4. Церква і масова свідомість та культура українців
Говорячи про вплив релігійних конфесій на сьогоднішню масову свідомість українців, не можна оминути питання про релігійність українського народу. Для сучасних християнських публіцистів, як от Є.Сверстюка, ця релігійність є споконвічною
740
і незаперечною: "Православна церква протягом віків була нашою колискою духовності, нашою школою краси і людяності, нашим національним прапором у боротьбі за право бути собою. Вона виявила мудру терпимість до вкорінених у народі прадавніх обрядів і звичаїв. У народнопісенну естетичну стихію вона внесла божественну мелодію молитви і гімну, в народний живопис вона внесла елемент витонченої духовної краси, вона звеличила землю урочистою красою соборів і церков. Правду казали Володимирові посли: "В грецькій церкві найбільше краси"..." [Сверстюк, с. 238].
Важко не погодитися з тим, що, виходячи з державного статусу православної церкви, життя переважної більшості українських підданців Російської імперії проминало під її впливом. Але антирелігійна політика 20-80-х мала свої наслідки. Хоча в діаспорі виникла легенда про те, начебто "переслідування релігії викликало зовнішнє пристосування до безбожництва, але зате релігійне життя зійшло в підпілля і нелегально, потайки прибирає більшої внутрішньої сили і значення, ніж то було раніше, коли православ"я за царських часів силоміць нав’язувалося" [Українська культура, с. 217-218], проте, очевидно, більшість громадян УРСР перестали-таки бути християнами. І сьогодні кількість активно віруючих в Україні навряд чи перевищує 10-15 млн. чоловік: "соціологічно не фіксується масового зростання свідомих релігійних переконань, так само, як і масового свідомого переходу невіруючих у лоно церкви, якщо релігійність вимірювати справжніми мірками й не приймати за неї спалах інтересу до релігії як до неосвоєної ділянки культури і народних традицій" [Історія християнської церкви, с. 3].
Справді, хоч майже половина дорослих громадян сьогодні може визначити свою конфесійну належність, для більшості з них цей вибір є наслідком радше політичних переконань чи культурних зацікавлень. Це, зрештою, видно з того, що парафіяни майже всіх церков значно охочіше беруть участь у різноманітних освяченнях (води на Водохрещу, зілля на Трійцю, яблук на Спаса тощо), аніж ідуть до сповіді й причастя (а саме євхаристія є основою основ християнства!). Недаремно відомий історик, активний учасник церковного руху С.Білокінь у березні 1992 року в інтерв’ю журналові "Людина і світ" нарікав: "і нині всі наші наддніпрянські міста – певно, за інерцією – наскрізь атеїстичні. Зайдіть до українських автокефальних церков, наприклад Києва, і ви побачите, що служба йде, а вірних у храмі майже немає".
741
Протягом останнього тисячоліття жодна інша інституція не справила на культуру українців – і "високу", і звичаєву – такого потужного впливу, як православна церква. Перегляньмо бодай зміст курсу лекцій з української культури за редакцією Дмитра Антоновича [Українська культура, с. 588-589]: Школа й освіта – починалися при монастирях із хрещенням Руси, й для більшості селян лишалися пов’язаними з церквою аж до початку цього століття. Українська книга – і в рукописному, і в друкованому вигляді – довгий час мала переважно богословський, агіографічний чи церковно-полемічний характер. Письменні по сільських хатах читали "Четьї-Мінеї" та "Псалтиря". Українська філософія аж до Сковороди лишалася теологією, та й найбільші українські філософи нового часу Гр.Сковорода й П.Юркевич були мислителями християнськими. Українська архітектура, скульптура, гравюра, малярство, орнамент, музика, навіть театр – стають почасти світськими лише в XVII столітті. Поняття українського бароко – чи не найвидатнішого й найоригінальнішого внеску українців у скарбницю світової культури – так само насамперед викликає образи церковного мистецтва. (Цінні матеріали, присвячені впливові християнства на українську культуру, зібрано у фундаментальному томі "The Millennium of Ukrainian Christianity", а також у ювілейному числі часопису "Сучасність" 7-8 за 1988 рік, присвяченому тисячоліттю Володимирового хрещення).
