1. Історичне козацтво та його рецепція

М.Грушевський писав, що козацтво – "...се найбільш кольоритне, найбільш характеристичне, блискуче й голосне

288

явище українського історичного життя..." [Грушевський, т. 7, с. 35].

Не можемо поскаржитися на брак історичної літератури про українську козаччину – той період, коли вона набрала найвищого розвитку, є, мабуть, найширше висвітленим у нашій історіографії. З-поміж найзначніших праць назвемо VII-IX томи "Історії України-Руси" М. Грушевського, тритомну "Історію запорозьких козаків" Д.Яворницького, праці М.Драгоманова, О.Лазаревського, В.Липинського, О.Оглоблина, І.Лисяка-Рудницького, Н.Яковенко та багатьох інших; з-поміж іноземних праць варто згадати монографію Ф.Лонгворта [Longworth], яку, втім, І.Лисяк-Рудницький піддав обґрунтованій критиці в частині, що стосується власне українського козацтва. Цінною рисою її, однак, є величезна бібліографія з "козацького" питання. Окрім власне наукових праць, важливим (а часто й головним) джерелом знань та уявлень про козацтво для широкого загалу були й залишаються так звана історична публіцистика (що часто має зовнішню форму науково-історичних праць), як от "История Русов", "Історія України-Русі" М.Аркаса, "Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове" А.Кащенка тощо, а також численні художні твори, присвячені козаччині – від П.Куліша й Т.Шевченка до В.Малика та кінофільмів на зразок "Козаки йдуть" чи "Дорога на Січ". У минулому столітті надзвичайно важливим джерелом уявлень про козацтво був фольклор – думи, пісні, перекази, навіть приказки (найзначнішими зібраннями такого фольклору є двотомові збірники Д.Яворницького та В.Антоновича й М.Драгоманова), але в сучасному суспільстві цей фольклор побутує майже виключно у вторинній формі – "оброблений" белетристами, сценаристами, піснярами. Зразком такого постфольклору є, наприклад, книжка Марії Пригари "Козак Голота".

Тож почнімо з наукових джерел. Термін "козак", як зауважують серйозні дослідники, старший за саме явище козацтва, тим більше українського. В сьомому томі "Історії України-Руси", який одночасно названо першим томом "Історії української козаччини", М.Грушевський зазначає: "В словнику половецькім (Codex Cumanicus) з 1303 p. знаходимо слово "козак" в значенню передової сторожі. В татарськім світі, з яким Україні прийшлося жити в такій близькій стичності, ...козак має значення чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантюрника, але знов-таки нижчої категорії – волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого" [Грушевський, т. 7, с. 76]. Козацтво – "се результат одвічної

289

боротьои побуту осілого, хліборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеться, все в нових і нових формах, на території України" (там само, с. 74).

Козакування, отже, українцями запозичене у степових сусідів, і як спосіб життя, характерний для степового пограниччя (міждержавного, а часто – ще й міжцивілізаційного), воно має багато спільних рис із такими явищами, як життя піонерів американського Дикого Заходу чи аргентинських гаучо (що підкреслював, наприклад, Ф.Лонгворт). Однак в українських степах воно особливо розвинулося й оформилося не лише в своєрідну лицарсько-служиву верству (це бачимо також у донських та яїцьких козаків), а й породило унікальне державне утворення – Гетьманат, державу Війська Запорозького. Науковці вважали за необхідне проводити чітку грань між явищем козакування та суспільними структурами, що виникли на його базі – Запорозькою Січчю та козацтвом "городовим".

М.Грушевський підкреслює: "Мусимо відріжняти козаччину як побутове явище, і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку, розрізняти козаччину як явище, і її термін, з яким вона спеціалізується...

Козаччина як явище побутове знана нам з часів староруських. Своє козацьке ім’я дістає вона з другої половини XV в., а формується в певну суспільну верству протягом цілого XVI в. і певне... правно-визнане значення дістає аж на переломі XVI і XVII вв." [там само, с. 74].

