II. Міське житло: становлення

Володимир Шемотюк

Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем напоминают прежних... Квартирный вопрос только испортил их...

М.Булгаков. Мастер и Маргарита

Коли летиш у літаку, земля внизу наочно розділена на олюднену та дику. Перша – миліша. Міста поночі світяться, наче електроплитки, – то світять розум і труд. Проте зблизька воно, людське житло, зовсім інше, аніж здалеку – з неба.

Усвідомлюючи неозорість даної теми, зупинимося лише на житлі, або ж помешканні типовому, масовому. У пам’яті двох-трьох останніх поколінь воно прославилось слівцем "хрущоба", що його сарказм, хоч і несправедливий, став, одначе, мовним фактом.

А творилося все в двадцяті. Експропрійовані, пограбовані апартаменти перетворилися на комуналки, – навіть молоді знають це за "Собачим серцем". Шариковське "усе поділити", – коридори, комірчини, – й життя "нових людей" потекло у вимушено сусідських умовах.

Тепер, коли все це майже минулося, де-не-де згадають теплим словом і комуналку. Як, мовляв, жили без претензій, молодо й легко. Коли насправді, хай йому грець, не таким і важливим було те, "матеріальне". З "нічийною" бабусею в кінці коридору.

Не найпослідущою річчю була комуналка. Зазвичай – центр або пристойний район, якщо місто велике. Багатоповерхові старі будинки – це будівельний бум дев’яностих-дев’ятисотих, "архітектура підрядників", доходних домів та дешевих готельчиків, продукт ранньоіндустріальної доби. За якихось двадцять років набудували того, чим нині милуємося, як старовиною. Копіювалися віденські зразки, сецесіон-модерн

– це тепер модно в живопису. Як тло – бараки, пацюки, халупи з клопами та вигрібні ями... У Києві, між іншим, каналізацію проектував архітектор В.Городецький, котрого і Будинок з химерами, і костьол на Червоноармійській, і Український музей. Віденська краса щипців, шпилів, решіток – а всередині

– вбогі, смердючі, печальні помешкання із запахом хлорки.

171

Те, що мало прийти замість комуналок, замислювалось ще напередодні "хрущовок", визрівало в надрах світового архітектурного процесу, але актуалізувалося та матеріалізувалося лише після війни.

"Відлига" почалася Двадцятим з’їздом, та кілька місяців перед тим вийшла постанова ЦК "Про боротьбу з надмірностями в архітектурі". Обвально й декретивно відновлювалася історична справедливість в містобудуванні. Отже, від п’ятдесятих років торжествує раціоналізм, повертаючи нас у світове співтовариство, звідки ми вибули через неповажну причину на тридцять років.

Нове насправді інтернаціональне, чи, коли бажаєте, космополітичне. Металева арматура в залізобетоні розтягнута, а бетон – стиснений. Жодної крихти не лишається на гуманітарний націоналістичний завиточок. Тодішні інтелектуали соромились Хрещатика, як "маячні божевільного кондитера", а тепер ніхто не приховує замилування, ба навіть гордості.

Прощання з минулим настало в архітектурі раніше, ніж у великій політиці. Масове переселення з бараків до п’ятиповерхових "хрущовок" нині чомусь не зараховують до "списку благодіянь" радянської влади, а дарма. Це згодом говорили про зрівнялівку, неувагу до людини й місцевих особливостей. Ностальгія за чарівними фасадами-"гірками" – ось пафос архітектурної критики 70-х. Та пізно. Пропав кінь – і вуздечку кинь.

Збудували багато заводів залізобетонних виробів. Із поділом праці: будівельники відпрацьовують конвеєр, а архітектори дбають за вишуканість. І часом навіть удавалося! Одну з нових панельних серій мешканці сприйняли як чехословацьку, автори не обурювались голосно, а радше вважали це успіхом. Бо ж приємно, коли свій товар приймають як закордонний. Адже лише через незнання могли таке придумати – уніфікований із суворістю радіоплати, імпортний типовий проект вимагав би всього, до останнього гвинтика, привозного. Бо ж "машина для житла", як мріяв пророк Ле Корбюзье.

Архітектор, уриваючи сон, економлячи на родинному бюджеті, – за журналами, в бібліотеку, щоб світовий досвід, щоб з літніми приміщеннями й таке інше, а вони? А вони під лоджію мостять і погріб там риють. А саму лоджію – за скло, стіни вагончиком, вікна трамвайчиком, ну не чорт їх забирай? Розширюють собі, виламують навіть ту стіну, де було вікно. Навіщо?

А це дуже цікаво, це темперамент такий. Погляньте на нависаючий другий поверх традиційного болгарського, так

172

званого "відродженського" будинку. При розширенні географії з’ясовується, що, окрім Тбілісі та Стамбула, такий прийом знаний і в Магрибі, судячи за рекламою алжирських авіаліній. Арабський халіфат тут винен чи Османська імперія – це нас не цікавить, а стереотипне бажання дрібно взути закон, щоб платити за меншу пляму плану, а користуватись більшою. Адже нависання другого поверху викликане зовсім не турботою про перехожих, щоб їм тінисто було. Чи під силу архітекторові, з його вузьковідомчими амбіціями, подолати тисячолітню середземноморську ментальність, до якої ми, велінням долі, виявилися причетними?

