

Однак ще перед Шевченком та Гоголем короткого нападу козакофільства (точніше, "мазепофільства") зазнала література європейського романтизму. Трагічна постать гетьмана Мазепи, "коварного ізмєнщика", до невпізнаваності розмальована прудкими перами Дж.Байрона ("Мазепа"), О.Пушкіна ("Полтава"), В.Гюго ("Мазепа"), Ю.Словацького посіла місце серед розмаїтих Гяурів, Чайлд-Гарольдів, Корсарів, Алеко та інших байронічних героїв майбутніх шкільних програм. На додаток можемо згадати поему "Наливайко" К.Рилєєва, "Zamek Kaniowski" С.Гощинського та багато іншого. Історичні реалії козаччини та загалом України відіграють у більшості цих творів роль декорації, зручної для побудови типової романтичної поеми із похмурими персонажами, трагічними подіями та "великими пристрастями".

Не те бачимо в Шевченка та Гоголя. Для авторів "Гайдамаків", "Тарасової ночі", "Страшної помсти" та "Тараса

298

Бульби" часи козаччини були не декорацією, як для Байрона чи Пушкіна, а поетичною реальністю, часто справжнішою за фізичну реальність Петербурга часів "фельдфебеля-царя".

Популярність ранніх, "малоросійських", творів Гоголя серед російської публіки існувала в руслі загального зацікавлення українською, особливо – козацькою тематикою в 1830-1840-х pp., коли ще російське суспільство ніхто не лякав жупелом "мазепинства". Це "салонне українофільство" незабаром набило навіть декому оскомину, так що один з героїв тургенєвського "Рудіна" не без знайомості предмета кпив над "малоросійською поезією" подібного штибу: "Сяде казачино Наливайко на кургане, грае, грае воропае, гей-гей!"

На відміну від Гоголя, який знайшов у запорозькому товаристві християнсько-лицарський ідеал, забажавши вилікувати ним хворе на душевну мертвотність суспільство Російської імперії, Шевченко створив з козацького матеріялу міф НАЦІОНАЛЬНИЙ, суто український, і вже після нього рідко яка птиця в нашій літературі (та й не лише в літературі) могла кудись долетіти, не побабравшись у козацькій тематиці. На щастя для справжніх митців, ця тематика охоплювала, як ми вже пересвідчилися, так багато таких різних явищ, що кожен міг знайти там щось на свій смак і розсуд.

Отже, перший український "справжній" роман – "Чорна рада" П.Куліша, а за ним – "козацькі" романи М.Старицького, Д.Мордовця, І.Нечуя-Левицького, і навіть засилля народницьких мистецьких концепцій, що вивело на авансцену українського письменства "гнобленого мужика" замість "славного козака", наділило того мужика рисами бунтівливого козацького нащадка – на кшталт Миколи Джері в Нечуя-Левицького або Чіпки в Панаса Мирного.

Перша "справжня" українська опера – "Запорожець за Дунаєм", а за нею – цілий натовп вусатих оперних співунів у шароварах із бутафорськими шаблюками (див.: Музика, Фольклор).

Кожному значному українському художникові також належало написати принаймні одне велике "козацьке" полотно, яке потім оголошувалося, часом усупереч очевидному, мало не вершиною його творчості (як от "Козак у степу" чудового пейзажиста С.Васильківського, або "Похорон кошового" – рання й малохарактерна робота геніального О.Мурашка).

Навіть науковці-гуманітарії в цей час подають патріотизм та любов до козаччини як основний стимул, необхідну умову своєї діяльності, як от Д.Яворницький у передмові до першого видання "Історії Запорозьких козаків": "Перш ніж узятися за

299

зображення історичної долі війська запорозьких низових козаків, він (автор) багаторазово об’їжджав усі місця колишніх Січей, часто плавав по Дніпру, спускався через пороги, оглядав острови, балки, ліси, шляхи, цвинтарі, записував козацькі пісні, народні перекази...

У всьому цьому він керувався виключно любов’ю (і нічим іншим) до запорозьких козаків, яка зародилась у нього ще з раннього дитячого віку..." [Яворницький, 1990, с. 11].

Таким чином, уже на матеріалі літератури й мистецтва XIX ст. можна окреслити кілька головних спонук чи мотивів до використання "козацької" тематики. По-перше, це зручна романтична декорація – "незіпсуті цивілізацією" герої на тлі незайманої природи українських степів; природність у вияві почуттів та пристрастей. Далі, це історія козаччини – невичерпний резервуар крутих сюжетів для пригодницьких романів, довга галерея мальовничих героїв – і "справжніх мужчин", і підступних негідників.

Коли ж сформувалася рання національна міфологія в обох її головних варіантах – народницько-січовому та старшинсько-державницькому, – то звертання до козацької тематики стало неодмінно передбачати й певне ідеологічне навантаження. Передусім, ясна річ, ішлося про виховання у читача українського патріотизму, любові до власної історії та її героїв. А поза цим – починалися розбіжності. Автори народницького напрямку зображували переважно рядових запорожців та "рух козацьких мас", а ідейне навантаження ґрунтувалося на таких цінностях, як січовий демократизм, дух братерства, любов до свободи й ненависть до гнобителів.

Романісти-"державники" натомість створювали романи-біографії козацьких вождів – особливо Мазепи та Хмельницького, змальовуючи їх мудрими державцями, невтомними просвітниками, вправними політиками європейського масштабу (напр., трилогія Б.Лепкого про Мазепу, роман Ю.Косача "Рубікон Хмельницького" тощо).

Ці загальні орієнтації в "козакофільчій" літературі проіснували донині, поширившись і на музичне мистецтво, театр, кіно. Хіба що в різні періоди, залежно від суспільно-політичної ситуації та культурної кон’юнктури, домінувала то одна, то інша з-поміж них. Не дивина, що досить регулярно з’являлися в українському мистецтві (і радянському, й "діаспорному") нові романи, п’єси, фільми про Хмельницького та Мазепу, про Сірка та Богуна, і щоразу образи головних героїв змінювалися мало не до невпізнання.

300

Підйом українського національного руху після 1905 року породив, зокрема, українську популярну книжку – й не дивина, що особливо популярними були книжки про козацтво ("Історія України-Руси" М.Аркаса, повісті А. Кащенка). Детально це явище проаналізовано в нарисі "Книжка", ми ж тут зауважимо, що книжки Аркаса та особливо Кащенка були першими орієнтованими на справді масового читача, на комерційний успіх та позбавленими відвертої політичної тенденційності (якщо не рахувати їхнього загальнопатріотичного спрямування).

Не те бачимо по громадянській війні. В Західній Україні та на еміграції козацька тема в літературі й мистецтві офарблюється в державницькі кольори й цілком перетворюється на політичну тенденцію (як от у трилогії Б.Лепкого "Мазепа", в поезіях та "Книзі спостережень" Є.Маланюка). "Позитивний" козак стає суворим дисциплінованим лицарем, натомість "вольниця" проклинається, на її дух в українському суспільстві покладається вина за всі невдачі національної революції 1917-1920 pp. (як зауважувалося раніше, в історичній науці цю тенденцію ясно видно в праці В.Липинського ["Україна на переломі"]).

Натомість у підрадянському мистецтві цих літ бачимо спроби, часто дуже успішні, аналізу "козацьких" первнів в українській масовій свідомості без прямого апелювання до історичної козаччини. В письменстві – це "Чотири шаблі" та "Вершники" Ю.Яновського, "Повстанці" та "Третя революція" В. Підмогильного, поема "Мазепа" В.Сосюри, в театрі – Шевченкові "Гайдамаки", поставлені Лесем Курбасом; нарешті, "Звенигора" О.Довженка продовжила в кіно українську традицію – започатковувати новий вид національного мистецтва твором "козацької" тематики.

Варто зауважити, що всі названі твори (крім, хіба що Сосюриної поеми) – видатні події в українській культурі, ба навіть її шедеври. Це зайвий раз показує, що розкриття явища козаччини, якщо його розуміти не буквально-костюмно, а як глибинний і тяглий феномен народного життя, здатний дарувати нові й нові художні відкриття.

Однак з другої половини 1930-х pp. глибинне осмислення знову замінилося поверховим ілюстраторством, а художні відкриття – свавільними тлумаченнями історії, продиктованими сталінською ідеологічною доктриною. В цей період з’явилося кілька "епохальних творів", як от тритомний роман І.Ле "Хмельницький", п’єса тієї ж назви О.Корнійчука, фільм І.Савченка та опера К.Данькевича за цією п’єсою, двотомна

301

"Переяславська Рада" Н. Рибака тощо. З цих творів радянський читач (глядач, слухач) міг дізнатися, що Хмельницький підняв селянське повстання проти панів, аби возз’єднати Україну з братньою Росією й зажити разом, довго й щаливо. Залишалося неясним, чому ж вони одразу не назвалися Радянським Союзом?

Хрущовська "відлига" не означала жодною мірою відмову від, словами І.Лисяка-Рудницького, "переяславського міфу", але зробила можливими твори, де, вбираючи героїв у шаровари та жупани, автор, власне, вивчав український національний характер та несміливо роздумував про національну долю. Йдеться передусім про роман "Козак Мамай та Чужа Молодиця" О.Ільченка, проте й традиційні історико-пригодницькі книги, як от "Іван Богун" І.Цюпи чи "Семен Палій" Ю.Мушкетика, в цей час виглядають уже не так приторно-тенденційно.

Майже радикальну зміну в "козацьку" літературу та кіно принесли шістдесятники. Показово вже те, що попри загальний "модернізаторський" та "космополітичний" (навіть "космічний") настрій їхньої творчості, багато хто з них звернувся до цієї тематики – згадаймо хоча б "Ніч Івана Богуна" М.Вінграновського, "Мальви" Р.Іваничука, а також фільми "Пропала грамота" та "Ніч перед Різдвом" Ю.Іллєнка. Все це – твори не "фабулярні", а виразно філософські, але водночас – провідне місце в філософських пошуках авторів посідають проблеми національної свідомості та національної долі. Навіть перевірені, заслужені соцреалісти – як от Олесь Гончар – у цей час виносять на суд глядача романи-роздуми про козацьке минуле та ніби світле сьогодення ("Собор"). Цікаво, до речі, що собор у Гончара – саме козацький собор, а не, скажімо, лаврський. Справа не лише в дніпропетровському походженні автора, а й у використанні ним народницької, "низової" версії козацьких міфів – з їхнім натиском на демократизм, антишляхетство, мало не соціалізм запорожців.