І, звичайно ж, церковними поняттями й мотивами було пронизано щоденний побут українця – від ікон на покуті, особливостей кухні, яка враховувала численні пости й мала багатющий вибір відповідних страв (див.: Кухня), – до приповідок і приказок на кшталт "Без Бога – ні до порога", "Усі ми під Богом", "Як Божа воля, то й вирнеш з моря" тощо (у фундаментальному збірнику М.Номиса наведено більше двох сотень приказок зі словом "Бог" – більше, ніж з будь-яким іншим іменником).
Утім, з середини минулого століття ситуація різко змінилася. Відомо, що наскрізь християнський за своєю образністю й символікою Шевченко – автор "Марії" та "Неофітів" – почувався вельми незатишно в лоні офіційної синодальної церкви, й відповідні мотиви з багатьох його віршів давали підстави пізнішим радянським "літературознавцям у погонах" говорити чи не про атеїзм Кобзаря. Проте ставлення українських культурних діячів до церкви чи не найрельєфніше висловив Іван Нечуй-Левицький – сам син сільського священика. В повісті "Хмари" (1874 рік) письменник так змальовує колись славетну Могилянську академію, що він її був закінчив: "В Братськім монас-
742
тирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки. /.../ Академія випускала тоді з семінарії професорів, котрі були темні, як темна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили – тільки з горя горілку пили. Од темноти, од п’янства, од бідності вони сходили з ума, дуріли, бігали по вулицях в одних сорочках, тонули темної ночі де-небудь в калюжах, у канавах. З тієї академії повиходили протоієреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственим планам" [Нечуй-Левицький, с. 104, 109].
Ця довга цитата дозволяє зрозуміти, чому нова українська культура назагал аж ніяк не була клерикальною. Творчість наддніпрянських (та й більшої частини галицьких) письменників межі століть майже позбавлена містичних нот, притаманних, скажімо, російській чи польській літературі того ж часу. Постаті Нечуєвих "колег" з перекладу Святого Письма І.Пулюя та П.Куліша стоїть під цим кутом зору дещо осібно. Українські митці менше від російських тяжіють до церковного стінопису. (Володимирський собор у Києві розписували росіяни В.Васнецов та М.Нестеров, Кирилівську церкву – М.Врубель, церкву в Пархомівці на Київщині оздоблював М.Реріх, а серед помітних тогочасних наддніпрянців на ниві церковного малярства багато й плідно працював, здається, лише І.Їжакевич. Нарешті, й самі церкви на межі століть реставруються і зводяться в нас переважно за проектами неукраїнців А.Прахова, О.Щусєва та інших. Дещо осібно в силу відмінності суспільної та церковної ситуації стоїть хіба що Галичина, де прекрасні взірці церковних творів лишили О.Новаківський, батько й син Холодні та інші українські митці.
Втім, описані вище процеси мали місце переважно в середовищі міської інтеліґенції. Село ж до 1917 року далі жило своїм патріархальним побутом, строго дотримувалося церковних обрядів і на сакраментальне запитання: "Якої ви, лорди, нації?" – відповідало: "Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні" (О.Вишня. Чухраїнці).
743
Після з’яви УАПЦ ставлення старої української інтеліґенції до церкви дещо змінилося. Для національної церкви працювали потужні культурницькі сили – згадаймо насамперед авторів літургійної музики К.Стеценка та В.Леонтовича, а також священика-перекладача богослужбових текстів М.Хомичевського (згодом – відомого перекладача Бориса Тена), активних учасників церковного життя письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську та педагога В.Дурдуківського. За відносно ліберального режиму УСРР двадцятих років українська церква стала для досі доволі байдужих до релігії людей шпариною для вияву національних почуттів – і для політичного фрондерства. Про атмосферу того часу дає уяву щоденниковий запис М.Драй-Хмари від 4 травня 1926 року: "29 квітня – Страсний четвер. Був у Софії і зустрінувся там із Косинкою та Івченком. Останній прийшов з грубою свічкою, хреститься, кланяється – справжній автокефальний християнин! В той час, як Чехівський виголошував своє довжелезне казання про князів церкви (його улюблена тема), ми стояли в темному закутку й говорили про події останніх днів, головним чином про Єнукідзе та про його україножерську промову. Косинка передавав, що навіть Савченко та Терещенко обурювались нею, а Дорошкевич ніби сказав: "Що ж це таке? Що ж воно буде?""[Михайло Драй-Хмара, с. 340]. Ще раз нагадаємо – ця розмова на політичні теми відбувається в кафедральному соборі УАПЦ на Страсний четвер, коли щирим християнам годиться зосереджено спогадувати муки Христові й молитися...
