III. Житло в часи змін

Нещодавно відродилася вільна купівля житла. Окрім переваг у рухливості розселення, це дає нові робочі місця. Структурно – це біржі та брокерські контори. Поки що немає помітних великих фірм із солідними капіталовкладеннями, доброю рекламою, освіченим штатом.

На біржі – маклери. Вони шукають квартири і покупців, проводять підготовку, укладають угоди, але права оформлення не мають. Заявлені справи оформляються брокерами, й вони отримують свої п’ять відсотків.

Демографічні, економічні, політичні коливання добре видно за квартирним бізнесом. Депутат купує квартиру за 140.000 "умовних одиниць". А інші пнуться з усієї сили, щоб у "Совміні" за 80.000, престижно.

Активізувалися міграції між містом і селом. Пенсіонери виїздять на село, де легше прогодуватися. На батьківські гроші сільська молодь у місті перебирається з гуртожитка в "готельки". Адже в нас більше ніж деінде батьки допомагають дітям до останніх днів.

Іноземці приїжджають купувати житло із своїм громадянством. Тепер це можна й без прописки. На житлоплощу прописують кого завгодно, хоч нікого, – квартплата та сама.

Сезонний бум операцій припадає здебільшого на осінь, коли людина накопичує сил та рішучості, щоб узятися за справу. Цього року бум припав на грудень. На "Десятинці" (центральній біржі) здійснювалось до 130 операцій щоденно.

Тепер у багатьох заборгованість квартплати. Коли роз’їжджаються чоловік з дружиною чи батьки з дітьми, то часом вони навіть не в змозі приватизуватися. Бувають безнадійні заборгованості – до тисячі, півтори тисячі "у.о." Тут без брокерської фірми ніяк. Вона бере на себе борги, укладаючи ексклюзивну угоду. Ходять серед народу історії про брокерів-убивць, яким для їхніх страшних справ потрібен передусім той моторошний "ексклюзив".

Великі гроші притягують усяких любителів поживитись. Є ділки, які слідкують, хто спивається й не платить за квартиру, не робить ремонт. Хто живе самотньо в двох-трьох кімнатах на пенсію 50, а за квартиру треба – 80. Але пенсіонери бояться боргів, бо ж відомо, що вони наростають, як снігова куля. Ліпше перепродувати гумки для трусів, ніж заборгувати, Боже збав. Неблагополучні не знають таких страхів. От ділки й користуються. Купують кімнату в комуналці, а потім роз-

177

селяють кого куди, хоч у передмістя. Це нагадує казку про Рукавичку і врешті – Ведмедика.

Спонуки до зміни житла найрізноманітніші. Часом не так квартира потрібна, як район. З різних міркувань: престиж або ностальгія.

Агент входить у життя клієнта глибше, ніж йому хочеться. Треба вміти підготувати господаря, що таких грошей, яких він очікує від продажу, – скоріше за все не буде. А сума, за яку він розраховує щось прикупити, виявиться недостатньою. Прагне помінятися на Лук’янівку, але з новою станцією метро це вже на п’ять тисяч дорожче.

Людина у пошуках покладається на внутрішнє відчуття теплоти, коли вперше переступає поріг. Чи навпаки – не лежить душа. Пошуки тривають, доки внутрішній голос не вимовить: "Твоя". Довго не може продатись, наприклад, квартира біля метро, у цегляному будинку, після ремонту. Попередній господар наклав на себе руки. Клієнтам ніхто не розповідає, як тут повісився мешканець. Вони приходять дивитися й виходять назавжди. Якщо в квартирі багато сварилися, билися, конфліктували, її важче продати. Після алкоголіків, наркоманів, хоч переклей шпалери, хоч фарбуй, хоч забіли – погане залишається й відлякує.

"Убита квартира". Як за громадськими туалетами судять про становище суспільства, так і санвузол – показник стану квартири. Коли не дбати – чорніє та іржавіє холодна труба, від вогкості зацвітають стіни, розбивається унітаз, відвалюється раковина, сусід зверху заливає, а якщо залити нижніх, – вони приходять і виламують двері. Паркет зволожується, здувається, осипається. Таргани тішаться, співвітчизники.

За десять хвилин у такій квартирі може розболітися голова.

Насправді в Києві доброго житла мало. Залізобетонні панельні будинки підлягають капремонту, термін їхнього існування – 50 років, майже як у радянської влади. Зварювальні шви іржавіють, стіни руйнуються, їх потрібно зміцнювати та утеплювати, добудовувати цеглою. Пласкі дахи потрібно надбудовувати стропилами із похилою покрівлею, щоб не текло на голову верхнім мешканцям. А пішки на п’ятий поверх у похилому віці? Кухні – маленькі, коридори й балкони – маленькі.

У центрі міста теж небагато добротних будинків. Бувають дерев’яні та комбіновані перекриття, з грибком та щурячими норами. Підлоги ходуном ходять, по стінах вібрації та дрижаки.

Найкраще – відомче житло, його 5%. Так званий "Совмін" тут відкриває рейтинг. Ціни божевільні! Найдешевший дво-

178

кімнатний "Совмін" – 50.000 $, не в центрі, а на Лівому березі. Попри те, що планування їхнє нецікаве. Цінуються за товсті стіни, міцне перекриття, звукоізоляцію. Коли чутно все сусідське життя – відпочити неможливо.

Далі, за рейтингом, ідуть "сталінки". Забудова початку п’ятдесятих. Цегла, залізобетонні перекриття, повнометраж-ність. Кухні 9 кв м, стелі 3 – 3,20 м. Відокремлені санвузли, величезні коридори. Неподалік од центру – КПІ, "Більшовик", Лук’янівка, Печерськ. У центрі таких менше. На сьогоднішній день – це найкраще, навіть новобудови так не цінуються.

Затим "хрущовки" – масова забудова. Масиви: Першотрав-невий (Чоколівка), Голосіївський, Нивки, Відрадний, Лівий берег – Воскресенка, Дарниця. Варті уваги цегляні "хрущовки". Вони відрізняються за плануванням. Стандарт – 30 кв.м житлової площі (15+15), кухня 7-8 кв.м. Вони популярні, бо дешеві. За одну пристойну в центрі можна виграти замість двох очікуваних – три квартири.

Далі "гостинки", за 7 – 7,5 тис. "у.о.". Це вже коли подітися нікуди. Тільки однокімнатні, планування "коридорне". Коли розлучаються із двокімнатної "хрущовки" – світять лише дві "гостинки" або ж "гостинка" і "комуналка". Де завгодно, на будь-якому поверсі, без телефону, без балкона, з Правого берега на Лівий. Таких випадків чимало.

Остання межа – кімната в "комуналці". Комуналки нікуди не зникли – і в центрі, і на масивах. Як колись заселили, так і живуть. Можна купити за 4 тис. "у.о.".

От і весь перерахунок стандартного міського житла. За його межами, з обидвох боків відкривається дещо інше. Бомжі та "новиє русскіє".

Зауважимо, що вислів "новий українець" вживається не всерйоз, із відтінком вторинності. Він не настільки однозначний, як термін "новый русский". І не тому, що в Росії зміни відбуваються жвавіше чи українська діаспора сильніше наїздить на вітчизну, додаючи неоднозначності. А через те, що наша ситуація хоч і подібна до російської, але не тотожна. Це зрозуміло кожному на Україні, й мовне чуття тут не зраджує.

Довгожданий вільний ринок розпеленав дрімаючі сили. Кинулися вгору, до добробуту нуворіші, скоробагатьки, петля за ними плаче, які й не стосувалися б до нашої теми (поп-культура не про них, а про всіх), коли б не стосувалися всіх розмови про них, якби реклама сантехніки з позолотою не була на очах в усіх, якби красиві журнали про красиве життя не перед усіма виставлялися в кіосках – чи то виховуючи заздрість, чи то її паралізуючи. На перших поверхах замість забі-

179

гайлівок, невибагливих гастрономів – шик, люкс, ексклюзив, мамона. А всі минають.

Та годі вам! Те, що довкола побудують нуворіші – не згине, а тільки збагачуватиме нашу історію. Ще й недобудоване, воно втрапило кілька разів змінити господарів. А пам’ятки архітектури, які прийшли з XIX століття й раніше, – вас обходить, чи на чисті гроші вони збудовані? Цей палац, цей пасаж? Ні, це не нігілізм. Це така властивість каменю. Бути грубшим від соціальних проблем, "вічних" питань.

Що там діється тепер за металопластиковою столяркою, розгледіти заважає privacy. Уява підказує за журналами і магазинами, які раптом з’явилися скрізь, а не лише на місці господарчих та книжкових. У вороб’яніновському Старгороді були тільки перукарні та похоронні бюро, в нинішній Туреччині – крамниці шкіряних курток, у Сербії – туфлі, а в нас – сантехніка й шпалери. Знайомі дизайнери тепер не поведуть показувати власні роботи, їх навіть фотографувати не дозволяють. Коли б не котеджі та евроремонт – перевелася б наша професія. Архітектор без гребель і стадіонів виродився б, як комуністичне монументальне мистецтво. Одначе є навіть конкурси на архітектурні факультети.

Найпікантніше тут – відсутність власне замовлення на архі-тектуру. Задумуючи будівлю, замовник не уявляє, що йому потрібно від майстрів. Втягуючись у справу глибше, він починає зворушливо прозрівати, у чому ж, власне, завдання. Повільно, тягуче, але неминуче ринок ідентифікує професію архі-тектора.

На околицях – приватні палаци, в центрі скуповуються сусідські квартири – зверху, знизу, збоку, – твориться бонанза! Джакузі й барисоль! Сходи мендісабаль, меблі італійські на замовлення, стільці з Лувру по каталогах, ніші для скульптури, живопис... є... мені в кремово-бежевому, до гардин. У магазині етикетка: "КАРТИНА "ПРИРОДА", производство Голландия, сборка Англия". I вони туди ж. Не від добробуту, значить, походять духовні запити.

Зв’язок із домівкою розтягується, випробовується на розрив молодістю. Подорожами за туманом, якби вони не називалися: "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес:" щось там загальне... або ж "Цвіте терен, терен цвіте, десь поїхав мій миленький"... Хоч як склалося потім у подорожнього, – не приведи Господи останні дні свої відбувати у підземному переході та на вокзалі, означаючи, як не треба, як не можна жити. Про культуру тих, для кого бездомність – норма, про циган, тут не будемо. Вони хоча й живуть поруч на цій землі, в нашу

180

культуру ввійшли тільки піснями. Їхня неосілість викликає подив і почуття власної єдності та злиття, яке пробуджують у живих померлі. Споконвічний подив оратаїв перед номадами. Споконвічне людське протистояння, античний жах, що живе донині.