Та й це не врятувало від нагінок авторів "Собору" й "Мальв" – на початку 70-х років навіть у "радянізованому" варіанті роздуми про національну долю як щось особливе, окреме від долі "загальносоюзної", стали неприйнятними для режиму. Дозволялися хіба що "козакофільство" неглибоких пригодницьких романів Володимира Малика, та ще мультики В.Дахна про те, як троє кумедних чоловічків у шароварах з оселедцями варили куліш та грали у футбол. Утім, книжки Малика зачитували до дірок, а мультикові козаки Дахна на тодішньому мас-культурному безриб’ї набули чималої популярності, лише незначно поступаючись московським мультгероям – Вовкові,

302

Зайцеві та Чебурашці за частотою використання в естетичному оформленні радянського громадського побуту.

Це можна вважати зайвим свідченням того, що козацькому роду таки нема переводу. У 80-і роки, коли режим дедалі більше впадав у маразм, постарілі шістдесятники відновили спроби по-сучасному поглянути на козацьке минуле. З’явилися поеми "Маруся Чурай" та "Дума про трьох братів неазовських" Л.Костенко, цікаві романи – "Я, Богдан" П.Загребельного, "Три листки за вікном" В.Шевчука.

Але справжню повінь "козацьких" публікацій принесли часи "перебудови" та "розбудови державності". Перевидано більшість класичних текстів про козаччину – від наукових праць Грушевського й Яворницького до романів Кащенка. Прилавки книгарень завалила безліч брошурок-метеликів про гетьманів, кошових та інших героїв-лицарів. Не забарилися й художні твори. Часом це були речі явно спізнілі, що перележали в письмових столах авторів, як от "Наливайко" Вінграновського, "Мазепа" Г.Колісника. Часом – явні продукти патріотичного кон’юнктурництва, як от кінострічки "Козаки йдуть", "Дорога на Січ" та інші подібні витвори пострадянського мистецтва. Але по-справжньому вартісних явищ у цьому морі продукції поки що не видно.

Натомість воскресло козацтво як суспільна структура, з усіма належними атрибутами – шароварами, вусами, шаблями, отаманами та гетьманами. Втім, Січі поки що не відбудовано (острів Хортиця має статус заповідника), а кримські татари тепер стоять за українську державність, тому сучасним козакам, очоленим гетьманом Вячеславом Чорноволом, залишилося здійснити лише один історичний подвиг – урочисто скасувати Переяславську угоду. Наступним гетьманом було обрано генерал-майора Муляву, на той час – головного "ідейного вихователя" українських Збройних сил. Чи не головним наслідком його армійської діяльності стало перетворення колишніх "червоних куточків" та "ленінських кімнат" у військових частинах на "світлиці", де розвішано прикрашені рушниками портрети козацьких гетьманів та, звичайно ж, Тараса Шевченка. А на обід та з обіду українські вояки нині ходять, співаючи:

А попід горою,

яром-долиною,

козаки йдуть!

303

Література

1. Андрущенко В.П., Федосов В.М.. Запорозька Січ як український феномен. – К.: Заповіт, 1995. – С. 175.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – Дніпро, 1991. – С. 335.

3. Аркас М. Історія України-Руси. – К.: Вища школа, 1991. – 150 тис. прим.

4. Величко С. Літопис: У 2 тт. – Дніпро, 1991-1992.

5. Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К.: Изд-во АН УССР, 1956.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 7, 8.

7. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – К.: Радянський письменник, 1991.

8. Довідник з історії України: У 3 тт. /За ред. І.Підкови та Р.Шуста. – К.: Генеза, 1995.

9. Драгоманов М. Малороссия в ее словесности. / У кн.: Вибране. – К.: Либідь, 1991.

10. Єнсен А. Мазепа. – К.: Український письменник, 1992.

11. Ільченко О. Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай та Чужа Молодиця. – К.: Дніпро, 1967.

12. История Русов. / Репринтное воспроизведение изд. 1846 г. – К.: РИФ Дзвін, 1991.

13. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова: У 2 тт. – К., 1874.

14. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991.

15. Кащенко А. Зруйноване гніздо: Історичні повісті. – К.: Дніпро, 1991.

16. Лазаревский А. Люди старой Малороссии. – К., 1888.

17. Липинський В. Україна на переломі. – Філядельфія: СЄДІ, 1991.

18. Лисяк-Рудницький І. Дослідження з козацької історії. / У кн.: Історичні есе. – К.: Основи, 1995. – Т. 1.

19. Лисяк-Рудницький І. Переяслав: історія і міф. / У кн.: Історичні есе. – К.: Основи, 1995. – Т. 1.

304

20. Лисяк-Рудницький І. Козацький проект Міхала Чайковського. / У кн.: Історичні есе. – К.: Основи, 1995 – Т.1.

21. Малик В. Посол Урус-Шайтана. – К.: Молодь, 1972.

22. Малик В. Фірман султана. – К.: Молодь, 1974.

23. Мицик Ю., Плохій С, Стороженко І. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990.

24. Наливайко Дм. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. – К.: Дніпро/Основи, 1992. – С. 500. (бібліографія на 294 позиції).

25. Оглоблин О. Хмельниччина і укр. державність. – Нью-Йорк, 1954.

26. Оглоблин О. Гетьман Мазепа та його доба. – Мюнхен, 1960.

27. Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959.

28. Пригара М. Козак Голота: Збірка оповідань за мотивами українських народних дум. – К.: Веселка, 1980. – 50 тис. прим.

29. Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе. – 1765.

30. Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть. Автори-упорядн. Свєнціцька В, Откович В. – К.: Мистецтво, 1991.

31. Шевченко Т.Г. Повна збірка творів: У 3 тт. – К.: Держлітвидав, 1949.

32. Шелест П.Ю. Україно наша Радянська. – К.: Політвидав України, 1972.

33. Яворницький Дм. Історія запорозьких козаків: У 3 тт. – Львів: Світ, 1990-1991.

34. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до XVIII ст. – К.: Генеза, 1997.

35. Эварницкий Д. (Яворницький Д.) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – К.: СПб, 1888. – Т. 1, 2.

36. Яновський Ю. Чотири шаблі. – К.: Дніпро, 1990.

37. Яновський Ю. Вершники. / У кн.: Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1970.

38. Longworth Ph. The Cossacks. – N.Y., 1970. – P.409.

305

Євгенія Кононенко

Різні словники та енциклопедії по-різному визначають поняття колекціонування. Загалом, ці визначення тавтологічні, але серед них можна виділити дві групи: це або "зібрання певних однорідних предметів, що мають науковий, художній чи історичний інтерес", або просто "систематизовані зібрання однорідних предметів". Неозброєним оком видно, що друге визначення ширше, перше-вужче. Згідно з першим визначенням, зібрання зразків компостерів трамваю номер 15 колекцією не є, оскільки не має ні художнього, ні наукового, ні навіть історичного інтересу, а згідно з другим – колекцією є системне зібрання будь-яких однорідних предметів.

У кожній родині, в кожному помешканні майже кожен предмет наявний у множині. Кожен мешканець має не єдину пару взуття, не одну книгу на полиці в шафі, не одну каструлю на кухні. Якщо дозволяє матеріальний рівень, цих та інших предметів прагнуть мати побільше. Та чи є їхнє накопичення колекціонуванням? "Ти колекціонуєш взуття", – кажуть жінці, що добирає черевики до кожної сукні, наголошуючи на характерній особливості колекціонерства – накопиченні певних предметів у кількості, що значно перевищує функціональні потреби. де ж межа між накопиченням певних предметів, котрих просто хочеться мати якомога більше, і власне колекціонуванням? У кожній більш-менш інтеліґентній українській радянській

307

родині була певна кількість платівок "для душі". Купували те, що подобалося, зберігали старі довоєнні записи, та чи були то колекції? Існували нечисленні колекціонери-меломани, яких було порівняно небагато. Колекціонером стає той, хто прагне мати всі предмети з певної підсистеми, а не лише те, що йому звеселяє душу. Власне, душу йому (колекціонеру), звеселяє якомога більша повнота підсистеми – або й системи, якщо вона не така безмежна, як, скажімо, поштові марки.

...Якщо слово "колекція" вимовляється, так би мовити, в дожовтневому контексті, то з найбільшою ймовірністю йдеться про колекцію живопису в домі заможного чоловіка. Для того щоб зібрати варту уваги колекцію, треба мати не лише гроші, а й смак, певний рівень духовного розвитку. Колекція живопису українського промисловця Терещенка стала основою Київських музеїв російського та західного мистецтва. Зібрані Яворницьким предмети української старовини зберігаються в заснованому ним Краєзнавчому музеї в Дніпропетровську.

А колекція в контексті радянської доби – це, найімовірніше, або дитяча, або доросла колекція поштових марок, значків, листівок. Про "дорослі" колекції скажемо детальніше нижче. А "дитяча" колекція – це здебільшого зібрані підлітком марки, повідліплювані з конвертів, навимінювані в ровесників чи придбані на пошті, у філателістичному магазині або в місці збіговиська колекціонерів – на гроші, що їх удома дали на сніданок. З найбільшою ймовірністю – це міський підліток. Утім, у 70-і роки різниця в умовах життя міських і сільських українських дітей уже не була такою разючою, сільські батьки теж хотіли, щоб їхні діти були "не хуже городських", і купували їм марки, значки, поштові листівки. Проте "дорослі" селяни такими дурницями переважно не займалися.

Наша мета – спробувати визначити, яке місце посідало колекціонування в культурі радянських та пострадянських українців, охарактеризувати найпопулярніші види колекціонування і те, як вони змінюються для різних вікових, інтелектуальних, майнових груп.

Без перебільшень, найпопулярнішим видом колекціонування у XX столітті є філателія. Вона була найпопулярнішою і в середовищі радянських колекціонерів. Тому детальніше зупинимося саме на колекціонуванні поштових марок і саме на прикладі марок спробуємо поговорити про психологію колекціонера, про колекціонування аматорське та професійне.

Отже, після несерйозного дитячого збирання папірців від цукерок (так званих фантиків) настає значно цікавіша пора марок. Як ми вже казали, перші колекціонери марок – це

308

школярі 10-12 років. Це саме той вік, коли, по-перше, активно копіюються авторитети (найбільші авторитети у цьому віці – не батьки і не літературні герої, а – ровесники, що висунулися на роль лідерів свого неширокого кола), і, по-друге, це ще той вік, коли мало цікавить протилежна стать. Саме тоді в життя підлітка приходять поштові марки з усього світу. Французький філософ Жан Бодріяр писав, що для колекціонера важлива не природа тих об’єктів, які він їх збирає, а наявність фанатизму при накопиченні цих предметів за будь-яку ціну. Отже, за Бодріяром, сутнісним є саме друге визначення колекціонування з двох, наведених на початку статті. Коли підліток починає колекціонувати марки, то для нього першим критерієм цінності його колекції є їхня кількість. Уже потім юний колекціонер визначає для себе, що іноземні марки цінніші за радянські, а французькі – за, скажімо, румунські. Починають намічатися теми, за якими збираються марки: спорт, війна, собаки, коти. Але якщо підлітку в його колекціонуванні не допомагають батьки або якщо він не потрапить у середовище обізнаних краще за нього, його колекція залишається тільки системним накопиченням, так і не виконуючи освітньої функції.