Власне, запорозьке низове козацтво, в силу специфічного способу життя, основою якого були постійні бойові сутички й походи, суворий побут степового пограниччя та воїнська спільнота, витворило "козацький звичай" – своєрідний лицарський кодекс честі, січове bushido, що було потім перейняте (коли не як спосіб життя, то принаймні як ідеал, єдино вартий "справжнього козака" – сиріч справжнього українського мужчини) – спершу реєстровим козацтвом, а відтак і всім українським суспільством.

Як формулює одне з найсвіжіших джерел – "Довідник з історії України" (1994), "основними рисами запорозького К. були: родинний принцип організації братства (побратимство, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо); інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння".

290

Вочевидь, дещо з названого було все ж не стільки "рисами К.," скільки рисами сформованого ним суспільного й морального ідеалу, часом суперечливого (адже "родинний" патерналізм небагато має спільного з демократією, а збройна боротьба проти "недовірків" – з глибинною суттю християнства); не є секретом також малоаскетичний спосіб життя запорожців поза військовими походами.

Цікаво порівняти наведені вітчизняні характеристики козацтва з іноземними – скажімо, думкою шведського знавця України Альфреда Єнсена: "Це незвичайне суспільство, яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали такі ж невиразні, як обриси безмежного степу, і такі ж примхливі, як повів вітру чи політ птаха, а частково – з опальних чужинців чи втеклих селян, для яких свобода означала те саме, що й необмежена сваволя, – це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою" [Єнсен, с. 13].

Ф.Лонгворт [Longworth] також вважає, що національна свідомість та український патріотизм запорожців були ретроспективно накинені їм пізнішими "націоналістичними" авторами. І.Лисяк-Рудницький переконливо спростовує це щодо "городового" козацтва, але ж коли говорити про власне запорожців, то факти свідчать, що вони кілька разів фактично зрікалися України заради збереження Січі, "святих вольностей", збереження (для себе!) козакування як способу життя, йдучи під протекторат чи й на службу до вчорашніх ворогів – після поразки Мазепи, після руйнування Січі, переселяючись за Дунай чи, врешті, на Кубань, де й нині їхні нащадки співають собі українських пісень, на свята вбираються в черкески, вважають себе "россиянами" й голосують за Зюганова.

Радянська історіографія в різні періоди, залежно від політичної кон’юнктури, сахалася то до зображення січового товариства як мало не соціалістичної спільноти (ця точка зору, перенесена до горезвісної книжки П.Шелеста "Україно наша Радянська" (1970) її справжніми безіменними авторами, викликала з боку московського високого начальства звинувачення в "ідеалізації козацької патріархальщини" й послужила одним з приводів до відставки тодішнього першого секретаря ЦК КПУ); то, навпаки, до гіперболізації "Класової боротьби" в козацькому середовищі. Тим не менше принаймні можемо знайти в ній не характерні для історіографії "патріотичної" витвережуючі характеристики Січі.

В.Голобуцький, один із "провідних радянських істориків", яким дозволено було в 50-60-і роки вивчати й висвітлювати

291

історію козаччини (ясна річ, у відповідному ідеологічному дусі – тобто підкреслюючи класові конфлікти в козацькому середовищі та оспівуючи дружбу українських козаків із братнім російським народом), описуючи в книзі "Черноморское казачество" (1956) останні роки Запорозької Січі, так характеризує роль Запорожжя в Коліївщині: "Кош призывал их (запорожців, що мали наймитів. – О.Гр.) бдительно следить за своими работниками с тем, чтобы помешать их уходам на Правобережье. Кош предписывал "жительствующим козакам, ...чтобы они от себя своих служителей, кои... намереватимуться к збунтовавшимся в польской области входить, не пускали..." [Голобуцький, с. 95].