"На дні". На початку століття ця п’єса чимало сприяла тому, щоб саме так, а не інакше, повернула наша історія. Людина без житла донині – збудник, ганьба суспільства. Лише з цієї мертвої точки дано побачити фатальне значення домівки. Кажуть, що в країнах з налагодженим транспортом до дому ставляться по-іншому. Його там можна було б і не мати, якось їм вистачає коліс та готельних номерів, у тих щасливих теплих країнах. Тут банан, там банан, яка різниця? Не повертається в їхній душі гранітний вусатий чоловік, поводячи порожніми скульптурними очима: "оглянувся я на хату – нема в мене хати..." Душа приростає, зростається з домівкою. Навіть із квартирою не менше, ніж із хатою. Вікна загратувалися, двері осліпли "вічками", поглохли бронею без клямок. Під’їзди щільно обрешетили небо та дахи. Шкіркою остраху покрилося житло, наїжачилось. Номади довкола орача, скіфи царські та чорні скіфи...

Література

1. Байбурин А.К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. – Л., 1986.

2. Бломквист Е.Э. Крестьянские постройки русских, украинцев и белорусов. // Восточнославянский этнографический сборник. – М.: 1956 (Труды Института этнографии, новая серия, Т. XXXI).

3. Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. – М., 1966.

4. Етнографія Киева і Київщини. / За ред. В.Ф.Горленка. – К., 1986.

5. Дыминский. Суеверные обряды при постройке дома в Каменец-Подольской губернии. // Этнографический сборник. – СПб., 1864. – В.6. – "Смесь".

6. Жам МЛ., Легенький Ю.Г., Сікорський М.І. Українська народна естетика. – К., 1996.

7. И[ванов] П. Народные обычаи, поверья, приметы, пословицы и загадки, относящиеся к малорусской хате (Материалы для характеристики миросозерцания

181

крестьянского населения Купянского уезда). // Харьковский сборник. – Харьков, 1889.

8. Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. Кінець XIX – XX ст. – К., 1980.

9. Культура і побут населення України. – К., 1993.

10. Кржемінський К. Стінні розписи на Уманщині. Мотиви орнаменту. – К., 1926.

11. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. – К., 1976.

12. Максимович М.А. Дни и месяцы украинского селянина: Собр. соч. – К.: 1877. – Т. 2.

13. Мишківська Т. Настінні розписи на Білоцерківщині. // Хроніка археології та мистецтва. – К.: 1930. – Ч.1. – С. 41-47.

14. Русов М. Поселения и постройки крестьян Полтавской губернии. // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков: 1902. – Т. XIII. – Ч. 10.

15. Самойлович В.П. Народна творчість в архітектурі сільського житла. – К., 1961.

16. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. – К., 1989.

17. Скуратівський В. Русалії. – К., 1996.

18. Цивьян Т.В. Дом в фольклорной модели мира (на материале балканских загадок). // Труды по знаковым системам, 10. – Тарту, 1978.

19. Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем. – К..: 1914. – Т. 1.

182

Євгенія Кононенко

У хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленнями тими й другими українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні "вампом", ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин у боротьбі за життя, а головне

– за націю.

Олена Теліга. Якими нас прагнете?

...Міряй, образовуй, конструюй,

В умовний час хвилюйся і цілуй

– І гірко знай, що десь є Беатриче.

Євген Маланюк

У різноманітному вирі людських уподобань, смаків, уявлень про щастя важко говорити про ідеал жінки не в особистому розумінні, а як про якість, притаманну соціуму: здається, що

183

векторна сума індивідуальних ідеалів буде лише нульовою. Перше, що спадає на думку, це прислів’я: "На колір і смак товариш не всяк". Розмаїття смаків виявляється при оцінці як зовнішніх, так і внутрішніх якостей жінки. Той любить чорняву, той біляву, і на руду теж знайдеться любитель. Хтось цінує в жінці передусім уміння створити домашній затишок, хтось – кар’єру чи приналежність до певних кіл суспільства (з такою не соромно з’явитися на люди), а хтось пишається тим, що його дружина – завмаг, і завдяки їй удома завжди є свіжа копійка, як і свіжа ковбаса.

Практично кожна дівчина рано чи пізно виходить заміж. На кожен товар існує свій покупець... А житейська логіка підказує: там, де йдеться про товар і купівлю, там немає місця для ідеалу..;

Нерідко чоловік одружується не тому, що зустрів ідеал, а тому, що до цього веде життєва ситуація. Та ідеальна мрія продовжує існувати, навіть не знаходячи втілення в реальності. Пересічний чоловік живе із звичайною дружиною, щодня зустрічає звичайних жінок, бо ж стосунки чоловіка і жінки навіть у патріархальні часи не обмежувалися шлюбними. Але в житті кожного задано певний жіночий ідеальний образ. Звичайно, й тут існує деяка дисперсія, ці суб’єктивні ідеали також різні. Що таке ідеал у побутовому розумінні слова? Це якась невербальна абстракція, що втрачає свою сутність, коли її починаєш одягати у "словесні шати". Коли пересічний чоловік розповідає, яку жінку і вважає ідеальною, то неодмінно стає смішним; якщо перераховується певний набір рекомендованих якостей ідеальної жінки, безповоротно губиться сутність цієї субстанції. І все-таки, зробимо спробу виявити те, що існує в "зоні інтерсуб’єктивності", – український жіночий ідеал.

Передусім виділимо три пов’язані, але досить автономні аспекти: ідеальна жінка, якою її мислить або уявляє український чоловік; ідеальна жінка в уяві самої української жінки; й нарешті, ідеальний жіночий образ, що його на різних етапах української історії намагається окреслити офіційна мораль, і що з того виходить.

Почнемо з жіночого ідеалу, як його бачить український мужчина – основний поціновувач і споживач тих цінностей, що їх несе у світ українська жінка. Один п’ятдесятилітній холостяк на питання, чому він ніяк не одружиться, відповів: бо ніяк не зустріне дівчини, яка б природно почувалася на дипломатичному прийнятті і водночас не виглядала незграбою на городі його мами. І тим самим, можливо неусві-домлено, в загальних рисах сформулював жіночий ідеал у розумінні українського мужчини.

184

Сьогодні вимоги чоловіка до жінки дуже високі. Втім, власне, не до реальної, а до омріяної, і не зустрінутої жінки. Беатріче повинна не лише ширяти в захмарних емпіреях, а й бути вправною у мами на городі. То в патріархальному суспільстві досить було городу, печі, пирогів, борщів і доглянутих діточок.

Та проблема борщів і пирогів постане потім. Період залицяння – такий нетривалий, але найяскравіший і найроман-тичніший у житті. Саме він відбився в українських піснях, що звучать на весь світ. Ідеальна дівчина – це та, в якої карі очі, чорні брови, високий стан і незаймана дівочість. На шкільних уроках української літератури входить у нашу свідомість пісенний, фольклорно-патріархально-народницький ідеал дівчини-красуні у вишиваній сорочці з дукачами на шиї й косою до пояса, яка вірно любить, чекатиме коханого вічно, а якщо він загине в поході, то вона ні за кого іншого не піде.

Фізична дівоча краса органічно доповнюється красою моральною. Це й легендарна Маруся Чурай, і гоголівська Галя з "Майської ночі", і Оксана з Шевченкових "Гайдамаків", і Нимидора, яку обрав Микола Джеря, не задумуючись, чи сватати її, чи багатирку Варку. Бо ж одвічний чоловічий вибір між гарною і багатою – то вибір не між двома іпостасями ідеалу, а між ідеалом і його відсутністю. Для того, хто вибирає гроші, не існує ідеалу жінки або він його сам у собі затоптав.

І вибору між романтичною та хазяйновитою, між Мавкою і Килиною, між Марусею Чурай і Галею Вишняківною бути не може: ідеальна жінка тому й ідеальна, що поєднує в собі і те, і те.

Не бути хазяйновитою патріархальна жінка, на відміну від сучасної, не могла собі дозволити. Якщо вже народилася жінкою, якщо взяли заміж, не можна було уявити, щоб господарка відмовилася варити борщ або пекти пироги. А от бути їй тихою і лагідною чи язикатою, "з перцем", як Мотря з "Кайдашевої сім’ї", – можливі певні варіації. Тут уже що кому більше подобається: Карпо Кайдашенко свідомо обрав гостру на язик Мотрю.

Чоловіки переконані, буцімто раніше жінці не треба було нагадувати, що вона берегиня. Про це треба нагадувати сучасним жінкам, ставити за приклад прабабусь, посилатися на традиції роду. А в жінок завжди напоготові контраргумент: що, власне, дають нам у житті чоловіки? Якими чоловіки були колись і які вони тепер? Адже патріархальна система, яка висувала до жінок нелюдські вимоги, як вважають сучасні феміністки, ще вищі вимоги висувала до чоловіків.

185

Як же мислить жіночий ідеал сама українська жінка? Бо ж кожна жінка, яка доросла до роздумів про жіночий ідеал, вважає себе якщо не ідеальною, то вельми наближеною до цього.

Жінки пізно прийшли до усвідомлення того, якими б вони хотіли бути в ідеалі. Образи жінок у національній культурі існували лише в чоловічій інтерпретації. Із сивої давнини жіночий голос дійшов у формі фольклору, основними темами якого були нещасливе дівоче кохання, туга за коханим або жартівливі пісні про радощі земної любові. Лише на зламі сторіч – минулого й нинішнього, яке от-от стане минулим, – прозвучали голоси видатних українських письменниць, які виразили настрої освіченої частини українського жіноцтва, їхнє розуміння жіночого ідеалу. У хрестоматійній п’єсі "Лісова пісня" Леся Українка змальовує конфлікт між Мавкою і Килиною, між казковою лісовою русалкою, наділеною багатою поетичною душею, та практичною, навіть прагматичною молодицею, романтичною душею відповідно не наділеною, зате у неї в руках "горить" домашня робота. Слабкий безвольний мужчина обирає Килину, губить Мавку, а щастя не має. Цей конфлікт розгортається в міфологічному позачассі, в легендарні доісторичні часи (чим авторка ніби підкреслює його одвічність) і задає камертон багатьом питанням стосовно жіночого ідеалу, які намагаються розв’язати і велика література, й буденне життя. Ці питання жінка поставила ще тоді, коли для чоловіка вони не існували, коли ідеальною могла бути лише Килина – жвава і працьовита.