Проте юні колекціонери-школярі – то лише незначний відсоток. У клубах філателістів та у місцях, офіційно відведених для обміну марками, де на практиці йшла дрібна спекуляція ними, як правило, збиралися люди дорослі. Вже згаданий Ж. Бодріяр тісно пов’язує колекціонування із сексуальністю. Колекціонування – то пристрасть, яка компенсує брак сексуального задоволення. Уважні спостереження в місцях колекціонерських зібрань якоюсь мірою це підтверджують – серед колекціонерів значний відсоток складають самотні чоловіки. А також у місцях колекціонерських тусовок подибується чимало осіб із яскраво вираженими фізичними каліцтвами. І все-таки не варто абсолютизувати кореляцію між колекціонуванням та сексуальністю – серед філателістів та філателісток достатньо осіб, не обділених природними радощами життя. Та все одно вони прагнуть ще й інших, не всім доступних насолод.

Так, є щось магічне в цих кольорових зубчастих клаптиках паперу, які роздивитись як слід можна лише за допомогою збільшувального скла. Від пильного розглядання їх не може відірватися не лише власник колекції, не лише колега-колекціонер, а й кожен, перед ким поклали любовно скомпонований альбом або клясер. Цей неймовірний інтерес здається ірраціональним. Так, у марках втілилась історія. Але значно більше про зображені на марках події можна дізнатися з істо-

309

ричних книжок та старих газет. Одначе, містична сила не дає відвести очей від серії радянських марок 1946 року із зображеннями орденів Великої Вітчизняної війни або від марки, випущеної на честь весілля майбутньої королеви Єлизавети Другої з герцогом Единбурзьким. Дуже популярною у філателістів є тема мистецтва. Репродукції картин цікавіше розглядати в художніх, а не філателістичних альбомах, хоч, знов таки, незрозуміла сила змушує за допомогою збільшувального скла +7 (бо +2,5 буде замало) розглядати серії, присвячені малярству Вермеєра чи Ван-Гога.

1840 року вийшла перша марка, а 1863-го вже було засновано перше філателістичне товариство. Держави, які за одною почали випускати марки як знаки поштової оплати, швидко збагнули, що від людської пристрасті накопичувати і систематизувати однорідні предмети можна мати чималий дохід, тим більше що філателістами можуть стати найширші верстви. Тож і СРСР не став тут винятком: марки, що випущені з приводу найрізноманітніших подій, були доволі численні, непоганої поліграфічної якості й активно колекціонувалися вітчизняними та зарубіжними колекціонерами.

У СРСР філателія всіляко заохочувалася, існувало так зване ВОФ (Всесоюзное общество филателистов), яке тривалий час очолював відомий полярник Е. Кренкель. Видавався московський журнал "Филателия", мало не в усіх великих містах СРСР існували клуби філателістів для дорослих колекціонерів; членство в цьому клубі давало пільги на придбання марок у державних крамницях "Филателия", для школярів існували гуртки філателістів при будинках піонерів. Провадилися філателістичні виставки і з’їзди філателістів.

"До недавнего времени на филателистов смотрели как на чудаков. Но это заблуждение в прошлом. Теперь филателию считают полезным и активным занятием, помогающим познать мир.

Серьезное внимание филателии уделяется в нашей стране. Многие тысячи коллекционеров объединены Всесоюзным обществом филателистов – добровольной массовой организацией, основной задачей которой является всестороннее использование филателии в качестве одного из средств коммунистического воспитания трудящихся" (О. Басин. Филателистический словарь, 1967, с. 5).

Справді, в СРСР випускалося чимало поштових марок із зображеннями партійних і радянських діячів, і ці марки не могли не потрапити до радянських колекцій. Але чи було колекціонування заідеологізованим? Здається, все-таки ні.

310

Основною рушійною силою був помічений Бодріяром колекціонерський фанатизм, без якого не збереться жодна колекція, хоч би як свідомо ставився колекціонер до предметів свого зібрання й хоч би який справді науковий, художній чи історичний інтерес являла собою його колекція.

У середовищі філателістів та інших колекціонерів побутують поняття аматорської й професійної колекцій, колекціонера-аматора та колекціонера-професіонала. Хоч би про яку галузь людської діяльності йшлося, межу між професіоналізмом та аматорством буває важко визначити, навіть коли задані критерії цієї межі. Вважається, що професіоналом певної справи є той, хто може заробляти цією справою на життя. Зрозуміло, що до колекціонування такий критерій не підходить. У колі філателістичних тусовок є й справді такі, що мають солідну дотацію до свого заробітку саме завдяки маркам, проте вони здебільшого не є колекціонерами, а лише людьми, котрі добре розуміються на кон’юнктурі дрібного філателістичного ринку. Колекціонер не має доходу від колекції, це – навпаки, основна стаття витрат. Критерієм професійності колекції є в першу чергу не та наукова чи художня цінність, яку вона має для власника, а той стан, у якому зберігаються об’єкти колекціонування, його відповідність усталеним нормам, системність, належне представництво тої чи тої системної групи. Професійних колекцій марок (і не тільки марок) в українських радянських колекціонерів було небагато. Для цього передусім потребувалися великі гроші, яких пересічні колекціонери не мали. Одначе любовно дібрані аматорські колекції були предметами родинної гордості, передавалися у спадок від покоління до покоління, гордо демонструвалися гостям разом із родинними альбомами фотографій.

На другому місці за поширеністю в СРСР були колекції монет. Нумізматика в СРСР також офіційно заохочувалася, видавалися довідники нумізматів, каталоги монет із зазначенням їхніх державних цін, існували клуби та товариства. Держава карбувала монети спеціально для колекціонерів. Існувала й дуже багата література з нумізматики, значно багатша за вельми багату філателістичну. Нумізматика розглядалася не лише як hobby, а й як важливий розділ археографії. Якщо марки – порівняно новий винахід цивілізації, то монети, за висловом американського дослідника, старі, як гріх, і, відповідно, маючи більшу матеріальну цінність, більшою мірою потребували догляду такої держави, як СРСР. Якщо марки були вигідним і порівняно безпечним видом контрабанди (клясери з марками активно возили іноземні студенти, що

311

навчалися в СРСР), то з монетами було істотно важче. Існував міф, що всі радянські нумізмати стоять на обліку в КГБ. Правда це чи ні – невідомо, але нумізматам справді заборонялося мати у своїх колекціях золоті монети, і порушення цієї вимоги наражало на поважні неприємності. Та й загалом, середовище купівлі-продажу, що неодмінно супроводжувало всі колекціонерські тусовки, було для нумізматів значно небезпечніше, ніж для філателістів чи філокартистів.

Популярним вважалося колекціонування листівок, значків, кишенькових календариків, сірникових етикеток, фотографій акторів тощо. Усі ці колекціонування супроводжувала подібна субкультура з відповідним професійним жаргончиком і заповідними місцями, які "треба знати", де відбувалися обмін і дрібна спекуляція.

Окреме місце посідало колекціонування книжок. Ми вже зазначали, що колекціонуються, як правило, предмети, із загальної точки зору, не потрібні – бо ж яка, справді, практична користь із поштової марки чужої країни чи з автографа Олександра Вертинського? Тим часом книжки є практично корисними, тож домашню бібліотеку, мабуть, не можна вважати у строгому значенні цього слова колекцією. Проте і навколо книжок у багатьох людей, принаймні радянських, кипіли пристрасті, що не стосувалися прямого призначення об’єктів. Пекельне бажання мати всю серію малої чи великої бібліотеки поета не мало нічого спільного із любов’ю до поезії і призводило до справді колекціонерської гонитви, витрат, гордості від того, що от, нарешті, маємо. Колекціонування книжок було воістину одним із найпрестижніших і, хоч як це парадоксально, одним із найбездуховніших видів колекціонування радянської доби. Втім, звичайно, існували й колекціонери-бібліофіли, яким щастило зібрати колекції рідкісних видань. Такі зібрання мали велику грошову цінність, були рідкісними в радянській Україні, як і приватні колекції живопису або інших цінних речей.

У СРСР було мало заможних людей, тож, відповідно, й мало коштовних колекцій. Так, можна було прочитати в масовому журналі повідомлення про яку-небудь унікальну колекцію національних ляльок, що її зібрала народна артистка, котра об’їздила півсвіту. Та це вже були непересічні радянські громадяни з непересічними можливостями. Матеріальні ресурси для професійного колекціонування мала або наукова, артистична, партійна еліта, або ж громадяни, задіяні в тіньовій економіці. Досі не доводилося чути про колекціонування у вищих колах партійців – очевидно, тими людьми володіли інші

312

пристрасті, не залишаючи місця для колекціонерських. Професійні колекції якщо й існували, то в колах вищої радянської інтеліґенції. Існували колекції малярства, наприклад, у середовищі лікарів, котрі мали приватну практику. Про їхні колекції знали люди, навколо них існувала своєрідна аура вишуканості. Квартири, де зберігалися приватні колекції малярства, були за радянських часів ніби острівцями недобитого аристократизму. Існували також таємні приватні колекції живопису та антикваріату, власниками яких були високі чини КГБ. Правдоподібно, збиралися ці колекції з конфіскованих при обшуках речей.

А ті, хто в радянські часи мали кошти з тіньової економіки, якщо вже доростали до колекціонування, то, як правило, збирали православні ікони. Це захоплення вважалося в брежнєвську добу дуже престижним. Ікони збирали люди, котрі і в ті "сірі" часи, як то кажуть, "уміли жити".

Оригінальним явищем була колекція колишнього офіцера Радянської армії Івана Гончара. Він зібрав надзвичайно багато предметів українського народного побуту. В радянські часи про неї знали дуже вузькі кола патріотично налаштованих українців. У часи національного відродження про Івана Гончара почали писати, на базі його колекції створили музей. Але предмети з його колекції не було описано належним чином, тож ці предмети, в строгому розумінні, не можуть стати музейними експонатами.