Але хоча стара УНРівська інтеліґенція з її народовськими традиціями й вихованням у дусі позитивізму молитися не вміла, це не завадило їй пройти свій хресний шлях. Знов-таки показова доля осіб, згаданих у цитованому вище уступі з щоденника: письменник Гр.Косинка розстріляний у грудні 1934 року, письменник Мих.Івченко стиг виїхати на Кавказ – але тут несподівано помер 1939 року. Професор Вол.Чехівський, певний час – голова українського уряду за Директорії, а згодом – благовісник (проповідник-мирянин) – розстріляний 1937 року. Загинули й діяч більшовицької партії А. Єнукідзе й письмен-ник-"вусппівець" Я.Савченко. Загинув на Колимі й сам автор запису Михайло Драй-Хмара...
У часи "великого перелому" було завдано й рішучого удару по "релігійній свідомості мас". (Адже "марксистсько-ленінський атеїзм" проголошувався невід’ємною рисою комуністичного світогляду). Якщо після гонінь часів громадянської війни (з блюзнірським викиданням святих мощей) церква отримала
744
кількарічний відносний передих, то від 1928 року гайки знову закручуються.
Різко активізується робота створеної 1925 року Всесоюзної спілки войовничих безвірників. Число її осередків на початок тридцятих років сягає 60.000, а динаміка закритих на Україні храмів збільшується від 28 у 1926 році до 330 за перші дев’ять місяців 1931 року. Далі відбувається масове нищення церков. У Києві знищено 18 храмів, що становили значну архітектурну цінність, і знесено 7 цвинтарів. У Полтаві і в Харкові знищено по 11 відомих церков. Ті ж споруди, що дивом уціліли, використовувалися чи то з господарською метою (Благовіщенський собор у Харкові – склад запчастин, Преображенська церква в Полтаві – зсипний пункт збіжжя) або ж перетворювалися на музейні приміщення (Київські Софія, Лавра й Володимирський собор, що до 1941 року був антирелігійним музеєм). При цьому загинула величезна кількість коштовних мистецьких речей, що містилися в храмах (іконостаси, ікони, раки, панагії, хрести, ризи тощо).
Водночас на численних плакатах Спілки войовничих безбожників, у незліченних антирелігійних виданнях (від ґрунтовного добору праць з "класиків", до сатиричного переказу Біблії старого більшовика О.Ярославського) у свідомість мас вносилося марксівське "релігія – опій для народу" (з ленінським уточненням: "рід духовної сивухи"), карикатурний образ зажерливого, захланного попа – агента контрреволюції та зневага до всього, пов’язаного з церквою (в тому числі й до пам’яток церковного мистецтва й літератури). Така пропаганда не могла змінити глибинних переконань багатьох людей, вихованих ще перед революцією (зрікшись віри про людське око, вони часто потай продовжували ревно молитися – див., наприклад, спогади А.Дімарова). Але з молоддю, яка виховувалася вже в радянській школі, успіхи виявилися значно більшими. І хоча завжди знаходилися юнаки, що не за набором КДБ, а за покликом душі йшли до духовної семінарії (потрапити туди навіть у "ліберальні" для церкви п’ятдесяті було неймовірно складно), а далі сумлінно несли священицьке служіння, ризикуючи "загриміти" до таборів, вони в тодішньому радянському суспільстві справді були "білими воронами".
Звичайно, на селі серед старших людей традиційна обрядовість зберігалася краще. Але в місті вона була знищена майже повністю. Переважну більшість дітей не хрестили (за хрещення можна було "покласти партквиток" – а отже зруйнувати кар’єру). Постів не дотримувалися (після голодомору 33-го, війни, голоду 46-го про них, власне, і не згадували). Релігійних свят
745
здебільшого не святкували – за винятком хіба що виготовлення крашанок та пасок на Великдень, хоч і їх, переважно, споживали, не освятивши. Але все одно з Великоднем влада боролася особливо старанно – саме на Великодню ніч телеефір заповнювали розважальними програмами, аби відвернути людей від "церковного дурману".