Як впливав офіційний ідеал на ідеал реальний? Великою мірою. Втім, впливали не лише проголошений ідеал, а й економічні умови життя. Сімона де Бовуар у "Другій статі" писала, що для повного щастя жінка повинна мати вибір. Обов’язкова емансипація, так само, як і закріпачення, не є передумовами щастя чи нещастя. Можна бути щасливою в гаремі, можна бути нещасною, очолюючи виробництво. Як у дореволюційний час жінка не мала вибору, чи бути лише в родині, чи працювати в суспільній сфері, так у радянський час жінка не могла не працювати поза домівкою, аби повністю віддатися родині, оскільки так диктувала економічна ситуація. Радянська зарплатня не давала змоги чоловікові самому утримувати родину, яка б навіть при невеликій кількості дітей бідувала без зарплатні матері сімейства. Отже, ідеальними за тих умов стали так звані жіночі спеціальності – учительки, лікаря, медичної сестри, що нібито давали більшу кількість вільного часу, який віддавався родині. Але вчителька чи лікарка – це малі, скромні

186

ідеали, яких прагнеш, коли збагнеш нездійсненність великих. А великий жіночий, вірніше, дівочий ідеал радянської доби – то кіноактриса. Яка радянська дівчина не мріяла про цю долю? Втім, можливо, котрась відважна дівчина і мріяла полетіти в космос, але образи шахтарок і доярок не вабили молодь. Кумирами юного віку, коли ідеали відіграють більшу роль, ніж реалії повсякденного життя, були, як і в усьому світі, акторки, естрадні співачки. Гарненькі личка з мосфільмівських та закордонних стрічок, – принаймні на певному етапі життя, – формували ідеали як дівчат, так і хлопців. Дівчата намагалися наслідувати зачіски й нахил голови, хлопці залицялися до дівчини, схожої на яку-небудь кінозірку. Можливо, радянська пропагандистська система, "розкручуючи" Любов Орлову, не прагла такою мірою запроваджувати в маси ідеал кіноактриси, але процес ішов, і зупинити його було неможливо (див.: Кіно).

У наші дні ситуація з привнесенням ідеалів міняється. З одного боку, трибуну отримали патріотично настроєні кола, які гучно й неухильно проголошують ідеал української жінки – вірної подруги українського чоловіка в боротьбі за націю. Стала мало не офіційною версія, за якою жінка на Вкраїні здавна вела активне життя і, лишаючись берегинею домашнього вогнища, допомагала чоловікові боронити рідну землю або принаймні піднімала його на боротьбу, на відміну від російських жінок, які лише сиділи по теремах. З’ясовувати, наскільки ця версія є правдивою з погляду історії, не є нашою метою.

З іншого боку, трибуну отримали не лише українські патріоти. Активну ідеалотворчу роль намагаються відігравати численні ілюстровані жіночі часописи, що дають поради, як бути елегантною, звабливою, як найповніше задовольнити чоловіка в ліжку, як "розкручувати" мужчин на коштовні подарунки, як одночасно бути ідеальною дружиною одному мужчині й ідеальною коханкою – іншому. Тобто, на думку цнотливих патріотів, пропагуються завідомо чужі для матері-Вкраїни цінності. Не можна сказати, щоб жінки і дівчата масово заходилися застосовувати на практиці поради з "Наталі" чи "Лізи". Але ситуація економічної кризи не сприяє авторитетові того, що ми звемо високими ідеалами. Дівчата не лише мріють про вигідне одруження – для багатьох із них ідеалом є кар’єра повії, романтичний образ якої створено в масовій свідомості не без участі бульварних газет, часописів, відеофільмів.

Чи треба драматизувати ситуацію? В кожному суспільстві є певний відсоток жінок, що добровільно стають повіями. Але на сьогодні, згідно з деякими соціологічними дослідженнями,

187

мало не 25 % українських дівчат 16-18-ти років мріють про кар’єру повії, – щоправда, дорогої.

І ще один аспект сучасного українського жіночого ідеалу: попит пострадянських і, зокрема, українських жінок у чоловіків – громадян Західної Європи, США і Канади. Це явище існує недавно і ще не відбилося ні в соціологічних, ні в культурних дослідженнях, лише в ілюстрованих часописах типу "Наталі" чи "Cosmopolitan". Але активний пошук в Україні жінок для одруження стає помітним, про це можна говорити як про явище, причини якого полягають у тому, що у світі існує стереотип "російської жінки", яка нібито є втіленням ідеалів вірності, лагідної вдачі та інших жіночих чеснот. Мало хто з пересічних громадян країн, які ми з пошаною іменуємо розвиненими, знає різницю між декабристами і дисидентами, але в те, що наша жінка поїде за чоловіком до Сибіру, вони поки що вірять. І, не збираючись до Сибіру, хочуть у своєму постіндуст-ріальному раї мати дружину, яка потенційно здатна на самопожертву заради чоловіка.

Втім, і сучасні українські чоловіки в ідеалі прагнуть вірної відданої дружини. А жінки – принаймні дівчата – мріють про чоловіка, заради якого варто жертувати собою. Але, виправдовуючи себе тим, що такого чоловіка на їхньому життєвому шляху не трапилося, заспокоюються в обіймах заможного мужчини, здатного забезпечити їм спосіб життя, при якому найповніше розкриються їхні непересічні таланти. Та це вже початок розмови про ідеал чоловіка в уявленні жінки, що також не є темою цього нарису.

188

Валентин Солодовник

Журнал – періодичне зброшуроване друковане видання, термін походить від французького journal (буквально – "щоденник") . Слово "журнал" вживається в сучасній українській мові в досить широкому розумінні і щодо ілюстрованих видань невеликого обсягу, які в побуті називають "тонкими журналами", і щодо літературних та спеціальних фахових видань більшого обсягу – "товстих журналів". Для порівняння – англійською мовою в першому випадку вживається слово magazine, у другому – journal.

Журнали розрізняються за періодичністю (щотижневі, щомісячні і т.ін.), за змістом (громадсько-політичні, ілюстровані розважальні, літературно-художні, наукові, науково-популярні), за орієнтацією на певну аудиторію (для жінок, молоді, дітей тощо). Можуть розглядатися й інші класифікаційні ознаки. Журнали з’явилися в Європі у другій половині XVI століття після виходу французького "Журналь де Сован" ("Журнал учених") у Парижі 1665 року [УРЕ, т. 4].

Перші журнали в Україні з’явилися на початку XIX ст. у Харкові: "Харьковский Демокрит" (1816 р.), "Украинский вестник" (1816-1819), "Украинский журнал" (1824-1825) [УЛЕ, 1990, т. 2, с. 217]. "Харьковский Демокрит" став першим і единим тоді на українських землях журналом гумору і сатири, мав також літературний відділ, друкував статті на літературні теми. Поруч із російською, видання використовувало також

189

українську мову. Через цензурні перешкоди вийшло лише шість чисел часопису.

Як зазначає О.Семчишин у книзі "Тисяча років української культури", "куди більшу ролю в історії харківської журналістики зіграв "Украинский вестник" , який у роках 1816-1819 виходив щомісячними понад 350-сторінковими книжками з яскраво визначеним українським профілем ... До його появи, розвитку і визначного рівня причинились такі діячі, ентузіасти харківського відродження, як Г.Квітка-Основ’яненко, професор Харківського університету Іван Срезневський і його син Ізмаїл. Журнал мав п’ять відділів: наука, мистецька проза, поезія, харківські "записки" і т.зв. "Суміш", тобто всячина" [Семчишин, 1993, с. 232-233].

Велику роль у становленні української періодики відіграв журнал "Основа", який виходив у Петербурзі у 1861-1862 роках за редакцією В.Білозерського та за участю П.Куліша й М.Костомарова. З журналом співпрацювали Т.Шевченко, Марко Вовчок, М.Максимович, О.Кістяківський... [ЕУ-1, 1995, с. 983]. Хоч редактори "Основи" підкреслювали аполітичність журналу, проте торкалися політичних і соціальних питань.

Після Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу Олександра II (1876) видання преси українською мовою на підросійських землях України стало неможливим аж до революції 1905 року. Тривалий час не вдавалось заснувати періодичне видання (навіть російськомовне) з українознавчою тематикою. Лише 1882 року в Києві засновано науковий місячник українознавства "Киевская старина", який до 1906 року виходив російською, а починаючи з 1907 року, – українською мовою під назвою "Україна". "Киевская старина" постала з ініціативи Т.Лебединцева за участю В.Антоновича, О.Лазаревського, П.Житецького та інших і була неофіційним органом так званої "Старої Громади", яка з 1893 року стала її фактичним власником. Від 1897 року часопис друкував, поряд з історичними та етнографічними матеріалами, україномовні твори красного письменства [ЕУ-1, 1995, с. 984].

Через несприятливі для української преси умови на підросійських землях України, спричинені політичними переслідуваннями та несформованістю читацької аудиторії, роль журналів у XIX ст. значною мірою виконували літературні альманахи. Попередниками вітчизняних альманахів можна вважати рукописні "ізборники" і "цвітники" (XI ст.). Поряд із літературними альманахами виходили також фольклорно-етнографічні та історичні збірники.

190

Зокрема, в "Украинском альманахе" І.Срезневського (1831) були надруковані поезії Гребінки, Метлинського та Боровиковського, записи українських дум і деякі переклади. У 1831 році вийшла "Утренняя звезда". Її редактор Г.Квітка-Основ’яненко на сторінках альманаху сформулював гасло: "Як говоримо, так і треба писати..." [Семчишин, 1993, с. 234].

Великий вплив на сучасників, зокрема Т.Шевченка, мали шість фольклорно-історичних збірників під назвою "Запорожская старина" (1833-1838). Усі матеріали до цих збірників (історичні перекази, думи, пісні) зібрав під час спеціальної поїздки на терени Запоріжжя і дав до них відповідні коментарі І.Срезневський. Вже перед смертю І.Срезневський встиг видати першу книжку "Украинского сборника" (1838-1841). Другу книжку видав М.Щепкін. Там уперше була повністю надрукована, "Наталка Полтавка" І.Котляревського. У передмові до "Сборника" І.Срезневський, усупереч урядовій догмі про "офіційну народність", висловив погляд про етнічну цілісність політично поділеного між двома імперіями українського народу [там само, с. 234].

1841 року в Петербурзі з’явився альманах "Ластівка", виданий Є.Гребінкою. Там уперше надруковано деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Є.Гребінки, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Чужбинського, а також цінні зразки народної творчості. Альманах "Ластівка" мав широкий резонанс як у підросійській Україні, так і в Галичині.

Важливу роль у становленні національної культури на західноукраїнських землях відіграв альманах "Русалка Дніст-рова"(1837), що з’явився завдяки старанням "Руської трійці" – Маркіяна Шашкевича, Якова Главацького, Івана Вагилевича. У 1846-1847 pp. вийшов "Вінок русинам на обжинки" І.Голо-вацького.