У червні 1768 р. всі січовики повинні були прийняти особливу присягу, де зобов’язувалися боротися проти гайдамаків. Після розгрому повстання, коли численні групи гайдамаків, утікаючи, з’явилися на теренах Вольностей Запорозьких, Кіш своїми "ордерами" створив кілька військових "партій" для патрулювання західних паланок, виловлювання й знешкодження гайдамацьких "воровских шаек" [там само, с. 98-99].

Утім, у справі розвінчання "старшинської" міфології про Гетьманщину та її патріотичну еліту чимало зробили ще раніше історики "народницької" орієнтації – О.Лазаревський у книзі "Люди старой Малороссии" яскраво показав атмосферу розкладу, здирств та вислужування перед сильними (що означало – перед Москвою), яка опанувала наприкінці XVIII ст. середовище цих, словами Шевченка, "славних прадідів великих правнуків поганих". Цікаво, що через сімдесят років після Лазаревського відомий історик "державницького напрямку" на еміграції О.Оглоблин видає збірку статей "Люди старої України", покликану стати свого роду антитезою книжки Лазаревського: Оглоблин досліджує те саме середовище – гетьманську старшину другої половини XVIII ст., але натиск робить не на суспільних конфліктах, корупції та визискові, а на широті світогляду й "державницькому мисленні" кращих представників цієї еліти.

Ще одне поле традиційних конфліктів між "державниками" та "народниками" – історична роль низового козацтва, січовиків. Скажімо, кирило-мефодіївці (Костомаров, Шевченко та ін.) вважали Січ мало не ідеалом християнського суспільства, унікальним внеском України до історії людства: "Не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпоновала собі козацтво, то істеє брацтво, куди кожен пристаючи, був братом других, ...і були козаки між собою рівні..." ("Книга битія українського народу"). До цілком відмінної оцінки прийшов у зрілі роки, як відомо,

292

П.Куліш, що вважав січовиків джерелом анархії та чи не головною причиною української руїни. Вже по поразці визвольних змагань до цієї теми – про діаметрально різні ролі січового козацтва та "городової" старшини – повертається у книзі "Україна на переломі" В.Липинський. Він стверджує, що справжнім творенням української нації була "політична перемога осілої військово-хліборобської верстви" (тобто реєстрового війська, керованого старшиною з покозаченої шляхти) над "степом" – низовою вольницею. "Запорозька козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина". Липинський хвалив Хмельницького, який відмовився від орієнтації на "засуджене на смерть низове общинне, уходницьке й добичницьке Запоріжжя," та палко засуджував тих "руїнників" початку нашого століття, які "національну справу, всупереч бажанням великого Богдана, ...зв’язують з гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарством" [Липинський, с. 86].

У цих фразах Липинського, в історії з книжками Лазаревського й Оглоблина (що, як і Липинський, був не дуже вдалим політиком) проявляється, вочевидь, поза волею авторів, притаманна українському суспільно-політичному життю XIX-XX століть тенденція до міфологізації козаччини, розгляду її як низки парадигматичних подій, що на віки визначають історичні шляхи нації (див.: Міфи).

Починаючи з кінця 1980-х років, слабнуть, а далі й зникають ідеологічний пресинг та політична цензура в історичних дослідженнях та суспільно-політичній публіцистиці, тож можна було б сподіватися якісного ривка у висвітленні явищ, об’єднуваних іменем козаччини. Однак відбувся лише очевидний кількісний ривок – широким потоком линули товщі й тонші популярні книжки й брошури про козаків та їхніх гетьманів (як от [М.Пригара, збірник "Іван Сірко" та ін.]) перевидано фундаментальні твори Д.Яворницького та Грушевського, популярні – М.Аркаса та А.Кащенка; з’явилися й нові дослідження ширшого плану, як от книга В.Андрущенка й В.Федосова "Запорізька Січ як український феномен".