Як наслідок, громадян УРСР у їхньому ставленні до віри можна було поділити на три нерівні групи:
а) Одні (переважно старші люди, особливо селяни) вірили в лубочного Господа, який ходить по хмарах і якому треба молитися. При цьому й такі "вірні" переважно до церкви ходили нерегулярно (бо ж усі церкви в радіусі 20-50 кілометрів могли виявитися зачиненими). Зате дітей і онуків намагалися охрестити, іноді їдучи в сусідню область (щоб не накликати неприємностей на голову партійних родичів). Намагалися й дістатися-таки до церкви принаймні на Різдво, Великдень і Спаса.
б) Інші існування цього ж лубочного Господа, який ходить по хмарах, відкидали (або, правильніше, вірили, що в нього не вірять). До цієї категорії належала сільська молодь і переважна більшість городян. Ісуса Христа вони вважали вигадкою шкідливих церковників, церкву – вмістилищем старого й віджилого, де цікавитися, загалом, нічим. При цьому їхній світогляд не можна було назвати й стовідсотково матеріалістичним – бо сакральними властивостями наділялися Непереможна Сила Партії, Побудова Соціалізму (після 1961 року – Комунізму), – та разом із тим існували численні забобони й прикмети (боялися підвестися з лівої ноги, обминали чорних котів та молодиць з порожніми відрами і т.д.). Строго кажучи, на противагу християнству витворився своєрідний культ комуністичного поганства з власною доктриною,(побудова Світлого Майбутнього), розвиненою агіографією (житія головних деміургів – Маркса, Енгельса, Леніна зі Сталіним чи без нього, життєписи "святих" – Свердлова, Орджонікідзе, Дзержинського тощо, незліченних "угодників" та "мучеників" – від Лазо й до Стаханова), старанно виробленою обрядовістю (ритуали з’їздів, зборів, клятв, вахт, послань нащадкам, відкриття пам’ятників тощо) й іконографією (зображення сюжетів комуністичної "священної історії" в усіх доступних і недоступних – аж до високогір’я – місцях). Про це докладніше див.: Міфи.
в) Інтеліґенція в Воскресіння мертвих і таїнство перетворення хліба й вина на Тіло й Кров Господні так само не вірила. Але в річищі "кухонного фрондерства" в цьому середовищі зробилося модним (особливо після видруку 1966 року "Майстра і Маргарити" М.Булгакова, книжкою, що стала
746
однією з "культових" для радянських інтелектуалів) вважати Ісуса Христа історичною особою, мудрим філософом-гуманістом. Церкву шанували як вмістилище великих культурних надбань; моральну частину християнського вчення вважали безумовно правильною й вартою наслідування. При цьому "першоджерело" – Біблію, як правило, бачили лише здалеку на лекції в руках інститутського викладача наукового атеїзму. (Доступним для громадян Святе Письмо стало лише в кінці вісімдесятих. До того його слід було діставати – за великі гроші й із ризиком. Тому основну "релігієзнавчу" інформацію одержували з курсів наукового атеїзму, з критичних адаптацій Біблії Зенона Косідовського [Косідовський, 1978, 1981] та з антирелігійних журналів "Наука и религия" та "Людина і світ". Останній часопис, що видається з 1965 року, перетворився в наші дні на доволі пристойне культурологічно-релігієзнавче видання.)
Існували й по-справжньому віруючі інтелектуали, як от легендарний архиепископ сімферопольський Лука, в миру лауреат Сталінської премії, видатний хірург, засновник радянської фронтової гнійної хірургії Войно-Ясинецький, – але вони були настільки нечисленними, що при розгляді популярної української культури можуть до уваги не братися. Отож уже покоління так званих шістдесятників могло цілком бути віднесене до третьої з перелічених вище груп.
З цього погляду цікавим видається хрестоматійний вірш Василя Симоненка "Дід умер" з його єдиної прижиттєвої збірки "Тиша і грім" (1962). Шукаючи сенсу життя, намагаючись обґрунтувати для себе тяглість народної традиції, молодий поет із граничною щирістю зізнається:
Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб у землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда.
Але закінчення вірша вже цілком лягає в ложе схем, яким поета вчили в школі та університеті:
Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні – він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі и муки, що, вмираючи, він передав для живих.
Причому поет вочевидь не прагне догодити офіційним догмам – він справді відчуває саме те, про що пише. Для нього, як сказано в іншому вірші, "першим був не Господь, не геній, першим був простий чоловік". Цей "простий чоловік" у всіх шістдесятників настільки був певен власних духовних сил, що зовсім не потребував Божої іскри.