Так і вийшло після всього – будівельна самодіяльність, що не лізла ні в які ворота й марно заборонялася, врешті-решт була оголошена явищем постмодернізму, живим скульптурним ліпленням, концепцією непередбачуваного фасаду.

Завдяки домобудівельним комбінатам усі почали жити приблизно однаково, з таким самим рівнем комфорту (чи дискомфорту). Спрямовувати це життя в побутовому плані, планувати та визначати його стало цілком можливим. Наробила галасу книжка "Естетика поведінки", де розповідалося, як слід тепер поводитись. "Викидайте фікус, купуйте кактус!" Рідкісні й небагаті побутові новації стосувалися всіх без винятку. "Квартиру одержав", "квартиру дали". До останнього часу це визначало неповноцінний характер власності. І начебто очевидно благо оберталося комунальним вандалізмом.

Житло традиційно, матріархально залишається відомством жіночим. Через те, що чоловік працює не вдома. Втім, у постіндустріальну епоху він може залишитись, як бізнесмен на комп’ютері з послугами інтернет. По спіралі відбувається повернення до синкретичного селянського укладу, до маклю-генівського Global Village, коли житло було й місцем роботи, де родина залучається до праці у різних ролях. Та поки що роль чоловіка – бути відсутнім, як моряка, солдата, мисливця. Його чекають. Поява чоловіка в домі – свято, неординарність, це впливає на всіх...

Неоднакова участь чоловіка й жінки в родинних справах корисна для житла. Хатня праця вимагає копіткої слимачої старанності, на що чоловік не спроможний. А як це зветься, коли зачинимося зсередини й пошлемо все: і комунізм, і капіталізм, і ДБК, і національний момент? Правильно, інтер’єром зветься. Інтер’єр житла, як істинний портрет людини. Пригадайте знайомих – допоки не побуваєте в хаті, не зрозумієте, що за людина. Ні мовлення, ні одяг не дають такого уявлення.

173

"Зроби сам", "Власноруч", купа брошур, гуртків – ікебана, маркетрі, макраме, вишивання-плетення, ляльки, килимки, полички-лобзики – найрізноманітніше рукоприкладство. Старенькі, жінки, діти, навіть тато, – в неділю та вечорами. В кожній квартирі, у кожному домі – свій запах. Загалом той самий – вареної капусти й старих килимків, за Орвеллом. Проте борщ у кожної господині – власний. Доки не почався телевізор, – а були часи, коли люди жили без телевізора, – дворами їздили кінопересувки. Бабусі з ослінчиками відсувалися, кіномеханік розтягував екран – і стрічка: "Дім, в якому я живу". Або юний Табаков червоноармійською шаблюкою трощить серванти.

За модою й новими віянняами слідкує той шар населення, котрий хоч і заможний настільки, щоб злидні не стискали горло й дозволяли думати про облаштування квартири – але не настільки, щоб вистачало сміливості господарювати за власні смаком, на власний страх і ризик. Колись це були: Хемінгувей у простому светрі – для неодружених, Єсенін з чубчиком та люлькою – для незаміжніх. Горішній, елітний прошарок, здебільшого столичний, мав якийсь вихід у міжнародний простір – це військові, радспецовські та наукові відрядження: африканські маски, кораблики... "Трофейне", що затрималося із сорокових, – попервах його трохи соромились, але потім, за післявоєнних нестатків воно розійшлося по комісійних і якось перерозподілилося – стали навіть викохувати й зберігати, наче антикваріат.

Зрідка траплялося, що хтось мав спадкові старовинні меблі. Навіть ті, що фізично вціліли у класових чистках і не емігрували, – могли не пережити війну та евакуацію. Найродовитіші, "аристократичні" родини в центрі Києва – насправді повоєнного заселення, та й антикваріат там виморочний, із спустошених окупацією помешкань...

У так званих благополучних країнах люди теж не живуть довго на одному місці. Їх підганяє майнова субординація, яка точно фіксується ринком житла: упали доходи – вибирайся в дешевше, зросли – знову тобі тут не місце. В нас приростають до житла міцніше, навіть так, що, від’їжджаючи, скручують клямки з дверей, а із стін вивертають вимикачі. Той, хто вселяється, зробив те саме на своєму старому місці.

Квартира – не патріархальна хата, глибокої символіки і сакральної ієрархії тут марно шукати. Проте й нові городяни дещо вивезли з хати. Якщо не образи, то Шевченка в рушниках – це національно свідомі, а частіше фотокартки родичів у спільній рамці, в тих самих рушниках. У Сербії фотокартки

174

предків з 80-х pp. минулого століття, а в нас як мінімум на тридцять років пізніше. Отака генеалогія.