Були в СРСР, як і в усьому світі, інші громадяни, що обирали собі для колекціонування нетрадиційні предмети. Проте, на відміну від колекції Івана Гончара, ті предмети не мали яскравого національного змісту, тому їх і не доводилося приховувати, навпаки – про ті колекції писали в журнальних рубриках "Это интересно". Відривні календарі рясніли повідомленнями про унікальні колекції світильників, клаптикових ковдр, цератових зошитів, перових авторучок, пляшечок від ліків тощо. Нещодавно газета "День" повідомила про унікальну колекцію радянського мила. Престижно було мати колекцію автографів видатних людей або колекцію всього, пов’язаного з однією видатною особою, – як правило, актором: квитки на його спектаклі, програмки концертів, афіші, вирізки газетних статей, а коли щастило дістати щось із особистих речей цієї видатної особи, то було вершиною успіху.

Трохи про колекціонування в нову епоху. Американська або зроблена за американським зразком турецька чи тайванська продукція заполонила пострадянський ринок. Американські товарознавці сьогодні (так само, як і поштові працівники понад

313

сто років тому) збагнули, що на людській і, особливо, дитячій пристрасті накопичувати однорідні предмети можна добре заробити й почали вкладати в упаковки з жувальними гумками чи цукерками однотипні папірці, так звані "вкладиші", які активно колекціонуються 10-12-літніми, підвищуючи попит і на ті самі цукерки та гумки. Хлопчаки і дівчатка значно меншою мірою колекціонують нині поштові марки, їхня нова пристрасть – цяцьки з KINDER-сюрпризів або LEGO-скриньок, наклейки з жувачок TRANSFORMER та DUBLE-BUBBLE. Збирання дорослих аматорських колекцій, розпочате за радянських часів, у зв’язку із загальною економічною кризою в кращому випадку призупинено. Батьки бояться показувати дітям свої альбоми з марками, щоб не викликати в них пристрастей, яких не зможуть задовольнити. В гіршому випадку, любовно зібрані колекції марок чи листівок за безцінь продаються колекціонерським перекупникам. Філателія – чи не наймасовіший вид колекціонування в радянські часи – сьогодні переживає кризу. На українському колекціонерському ринку марок сьогодні дуже мало (відсутність попиту скорочує пропозицію), перекупники вже відмовляються купувати, не в змозі реалізувати те, що вже мають.

Чи були особливості української філателії? Не було. Можна трошки сказати про українські поштові знаки. Українська Народна Республіка існувала дуже недовго і не встигла випустити власних марок. Роль українських марок виконували так звані провізори – тимчасові марки, що не відповідали міжнародним поштовим вимогам, а також марки царської Росії, з надпечатками у вигляді тризуба. Відтоді як Україна стала незалежною, випущено певну кількість поштових марок не лише для потреб пошти, а й для колекціонерів. Провадяться святкові погашення конвертів. Поки що філателісти, які хотіли би мати у своїй колекції всі без винятку українські марки, легко можуть це зробити. Втім, кількість українських марок в незалежній Україні швидко зростає.

Сьогодні, нарешті отримавши свою національну валюту – гривню, Україна потрапила до світових нумізматичних каталогів. Українські купюри та монети успішно продаються на європейських колекціонерських ярмарках, де також існує певний попит на українські марки, телефонні картки й інші предмети колекціонування. Поки українські інтелектуали бідкаються на занадто повільне входження України в Європу, українські предмети колекціонування задовольняють попит європейських колекціонерів на колекціонерських ярмарках.

314

Європейським колекціонерам не треба пояснювати, що Україна – то зовсім не Росія.

Сьогодні і в Україні з’являються нові популярні об’єкти колекціонування. Наприклад, тепер дуже модно збирати маленькі моделі легкових автомобілів, їхні колекціонери мають свій клуб у Києві. Свій XII з’їзд провели бірофіли – колекціонери наклейок від пива. Але, порівнюючи колекціонування в Україні – і за радянських часів, і нині, – із колекціонуванням у Західній Європі, мусимо визнати, що предметів колекціонування у нас налічується значно менше. Навряд чи можна знайти в Україні численних колекціонерів рахівниць, кранів, медичних інструментів, вставних зубів, шкільних плакатів, фотоапаратів тощо. І масштабних спеціалізованих колекціонерських ярмарків, торговельна площа яких рівна площі футбольного поля (такі провадяться у великих містах Європи ледь не щомісяця), в Україні не було й поки що немає.

Також варто зауважити, що жоден вид колекціонування в Україні не мав свого друкованого органу. Існували радянські колекціонерські журнали, що стали тепер російськими. З’явилася у Росії й нова газета – "Российский коллекционер" – з об’явами про обмін, купівлю та продаж. Українські колекціонери мають для спілкування зі світом лише колонку Collections у газеті AVIZO. Колекціонерська періодика надходить із Росії в недостатній навіть для нечисленних колекціонерів кількості.

Нині багато говорять і пишуть про втручання тоталітарної системи в усі найпотаємніші сфери людського життя. Мабуть, колекціонування в силу самої своєї природи невеликою мірою зазнало цього впливу. Радянські колекціонери – і численні аматори, і нечисленні професіонали – жили достатньо повним життям. Так, вони мали значні труднощі при спілкуванні з колегами за кордоном, важко було налагодити обмін з ними, але ж чим важче дістається певна річ, тим вона колекціонерові дорожча. Хтось може сказати, що тоталітарна держава навмисне створювала сприятливі умови для колекціонерів-аматорів, щоб відволікати народ від пекучих соціальних проблем та відсутності політичних свобод. Але той, хто психологічно схильний до колекціонування, навряд чи коли відчував потребу в політичній діяльності. Колекціонування і політична активність, як правило, перебувають у різних вимірах, у паралельних світах.

Колекціонування – це культурно-психологічне явище, притаманне людині, яка досягає у своєму розвитку певного інтелектуального й освітнього рівня. Колекціонування стає

315

масовим у тих суспільствах, де цього певного рівня досягли широкі верстви населення. Масовість колекціонування в колишньому СРСР – одне із свідчень того, що середній освітній рівень радянської людини був не такий уже й низький, попри відсутність вільного обміну інформацією зі світом. Колекціонування за своєю природою – переважно глибоко аполітичне явище. Завзятому колекціонерові все одно, який тиран при владі, аби пощастило дістати рідкісне видання 1773 року або монету 1665-го. Не хочеться ображати багатьох колекціонерів, чиї зібрання стали безсумнівною цінністю (принаймні для їхніх родин, а отже й для нації в цілому), проте без вищенаведеної психологічної установки вони навряд чи зібрали б свої колекції. Ані заідеологізованість, ані незаможність не стали ознаками українського колекціонування. Так, у зібраннях масового радянського колекціонера не було речей зі світових аукціонів, але таких нема і в колекціях пересічних американців чи французів. І ті колекціонери, що збирали, наприклад, Ленініану, просто поповнювали системне зібрання, а не створювали культовий вівтар вождя революції. Колекціонер колекціонує об’єкти, які йому пропонує розмаїте життя, не намагаючись впливати на те, що малюють малярі, видають книговидавці, а держава друкує на поштових марках або штампує на монетах.

316

Євгенія Кононенко

Мало що так яскраво відображає характер народу та його історичну долю, як їжа – та, яку споживають щодня, й та, яку готують на свято, якою частують гостей; страви, які готують вдома: і які подаються в різноманітних закладах ресторанах, кафе, харчевнях, їдальнях. Є люди, які не розповідають і не слухають анекдотів, не слухають музики, не ходять у кіно, є навіть люди, які не кохаються. Але немає людей, які не їдять. Це стосується й українців.

Згадаймо традиційну українську народну їжу, якою вона постає з класичної української літератури, старовинних кулінарних книжок та етнографічних досліджень.

Почнімо з, так би мовити, класичних українських страв. Різноманітну інформацію про них можна знайти у Нечуя-Левицького, Квітки-Основ’яненка і, звичайно, у славетній "Енеїді" Котляревського, з цитування якого починали свої розділи або монографії, присвячені кухні, всі етнографи. Сучасник Шевченка М.Маркович у книзі "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян" у списку страв, що налічує 90 одиниць, дає пояснення всім, очевидно, вже в ті часи не дуже й зрозумілим широкому загалу назвам страв, що фігурують в "Енеїді". Не будемо згадувати тут, що таке кендюх, путря чи лемішка, – все це описано у вже згаданого Марковича. Є й детальніша, ніж У Марковича, кулінарія З.Клиновецької (К., 1991), де подано 1000 старовинних рецептів українських страв і напоїв та істо-

317

ричні довідки про найцікавіші з них. Також багато інформації містить робота Л.Артюх "Українська народна кулінарія" (К., 1973). В ній знайдемо неуникні в ті часи цитати з Л.Брежнєва, а також твердження про класовий характер української кухні, але є й досить детальна інформація про їжу й побут українського села як основного середовища, де зберігалися українські "харчові" та застільні традиції, подано бібліографію етнографічних досліджень і навіть добрим словом згадано матеріали експедицій "українського етнографа буржуазно-ліберального напрямку П.П.Чубинського".

Протягом радянського періоду видавалося немало кулінарних книжок для домашніх господарок. Була й література про українські страви. Цілий розділ присвятила українським стравам помпезна сталінська "Кулинария" (М., 1951) та "Книга о вкусной и здоровой пище" (М., 1953). Пізніше було видано й інші кулінарні книги української та інших національних кулінарій.

Але кулінарні книги не відбивають реального "харчового стану". Ці книжки вважалися престижними подарунками на новосілля чи весілля, вони майже не потрапляли на прилавки книгарень, зате прикрашали вітальні поряд із Дюма та Пікулем. Та господині віддавали перевагу давнім маминим рецептам та рецептам, запозиченим у подруг.

Друкувалися й друкуються кулінарні рецепти у жіночих журналах. Часто вони викликають роздратування радянських та пострадянських господарок, бо запропоновані там інгредієнти колись були недоступні більшості з торговельно-політичних, а тепер із фінансових причин.

Національне відродження ознаменувалося тим, що було видано й перевидано українські кулінарні книжки, такі як "Українська стародавня кухня" (К.,1993), "Козацькі страви" (Дніпропетровськ, 1991), "Як засядем, браття, коло чари. Українські народні пісні та прислів’я" (К.,1993), "Что ели и пили козаки" (Запоріжжя, 1990).

Спеціалізованої харчової періодики в Україні не було й нема (у США існує принаймні чотири видання, де друкуються виключно кулінарні рецепти, реклама харчових продуктів, поради щодо дієт, відомості з історії кухні). Але започат-кування таких видань у сьогоденній Україні мало змінить ситуацію. Такі видання з’являються, коли в країні панує масовий добробут.