747
Слід застерегти: це стосується насамперед колишньої підросійської України. Для Галичини греко-католицька церква весь час "других совітів" лишалася прихистком національного духу. І в сільських хатах, і в львівських квартирах приймачі було стаціонарно налаштовано на хвилю радіо Ватикану, й щонеділі багато родин у своїх помешканнях відстоювали навколішках літургію, трансльовану з Риму. Через те християнські мотиви в І.Калинця (як і раніше в Б.-І.Антонича) – це не щось народжене на "культурологічно-етнографічному" рівні, а глибоко внутрішньо пережите й органічне (за свої християнські переконання І.Калинець провів 10 років у таборах, а після повернення був разом з дружиною активним діячем відроджуваної УГКЦ).
Зрозуміло, що навіть у Галичині протягом усього підрадянського періоду практично не могли розвиватися церковна архітектура й малярство (в кращому разі вони обмежувалися до більш чи менш сумлінної реставрації). Церковна музика також спинилася в розвитку. Після ліквідації УАПЦ з її талановитими літургійними нововведеннями репертуар церковних хорів обмежувався стандартним набором лаврських розспівів та музикою російських композиторів минулого століття (хоча, скажімо, в хорі Володимирського собору в Києві в повоєнний час незрідка співали провідні солісти столичної опери, як от народний артист СРСР П.Білинник). Виконання ж церковної музики у філармонійних концертах (насамперед – Бортнянського, також – Гречанінова, Чайковського, Рахманінова і майже ніколи – Леонтовича й Стеценка) супроводжувалося стількома цензурними обмеженнями, що попри відсутність, як правило, будь-якої реклами, навколо таких концертів виникав справжній ажіотаж, що викликав дальше посилення цензурних рогаток. Знаменно, що в першій половині 70-х років музейним працівникам Андріївської церкви було суворо наказано припинити "озвучувати" церковні солоспіви в записах Шаляпіна зі звичайних платівок, що продавалися в київських-таки крамницях.
Ажіотаж виникав і навколо альбомів церковного мистецтва, що зрідка й невеликими накладами з’являлися в "фахових" видавництвах. Так, майже відразу бібліографічним раритетом зробився альбом "Софія Київська" [Логвин], виданий перед самим завершенням "шелестівської" відлиги у 1971 році. Інтеліґентна київська родина вважала за справу честі роздобути заповідного примірничка, переплачуючи понад і так астрономічну як на той час ціну в 12 крб. 95 коп.
748
Значно краще церковне мистецтво розвивалося в діаспорі. Здобутки в архітектурі тут пов’язані насамперед з іменем професора Радослава Жука – автора модерних храмів у США та в Канаді, які не імітують стилів минулого тисячоліття, а новими засобами відтворюють традиції українського минулого [див.: Геврик]. Праця Р.Жука отримала визнання широко поза українськими колами, за свої проекти він був нагороджений почесною Канадською медаллю архітектури, а 1987 року обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади. Так само визначним внеском до скарбниці церковного малярства є поліхромні стінописи поета й митця Св.-Ю.Гординського в соборі Покрови Пресвятої Богородиці та Апостола Андрія Первозванного в Мюнхені [див.: Жила], виконані у сучасному переосмисленні візантійської традиції.
Мистецький рівень кращих діаспорних митців особливо впадає в очі на тлі стандартних церков та ремісничих стінописів у псевдовізантійському стилі, які почали масово з’являтися в Україні протягом останніх кількох років. І, хоча найостаннішим часом реалізуються й цікаві проекти з урахуванням досягнень світової мистецької думки (наприклад, проект церкви в Брошневі на Прикарпатті, виконаний М. Яковиною), загальний рівень досі лишається вельми низьким.
Як уже згадувалося, в кінці 80-х церква в СРСР із гнаної знову зробилася вельми шанованою суспільною інституцією. Це породило й зрушення суспільної свідомості. Згідно з опитуваннями служби "Соціс-Геллап" у лютому 1995 року, 30% респондентів заявили, що релігія надає сенс їхньому життю, 13% – що вона веде їх до спасіння, 11% визнали, що віра дає їм надію і допомагає жити. Церкві як суспільному інститутові повністю довіряють 47% опитаних, 28% – довіряють частково [Владимиренко, с. 183] (при цьому ступінь довіри зменшується з підвищенням освітнього рівня респондентів – це підтвердило й опитування київських письменників, проведене УЦКД в березні 1996 року).