За відсутності української школи лише альманахи та ще, либонь, гнаний український театр слугували підвалинами, на яких розвивалася національна культура, формувалася національна свідомість. Та на відміну від театру, вистави якого були популярні навіть серед неписьменного селянства, українські журнали та альманахи XIX ст. мали досить вузьке коло читачів. П.Филипович у розвідці 1925 року "Соціальне обличчя українського читача 30-40 pp. XIX століття" робить висновок про існування всього "двох груп читачів: науково-літературних кіл, скупчених коло Харківського університету, та провін-ціального лівобережного панства" [Филипович, 1991, с. 20]. Поступове розширення української читацької аудиторії відбувалося переважно за рахунок так званих різночинців –

191

учителів, лікарів, земських діячів. Цьому сприяло створення нових науково-освітніх центрів на підросійських землях України – Київського університету (1834) та Новоросійського університету в Одесі (1865).

Якщо в Російській імперії після закриття "Основи" в 1862 р. видання україномовних журналів було припинено (виходили тільки альманахи – загалом 23 за 1883-1904 pp.), то в Галичині українське журнальне видавництво розвивалося.

Активну видавничу діяльність розгорнули галицькі "народовці" (національний рух ліберальної інтеліґенції) , які на сторінках преси вели жваву полеміку зі своїми головними політичними опонентами "москвофілами", прихильниками єдності України з Росією на засадах спільної держави.

Найголовнішими виданнями народовецького табору в 1860-ті роки були "Вечерниці", "Мета", "Нива","Русалка". Вони обстоювали свободу розвитку національної культури, особливо мови, літератури, освіти. "Вечерниці"(1862-1863), які своїми позиціями нагадували "Основу", після її закриття стали єдиним журналом, у якому друкувалися письменники з Наддніпрянщини. "Вечерниці" першими в Галичині почали широко популяризувати досягнення східноукраїнських письменників, зокрема Шевченка. До певної міри продовженням "Вечерниць" став літературно-політичний часопис "Мета". Найдовше проіснував (1867-1897) і мав усеукраїнське значення журнал "Правда".

З діяльністю І.Франка та М.Павлика пов’язані журнали революційно-демократичного спрямування: "Друг" (1874-1877),"Громадський друг", "Світ"(1881-1882), "Народ" (1890-1895).

Одним із найпопулярніших українських видань 1880-90-х років став журнал "Зоря", який об’єднав кращих письменників Східної та Західної України – І.Франка, М.Коцюбинського, І.Нечуя-Левицького, О.Кобилянську, Лесю Українку, М.Старицького, П.Грабовського та ін.

У 1894-1897 роках під керівництвом І.Франка виходив журнал "Житє і слово", присвячений справам науки, літератури, історії та фольклору. Серед авторів, крім галичан, були А.Кримський, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Старицький.

Поява кількох нових журналів пов’язана з заснуванням у 1873 році у Львові Наукового товариства ім. Т.Шевченка (НТШ). Свої наукові здобутки НТШ почало популяризувати, починаючи з 1892 р., у науковому журналі "Записки НТШ". Від 1894 р. НТШ почало видавати "Часопись прав-

192

ничу"(головний ред. д-р Кость Левицький), яку згодом перетворено на "Часопись правничо-економічну". Цього ж року з’явилася "Руська історична бібліотека" за редакцією О.Барвінського. 1895 року за почином Археографічної комісії НТШ почали виходити "Джерела до історії України-Руси" (ред. М. Грушевський) і "Пам’ятки українсько-руської історії і літератури" (ред. І.Франко). Тоді ж НТШ почало видавати "Етнографічний збірник"(ред. М.Грушевський, І.Франко, згодом В.Гнатюк), а від 1898 р. – "Матеріали до українсько-руської етнології".

Від 1898 р., за ініціативою М.Грушевського, замість журналів "Зоря" та "Житє і слово" став виходити місячник "Літературно-науковий вісник", який об’єднав кращі культурні та наукові сили і відіграв провідну роль у дальшому розвитку української періодики. Його редагували за чергою О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, О.Маковей. У 1907 році журнал перенесено до Києва, де він виходив аж до 1918 року. У 1922 р. його перенесено знову до Львова, де він видавався за редакцією Д.Донцова до 1939 p., коли був закритий радянською владою. У 1890 р. засновано журнал "Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка", що виходив українською та німецькою мовами [Семчишин, 1993, с. 322-323].

Співробітництво в галицьких та буковинських журналах літераторів та громадських діячів також і підросійської України сприяло виробленню єдиної літературної української мови. Українська журналістика утверджувалась як самобутнє явище на перетині різних впливів і традицій – австрійських, російських, польських. Західноукраїнські часописи підтримувалися меценатами з Наддніпрянщини, де українська періодика була заборонена. Письменники з підросійської України часто лише в Галичині могли надрукувати свої твори. Формувалася, хоча переважно в Галичині, й відповідна читацька аудиторія, звична до "модерної" лексики та тематики, знайома з культурними здобутками всієї України, а не лише власного регіону.

Після революції 1905 року ситуація в підросійській Україні дещо поліпшилася. Так, у Києві з’явився місячник "Нова громада", який, утім, проіснував лише рік через фінансові труднощі.

Тричі міняв місце розташування журнал "Рідний край" (Полтава, Київ, Гадяч), що часто конфісковувався. На зміну "Киевской старине" з початку 1907 р. почав виходити місячник "Україна", історико-етнографічного та літературно-публіцистичного напрямку.

193

Значним явищем в українській журналістиці стала поява педагогічно-освітнього місячника "Світло" (1910-1914), який обстоював право народу на українську народну школу, боронив права мови і культури. Всього рік проіснував журнал "Сяйво", що пропагував реалістичний живопис, модерний театр і народну творчість. У ньому, зокрема, вмістив свої перші твори М. Рильський.

Журнал "Українська хата" (1909-1914) постав у результаті диференціації українського культурного життя, виникнення нових літературних течій. Він став першим і на той час єдиним часописом, що стояв на засадах європейського мистецького модернізму в українській літературі та літературній критиці.

У 1913-1914 pp. виходив суспільно-літературний журнал марксистського напрямку "Дзвін". Щоправда, В.Ленін називав його редакторів (В.Винниченка, Д.Донцова, Л.Юркевича) "націоналістичними міщанами" [Семчишин, 1993, с. 371].

Місячник "Украинская жизнь" (Москва, 1911-1916), редагований С.Петлюрою, знайомив читачів Росії з культурним і літературним рухом в Україні. Втім, українська періодика в Російській імперії не встигла стати масовим явищем до 1914 року, коли з початком війни вона знову була заборонена. Загалом у 1913 р. виходило 48 українських періодичних видань, у тому числі на підросійській Україні – 17 [Шевельов, 1987, с. 51].

У Галичині українська періодика набула значного розвитку і диференціації. На 1914 рік намітилася не лише різна політична спрямованість преси, а й виразна орієнтація на певну читацьку аудиторію, фаховий поділ. За Ю.Шевельовим, в 1913-1914 р. десять українських галицьких видань спеціалізувалися в економіці, сільському господарстві і торгівлі; два – в юриспруденції; три – в педагогіці; виходило п’ять видань для студентів і молоді. Були ще журнали: один жіночий, один популярний медичний, один з історії та гуманітарних наук, два богословські, один гумористичний, два спортивні, один мистецький [Шевельов, 1997, с. 30]. Українське суспільство Галичини та Буковини на початку двадцятого століття складалося головним чином із селянства та інтеліґенції, яка вийшла з села. Читачами українських журналів, крім українських літераторів та громадських діячів, були передовсім учителі, духовенство, меншою мірою правники та лікарі. Поширенню української періодики сприяла мережа товариства "Просвіта". На 1900 р. "Просвіта" мала 924 читальні та 1248 бібліотек (див.: також Клуб).

194

Революційний 1917 рік, позначений небувалим піднесенням українського національного руху, приніс відродження української періодики в наддніпрянській Україні. Втім, політична нестабільність, а потім і початок громадянської війни та інтервенції проти УНР, не сприяли розвитку періодики, особливо журналів.

1917 року в Києві відновлено вихід "Літературно-наукового вісника" за участю О.Олеся, М.Грушевського, В.Винниченка, М.Зерова, П. Тичини, Л.Старицької-Черняхівської. Вийшли бібліографічний журнал "Книгар", редагований М.Зеровим, часопис "Мистецтво"(ред. М.Семенко), дитячі журнали "Каменярі" і "Волошки", студентський часопис "Стерно", педагогічні журнали "Вільна Українська школа", "Освіта", "Педагогічний журнал", військовий журнал "Українська військова справа", "Жіночий вісник" тощо [ЕУ-1, с. 991].

Час війни примушував авторів обмежуватись альманахами та збірниками ("Літературно-критичний альманах", "Музагет"). У 1920 році з’являються журнали "Гроно" і "Червоний вінок", у 1921 р. – "Вир революції". Група боротьбистів (В. Еллан-Блакитний і Г.Михайличенко) видавала "Зшитки боротьби". Навколо харківського журналу "Жовтень" об’єдналася група пролетарських, як вони себе називали, письменників, очолена М.Хвильовим, В.Сосюрою, М.Йогансеном.

Нетривалий період українізації та відносно ліберального режиму 20-х років став дуже плідним для української періодики, як і для культури та мистецтва в цілому.

Утворена 1922 року Спілка селянських письменників "Плуг" розпочинає видавництво альманаху "Плуг" і журналу "Плужанин". Спілка пролетарських письменників "Гарт" у 1923 році видає в Харкові однойменний журнал.

Своєрідним осереддям культурно-мистецького життя Києва (у той час не столичного) став журнал "Життя і революція" (1925-1933). У ньому друкувалися твори С.Васильченка, Івана Ле, С.Скляренка, М.Рильського, Є.Плужника, Ю.Яновського, М.Терещенка, О.Близька, В.Мисика. У розділі критики та літературознавства виступали О.Дорошкевич, М.Зеров, П.Филипович, Д.Загул [УЛЕ, 1990, т. 2, с. 206].

1925 року в Харкові виникла літературна організація ВАПЛІТЕ, очолена М.Хвильовим, М.Яловим та О.Досвітнім. 1927 року заснувала літературно-художній журнал "ВАПЛІТЕ", ліквідований після виходу п’ятого номера (через публікацію роману М.Хвильового "Вальдшнепи"). Проте саме це видання вперше опублікувало ряд оригінальних віршів і перекладів П.Тичини, поетичних та прозових творів В.Сосюри, М.Бажана,

195

Ю.Яновського, Ю.Смолича, П.Панча, К.Гордієнка, статті Леся Курбаса і Р.Якобсона [УЛЕ, 1990, т. 2, с. 270].

Колишні члени ВАПЛІТЕ певний час видавали альманах "Літературний ярмарок" (з грудня 1928-го по лютий 1930 р. вийшло 12 чисел). В альманасі з’явилися п’єси М.Куліша, сатири М.Хвильового ("Іван Іванович" і "Ревізор"), роман "Чорне озеро" В.Гжицького, "Червоноградські портрети" І.Сенченка, поема В.Сосюри "Мазепа", поезія і проза В.Мисика, О.Влизька, М.Йогансена, інтермедії О.Вишні й В.Юринця. Після ліквідації "Літературного ярмарку", якій передували численні нападки офіційної критики, основна група його співробітників спільно з рядом інших письменників утворили групу "Пролітфронт" із журналом тієї ж назви. Втім, і група, і журнал проіснували недовго.