Якою ж постає українська традиційна їжа? Ми бачимо, що вона досить різноманітна, страви складні в приготуванні. Їх вигадували, вдосконалювали й готували люди (переважно то

318

були жінки) працьовиті, з багатою фантазією. Багато (порівняно з кулінаріями інших народів) різноманітних страв із борошна, з додаванням смаженого сала. Це дуже поживні страви. Вочевидь, українські родини не хотіли голодувати, навіть коли було сутужно із м’ясом. Борщ варився щодня. Такого поняття, як "семиденний борщ" (за аналогією щів у сусіднього народу), не існувало.

Трохи про вишуканість українських страв. Загальновизнані лідери з теорії та практики кулінарії – французи вважають, що основною ознакою вишуканості кухні є застосування соусів. З.Клиновецька наводить у своїй "Кулінарії" 24 підливи, основними компонентами яких є хрін, гриби, часник. Це, звичайно, далеко не 307 французьких соусів із більш ніж 1000 складників. Така обмеженість є наслідком того, що українська кухня була переважно плебейською, а якщо й існувала аристократична, то лише у давні, малоцивілізовані часи.

Дуже багато існує страв і безалкогольних напоїв із фруктів. Усе багатство української природи вніс до своєї кухні працьовитий український народ у вигляді варень, повидел, узварів.

Усвідомлюючи відносність і певну штучність будь-якої класифікації, все-таки видається слушним виділити у кухнях кожного народу кухню селянську, плебейську, кухню міщансько-купецьку та аристократичну. До XIX ст. аристократичні кухні склалися мало не в усіх "історичних" європейських націй, проте вони переважно копіювали французьку аристократичну кухню. Кухня міщанська й купецька значно більшою мірою складається із страв простонародного походження. Прикладом національних кухонь, що склалися переважно на міщанській "основі", є німецька та італійська.

Національне міщанство (ремісники, купці) були основним клієнтом у закладах національної кухні. Скажімо, у великих містах Росії поряд із ресторанами європейської, так би мовити, космополітичної кухні виникають і харчові заклади, де подавалися російські народні страви (трактири, чайні, а також нечисленні ресторани – як от "Слов’янський базар"). Після громадянської війни чимало власників таких закладів емігрували, декому пощастило відкрити за кордоном національні російські ресторани. В Україні з багатьох причин національного купецтва не існувало, а шинки тримали, як правило, євреї, що й зумовило несформованість української національної кухні як інституції – ані в Україні, ані, згодом, у діаспорі.

Український народ вступив у XX століття з доволі багатими родинними традиціями в приготуванні народних страв і водночас із повною відсутністю української кухні як національної

319

культурної інституції. Якщо стосовно дожовтневого періоду є кілька ґрунтовних етнографічних праць про стан української їжі, то аналогічних досліджень про пожовтневий стан немає взагалі. Як уже зазначалося, за радянських часів виходило чимало кулінарних книжок, проте вони жодним чином не відбивають того, що їв український народ насправді. З української радянської літератури (на відміну від дожовтневої) не можна зрозуміти, що герої, себто населення, їли. Хоч щось же вони мусили їсти. У роки громадянської війни чи, як тепер кажуть, визвольних змагань, кияни вважали, що влаштувалися на роботу дуже вдало, коли на додачу до злиденної зарплатні отримували талони до їдальні, де подавали пшоняну кашу з кузьками або горох з аналогічною приправою. Селяни у тридцять третьому, траплялося, їли юшку з картопляного лушпиння, макуху, собак, котів, траву й кору дерев. В окупованому німцями Києві варилося лушпиння картоплі та пеклися коржики із використаної кавової гущі. Та то були екстремальні періоди в житті українського народу, пам’ять про які була так чи інакше присутня і в спокійніші часи.

Перш ніж перейти до розгляду харчової політики радянських часів "згори" і харчової ситуації "на місцях", нагадаємо одну побутову, але дуже характерну деталь: туга за дореволюційною їжею. Минулися злидні громадянської війни, побут почав налагоджуватись, але навіть ті господарки, які до революції належали до небагатих міщанок і кому революція нібито щось дала, лили сльози за ідеальною сметаною кінця століття і за топленим молоком, що продавалося на базарі в глечиках зі шкірочкою, яка не давала вилитися молоку, якщо глечика перевертали навспак. Дореволюційна їжа міфологізувалася, і цей міф передавався з покоління в покоління.

Часом з’являються публікації про те, ніби царська Росія, до складу якої входила Україна, була земним раєм, царством Божим на землі. Звичайно, цього і близько не було. Дожовтнева Росія була країною із невисоким життєвим рівнем народу, з низькою побутовою культурою. Але в економіці більш-менш сформувалися ринкові стосунки, й дефіциту товарів, зокрема харчових, не було. Ніякому гнобителю не спало б на думку вирішувати, чи завозити масло до крамниць харківської губернії або курячі яйця до полтавської. Таку природну для забезпечення населення харчами річ, як торгівлю, в СРСР замінили "постачання й розподіл". Територію України, як і всього СРСР, було вольовим рішенням згори поділено на "категорії постачання", й харчові продукти завозилися згідно з тим, до якої категорії належав той чи інший населений пункт. Про

320

командно-адміністративну економіку колишнього СРСР написано багато. Спробуємо простежити, як її наслідки позначилися на харчуванні українського народу, як трансформувалося ставлення до їжі в масовій свідомості.

Як було сказано вище, їжа народу досить повно відображає Його історичну долю. Відомо, що радянський розподіл ґрунтувався на системі привілеїв для певних суспільних груп. Були товари (на різних історичних етапах – різні), які призначалися лише для партійної верхівки і не потрапляли у продаж. Щоправда, ці продукти потрапляли до меню дорогих ресторанів у великих містах за ціною значно вищою, ніж за те платили номенклатурники. Для останніх існували закриті продуктові "розподільники", де пропонувався вибір товарів, що й не снився рядовим споживачам. Але варто зауважити, що сільський супермаркет Західної Європи справив би на рядового радянського споживача значно яскравіше враження, ніж той закритий "партійний" магазин.

У перші роки перебудови з’явилися публікації про те, що для вищої партноменклатури існували таємні, або, як заведено було казати, закриті ферми, де для "слуг народу" вигодовувалися молочні телята, поросята на екологічно чистих кормах, були й закриті теплиці, де для них вирощувалися на вітамінній сировині овочі круглий рік. Куди поділися тепер ті унікальні господарства і, якщо вони ще існують, кому йдуть їхні плоди, – невідомо.

Крім вищої партноменклатури, були й інші категорії населення, яким надавалося пільгове постачання. Існували закриті магазиини, де раз на місяць отримати харчовий пайок могли ветерани ВВВ, старі більшовики (ветерани партії). Існувало закрите обслуговування продтоварами на заводах, особливо військових, так званих "поштових ящиках". Які товари вважалися дефіцитними й розподілялися за пайками? Це залежало від населеного пункту, де відбувався розподіл, тобто від категорії, за якою він забезпечувався. Зокрема, в Києві, де твердий сир здебільшого був у вільному продажу, його на пайок не давали, а в Івано-Франківську на пайок ветеранам ВВВ давали відсутні на прилавках вершкове масло та твердий сир.

У свідомості радянської людини сформувалося уявлення про придбану в магазині їжу як безумовно низькоякісну. Розповідали, що хтось буцімто на власні очі бачив, як квашену капусту натоптували в бочки брудними чоботами, що сметану розчиняють сирою водою, а варену ковбасу виготовляють з товчених коров’ячих ратиць.

321

Такі ж напівміфи-напіванекдоти складалися (й небезпідставно) про заклади громадського харчування – кафе та їдальні. Супи по їдальнях буцімто варилися з мильної води, пиріжки начинялися лупою, а котлети смажилися з ганчір’я на машинному мастилі.

Підстави для такого іміджу радянського держхарчу, звичайно, були, але все-таки страви принаймні піддавалися належній термічній обробці, тож моровиці від неякісної їжі в Радянській Україні не було. Були лише численні гастрити, холцестити, виразки.

В системі держхарчу ще існували й ресторани, де, траплялося, могли нагодувати непогано. Львівські та ужгородські ресторани були кращі за київські, а якщо поглянути в масштабах колишнього СРСР, то тбіліські чи ризькі були ще кращі. Але в свідомості народу ресторан був негарним місцем. Панувала недовіра до того, що тобі подадуть, – навіть якщо буде смачно. Ресторан для пересічного українця – й досі місце, де прогулюють нечисті гроші нечесні громадяни. Порядна людина на чесно зароблені гроші до ресторану не піде.

Цікаво, що в двадцяті роки – час соціал-утопічного ентузіазму, – радянські інтелектуали всерйоз вважали, що епоха домашніх кухонь минулася, що емансипована радянська жінка не марнуватиме кращих своїх літ над плитою, позаяк усіх – дорослих і дітей, жінок і чоловіків, митців і пролетарів, – задовольнятимуть "фабрики-кухні" та їдальні при заводах, інститутах, школах... Було набудовано навіть трохи "передових" житлових будинків без кухонь, "для людей світлого майбутнього" (див.: Житло). Як нескладно здогадатися, це швидко припинилося.

Але всі ці гастрономи, кафе та їдальні, куди змушені ходити прості трудящі під час обідньої перерви, всі ці категорії постачання, пайки бабусі-ветерана партії та діда-діабетика – то був один бік медалі: те, чим постачала держава "згори". А що там унизу, на кухнях, на плитах стандартних помешкань? На електроплитках у спільних кухнях гуртожитків? Біля печей у сільських хатах? А там варяться юшки, борщі, печені, печуться пиріжки з найрізноманітнішими начинками, і в кожній каструлі чи гусятниці все різне! Це як мова і мовлення: мова одна, а мовлення у кожного своє. Ніби й постачання одне на всіх, а їжа в кожного своя. Тож якщо ярославський та пошехонський сири в гастрономі розрізнялися хіба що формою, то різницю між пундиками й кручениками у різних господинь відчувалося неозброєним оком чи то, пак, зубом.

322

Крім офіційних джерел постачання харчовими продуктами, існують ще й неофіційні – знайомства у продуктових магазинах, чорний хід до гастроному, куди тебе пустять, якщо ти в свою чергу можеш віддячити тамтешнім продавцям. Знайомі працівники гастроному допоможуть дістати сметану, перш ніж її належним чином розчинили, знайома буфетниця в театрі допоможе дістати сирокопчену ковбасу до свята. ЗНАЙОМСТВО відігравало велику роль у якісному харчуванні родини.