Знаменно, що навіть сьогоднішні ідейні нащадки вчорашніх гонителів церкви пробують вибудувати ідеологію такого собі "комуно-православія". Так, для члена ЦК КПУ, колишнього шістдесятника Б.Олійника парадигма новітньої історії зводиться до змови США й Ватикану з метою розвалити СРСР і напівмістичної з’яви наділеного воістину демонічними рисами М.Горбачова (навіть Чорнобиль, за Б.Олійником, вибухнув рівно через 10 місяців потому, як генсек необачно зронив фразу про те, що кияни живуть "наче на курорті"). При цьому автор відомого бестселера "Два роки в Кремлі" (за його власними
749
словами, "вихований у православ’ї") гостро засуджує католиків, аж до того, що забирає в греко-католицьких панотців право й сьогодні творити "чужі молитви над прахом тих, які боролись проти цієї чужої віри" [Олійник, с. 107]. (Втім, і на сторінках сьогоднішніх російських "патріотичних" видань заклики боротися з "жидо-комуністичною заразою", що "занапастила Росію", й голосувати за Г.Зюганова, часто містяться поруч).
Уже протягом останнього десятиліття поведінкові стереотипи громадян вельми змінилися. Знову майже повсюдно стали відзначатися церковні свята (найважливіші з них – Різдво, Великдень та Трійця – від 1990 року стали державними). Більшість дітей знову хрестять у церкві, хрещення пройшли й багато дорослих. (Утім, обряд хрещення не вдалося знищити і в радянські часи. За повідомленням відомого релігієзнавця В.Єленського, згідно із закритими даними Ради в справах релігій 1985 року в УРСР було охрещено 26% новонароджених). Поширеними стали й похорони з церковним відспівуванням (особливо на селі). Відродилося писанкарство. Справою честі багатьох господинь стало обов’язково освятити великодні страви. Проникають релігійні мотиви й у масову молодіжну культуру (популярності зажив патріотичний шлягер "Боже, Україну збережи! Господи, помилуй нас!").
Відбувається відчутний поступ і в "культурній політиці" самої церкви. На межі 80-х та 90-х років незрідка траплялися випадки варварського ставлення до пам’яток, повернених віруючим (у Вінниці з колишнього домініканського костелу, переданого православним, було виламано чудовий, встановлений у 80-х роках орган, у Хрестовоздвиженській церкві Києво-Печерської лаври зчищено стінопис початку XIX століття і натомість нашвидкуруч зроблено новий – у чужому для пам’ятки візантійському стилі, значної шкоди внаслідок кількох богослужінь УПЦ та УАПЦ та під час спроби захопення собору сектантами з т.зв. "Білого братства" було завдано інтер’єрам Святої Софії, – перелік можна вести далі й далі). Але вже в половині 90-х років ситуація значною мірою змінилася.
УПЦ-КП залучила до викладання в своїй Академії декількох провідних мистецтвознавців (зокрема, професора Дм.Степовика) й охоче взаємодіє з провідними митцями. У Володимирському соборі Києва незрідка відбуваються концерти сучасної та класичної сакральної української музики (від "Літургії" Л.Дичко до "Херувимської" А.Веделя). Звичною стала участь вищих церковних ієрархів у різноманітних культурницьких акціях (в останній день свого життя патріарх
750
Володимир (Романюк) освятив саме мистецьку виставку). Відомим мистецтвознавцем, автором досліджень з українського іконопису є предстоятель УАПЦ Димитрій (Ярема). Не цурається протегувати митцям й УПЦ-МП – хоча в цьому випадку йдеться переважно про явища "загальнослов’янської" культури. Велику культурницьку роботу проводять греко – та римо-католики, а також юдеї (щоправда, в двох останніх випадках акції зорієнтовані переважно на польську та єврейську меншини). Натомість мистецькі імпрези протестантів (переважно – кон – "євангелізувати" якомога більше наших співгромадян.