З жовтня 1927-го по грудень 1930 року в Харкові виходив місячник "Нова генерація" – журнал однойменного літературного об’єднання українських футуристів, редагований Михайлем Семенком. Чимало місця журнал приділяв полеміці з іншими літературними угрупованнями та популяризації авангардних західних течій у літературі й мистецтві [ЕУ-1, с. 992].

Відомо, чим закінчились українізація й "літературна дискусія". Колишні літературні антагоністи нерідко потрапляли до однієї камери, а може, й до однієї братської могили. На початку 30-х pp. видавничій та організаційній літературній "самодіяльності" був покладений край. Колективізація в сільському господарстві супроводжувалась аналогічним усуспільненням і в літературній та культурно-мистецькій сферах. Зацілілі письменники всі як один ставали членами великого літературного "колгоспу" – Спілки радянських письменників України, а журнали – її органами.

Якщо українські газети вже в 1920-30 роках стали масовим явищем, то про журнали цього, либонь, не можна сказати. Правда, вже тоді з’явилися часописи, які в майбутньому сягнули мільйонних тиражів.

1927 року в Харкові почав виходити ілюстрований журнал сатири і гумору "Червоний перець". Із 1941 року він видавався в Києві під назвою "Перець". Під час війни виходив у Харкові й Москві. 1981 року його тираж сягнув 3.300.000 примірників – рекорд для україномовних видань за всі роки їхнього існування [ Україна в цікавих фактах, 1992, с. 151].

Другим за популярністю (вже в 70-80 роки) з тиражем понад 2 млн. став журнал "Радянська жінка", заснований 1920 року в Харкові під назвою "Комунарка України". Після 1991 р. він називається "Жінка".

196

Цікавою була спроба видання наприкінці двадцятих років ілюстрованого розважального "Універсального журналу" ("УЖ"), розрахованого на масового читача. "У нащому гурті – згадував Юрій Смолич, – так... розподілились літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен – нарис, я – наукова фантастика, Шовкопляс – пригодництво і детектив, Слісаренко – сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів..." [Смолич, 1978, С. 206].

У 1925-1934 роках у Харкові виходив журнал "Всесвіт". Після відновлення, а фактично створення нового видання зі старою назвою 1958 року в Києві журнал став найпопулярнішим українським літературним часописом – своєрідним містком між літературою українською і світовим красним письменством, та й світовою культурою. Либонь, це був єдиний український літературний журнал, знаний і популярний поза колами письменників та "свідомих українців" не лише в Україні, а почасти й у Росії та в Білорусі.

Сучасний журнал "Дніпро" існував від 1927 р. під назвою "Молодняк", а в 1937-1944 pp. – "Молодий більшовик".

Українські журнали, пройшовши крізь усі лихоліття і політичні кампанії, стали явищем популярної культури, по суті, лише в повоєнні роки. Про чинники, які впливали на розвиток періодики, про специфіку її побутування в СРСР (організовані передплатні кампанії, суворий ідеологічний контроль, лімітованість більшості популярних видань) вже говорилося у нарисі "Газета", тому зосередимось на специфіці популярних журнальних видань.

Насамперед слід відзначити, що в повоєнні роки (до початку 80-х) спостерігалося невпинне зростання не так кількості журналів, як їхніх тиражів, зокрема україномовних (табл. 1).

Таблиця 1. Випуск журналів в Україні

	1950	1960	1970	1980	1985	1990	1994	1996
Кількість журналів та інш. видань журнального типу	160	369	523	198	206	185	461	717

197

Річний тираж, млн. примірників	9	45	187	211	170	166	19	20
В т.ч. укр.мовою	8	38	167	193	151	150	13	12
Частка україномовних журналів у загальному тиражі, (%)	89	84	89	91	89	90	68	60

За даними статистичних щорічників України.

Частка україномовних журналів до 1990 року нібито не знижувалась, хоч не слід забувати, що в табл. 1 не враховані тиражі так званих всесоюзних (московських) журналів, які домінували на "радянському ринку". Їх друкування було налагоджене не лише в Москві, а й у Києві.

У роки незалежності стрімке падіння тиражів журналів, обумовлене скрутною економічною ситуацією (певна стабілізація періодики одночасно із фінансовою стабілізацією намітилась у 1995 p.), супроводжувалося зростанням їхньої кількості: тепер заснування часопису є проблемою переважно економічною. Тому багато журналів легко народжуються і, по кількох випусках, так само легко вмирають.

Якщо судити за тиражами, періодом "журнального буму" були 70-80-і роки. Втім, початок цього періоду припав на хрущовську "відлигу".

Для людей, які пережили війну, масові репресії й голодомори, це був довгожданий період спокійного, стабільного й відносно ситого життя.

У країні "розвинутого соціалізму" народ, який, з одного боку, завжди чимось не задоволений, а з іншого любить пожартувати і посміятися (навіть тоді, коли переповнений "чувством глубокого удовлетворения"), дуже полюбляв журнали сатири і гумору. Підшивки таких журналів були своєрідною енциклопедією не лише дотепності, а й "окремих недоліків", приписуваних пережиткам капіталізму, труднощам зростання, шкідливим впливам Заходу.

Щодо журналів відверто розважального типу, то їм не дозволяла з’являтися радянська офіційна мораль.

198

Отже, "Перець" – тиражний рекордсмен усіх часів серед українських журналів – був мало не приречений на успіх. Його можна було передплатити або придбати в будь-якому кіоску. Поруч продавався московський сатиричний журнал "Крокодил", нерідко – білоруський "Вожык", а часом траплялися ще й польські "Szpilki".

У великих містах, мабуть, таки більше читали "Крокодил", але не обминали й "Перець". У селах та містечках західних, центральних та північних областей України стосик зачитаних "Перців", як і газета "Сільські вісті", був невід’ємною частиною хатнього інтер’єру.

Звісно, журнал такого профілю сповна віддавав данину й "холодній війні". Постійно малювалися там страшні імперіалісти з пазурами-ракетами замість нігтів та їхні прикрашені тризубами "підгавкувачі" перед мікрофонами "ворожих голосів".

Постійними об’єктами перчанської сатири були бездушні бюрократи, кар’єристи й підлабузники, нероби і бракороби, спекулянти і самогонщики, а також молодь, що потрапила під шкідливий вплив західної моди ("стиляги", "хіпі" та інші "патлаті").

Не сходили зі сторінок "Перця" п’яниці: і в побуті, і на виробництві. Ось п’яний чоловік виправдовується перед жінкою: "Ні, не пив, не пив, їй-богу!" – як у "Запорожці за Дунаєм". А довершеніше виправдання – щось із жанру пригод і наукової фантастики. Ще один постійний персонаж – вічно п’яний і ласий до хабаря сантехнік. А ось п’яний директор чи голова колгоспу розвалює виробництво... Звісно, відповідальні партійні працівники не могли бути п’яницями.

Невичерпна тема – дефіцити. Під рубрикою "Незвичні ситуації": магазин – у ньому "все є" (навіть імпортні жіночі чобітки), нема лише черг, та ще й продавці усміхаються. Справді – таке могло тільки приснитись. Або інша фантастична сцена: молодий спеціаліст заходить до директора підприємства, куди його розподілили. Усмішки, рукостискання ...ордер на квартиру. Взагалі, молоді спеціалісти – окрема велика тема. Дуже вони не хотіли їхати за розподілом на село – краще "протирати штани" в якійсь київській конторі. Є пожива гумористам!

Протягом тривалого часу виходила серія сатирично-гумористичних малоформатних книжечок "Бібліотека "Перця".

Другим за популярністю серед українських журналів, а пізніше і першим, став часопис "Радянська жінка" (нині "Жінка"). Навіть у роки "застою" він не був надто політи-

199

зований. У кожному числі – викройки для шиття одягу, візерунки для вишивання, поради щодо в’язання, кулінарні рецепти. Не дуже сподіваючись на вітчизняну легку промисловість та дефіцитний в державних магазинах і дорогий на "чорному ринку" імпорт, жінки намагалися зі смаком одягнутись, покладаючись на вправність своїх рук. Та й для дітей треба щось зшити чи сплести. Дешева, але сумнівної якості ковбаса, особливо ж мережа громадського харчування ("общепит") теж не викликали ентузіазму. Отже, краще готувати вдома. І в цьому випадку такий журнал ставав у пригоді.

Було в часописі і щось "для душі": зворушлива житейська історія , розповідь про мистецтво чи стаття про пошуки гармонії в родинних стосунках.

Потужними конкурентами "Радянської жінки" були (та і тепер є) російські журнали "Работница" і "Крестьянка". Звичайно, вони орієнтовані не на робітників і селян у професійно-класовому розумінні, а на міських та сільських жінок. Їхні тиражі сягали за 20 мільйонів, так що двомільйонний тираж "Радянської жінки" виглядав скромно. Була ще білоруська "Работніца і сялянка". До цього типу журналів належав і польський "Kobieta i zycie", який не залежувався в кіосках "Союздруку" і був ефективним стимулом щодо вивчення польської мови.

Третім за популярністю серед українських часописів був дитячий журнал "Малятко". Часом його тираж перевищував 700 тис. примірників. Зворушливо, що в умовах майже відвертих намагань влади створити українській мові імідж неперс-пективності, знаходилося чимало батьків (власне мільйони), які прилучали дітей саме до українського слова.

Був ще дитячий щомісячний журнал "Барвінок" (для школярів молодших класів). Виходив, на відміну від "Малятка", у двох варіантах – українському та російському. Тираж українського варіанту часом сягав 400 тис. примірників, російського був дещо меншим, оскільки російськомовні читачі охочіше обирали московські дитячі журнали.

Для "середнього шкільного віку" видавався журнал "Піонерія", теж у двох мовних варіантах, тиражами по 200-300 тисяч. Тепер цей журнал змінив назву на "Однокласник".

Українські дитячі журнали видавалися на досить пристойному рівні і містили чимало цікавого для юних читачів, хоча мали й відповідну, з урахуванням аудиторії, ідеологічну приправу. В русифікованих мегаполісах читацька перевага, щоправда, надавалася московським дитячим журналам ("Мурзилка", "Веселые картинки", "Пионер" тощо).