І нарешті – БАЗАР, колгоспний ринок, де можна купити все. Тут і розкішні, щойно з городу, овочі, і парне м’ясо, і свіжі яйця. Ходіння за харчами на базар – теж окрема сторінка в житті родини. Деякі чоловіки, повністю доручаючи дружині готувати страви, за продуктами на базар ходять самі.

Звичайно, дисперсія широка, але математичне сподівання української господині зосереджене серед тіста й начинок. А тут іще з села передали кишки та кров, треба ті кишки промивати й начиняти ковбасу вареною (боронь Боже, не перевареною) кров’ю з гречкою. Процес створення кров’янки триває кілька годин, але то не марно витрачений час. Відомо, що кров’янка на столі кожного українця вистояла в нерівній боротьбі з церквою, яка забороняла споживати кров живих істот; вистояла вона й у боротьбі із злиднями та радянським харчовим тоталітаризмом.

А святковий стіл – то взагалі святе. Назло всім буде і в нас свято, не гірше, ніж у сусіда. Буде і салат по-харківськи з того ж таки твердого сиру, і салат-олів’є (майонез та зелений горошок – основні дефіцити доби застою, їх "викидали" у продаж перед річницею Жовтня). І кров’янка буде, й дефіцитні шпроти. Торт буде обов’язково домашній – "наполеон", "кутузов", "темна ніч", – хто вже на що спроможеться, аби не магазинний бісквітний чи, навіть, празький.

Тепер про особливості українського застілля. Звичайно, святковий стіл кожної родини має яскраві індивідуальні риси, кожна має свої "фірмові" страви, – і все ж в українському застіллі можна виділити певні загальні риси.

1) Відсутність рідких страв – супів, юшок. Борщ подається лише на поминках. Сьогодні у щоденному побуті переважно їдять тричі на день; рідкі страви, так зване "перше", їдять щодня на обід. Так воно склалося в родинах, так харчують у лікарнях і санаторіях. Але в селянських родинах і досі збереглася традиція їсти юшки та борщі і вранці, і ввечері – це, очевидно, стійка неусвідомлена пам’ять про голодні часи – навіть ріденька юшка швидше дає відчуття ситості, ніж хліб і

323

до хліба. А відомо, що відчуттю свята найбільше сприяє те, чого нема у повсякденному житті.

2) На вкраїнських святкових столах (не кажучи про буденний обід) до виделки ножа не подають. А якщо серед гостей трапиться хтось із занадто шляхетними звичками, йому нагадають відоме прислів’я, що рибу, птицю і молодицю беруть руками. Втім, іноді ножі покладуть, як годиться, праворуч від тарілки, а виделку ліворуч, щоб не припадало пилом "столове срібло", подароване господарям на весілля, але ножами майже ніхто не користуватиметься, навіть якщо на "гаряче" подадуть битки.

Коріння – знов-таки у давній традиції, хоча, згідно зі свідченнями етнографів, певні правила етикету в селянських родинах були. Не можна було мотати ногами під столом, шкрябати ложкою по дну миски, кришити хліб, розмовляти, лізти ложкою до спільної миски "поперед батька".

3) Напої на святковий стіл не добираються до страв і поділяються на два види: горілка (для чоловіків) та вино (для жінок). Іноді жінки теж п’ють "прозору, як сльоза" горілку або каламутний самогон. З одного боку таких жінок шанують ("Молодець, баба"), з іншого – вимагати для себе вино за святковим столом – привілей кожної жінки, який, вважається, треба задовольняти.

4) Якщо у французькій далеко не аристократичній родині устриці, салат, форель, артишоки, сир подаватимуть послідовно, а на каву з коньяком запросять до іншої кімнати, то на вкраїнський святковий стіл страви наставляють густо, так, що не лишається вільного місця, – стіл аж ломиться від наїдок. Українська харчова традиція не виховала правдивих тонких гурманів, які отримують справжню насолоду, споживаючи лише одну страву. Хоча, можливо, окремо взята страва, приготовлена українською жінкою, задовольнить найвибагливіпіого гурмана.

Отже, мова про українську їжу знову приводить до розмови про українську жінку. Що ж таки змушує наших господинь так самовіддано накривати столи, вкладаючи душу у кожну страву, додаючи до кров’янки мало не власної крові? Підсвідомий опір тоталітаризму? Свідоме прагнення зберегти народні традиції, чи не так народні, як сімейні? Неможливість по-іншому виразити свою жіночу сутність? Бажання від’їстися самій і нагодувати діточок за всі тяжкі часи, які були і які ще будуть? Чи просто прагнення догодити гостям або власному чоловікові?

Вміння готувати традиційно дуже цінується в українській дружині. Мало не сакрального значення набуло вміння солити

324

огірки. Пересічний українець навряд чи продегустує коштовний коньяк чи вино, але чи покладено у соління листя хрону – визначить неодмінно. А коли за столом гості похвалять, – мовляв, які чудові огірки солить дружина, – то господар неодмінно скривиться й скаже, що матінка солить значно краще, а вже покійна бабуся... Кулінарні якості майбутньої дружини здавна цінуються значно більше, ніж еротичні. З одного боку, таке ставлення в народі нібито засуджується – згадаймо пісню "Беріть собі дівчину, віддайте пироги". Або й на трагічнішому рівні – як у вірші В. Симоненка "Піч" (теж явище популярної культури). Не одна жіночка-хазяєчка пролила сльозу над тими жалісними рядками. Але, з іншого боку, таке ставлення українця до українки заохочувалося. "Ой, і лихо ж мені із таким коханням, без гарячих млинців нема залицяння", – співається в іншій народній пісні. Витоки й тут лежать у давній традиції: збираючись на вечорниці, дівчата дбали не лише про намисто й сережки, а й про те, щоб принести власноручно спечений пиріг.

Без сумніву, тяжка домашня робота, основну частину якої складало приготування їжі, "заїла життя" не одній жінці, зав’язала світ не одній творчій натурі. Такий стан справ здавна викликав обурення – і не стільки серед самих пригноблених домашнім побутом жінок, скільки серед народницької інтеліґенції, яка вважала себе виразником інтересів пригноблених. На противагу патріархальному іміджу жінки – куховарки великої родини – в народницьких колах плекалася думка, що смак до їжі – низьке, мало не ганебне почуття, притамане недалеким тупим людям.

Виявом цих настроїв є хоча б той факт, що у творах Лесі Українки, П. Мирного, М. Коцюбинського відсутня кулінарна тема – окраса "Енеїди" чи "Пана Халявського". Цю ж традицію підхопила і радянська українська поетеса Ліна Костенко. Розвиваючи і поглиблюючи тему конфлікту Мавки і Килини, Костенко проводить ту думку, що жінка, яка вправно куховарить, є духовно бідною і мало не розумово відсталою. "Пече, скубе, натовкує і смажить" Галя Вишняківна – на противагу Марусі Чурай, яка складає пісні. Варто зауважити, що деякі автори антикухонних творів у побуті добряче любили попоїсти (якщо судити не по їхніх творах, а за листами і спогадами).

Ну, а уславлені традиційні українські страви, від яких ми почали, – чи існують вони в нашому побуті? І так, і ні. Коли в гості зайде якийсь іноземець – а в пострадянський час це трапляється з багатьма – обов’язково всі порадять: навари борщу, наліпи вареників. Що ще є питомішим, більш

325

українським? На світі борщ не є харчовою візитівкою України, як от стейк, камамбер чи спагеті є харчовими емблемами відповідно Англії, Франції та Італії. України в світі взагалі не знають, а борщ вважають стравою російською. За іронією долі, навіть наші вареники в Польщі, а відтак і на Заході називають "Pierogi Ruskie". Але для сусідів-росіян українці – то люди, які готують "зовсім не ті" страви. В російських родинах борщів не варять, хоча буряки й томат там купити неважко. Втім, борщ охоче їдять у гостях у тих сім’ях, де "жена хохлушка".

Недомашні напої

Добре відомо, що спрага страшніша за голод. Без їжі людина існуватиме значно довше, ніж без пиття. Це з погляду біології. А в процесі розвитку культури така природна функція, як втамування спраги, обросла численними традиціями, набула ритуального, а то й містичного значення.

Часто доводиться пити поза домівкою – в дорозі, під час мандрів. У міфічні часи якщо хтось пив у дорозі з незнайомого джерела, з ним неодмінно мусило щось трапитись – або починав розуміти мову тварин, або й сам ставав козлом. Вирішального значення набував кухлик криничної водиці, що його дівчина давала парубкові. А якщо парубок діставався княжих покоїв, його частували мед-пивом, і в цьому теж був сакральний зміст.

У давні, але вже історичні часи український селянин поза домівкою пив переважно горілку. Парубки до шинку не ходили, – спілкувалися.

Міняються часи, міняються напої. Коли сучасний городянин вирушає у щоденні мандри, не поїсти поза домівкою іноді вдається, але нічого не випити – просто неможливо. Від середини 70-х років у великих містах України універсальним для певної верстви напоєм, що сприяв рятівним паузам серед біганини буднів, стала КАВА. На той час ця "чорна, як диявол, і солодка, як цілунок" рідина давно стала особливим напоєм для усієї Європи, а з масовим встановленням угорських кавоварок в гастрономах і кондитерських завоювала Україну.

Ще від Сократа відома різниця між високою насолодою, яку дають слух і зірта низькою, яку приносять інші чуття. Але за часів Сократа кави не було, і тому не можна було помислити про високу насолоду від її смаку. "А може, щастя – це сонячне небо і тривалий смак кави у піднебінні?" – писав французький поет Клод Руа. Аналогічні рядки міг би скласти й поет український – завсідник київських або львівських кав’ярень.

326

В усіх кав’ярнях Парижа кава ESPRESSO має однаковий смак, бо всюди однакові апарати. Угорські апарати OMNIA в руках українських буфетниць мають значно більше ступенів свободи. Майже всі київські інтеліґенти знають, де каву варять пристойно, а де – паскудно. А також від якої конкретної буфетниці чого можна чекати.

Нехай у гастрономі лайлива черга і купа брудної тари, та життя не таке й погане, якщо з кондитерського відділу лине міцний запах смажених зерен. Високі столики у так званому "кафетерії" брудні й незручні. До кави пасує сигарета. Але й "некурящі" кавомани виходять з гастроному і п’ють каву на вулиці з чашок із відбитими ручками (ручку відбили, щоб чашку не вкрали). До кави нічого не беруть, хоча "в асортименті" наявні тістечка, але вони спотворять той "тривалий смак у піднебінні", який створює якщо не саме щастя, то його ілюзію.

До антиалкогольної кампанії – 1985 існували недорогі бари, де можна було взяти коктейль із коньяком та лимонним соком і тягти його через соломинку, вважаючи, що п’єш саму сутність життя. Ціни в барах були помірні, молодий спеціаліст міг запросити туди свою дівчину. Але молодіжні тусовки віддавали перевагу не барам, а закладам, де варили каву.