Коли театр – з вішалки, то житло починається з кухні. Добрий гість ненадовго – куди його? На кухню, як знак довіри. Дім – вогнище, а вогнище – на кухні. Сакральне місце, багатофункціональне. Хлів, комора, майстерня, баня для дітей, а потім для дорослих (ванні кімнати були не в усіх). Посиденьки, балачки, чай, вино, признання, сварки, братання, сльози, суперечки... У інших – подушка на телефоні, від КДБ. Дисиденти – шістдесятники. Але чому все таки-ж на кухні?

Планування масового житла не передбачало парадних кутків. У тому, що стосувалося приватного користування, задавалася скупа раціональність. Архетипальне протиставлення буднів святам прозиралося у невикористанні їдальні за призначенням. Над цим самі сміялися, та усе ж не користувались. Виявляється, причина не в небажанні носити тарілки. Погляньте, як облаштовується ота "їдальня" – з майже олтарним благоговінням. Бо ж якщо влаштовувати там застілля – то гідне, всерйоз і ритуально-повноцінне: весілля, поминки, круглі родинні дати, ювілеї, Новий рік та обидва скасовані свята; й не на один день, з гостями-родичами, що приїхали здалеку, з домашніми соліннями-печіннями. Розсунутий і домощений стіл, від сусідів принесені чужі стільці та якісь дошки. Тости до спиртного, старовинні пісні, потім анекдоти і нові пісні, танці, затим – різне. Немовлята теж тут, але інші діти – окремо.

Цілком особливе місце – шафа для одягу, гардероб, шифоньєр. Це свідчення вже якогось добробуту, бо в ньому – святковий одяг, а не той, що на вішалці у коридорі, треба, щоб він був. І на якійсь поличці для білизни, під газеткою – святині: ощадкнижка, партбілет, документи про нагороди. Ймовірно, завдяки вставленому дзеркалу – не така вже проста ця шафа. Бо ж дзеркало – річ непроста. Якщо на стіні, то часом – в рушниках, як образ. А коли хтось помре, то треба завішати. Якщо невелике, на комоді, – то за ним ховають гроші. Розбити дзеркало дуже погано, і не тому, що шкода.

Тим, хто засидівся або здалеку приїхав, на ніч стелять на кухні, "тісно та не прісно". Спровадити гостя в готель або ж перенести посиденьки в кафе – це якось не зовсім добре, дозволено тільки невлаштованим, чи гуртожитківським, чи в хаті негаразди.

За стіною – інша квартира, сусідня. За малюнком плану – дзеркальна, так вийшло у проектувальника. Схожа квартира, але все інакше. Як не впізнаєш близьку людину у дзеркалі або

175

власний голос на магнітофонній стрічці. Добрий сусід – подарунок, нагорода. Життя простішає – ти в нього, він у тебе, позичаємося. Поганий – гірше, певне напруження. Проте, це дрібниці порівняно з тим, що є сусід на селі.

У розрідженому правовому і соціальному просторі сусід для тебе і ти для нього виростаєте грізним чинником, сусідська спільнота – непоборною громадою. Ось чим платить людина за нормальну екологію, здоровий режим, близькість коренів та коренеплодів. У повільному, розміреному, важкому ритмі сільського життя непотрапляння зуб на зуб ваших шестерень – катастрофічне. Протистояння родів, аж до тривалих воєн; місцеві легенди, перекази спрямовані проти живих нащадків, – обтяжливе середовище. Порятунок – у справедливості суспільної думки, яка механічно наскільки численніша, настільки ж і справедливіша.

Міське подвір’я – та сама комуналка, але навиворіт. На заздрість інших, багатенький синок тиняється із скибкою хліба, змащеною маслом. Американську гумку від іноземних моряків жують по черзі. Найменшому не дають. "Хоч слини дайте!"

Бабусі на лавчинках – недремне око, хроністи-хроніки.

Часом був ще й підвал. Новий, спеціально побудований, збоку лаз, на виході башточка – бомбосховище. На випадок ядерної війни. Масивні броньовані двері, на них маховички для замикання, як на підводному човні. Десь у Європі, наприклад, на батьківщині Андерсена, вас підведуть до такого: "Ось, коли ми були маленькими, нам учителька показувала, як будемо ховатись від Червоної Армії". Деякі там обживалися, тримали картоплю, сусід робив човна, виносив частинами. Намагалися зібрати дворову бібліотечку, проте марно. Коти, лайно, куріння, буги-вуги – підвал. Горище теж екстериторіальне, поза юрисдикцією даної держави. Будь-якої території подалі від житла – витоптаної місцинки в глибині парку чи молу в бухті – метрів вісімсот завдовжки – достатньо для відчуття підлітком свободи від загальнолюдських законів.

На горищах, у підвалах, у недосяжних місцях – пацани, волоцюги, якісь божевільні, щури.

Дах. Голуби, радіоантени, короткі хвилі. Радіолюбителі, радіохулігани: "раз-раз-раз...". Ну, й зірки, звичайно, всесвіт. Адже коли їх запалюють, то це комусь потрібно.

176