200

Великою популярністю в Україні, та й в усьому СРСР, користувався московський журнал для батьків "Семья и школа". Він справді видавався на пристойному рівні, не обминав гострих проблем родинної, та й шкільної, педагогіки, стосунків батьків і дітей. Заразом ще й знайомив читачів з шедеврами світового мистецтва. Слід зауважити, що Україна так і не спромоглася на справді масово популярні молодіжні часописи. Напевно, це не було випадковістю. Зіграла роль і різниця щодо матеріальних умов преси в Москві та Києві (див.: Газета) і, особливо, всесоюзна "ієрархія цензури": за те, що в Москві сходило з рук, у Києві здебільшого добряче били. Звичайно, дітям у "Малятку" можна писати про білочок і зайчиків, до чого цензура не мала претензій. Але молодь цікавили й такі питання, які, на думку київських ідеологів, узагалі не повинні її цікавити.

У Москві письменникам та журналістам було простіше поступово розширяти рамки дозволеного. Молодіжний журнал "Юность" був популярний і серед юних, і серед читачів старшого віку. Свого часу "нашуміла" публікація в "Юности" "Бабиного яру" киянина Анатолія Кузнецова (правда, як потім виявилось, у дуже препарованому вигляді). Друкувалося чимало повістей молодих талановитих авторів, проблемних статей молодіжної тематики, модної "шістдесятницької" поезії. А ще ж були популярні молодіжні журнали "Смена", "Сельская молодежь" та "Студенческий меридиан" – теж московські.

Громадсько-політичний і літературно-художній ілюстрований журнал ЦК ЛКСМ України "Ранок" не належав до масових чи престижних, хоч стотисячний тиражний рубіж таки переходив (головно завдяки передплаті комсомольськими осередками). Його "товстий" співбрат "Дніпро" (за типом – нібито конкурент "Юності") теж не мав особливої популярності.

Висока популярність кіно в повоєнні роки (аж до кінця 80-х) підтримувала великий інтерес до кіножурналів. "Мильних опер" по телебаченню тоді не показували, а головне, суспільне життя було надто пісним, принаймні якщо судити про нього за програмою "Время". Тим часом кінопроцес був цікавим. Кінопрем’єра приваблювала не лише іменами знаменитих акторів – ходили і "на режисерів". Ще б пак – нова кінокомедія Леоніда Гайдая або Ельдара Рязанова! Або новий фільм Андрія Тарковського (чи Федеріко Фелліні)! Щоправда, фільми двох останніх режисерів демонструвались, як правило, лише в одному-двох кінотеатрах Києва чи Харкова, проте "кожна інтеліґентна людина" мусила їх подивитись. Журнал "Новини кіноекрана" сягнув четвертої сходинки серед попу-

201

лярних українських журналів, маючи тираж понад 500 тисяч. Цікаво, що всесоюзний "Советский экран" був лише втричі тиражнішим (можливо, через свою значно більшу "серйозність"). А ще виходив "Спутник кинозрителя".

Із цих журналів можна було, наприклад, вирізати сторінку з улюбленою кіноактрисою чи актором і почепити десь на видному місці (над ліжком у гуртожитку, в кабіні автобуса чи вантажівки або й підкласти під скло на робочому письмовому столі) – щоб і самому було приємно, й інші бачили, які в тебе гарні смаки. Це щодо популярних кіножурналів – яскравих, ілюстрованих, звісно, не вільних від "комуністичної ідейності". Та був ще "елітний" кіножурнал "Искусство кино". Він і нині виходить, проте не посідає вже колишнього суспільно-культурного статусу, не є, як колись, символом приналежності до кола "справжніх інтелектуалів".

"Искусство кино" читали фахівці і ті, хто вважав, що він глибоко, на фаховому рівні розуміється на кіномистецтві. В цьому часописі майже не було кольорових ілюстрацій, зате друкувалися детальні і здебільшого досить глибокі рецензії на фільми, які щойно з’являлися на екранах кінотеатрів, а часом і на ті, які не з’являлися (нові фільми західних майстрів). Такі рецензії допомагали, наприклад, усвідомити, чому такий ніби цікавий за фабулою фільм було так нецікаво дивитися, – виявляється, що там справді були істотні прорахунки в режисурі або слабенька гра акторів. Можна було також похизуватися вичитаними в журналі іменами невідомих "простій публіці" західних зірок, назвами їхніх робіт.

Із 1960-х років популярною стала аматорська фотографія. Причому більшість фотоаматорів не лише фотографували, а й самі проявляли плівки та друкували знімки – переважно чорно-білі. У 70-х роках спалахнула цікавість до кольорових слайдів у зв’язку з появою якісних і порівняно недорогих слайдплівок марки Orwochrom, які вироблялись у тодішній НДР. Мода на фотоаматорство підвищила попит на фотожурнали. Україна не мала таких. Тому читали московський "Советское фото", а також , значно рідше, аналогічні журнали з НДР, Болгарії, Чехословаччини. Фоточасописи з країн "соціалістичної співдружності" приваблювали ще й еротичними знімками, яких у радянських журналах не було. Український фотомистецький журнал "Світло і тінь" почав виходити у Львові вже в часи "перебудови", але став жертвою економічної кризи і згасання інтересу до фотоаматорства.

Масовий інтерес публіки до популярної пісні обслуговували переважно молодіжні часописи, про які вже згадувалось, а

202

також московський журнал "Молодежная эстрада". Широкі верстви інтеліґенції цікавилися живописом і, взагалі, образотворчим мистецтвом – переважно як колекціонери не самих картин, а репродукцій (у т.ч. поштівок, ілюстрованих книжок та альбомів), які в СРСР були вельми дешевими. Український журнал "Образотворче мистецтво" мав вузьке коло читачів. Значно популярнішими були російські "Художник", "Искусство", "Творчество", "Юный художник".

Радянська Україна мала й інші культурно-мистецькі часописи: "Соціалістична культура" (нині "Українська культура") з – із тиражами до 10 тис.

У 1960-80-і роки, про які в основному йдеться, яскраво виявився феномен інтересу до науки серед найширших верств населення, особливо молоді. Наука й техніка огорталися романтичним ореолом, інтерес до них був престижним, розмови на цю тему – модними (див.: Наука). Тож величезний успіх мали й науково-популярні журнали.

В Україні від 1923 року виходить журнал "Наука і суспільство". В той час – щомісячний науково-популярний журнал товариства "Знання" з тиражем близько 50 тис. примірників і рубриками "Мозаїка планети", "Банк ідей", "Заглядаючи в потаємне", "Доброго Вам здоров’я", "Наука братніх республік", "Україна в біографіях славетних", "Гіперболоїд", "Проекти. Загадки. Гіпотези" тощо. Був ще часопис для юнацтва "Знання та праця" з тиражем близько 30 тисяч примірників. Під час "перебудови" цей часопис став називатися "Наука. Фантастика" і, поряд із науково-популярними публікаціями, почав друкувати фантастичні твори. Був ще атеїстичний журнал "Людина і світ" із тиражем близько 50 тис. примірників, який під час "перебудови" поступово набував філософсько-релігієзнавчого напряму.

Утім, жоден з українських науково-популярних журналів не міг зрівнятися за популярністю з московським журналом "Наука и жизнь", який виходив мільйонними тиражами і мав значно більші можливості щодо висвітлення новинок науки і техніки. Були в ньому й рубрики інтелектуальних ігор та практичних порад. У Москві виходили також журнали "Знание-сила", "Земля и вселенная", "Химия и жизнь", "Квант".

Якщо наукою цікавилися люди різного віку, то технічне аматорство було популярним серед школярів. Особливо популярним у 60-80-х роках було радіоаматорство. Чи не кожний допитливий підліток щось там паяв, купував, обмінював, збирав на звалищах радіодеталі, мудрував над радіосхемами. Чи не третина розмов між ровесниками була на цю тему.

203

Природно, що всесоюзний журнал "Радио" був для них настільним. Україна не мала тоді аналогічних видань. Журнал "Радіоаматор" з’явився вже на зорі незалежності.

Ось побут українських старшокласників початку 1960-х, описаний Олесем Гончарем у "Тронці": "Домовлено іти разом увечері в кіно, ... добутий Сашком із шухляди свіжий номер журналу "Радио" уже в руках у Віталія і помахом олівця обкреслено статтю, яку "неодмінно, неодмінно треба прочитати" [Гончар О. Тронка, 1976, с. 24].

Більшість хлопчаків монтували радіоприймачі та підсилювачі, але дехто – радіопередавачі. Останнє передбачало наступний вихід в ефір, як правило, несанкціонований – тобто "радіохуліганство". Ця пошесть була досить поширена в селах та містечках, а в більших містах, напевне, надто швидко пеленгували ... Виходив у такий спосіб в ефір і Віталій з "Тронки". "Сидимо так увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп’ячий: "Тоню, Тоню! Ти мене чуєш? Яку тобі пластинку поставити?" [там само, с. 45].

Крім радіо, були й інші цікаві речі – судномоделювання, авіамоделювання ... ракетомоделювання. Тут корисними були журнали "Техника – молодежи" і "Моделист-конструктор". Українських аналогів не було, хоча дещо можна була вичитати в "Знанні та праці".

Особливою репутацію користувався ще один масовий московський журнал – "Здоровье", який також не мав тоді українських аналогів. Тепер уже є "Будьмо здорові", та ще й газета "Ваше здоров’я". Аудиторія "Здоровья" суттєво відрізнялась від тієї, що мали техноаматорські журнали, через об’єктивні причини: молоді про здоров’я мало задумуються, не те що люди літні. Правда, в народі говорили, що після довгого читання "Здоровья" виникає відчуття, ніби маєш щонайменше десяток різних болячок.

Садово-городній та дачний бум на початку "перебудови" обумовив популярність "Приусадебного хозяйства". Згодом, у 1989 році, з’явився український "Дім, сад, город", який досить швидко набрав тираж до 300 тис. примірників.

Незважаючи на популярність спорту, спортивні журнали не були надто тиражними. Напевне, тому, що у спортивних виданнях цінується оперативність інформації, властива електронним мас-медіа та газетам. Хоч українськомовний журнал "Старт" усе-таки мав кілька десятків тисяч читачів.

Досі йшлося переважно про журнали-місячники, але був ще й ілюстрований тижневик "Україна". Тепер він, у кращому разі, місячник, а може, і квартальник (де-факто). Тираж тиж-

204

невика колись перевищував 100 тис. примірників, а в окремі роки (кінець 1970-х) сягав навіть 300 тис. Ілюстрованих тижневиків в СРСР було всього два – всесоюзний "Огонек" та "Україна". Пік популярності "Огонька" (тираж 4 млн.) припадав на роки "перебудови", коли редактором там був український письменник Віталій Коротич.

У роки "застою" "Україна" приваблювала своїх читачів репродукціями картин знаменитих художників (та розповідями про них), обов’язковими кросвордами та фельетонами, текстами й нотами популярних пісень. Коли повіяли вітри перемін, обкладинки журналу прикрасилися репортажами з мітингів та інших масових дійств: море таких ще незвичних синьо-жовтих знамен, плакатів і корогов. На чорно-білих газетних знімках цього не побачиш. А ще з’явилися, теж кольорові, портрети гетьманів і репродукції картин – тепер уже переважно українських художників , у тому числі з діаспори, та розповіді про поточні події, хоч і не надто оперативні як для тижневика.