У місцях, де готують каву, сидячих місць, як правило, не було, розмови, що точаться за кавою можуть привести до несподіваних наслідків для могутньої держави, це відомо ще від часів англійського короля Карла II, який був закрив кав’ярні в Лондоні. Але подекуди "сидячі" кав’ярні існували. Кава там була переважно гірша, ніж по гастрономах. Зручна обстановка мала компенсувати низьку якість кави.

Кава стала мало не ритуальним напоєм міської інтеліґенції. За кавою призначали зустрічі, за кавою медитували (спілкувалися з Абсолютом) під час обідніх перерв.

1988 року у видавництві "Наукова думка" вийшла книжка Н. Пучерова "Все о кофе". За іронією долі, це сталося, коли кава тимчасово зникла з прилавків і кав’ярень. У тій книзі подано відомості з історії кави, рецепти її приготування, розказано про славетні кав’ярні Парижа, Мілана, Венеції, Москви. Про кав’ярні дореволюційного Києва відомостей нема. Коли такі й були, вживання кави все одно не було масовим, кавова традиція 70-90-х років не сягає корінням у сиву давнину, хоч і є сьогодні стійкою. Останнім часом відкрилися кав’ярні, де кава, ESPRESSO значно дорожча, тож відносно дешева кава й далі п’ється по гастрономах із чашок з відбитими ручками, як і 10-20 років тому.

327

Пиво, вино і горілка теж у певних ситуаціях виступають як недомашні комунікативні напої. Для працівників неінтеліґентних професій є звичним, ідучи з роботи, придбати кухоль-другий пива з бочки або ж пляшку горілки чи дешевого вина і розпити вдвох чи втрьох: пиво – поруч із діжкою, вино – у під’їзді чи сквері, майже нічим не заїдаючи. Пити в такий незручний спосіб штовхала обмежена кількість кафе, заборона "приносити і розпивати", істотна націнка на спиртне у кафе. Останнім часом таке пиття, що стало банальним сюжетом гуморесок, поступово відходить у минуле. Відкривається велика кількість точок, де "наливають" стільки, на скільки є грошей. А відносно широкий асортимент розлитого по пляшках і бляшанках пива "Оболонь" витісняє з ринку пивні діжки.

Трохи про статевий склад відвідувачів місць, де споживають напої. Жінка, що п’є каву без товариства, почувається цілком зручно. Біля пива чи горілки жінок нема, а як є, то зовсім пропащі. Втім, у південних містах України – Миколаєві, Херсоні і, особливо, в Одесі можна побачити літніх жінок, що п’ють дешеве вино, сидячи на підвіконні у гастрономі з гідністю відвідувачок дорогих барів. Та переважно селянки чи робітниці ніколи не п’ють ні кави, ні навіть соку в спеку – давня селянська жіноча бридливість пити щось поза домівкою.

А в західних районах України ситуація з недомашнім питтям дещо інша. Більше споживають неміцне вино. І каву п’ють не лише інтеліґенти. І варять каву не тільки у Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді, а й у будь-якому селі Передкарпаття чи Закарпаття. Кава по-закарпатськи – особливий спосіб виробництва кави, як і кава по-турецьки.

Усі напої, перераховані як недомашні, споживаються і в домашніх умовах, але то вже інша культура, інші звичаї.

А серед домашніх спиртних напоїв першість – не за престижем, а за місцем у побутовій культурі та масовій свідомості, – поза сумнівами, належить САМОГОНОВІ.

Шлях від першого дистилятора, винайденого у 1334 році провансальським алхіміком Арнольдом де Вальнев, до перегонки браги з метою отримання міцного хмільного напою, яка масово почалася по всій території України в роки першої світової війни, був тривалим і складним. Хмільні напої виготовлялися від часів Київської Русі (згадаймо слова святого Володимира: – "на Русі єсть веселіє пити", що, можливо, й визначило його вибір на користь християнства) – переважно з меду, але перегонка не застосовувалася. Як свідчать старовинні рецепти, міцність тих прадавніх напоїв не перевищувала 30 градусів. Від XV століття в Росії, а потім і в Україні існувала

328

державна монополія на виробництво й продаж горілки, яка продавалася по шинках і, вочевидь, активно споживалася. Хмільні напої, зазначені в кулінарії Клиновецької та етнографічному дослідженні Марковича, як от запіканка, спотикач та ін., виготовлялися на основі купованої горілки "казенки". У російському словнику В.Даля знаходимо слово "самогон" – це особливий вид полювання на ведмедя, в українському словнику Б.Грінченка "самогону" взагалі нема, є споріднене "самограй", але то, за Грінченком, не напій, а самовар.

Злигодні першої світової, а потім і громадянської війни призвели до дефіциту багатьох життєво необхідних товарів, зокрема й горілки. До того ж до 1923 року офіційно діяв сухий закон, що не могло не призвести до масового виробництва кустарної горілки. "Сухий закон" було скасовано, але самогон лишився невід’ємним елементом радянського життя.

Офіційна пропаганда СРСР нібито робила все, щоб люди зненавиділи те огидне явище, яке ніяк не узгоджувалося з моральним кодексом будівника комунізму. Та брага й далі квасилася, виварки ставилися на вогонь, до отвору в кришці ладналася дорогоцінна трубка – "змійовик". На селі не було двору, де б не гнали. В містах теж гнали, але про це далі. На селі без самогону не обійтися навіть непитущим: увесь побут, сам уклад життя тримається на цій рідині. Це офіційно заборонено, існує відповідна стаття Кримінального кодексу, але від тих, хто пильно слідкує за виконанням цієї статті, завжди можна відкупитися певною кількістю тієї самої рідини. Вони ж теж люди і теж живуть на селі.

Головна причина – економічна. В радянські часи півлітра самогону були в 15-20 разів дешевші за "казенку". Якщо було сутужно з дріжджами, використовували пророщену пшеницю, горох, томатну пасту. Продукт вироблявся двох гатунків – "для душі" і "для прожитку". Той, що для душі, траплялося, переганяли двічі, ставили фільтри, ароматизували. Для прожитку – вимоги нижчі, аби лиш була необхідна міцність. Самогон – "рідка валюта". У сільської бабусі пенсія – 12 крб. (за Брежнєва збільшили до 40). Вона живе самотньо, а треба полагодити дах і паркан. За пляшку чи дві їй це охоче зроблять. До того ж цукор, спасибі їм, виписали з колгоспу. А як не випишуть, доведеться поратися з буряками. Та це й дешевше, а до роботи на селі не звикати. Особливо інтенсифікується виробництво, якщо наближається весілля або хтось із старих починає дихати на ладан. Це святе. Прийде все село – не можна, щоб хтось лишився тверезим. Самогон – важливий структурний елемент української радянської сільської культури. Але і в місті само-

329

гон шанують. Чому? Авторові цих рядків доводилося не раз обговорювати цю тему з людьми, які не вважалися алкоголіками, але пили часто і з задоволенням, і з тих бесід сам собою виплив висновок, що питущі люди поділяються на дві групи. Перша – ті, що п’ють заради букету, заради насолоди відчути смак коштовного напою – вина, лікеру, коньяку, гарної горілки. Стан сп’яніння при цьому – побічне явище, а не мета. Другі натомість п’ють задля того блаженного стану, п’ють, щоб швидше зашуміло в голові, забулися життєві проблеми, щоб швидше перейти із реального у п’яний світ. А найшвидше цей перехід здійснюється саме при вживанні самогону, самограю, "коньяку фірми Самжене", бренді "Три гички". Це встановлено шляхом багатостраждального досвіду. І, мабуть, ще й ця якість самогону, не лише його відносна дешевість, лежить в основі самогонної сакральності, викликає любов і пошану простого народу. Тож і в наші часи, коли ціна "казенки" не набагато вища від ціни кілограму цукру, основної сировини, коли повно у продажу вітчизняних та іноземних горілок, на багатьох подвір’ях киплять казани, ладнаються змійовики, капає в бутилі дорогоцінна рідина, міцність якої, якщо дотримано необхідної технології, набагато перевищить нещасні казенні 40 градусів.

Деякі майстри з виробництва цього продукту досягають високої культури й відповідно високої якості. Для очищення добре відфільтрованого продукту використовуються чорні сухарі, кукурудзяні качани, цедра, кедрові шишки чи горішки тощо. Продукт належним чином відстоюється й настоюється на травах, і ось він уже задовольняє й першу категорію питущих.

Ми побіжно охарактеризували самогон як алкогольне та соціальне явище. Яке ж національне забарвлення українського самогону? В Росії, як відомо, самогон виробляється також. Але, як свідчать приватні особи та фахівці, культура виробництва домашньої горілки в Україні значно вища, навіть якщо брати найгірші зразки вінницького самогону "Марія Демченко". Власне, в Росії операцію перегонки здійснюють лише самогонники-професіонали, що виробляють продукт на продаж. Все, що кваситься для домашнього вжитку, споживається вже на стадії бражки.

Відомо, що в тяжкі часи воєн чи "сухих законів" розквітали подібні явища й в інших країнах – польський "бімбер", американський "муншайн" тощо. Але, наскільки відомо, в некри-зовий час вони сходили нанівець, тож не встигали оформитись у культурну традицію.

Одначе й український самогон не треба ідеалізувати. Справді, окремі зразки сягають за своїми алкогольними якос-

330

тями рівня гарних горілок, та в середньостатистичному бутлі повно сивушних масел, які, всупереч громадській думці, корисними не є.

Зняття заборони на вироблення домашньої горілки (самогону) стимулювало видання про спиртні напої та технологію їхнього приготування ("Напої наших предків" – К., 1991; Циганенко В.О. Домашня горілка: рецепти міцних напоїв, Міцні козацькі напої – Дніпропетровськ: Лівий берег, 1992; та ін.).

Сало

І тільки сниться сало, сало

і біля сала самогон.

І. Світличний

Половина населення земної кулі вигодовує свиней. Та лише в Україні споживання жирових шарів свині перетворилося на самобутню культуру, набуло особливого змісту, стало атрибутом національної ідентичності. Ось який колоритний рецепт приготування сала наводить згадана Клиновецька у своїй "Кулінарії": "Одгодовану добре і саме найкращим хлібом свиню заколоти у груди під праву лопатку ножем-костоломом. Обережно обсмалити, щоб шкура не порепалась, задля чого поливають свиню водою, кладуть на неї солому і запалюють. Це роблять кілька разів. Після цього обливають її холодною водою, накривають соломою, щоб вона спітніла, одпарилась і щоб пригара одлипла од шкури. Після того обскромадити шкуру, щоб була чистою і зовсім білою. Тоді обмити чистою водою і тельбушити. Сало різати на смуги, вдовж усієї свині, завширшки 3 вершки. Ці смуги порізати на квадрати. ... Шматки сала обтирати сіллю, засипати їх нею і складати у сальник. Наложивши добре, зашити ниткою, обв’язати навхрест міцно і поставити у ночвах на добу, а потім повісити на повітрі чи в шопі, тільки не в вогкому місці. Через місяць можна їсти".