Однак більшість із цих книжок підпадає під правило "що добре, то не нове, а що нове, то не добре" й надто грішить патріотичними спрощеннями й перебільшеннями в дусі "виховання національної свідомості" у широкого читача. За приклад можуть служити кілька уступів з книжки "Розповіді про запорозьких козаків" Олени Апанович, яка має репутацію серйозного дослідника козаччини:

293

"...Січ створила струнку військову організацію. ...Усе козацтво ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік. Полки складалися з сотень, керованих сотниками. Існував також (sic!) поділ на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походів він (хто ж саме? – О.Гр.) мав необмежену владу" [Апанович, с. 11].

Автора, як бачимо, менше турбує логіка викладу, аніж створення емоційного враження від "стрункості" й могуті козацького (байдуже, запорізького чи "городового") війська. Особливо ж соковито звучать узагальнюючі оцінки, напр.: "В першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною стратегією, маневреною тактикою перевершувало [sic!] феодальні армії Європи.

Запорозьку піхоту вважали (хто? – О.Гр.) найкращою в Європі. (...) Роль козацтва у всьому суспільно-політичному житті України була така велика, ...що в документах XVII-XVIII ст. всіх українців навіть називали "нацією козаків", "українською козацькою нацією..." [Апанович,с 12-14].

Справді, роль була дуже велика, і цей термін вживався, але ж не щодо "всіх українців"! Адже в ті часи простолюд за "націю" не вважали. Зрештою, зміст і походження поняття "козацька нація" цілком з’ясовано у того-таки ж Грушевського (див. нижче або в [Н.Яковенко]. Очевидно, справа тут не в незнанні, а в свідомому чи несвідомому підпорядкуванні автора справі "плекання патріотів", слугування "національним святощам", одним з яких є, безперечно, козацтво.

Непоганий аналіз суспільно-історичного явища української козаччини, попри його лаконізм і принагідність, знаходимо в рецензії І. Лисяка-Рудницького на згадану книжку Фонгворта "The Cossacks", де він розкриває різні суспільні сутності, а через те – й різні історичні ролі двох частин нашого козацтва: "Серед українських козаків існував дуалізм – вони поділялися на запорожців та т.зв. городових козаків. Запорожці були власне людьми пограниччя, ...тоді як городовики проживали в уже заселених районах і були вільними селянами. (...) Саме ця переважно шляхетська й більш-менш освічена верства городової козацької старшини ...забезпечила провід у великому антипольському повстанні 1648 р." [Лисяк-Рудницькиий, с. 54-55].

Унаслідок саме цих доленосних для українського народу подій, твердить М.Грушевський, козацтво в XVII ст. "...покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом

294

української народності par excellence, подібно як "народ шляхецький" репрезентував сучасну народність польську" [Грушевський, т. 7, с. 66].

І.Лисяк-Рудницький зауважує, що в часи Хмельниччини "саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформації. У ході революції відбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможніших і найенергійніших елементів селянства, з одного боку, та найвойовничіших елементів руської шляхти – з другого.

...Гетьманщина мала становий лад, і клас козацької старшини розвинувся в ній у нову земельну шляхту. (...) На території колишньої Гетьманщини ...нащадки рядових козаків були визнані російським законом як окремий стан, ці "малоросійські козаки" зберегли свій правовий статус аж до 1917 р." [Лисяк-Рудницький, с. 57].

П.Куліш в автобіографічному нарисі "Жизнь Куліша" характеризує Шевченка й себе як представників "двох половин козаччини": Шевченко – правобережної, "що після Андрусівського договору осталася без старшини, опинилася під лядською кормигою, втікала на Січ, а з Січі верталася гайдамаками ...й жадала одного – розтоптати панство," натомість Куліш – з лівобережної старшини, "що радувала з царськими боярами і спорудила Петру І "Малоросійську колегію"... (цит. за: Грабович, с. 189).

За словами Шевченка, найвідомішого й найнатхненнішого співця козаччини, вона вже на початку XIX століття цілком відійшла до історії: "минулося – осталися могили по полю..."