Як бачимо, роль церкви в повсякденній культурній практиці українців постійно змінювалася протягом різних історичних епох. Бували періоди, коли вся висока і значна частина звичаєвої культури була тотожною культурі церковній. Бували й такі часи, коли вплив церкви, як і взагалі вплив історичної традиції, майже не відчувався, а спроби відродити його переслідувалися. Сьогодні церква переживає період чергового відродження, вплив її зростає, причому настільки, що навіть деякі вчорашні правозахисники, які відбули свої терміни за захист прав віруючих, починають побоюватися за майбутній секу-лярний характер Української держави в разі довгоочікуваного об’єднання гілок українського православ’я. Чи слушні ці побоювання, чи не перетвориться православна церква в Україні на щось подібне до польського костелу, що намагається домінувати над життям держави та її громадян, – покаже майбутнє.
Література
1. Брайчевский М.Ю. Утвержнение христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 296.
2. Владимиренко В. Людина і релігія. // У кн.: Світ сучасної людини. – К.: Магістр-S, 1996. – С. 176-195.
3. Власовський І. Нарис історії української православної церкви. І. Нью-Йорк-Київ-Бавнд-Брук, 1990. – С. 294.
4. Геврик Т. Церковна архітектура української діаспори. // Пам’ятки України. – 1991. – Ч. 4. – С. 34-37.
5. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. // Жовтень. – 1989. – Ч. 1. – С. 98-108.
6. Дімаров А. Прожити й розповісти. // Березіль. – 1995. – Ч. 9-10. – С. 23-153.
751
7. Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини. ЗНТШ, Т.СХСУП, Філологічна секція. – Нью-Йорк – Париж-Сидней-Торонто, 1979. – С. 410.
8. Жила В. Церква у Мюнхені. // Пам’ятки України. – 1990-1991. – Ч. 4-1. – С. 28-31.
9. Історія християнської церкви на Україні. / АН України. Інститут філософії. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 104.
10. Косідовський 3. Біблійні оповіді. – К.: Політвидав України, 1978. – С. 400.
11. Косідовський 3. Оповіді євангелістів. – К.: Політвидав України, 1981. – С. 264.
12. Логвин Гр. София Киевская. – К.: Мистецтво, 1971. – С. 52., 275 іл.
13. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. Львів: Просвіта, 1995. – С. 348.
14. Нечуй-Левицький І. Хмари. // У кн. І.Нечуй-Левицький. Твори в двох томах. – К.: Наукова думка, 1985. – Т. 1. – С. 101-413.
15. Олійник Б. Два роки в Кремлі. – К.: Сільські вісті, 1992. – С. 122.
16. Паніна Н. Українське суспільство-94. // Політичний портрет України. – 1994. – Ч. 9. – С. 1-33.
17. Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. – Мюнхен: Юг, 1964. – С. 128.
18. Сверстюк Є. Виступ на громадському святкуванні в Києві тисячоліття хрещення Руси-України. // Сучасність. – 1988 – Ч. 7-8. – С. 237-243.
19. Силенко Л. Чому українцям потрібна РУНВіра? Спрінг-Глен: Оріяна, 1990. – С. 20.
20. Стріха М. Золотоверхий Київ: мартиролог, перспективи відродження. // Людина і світ. – 1991. – Ч. 12. – С. 6-14.
21. Українська культура. / Лекції за редакцією Дм.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – С. 592.
22. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В.Марковича і других. / Спорудив М.Номис. – К.: Либідь, 1993. – С. 768.
23. Ульяновський В. Церква в українській державі 1917-1920 рp. (доба Української Центральної Ради). – К.: Либідь, 1997. – С. 200.
752
24. Шмеман Ал. Киевский и московский периоды в истории Русской православной церкви. // Посвіт. – 1995. – Ч. 2. – С. 26-30.
25. Яковенко Н. Символ "Богохранимого града" у київській пропаганді 1620-1640-х років. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – 1995. – T. IV. – С. 52-75.
26. The Millennium of the Ukrainian Christianity. Editor-in-Chief N. L. Fr. – Chirovsky. – New York: Philisophical Library, 1988. – P. 618.
27. The Ukrainian Catholic Church. 1945-1975. A Symposium. Editors M.Labunka and L.Rudnytzky. – Philadelphia, 1976. – P. 164.
753
Євгенія Кононенко
– Крыл последними словами...
– Кто последний ? – Я за вами.