Ось така висока культура "салоробства" пропонується у відомій кулінарії. Українські гурмани завжди відчують, чи шкірочку на салі було обсмалено так, як це робилося здавна – соломою, чи модернізованим методом за допомогою паяльної лампи. Купувати сало на базарі – справа переважно чоловіча, гарний господар не доручить її дружині, хоча куховарить майже виключно жінка.

Активно й охоче споживати сало – то не лише прояв національного духу, то характерна риса приналежності до певної соціальної групи (дуже численної в Україні) – селян та городян

331

у першому поколінні. Сказати про когось "їв сало, а тепер їсть балики" – то сказати багато про кар’єру, про теперішнє й минуле індивіда.

Здавна сало, так би мовити, в чистому вигляді було їжею бідняків, хоча сало чи смалець використовувалися для приготування мало не всіх українських страв. Навіть кондитерські вироби печуться на смальці. А ще сало рятувало українців у злиднях. Рятує й тепер. "Сало – український СНІКЕРС" – розповсюджений жарт новітньої доби.

Ритуальна їжа

В етнографічних працях, як от у роботі Олекси Воропая "Звичаї українського народу", згадано чимало народних звичаїв і страв, пов’язаних із тими звичаями. Що з того збереглося на сьогодні? Зупинимось на п’яти основних моментах, які вимагають ритуальних страв. Це піст, Різдво, Великдень, весілля, похорон.

Відомо, що на селі звичаї зберігаються значно довше, ніж у місті. На сьогодні релігійних постів не дотримуються і на селі. Про піст пам’ятають, але особливих пісних страв не готують, "грішать".

Різдвяні ритуальні страви – кутю, пісний борщ, узвар тощо – на селі готували завжди, можливо, виключаючи трагічні роки голодомору. В місті Різдво в останні десятиліття майже не святкували, ритуальні страви почали потроху готувати у міських родинах лише останніми роками, коли почалося відродження православних обрядів та звичаїв.

Єдиним релігійним святом, яке відзначалося завжди і на селі, і в місті, з усіма давніми атрибутами і з приготуванням відповідних страв, був Великдень. Готувалися паски – і сирна, і з борошна, фарбувалися крашанки, а зрідка навіть писанки. Великдень у радянські часи "випадково" збігався з Всесоюзним комуністичним суботником або недільником. У школах і в установах проводилися лекції про реакційну роль християнства. Ці заходи сприяли посиленню серед загалом збайдужілого до релігії народу залишків релігійних настроїв. У великодніх ритуальних стравах, мабуть, найбільше збереглися донині прадавні кулінарні звичаї.

У містах немає стійкої й розвиненої традиції весільних ритуалів. Іноді шлюб укладається без весілля, й це нікого не дивує. На селі весілля – неодмінна річ, батьки дітей передшлюбного віку беруться за найважчі на селі роботи (наприклад, приймати пологи у корів), щоб мати змогу викинути на весілля

332

суму, рівну ціні автомобіля. Та ритуальні весільні страви і на селі відійшли в минуле. Навіть традиційний весільний коровай майже не печеться. Головне – нагодувати й напоїти все село, і то протягом кількох днів.

Більшою мірою ритуальні страви збереглися на сільських поминальних столах. Готуються коливо, поминальна капуста, борщ, млинці. В місті поминальні столи теж завжди накриваються, здебільшого без обов’язкових ритуальних поминальних страв.

Цікаво порівняти ритуальні українські та єврейські харчові звичаї. Якщо в українця під впливом якихось обставин прокинулося національне почуття, то це аж ніяк не виявляється в тому, що він починає активно їсти саме вареники, варити кутю на Різдво і принципово не їсти пельменів. Натомість єврей, який приходить до національного самоусвідомлення, а значить, і до юдаїзму, починає саме з дотримання релігійних харчових обмежень – вживає лише кошерне, щосуботи їсть халу при свічках. Тож хоча народна харчова традиція України й багата, патріотизм не дуже пов’язаний у свідомості українця з вірою та їжею.

* * *

Сучасна ситуація, як відомо, кризова, це стосується й сфери харчування. Зникають терплячі жіночки, здатні годинами промивати кишки для домашніх ковбас, шити голкою завиванці, пекти вергуни. Продукція з дач і досі активно консервується на зиму, але ця акція втратила своє сакральне значення через засилля імпортної консервованої продукції, яка не поступається смаковими якостями домашнім солінням. "Краще крутитися і заробляти на фірмові харчі, ніж стояти догори задами біля ваших банок" – учить відсталих батьків нова генерація. І дочки не переймають у хазяйновитих матусь кулі-нарних навичок, а ходять на шейпінг, щоб привабити женихів із Америки, шлях до серця яких, як вважає нова генерація українських красунь, іде аж ніяк не через шлунок. Цю тенденцію благословляють і самі огрядні, рано змарнілі матінки: "Хай тобі щастить, доню, бо що я бачила з твоїм батьком, скільки я наварила йому борщів, що аж ложка стояла, і що маю зараз?" Забувають сімейні рецепти і берегині домашнього вогнища – бабусі. Домашні торти дедалі рідше прикрашають святкові столи, бо на той заповідний торт із 24 коржів з чотирма видами кремів піде дві третини пенсії.

333

Втім, відбувається й інше явище. Вищезгаданих бабусь починають експлуатувати нові багатії та "гості столиці". І за суму, еквівалентну 1-2 доларам, печуться тортики "Вишневе щастя" для родини індонезійського посла. Оголошення типу "Зроблю неповторним святковий стіл забезпечених людей" стали звичними в газетах. Очевидно, ми стоїмо на порозі поновлення інституту куховарок.

Життя стрімко змінюється, набуває нових реалій, народжуються нові покоління, які швидко засвоюють нові харчові штампи. "Дитинко, поїж супчику", – годує онука бабуся. "Це суп КНОРР?" – запитує онук. Який там кнор, це домашній супчик, їж, дєточка". Але забамбулена рекламою дєточка вимагає КНОРР, і якщо супчик прийде юному споживачеві до вподоби, він дасть йому найвищу похвалу: "Це Анкл Бенц"/

Усе змінюється, – і ринок їжі, і робочої сили, і наречених. У кризовий час завжди здається, що настав кінець світу, саме ця криза доб’є людство остаточно. Але будь-який кризовий стан минає, життя триває, бо люди щось їдять. Будемо сподіватися, що розвиток ринкових відносин поступово призведе до піднесення вітчизняної харчової промисловості та ресторанного сервісу. Остаточно забудуться поняття, які вже почали забуватися: "дістати", "отримати пайок", "виростити на дачі". З’являться за доступними цінами зручні та якісні напівфабрикати, і жінки не проводитимуть увесь свій вільний час на городах і біля плити.

Приплив туристів до України, котрі, як відомо, охочі до національної екзотики, спонукатиме власників ресторанів ввести до своїх меню страви національної кухні або й повністю спеціалізуватися на них. Хранителями традицій національної кухні стануть переважно кухарі-професіонали, а не лише домашні господарки.

334

Олександр Гриценко

Видається, що будь-яке дослідження української масової свідомості рано чи пізно або обертається дослідженням національних міфів, або ж виявляється ще однією, більш чи менш оригінальною, версією останніх. На те наш національний дискурс має чимало причин і спонук, внаслідок дії яких українська культурна традиція зібрала щедрий урожай міфологічних текстів. Однак поза цією традицією та цілком реальним тиском міфолюбивої патріотичної громадської думки, в нашій культурі існує й глибоко закорінена "потреба в міфі", за виразом Лешка Колаковського, яка полягає в "прагненні оволодіти фізичним часом через підпорядкування його часові міфічному, тобто такому, який дозволяє бачити в плинності речей не просто мінливість, а й накопичення певної якості, дозволяє вірити, що цінності минулого не зникають у сучасному, що їх можна врятувати всупереч незворотному потокові реальності..." [Kolakowski, p. 4-5].

Століття бездержавності, боротьби не лише за національне виживання, а часом і за саму доцільність цього виживання, за обґрунтування опору асиміляції, "мирному розчиненню" в національному тілі дужчих сусідів зробили це "прагнення міфу" постійною невід’ємною частиною національної думки, а міфотворчість – мало не національним літературно-мистецьким жанром. Покоління за поколінням українські митці, літера-

335

тори, історики, філософи наполегливо стверджували й пропагували, плекали й захищали національні цінності та святині "всупереч незворотному потоку реальності", часом, аби просто залишатися митцями чи літераторами саме українськими.

Існує популярне переконання, що в історії людства превалює тенденція до занепаду міфів і так званого "міфічного мислення", до витіснення їх "науковим світоглядом", раціональним мисленням та "просвіщенним" суспільно-політичним лібералізмом.

Однак історія, зокрема українська, дає безліч прикладів протилежного характеру: в ній міфологізовані дискурси опановували дедалі ширші терени, що попередньо належали або національно-індиферентному раціо, або цинічному прагматизмові, або ж конкуруючій радянській міфілогії. Донедавна сфери суспільного, політичного, культурного життя, де українській культурі дозволено було хоч якось існувати, залишалися дуже обмеженими. В територіально-адміністративній одиниці, що називалася "Українська РСР", економіка, політика, природничі та технічні науки, більшість мас-медіа, ключові ділянки освіти належали до імперського, а не до українського дискурсу.

Це певною мірою пояснює рясноту міфічних сюжетів, концепцій, понять та героїв в українській культурі. Центральним елементом у тому, що залишалося цілком і безумовно українським в усьому способі життя "народу України", було письменство, загально визнане як основний міфотворчий медіум у більшості національних культур. З іншого боку, всупереч очевидній урбанізованості, індустріалізованості суспільства повоєнної України, національна інтеліґенція й далі воліла (чи змушена була) "жити міфічно" в сенсі, запропонованому Маршалом Маклюеном, себто – не спеціалізуючись, намагаючись охопити своєю думкою й діяльністю всі аспекти й рівні національного життя.

Іншими словами, неможливо аналізувати сучасну українську культуру, українську думку, навіть українську політику без принаймні загального уявлення про українські міфи.