Виходив ще й англомовний місячник "Ukraine" вищої поліграфічної якості, ніж "Україна", що виконував переважно пропагандистські функції за кордоном.

Розповідь про українські ілюстровані журнали була б неповною без згадки про "Пам’ятки України", що виходять з 1969 року. Спочатку це був бюлетень Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, який, однак, 1988 року набув статусу журналу. Успіх переоформлення зі зміною не лише статусу, а частково і назви ("Пам’ятки" замість "Пам’ятники") надихнув редакторський колектив на суто радянський жарт, який в 1988 році вже був, як кажуть, не смертельним, але міг загрожувати неприємностями.

Зверніть увагу на перші літери назв рубрик у першому числі оновленого часопису (№ 1,1988):

– На вістрі часу.

– Акцент: проблеми, дискусії, експедиції.

– Документалістика.

– У глибину віків.

– Всесвіт.

– Краєзнавчі студії.

– Громадські формування.

– Бібліографічний аркуш.

Утім, невідомо, чи тодішнє КДБ взагалі зауважило цей "випад". "Пам’ятки України" ввійшли до "джентльменського

205

набору" лицарів українського відродження, приваблюючи інформаційною насиченістю і яскравістю. Чи не вперше давалася така широка панорама національного архітектурного надбання: збереженого, втраченого, напівутраченого – в Україні та в діаспорі.

Зарубіжні журнали мало хто знав в Українській РСР, як і в СРСР загалом, за винятком хіба що видань "соціалістичної співдружності". Дещо більше про світ, ніж із журналів вітчизняних, можна було дізнатися, наприклад, із польських видань ("Przyjazn", "Kobieta i zycie", "Szpilki", "Film" тощо), які були найпопулярніші через ліберальність та низький мовний бар’єр. Вільно продавалися також російськомовні часописи "країн соціалізму та народної демократії", що видавалися, по суті, спеціально для СРСР. Як правило, вони називалися за назвою країни. Прочитавши журнал із Північної Кореї, досхочу намилувавшися портретами великого вождя трудящих КНДР товариша Кім Ір Сена та усміхненими обличчями переповнених революційним ентузіазмом мас, можна було тихо порадіти за нас та наше, як виявляється, таке скромне й демократичне керівництво.

Складнішим був доступ до російськомовних журналів "Америка" та "Англия". Їх не було в роздрібному продажу, аж до "перебудови". Проте це були не заборонені журнали – просто вони надходили переважно до номенклатурних працівників, а тоді вже через їхніх родичів "просочувалися" далі, даючи змогу й посполитим читачам прилучитися до інформації про особливості західного життя.

Ознакою "перебудовного" потепління стала поява в кіосках "Союздруку", поряд із журналами "Америка" й "Англия", західнонімецького російськомовного часопису "гутен таг". Дещо раніше стали з’являтись в продажу західні журнали мод (напр. "Бурда"). Часом хтось міг похвалитись у колі друзів завезеними з-за кордону еротичними виданнями типу "Playboy". Це було не дуже небезпечно: принаймні "політику" б не "пришили".

Про справжню популярність пропагандистських компартійних видань, як от всесоюзні "Коммунист", "Партийная жизнь", "Проблемы мира и социализма" та республіканські – "Комуніст України", "Під прапором ленінізму", важко щось сказати, бо ж їх зобов’язані були передплачувати мільйони комуністів. Проте і від подібних журналів була безперечна практична користь для тих, хто їх передплачував: вони друкували всі постанови партії й уряду, матеріали з’їздів і пленумів ЦК, промови генсеків. При написанні дисертацій, монографій,

206

підручників, статей, обґрунтуванні якихось "планів заходів" тощо цитування офіційних матеріалів було обов’язковим.

Особливе місце в радянському культурному пейзажі посідали "товсті" літературні журнали. Легенда 60-х років – журнал "Новый мир" під редагуванням Олександра Твардовського. Він багато встиг до перших "заморозків", ставши визнаним центром "шістдесятництва" (див.: Міфи).

В Україні були свої "шістдесятники" і свої літературні часописи: київські "Вітчизна", "Всесвіт", "Київ" (з 1983), "Дніпро" (комсомольсько-молодіжний), "Радуга" (російськомовний), харківський "Прапор" (тепер "Березіль"), львівський "Жовтень" (тепер "Дзвін") , донецький "Донбас" (двомовний). Утім, про більшість із цих журналів уже сказано вище.

З українських "товстих" літературних журналів, як уже зазначалося, найпулярнішим у 60-80 pp. був "Всесвіт" – часопис перекладів іноземної літератури. Таких спеціалізованих видань в СРСР було лише три: крім "Всесвіту", ще московська "Иностранная литература" та естонський "Looming". Попит на переклади творів зарубіжних авторів був досить високим не лише через їхню художню якість, а й через меншу заполіти-зованість. Це було своєрідне віконце в інший світ – навіть якщо йшлося про твори "прогресивних письменників – друзів СРСР" чи авторів із країн "соціалістичної співдружності".

Траплялося, "Всесвіт" публікував популярні на Заході твори, які ще не перекладалися російською, й через це мав попит навіть у російськомовних читачів за межами України, чому сприяла спорідненість слов’янських мов. Так, наприклад, було з "Хрещеним батьком" М.П’юзо. "Всесвіт" був добре відомий серед білоруських літераторів, вони жалкували, що Білорусь не має подібного видання і не вирощує своїх майстрів художнього перекладу. Наклад часопису був доволі пристойним як для літературних журналів – 40-50 тис.

Навколо "Всесвіту" згуртувалося чимало висококваліфікованих перекладачів із різних мов світу. Протягом 50-80-х років було надруковано в перекладі з 55 мов твори понад 2000 авторів із понад 100 країн [УЛЕ, 1988, т. 1, с. 363].

Із початком "перебудови" московські, ленінградські, прибалтійські літературні часописи, які завжди були під меншим цензурним пресом порівняно з українськими, доволі швидко зреагували на переміни. Так, у дев’ятому за 1986 рік числі журналу "Знамя" був надрукований "Саркофаг" Миколи Губарева – оперативний і незвично відвертий літературний відгук на чорнобильську трагедію. Порівняно з обережними публікаціями ("ситуация находится под контролем"), які тоді

207

заповнювали сторінки періодики, це було вражаючим одкровенням. Щоправда, одкровенням були також публіцистичні виступи Ю.Щербака та В.Яворівського, але й вони нерідко друкувалися спершу в московських виданнях, а вже потім – у Києві.

Значною подією стала публікація в журналі "Дружба народов" повісті А.Рибакова "Діти Арбату" (1987). Наступного року журнал "Дніпро" передрукував її в українському перекладі. Якщо твір А.Рибакова був певною несподіванкою, то "Доктор Живаго" Б.Пастернака й "Архіпелаг Гулаг" О.Солженіцина, надруковані в "Новом мире", давно і безнадійно очікувалися. Раніше заборонених творів виявилось так багато, що часописам можна було кілька років друкувати лише їх. Недруги "перебудови" навіть обізвали це явище "некрофілією". Не меншою принадою для читачів стали публіцистичні статті – запаморочливо крамольні для людей, що десятиліттями послуговувалися дозованою й препарованою інформацією. Літературні журнали почали виходити безпрецедентними для видань такого типу мільйонними тиражами.

Для українських літературних журналів 1986 рік минув майже без змін. Навіть у "національно свідомішому" львівському "Жовтні" (№ 6) під рубрикою "Пост ім. Ярослава Галана" був надрукований "шедевр" із промовистою назвою "Альянс хреста і тризуба": "Союз українського буржуазного націоналізму з уніатською церквою явище цілком очевидне і не випадкове... Цей альянс двох реакційних ідеологій наскрізь пройнятий звірячою ненавистю до людини, до її моральних і духовних цінностей ... Кров’ю ні в чому не винних жертв скріплений людиноненависницький союз хреста і тризуба" [Медвідь, Пасічник, 1986, с. 71].

Правда, в цьому ж числі надрукована повість-есе Ніни Бічуї "Десять слів поета" про Миколу Куліша і Леся Курбаса – постатей, тривалий час замовчуваних.

Лише в другій половині 1987 року ознаки пробудження українських літжурналів стали відчутнішими. Либонь, найбільше було публікацій про наслідки Чорнобиля, тяжкий стан української мови й культури ("духовний Чорнобиль"), про необхідність повернення "забутих" імен і літературних творів. Починаючи з сьомого числа, в журналі "Прапор" розпочалася дискусія про "діалектику національного та інтернаціонального в житті і літературі" – ще досить обережна розмова про перспективи національно-культурного відродження.

У дванадцятому числі "Вітчизни" з’явилася добірка творів Миколи Хвильового зі вступною статтею Миколи Жулинського.

208

Того ж місяця журнал "Київ" помістив кілька ранніх оповідань Володимира Винниченка із вступною статтею Павла Федченка, де замість традиційної лайки на адресу Винниченка спокійно розповідалося про цю непересічну постать.

А 1988 рік повернув уже чимало, як раніше здавалося, навіки зниклих з нашої культури імен і текстів. Пожвавішали публіцистика й літературна критика. Особливо швидко зросли популярність і, відповідно, тиражі журналу "Жовтень" (з 1990 – "Дзвін"): від 24.350 (1988) до 151.750 примірників (1991). Щоправда, більшість його передплатників проживали в західному регіоні України.

Майже всі літературні журнали друкували з продовженням раніше замовчувані літописи, історичні твори Д.Яворницького і М. Грушевського. Поверталися до читача "Мина Мазайло" і "Народний Малахій" М.Куліша, "Бояриня" Лесі Українки, "Волинь" У.Самчука, праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація ?". Друкувалися твори не лише "заборонених" авторів (І.Багряний, Є.Маланюк), а й замовчувані твори П.Тичини, В.Сосюри, О.Вишні...

Зростає популярність колись суто фахового журналу "Радянське літературознавство", який трансформується в "Слово і час"("СІЧ"). 1991 року перенесено зі США до України видання еміграційного "товстого" журналу "Сучасність".

Відбулися зміни і в сфері нелітературних часописів. Почав виходити укр. мовою журнал "Кур’єр Юнеско". З’являється новий дитячий журнал "Соняшник", змінюються й тиражі (див. таб. 2):

Таблиця 2. Тиражі популярних українських журналів на початку 1991 р.