Однак ці слова можемо цілком віднести до міфотворчого дискурсу, натомість численні факти свідчать, що реальне, не міфічне козакування й навіть козацтво не зникли – лише набрали інших, часто несподіваних форм. Як уже згадувалося, після скасування Гетьманщини козацький суспільний стан на Лівобережній Україні правно й фактично проіснував до 1917 року. Значна частина запорожців уже через кілька років після ліквідації Січі стала Чорноморським козацтвом, яке невдовзі переселилося на Кубань, де як військово-адміністративна структура існувало до листопада 1919 року – часу розгону Денікіним козачої Кубанської ради, а як культурна спільнота це козацтво існує й дотепер.

На Правобережжі, де серед покріпаченого селянства довго не згасала пам’ять про часи вільного козакування, принаймні двічі – під час війни з Наполеоном та Кримської війни – спалахував масовий рух "покозачення", вистачало лише чутки про створення урядом козацьких полків для війни. Однак усе це

295

стосується традиції козакування як вільного життя на власній землі, як правило, не пов’язаної з національною свідомістю чи тяглістю державницької традиції, що її плекала частина нащадків старшинської еліти Гетьманщини.

А вже на початку XX ст., коли розрісся український національний рух, що значною мірою живився міфами про козаччину, які утворили стрижень нової національної міфології (див.: Міфи), почалося своєрідне воскресіння козаччини саме як національного явища. За словами Лисяка-Рудницького, "...найбільше значення мали пізніші психологічні та ідеологічні наслідки козацької доби на Україні, вплив яких годі переоцінити" [Лисяк-Рудницький, с. 57].

Мало не всі воєнізовані чи спортивні національні організації у своїй назві, атрибутиці, термінології, структурах управління неодмінно наслідували козаччину: спортивне товариство "Січ", дитяча організація "Пласт" (на честь козаків-пластунів) та корпус Січових стрільців у Галичині; гайдамацькі дивізії та вся система військових звань у війську УНР, нарешті, попри запозичене з Європи анархічне ідейне офарблення, нічим іншим, як новим виданням Гайдамаччини, з її непередбачуваними припливами й відпливами, з її сумішшю підступності й довірливості, врешті, з майже цілковитим марнуванням; величезної стихійної сили народу, стала махновська епопея в південноукраїнських степах – ця "трагедія інтеліґенції Лівобережжя", за словами Миколи Хвильового. Загалом перебіг громадянської війни на теренах України, чи не найліпше показаний у романі Ю.Яновського "Чотири шаблі" та, особливо, – у вступному розділі його "Вершників", засвідчив, що слова Наполеона, поставлені в епіграф цього нарису, були зовсім не красивою фразою, а реальною можливістю для принаймні Східної Європи – як стали вони страшною реальністю для сучасної Боснії.

Таким чином, говорячи про козацтво історичне, маємо усвідомлювати, що цей термін можна віднести до кількох різних явищ, котрі згаданий "Довідник з історії України" класифікує таким чином:

"...У 15 ст. першій пол. 17 ст. – військово-промисловий стан, який проживав на укр. землях у складі Речі Посполитої...

2) Привілейований стан населення, сформований на Україні в роки національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького...

3) Наприкінці 18 – поч. 20 ст. – стан вільних сільських виробників, наближених до становища державних селян...

296

4) Військовий стан у Московській державі, зосереджений переважно на її кордонах...

5) Українські регулярні військові частини під час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр...

6) Товариства козаків в еміграції після 1920 р...

7) Громадські товариства нащадків укр. козаків, що утворилися в багатьох областях України в другій пол. 80-х рр.(...) Гетьманами укр. козацтва обралися В.Чорновіл та В.Мулява. Укр. козацькі товариства беруть активну участь у громадсько-політичному й культурному житті держави" [Довідник з історії України, т. 2, с. 56-57].

До цього варто додати, що однією з голосних акцій гетьмана новітнього козацтва В.Чорновола було урочисте скасування Переяславської угоди – ще одне свідчення того, що козацькі міфи й нині впливають на політичні ритуали в Україні.