Назва журналу	Тираж
Радянська жінка	1.534.750
Перець	1.110.750
Малятко	454.100
Дім, сад, город	301.535
Новини кіноекрана	270.000
Барвінок (укр. варіант)	263.300
Однокласник (укр.варіант)	206.050
Дошкільне виховання	205.950
Дзвін	151.750

209

Початкова школа	148.450
Сигнал (журнал для водіїв)	122.000
Пам’ятки України	94.000
Соняшник	85.000
Україна	84.500
Ранок	81.500
Старт	75.000
Наука – фантастика	71.650
Всесвіт	55.415
Укр. мова і література в школі	54.620
Нова генерація	50.000
Дніпро	45.520
Трибуна	43.826
Людина і світ	41.600
Наука і суспільство	40.400
Вітчизна	31.343
Українська культура	30.950
Політика і час	28.830
Київ	28.705
Сторожа	25.000
Радянська школа	19.830
Сільські обрії	17.165
Березіль	10.000
Музика	8.000

Для найпопулярніших журналів 1991 рік не був "піковим". Так, 1990 року часопис "Радянська жінка" мав тираж 2.085.500 прим., "Перець" – 1.946.900 ; "Малятко" – 661.400; "Новини кіноекрана" – 398.000. Того ж року найпопулярніші російські (всесоюзні) журнали мали значно більші наклади: "Работница" – 22,6 млн., "Крестьянка" – 20,8 млн., "Огонек" – 4,1 млн. прим. Близько 15-20 відсотків читачів ці журнали мали в Україні.

210

1991 року вже виразно відчувалися тенденції, які пізніше стали визначальними. Втрачав своє лідерство "Перець" – критики й гумору тепер вистачало в інших мас-медіа. Знижувався рейтинг "Новин кіноекрана" – криза вітчизняного кіновиробництва й кінопрокату ставала відчутною.

Телебачення приваблювало глядачів популярними тоді інформаційно-публіцистичними передачами, вдосконалювались і зростали в кількості розважальні програми, з’явилися перші "мильні опери".

Симптоматичним було і зростання тиражу журналу "Дім, сад, город". Слідом за дачно-садовим бумом назрівав бум городній: треба було якось харчуватися в умовах кризи.

Знайшлася ніша і для видання "Сигнал", розрахованого здебільшого на власників автомобілів. Хоча, звичайно, його популярність була меншою, ніж у всесоюзного журналу "За рулем".

1991 рік став останнім, коли пересічний інтеліґент міг дозволити собі передплачувати кілька газет та журналів. Палкі прихильники українського відродження надавали перевагу журналам "Дзвін", "Всесвіт", "Пам’ятки України", іншим літературним часописам, не забуваючи передплатити і всесоюзні "Огонек" та "Новый мир".

А далі журнали зазнали тої самої кризи, що й газети, тільки ще відчутнішої. Газети все-таки більшою мірою, ніж журнали, є "предметом першої необхідності". До того ж легше знайти невелику суму, щоб хоч інколи придбати газету в кіоску. Нарешті, журнал "вибагливіший" щодо поліграфічної бази.

Найважчим для журналів став 1994 рік (табл. 1). 1995 року наклад журналів зріс на 26%, але в 1996 р. – знову впав. Водночас зростає кількість журнальних видань: у 1994, 1995 і 1996 роках їх було відповідно 461, 604 і 717. Якщо раніше в Україні майже всі журнали виходили в Києві, то тепер вони видаються в усіх обласних центрах та інших великих містах.

Деякі нові регіональні видання мають попит у всій Україні. Серед них – діловий тижневик "Галицькі контракти", який поступово трансформувався з газетного в журнальне видання. Виходить він справді щотижня тиражем близько 70 тис. примірників, що для видання такого типу немало. Часопис оперативно реагує на проблеми й події у сфері бізнесу, друкує нормативні документи, відомості про кон’юнктуру ринку.

Хоча тепер передплата складає не більше половини загального тиражу "тонких" журналів, проте її результати за перше півріччя 1997 р. (табл. 3) дають певне уявлення про популярність видань:

211

Таблиця 3. Передплата журналів України (перше півріччя 1997 p.).

Назва видання	Передплата
Дім, сад, город	75.143
Малятко	71.896
Жінка	65.133
Вісник податкової служби	56.234
Барвінок	34.234
Галицькі контракти	33.712
Відомості Верховної Ради	26.375
Інформаційний збірник Міносвіти	25.768
Натали	25.686
Сигнал	24.433
Початкова школа	22.032
Бухгалтерський облік і аудит	21.625
Перець	20.468
Дивослово	18.702
Охорона праці	18.334
Ветеринарна медицина України	12.763
Пізнайко	12.295
Дошкільне виховання	10.935
Однокласник	10.864
Капитал	10.321
Рідна школа	9.674
Право України	9.641
Пошта і філателія України	8.685
Пасіка	8.028
Всесвітня література в середній школі	7.047

За даними "Українського медіа-бюлетєня" (1997, № 4).

212

Серед найпопулярніших – журнали, корисні в сільському (присадибному, домашньому) господарстві, в діловій сфері. Користуються попитом жіночі, дитячі, педагогічні журнали. А жіночий журнал "Натали" був визнаний найкращим журналом 1997 р. [Україна молода, 10 березня, 1998]. Серед претендентів на премію "Прометей-престиж" у цій номінації був ще один журнал високої поліграфічної якості "для вибагливих жінок" – "Єва".

Важкі часи переживають журнали літературні. Їхні наклади зменшилися на порядок, а нерегулярність виходу стала правилом.

З’явилося кілька нових культурно-мистецьких журналів: "Art line", "Кіно-театр", "Архитектура и престиж". Продовжують виходити "Українська культура" і "Музика".

Ілюстрований щомісячник "Парад" подає широку панораму найяскравіших подій і постатей в суспільному житті та культурно-мистецькій сфері.

Пожвавлення українського шоу-бізнесу (див.: Естрада) ознаменувалося виходом розкішно виданого журналу "Галас", бюлетеня "Шоу-бізнес", а також часописів "Музыкальный клуб", "Новый рок-н-ролл" та інших.

Прикрашає вітрини кіосків і український журнал еротичного змісту "Лель". Видається він на якісному папері, друкує кольорові знімки не переобтяжених одягом красунь, еротичну класику, починаючи від "Декамерона" Боккаччо, сороміцький фольклор, інформацію сексологічного характеру.

Знаменням часу є вихід офіційних видань, розрахованих коли й не на масового читача, то все ж не на самих лише фахівців, – типу "Вісника податкової служби України".

З’явилося кілька суто розважальних журналів – типу "Отдохни". За рамками розгляду залишаються фахові журнали, яких в Україні є кілька десятків і які тепер виходять нерегулярно або й зовсім не виходять. Журнали гуманітарного, агропромислового профілю переважно україномовні, тимчасом як більшість фахових наукових видань – або російськомовні, або друкують статті "мовою оригіналу" – переважно російською.

Шлях української періодики був, як бачимо, тернистим. У часи утисків і заборон чималою мірою завдяки журналам та альманахам тривав літературний процес, формувалася громадська думка, сучасна українська мова, врешті, українська національна ідея.

213

Масовим явищем і чинником популярної культури українські журнали стали в 50-80-х роках XX століття в непростих умовах комуністичного авторитарного правління.

Проте саме в цей період вдалося створити досить розгалужену мережу журнальних видань. Цьому сприяла відносна суспільна стабільність, певне пом’якшення режиму (порівняно зі сталінськими часами), доступність цін на періодику, досить високий рівень освіти масового читача.

Пріоритетність російської мови як фактично мови державної, додатковий прес цензурних утисків в Україні не дозволяли українській періодиці конкурувати на рівних з російською. Проте деякі українські журнали, як і газети, мали свого масового читача і виходили мільйонними тиражами. Вони були однією з небагатьох суспільних сфер фукціонування української мови. Значною мірою завдяки часописам тривав розвиток української мови, збагачення її сучасною лексикою.

Загальна криза, пов’язана з трансформацією суспільно-економічного устрою, непростим становленням незалежної демократичної України, боляче вдарила по журналах, платоспроможний попит на які різко впав. Одночасно сильнішими стали електронні мас-медіа – конкуренти масової преси.

Поява і регулярний вихід нових журналів, поряд із виживанням багатьох традиційних, свідчать про те, що в Україні є журналісти та видавці, що вміють працювати навіть в умовах такого недосконалого ринку і такого небагатого суспільства. І це – обнадійливо.

Література

1. Гончар О. Тронка. – К.: Молодь, 1976. – С. 280.

2. Григораш Д.С: Журналістика в термінах і виразах. – Львів: В-во при ЛДУ ВО "Вища школа", 1974. – С. 296.

3. Енциклопедія українознавства (перше видання). / Перевидання в Україні. – К.: НАНУ, 1995.

4. Енциклопедія українознавства (друге видання). / Перевидання в Україні. – Львів: Молоде життя, 1994.

5. Итоги подписки. – Комсомольское знамя. – 1990. – 23 ноября.

6. Каталог советских газет и журналов (1983 год). – М., 1982.

7. Каталог періодичних видань України (1998 рік). – Укрпошта, 1997. – С. 80.

214

8. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – С423.

9. Корчевська В., Іванів Д. Кращий в Україні – отримай "могорич". Україна молода. – 1998. – 10 березня.

10. Мас-медіа України. – К.: 1995. – С304.

11. Медвідь Ф., Пасічник М. Альянс хреста і тризуба. – Жовтень. – 1986. – № 6. – С. 71-74.

12. Народне господарство Української РСР у 1968 році: Статистичний щорічник. – К.: Статистика, 1969. – С. 610.

13. Народне господарство Української РСР у 1980 році: Статистичний щорічник. – К.:Техніка, 1981. – С. 540.

14. Семчишин Н. Тисяча років української культури. – К.: МП "Фенікс", 1993. – С. 550.

15. Смолич Ю. Мої сучасники. – К.: Радянський письменник, 1878. – С. 376.

16. Статистичний щорічник України за 1994 рік. / Міністерство статистики України. – К.: Техніка, 1995. – С. 519.

17. Статистичний щорічник України за 1996 рік. / Державний комітет статистики України. – К.: Українська Енциклопедія, 1997. – С. 618.

18. Україна в цікавих фактах: Книга рекордів України. – Львів: Слово, 1992.

19. Українська Літературна Енциклопедія. – К.: Видавництво УЕ ім. М.П.Бажана, 1988-1995. – ТТ. 1-3.

20. Українська Радянська Енциклопедія. – К.: Головна редакція УРЕ, 1978. – Т. 2.

21. Українська Радянська Соціалістична Республіка: Енциклопедичний довідник. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1986. – С. 496.

22. Український медіа-бюлетень. – 1997. – №4.

23. Филипович П. Літ-но-критичні статті. – К.: Дніпро, 1991.

24. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1995. – С. 504.

25. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1990-1941). Стан і статус. – Сучасність, 1987.

215