И.Бродский, нобелевский лауреат
Скупчення великої кількості бездіяльних громадян мало місце протягом усієї історії людства. Наприклад, коли збігалися дивитися на чиюсь страту або на приїзд вельможної особи. Великий натовп збирався, коли дарувалося благословіння, і люди бігли, щоб отримати його, шукаючи чудодійного зцілення від своїх хвороб. І тут уже не мало значення, хто прибіг раніше: серед перших були фізично дужчі. В історії можна знайти свідчення того, що отримання якихось злиденних благ супроводжувалося чергою з тих, кому ці блага призначалися (роздача хлібців люмпенізованим громадянам Рима або желатинових супів у злиденних кварталах Парижа). Отже, здавна можна було відзначити: де розподіл, там черга. Але до XX століття черга як сукупність людей, що вишикувалися одне за одним для отримання чогось, не відігравала помітної ролі у побуті, і навіть не сформувалося саме це поняття. Слово "черга" відсутнє у словнику Б. Грінченка, так само, як і слово "очередь" відсутнє у словнику В. Даля, і немає інших слів, які б називали це поняття.
755
Черга як істотний момент у житті й побуті урбанізованої людини виникає на початку XX століття в містах по всьому світу. З основних причин черги можна виділити три:
1. Дефіцит товарів чи послуг, за якими утворюється черга.
2. Погана організація обслуговування.
3. Бюрократична тяганина, що породжуватиме чергу, поки існуватиме бюрократія.
Поступово черги у великих містах світу були подолані. Та на "одній шостій суходолу" черги стояли довго, вперто і незламно. Народ стояв у черзі за всім: за хлібом, за молоком, за індійським чаєм, за нитками, за колготками, за постільною білизною, кришталем, золотими каблучками. Стояли не лише за необхідним, стояли й про всякий випадок, а раптом знадобиться. Споживацькі інстинкти пожвавлюються, особливо у жінок, від споглядання яскравих вітрин і великого вибору товарів. Так само в радянські часи споживацький психоз посилювався від факту наявності черги – загальна атмосфера дефіциту спонукала стояти абсолютно за всім. А на головній площі радянської держави стояла її головна черга – до Мавзолею, символізуючи абсурдність самого стояння в черзі.
Черга була невід’ємним, екзистенційним моментом радянського життя-буття й наклала відбиток на ментальність радянської людини. Черга була чи не єдиним механізмом самоврядування в народних низах. Сформувалися певні неписані правила, порушувати які вважалося глибоко неетичним. Головна заповідь – це, звичайно, не лізти без черги. Всі ми стоїмо, всім зараз тяжко, ми ще до перерви стояли. Коли хто-небудь починає принижено благати, мовляв, дуже поспішає, продавець демократично заявляє: "хай черга вирішує". І вже черга вирішує, чи відпустити кефір жінці на дев’ятому місяці вагітності. Іноді пустять. А іноді категорично заперечать, що всі тепер вагітні. Черга – переважно злий, невблаганний соціум.
Часто в черзі виникає лідер, вольова енергійна людина, яка добровільно бере на себе обов’язки керувати чергою, не вимагаючи за те ніяких прав. Така людина стає біля прилавку й слідкує, щоб ніхто не купував дефіцитного товару без черги. А також видає точну інформацію, що дають, почім, на скільки вистачить.
Черга – це втома, хоча нібито й не працюєш. А головне, це втрата часу. Це тимчасове випадання з буття. Лише дуже дисципліновані люди примудряються, стоячи в черзі, щось читати і при тому усвідомлювати прочитане. Здебільшого, в черзі не читається. І не думається. І не існується. Деякі люди, стоячи в черзі, намагаються спілкуватися. Але яке може бути
756
спілкування в стані неіснування? Правда, є черги, в яких спілкування пожвавлюється. Це черги в поліклініках. Можливо, тому, що під кабінетами переважно сидять, а не стоять. І обов’язково поряд сидітиме жахлива бабуся, яка, хочете ви того чи ні, обов’язково розповість історію свого життя, а головне, своєї хвороби. На прийом до лікаря, як правило, записувалися на певний час. Але чомусь у 17.20 ще не потрапляв до кабінету записаний на 15.40. І ті, хто записався попередньо, знов-таки стоять чи сидять у так званій "живій" черзі.
У "живих" чергах стоять від кількох хвилин до кількох годин реально, зримо, фізично. А є ще черги, де стоять, так би мовити, віртуально, тобто стоять не самі люди, а їхні образи у вигляді списків або особових справ. Це довготривалі черги, стоять не "в’яких, а "на" яких". Наприклад: стояти в черзі ЗА м’ясом, стояти НА черзі НА м’який куточок. І відразу зрозуміло, що ЗА м’ясом стоятимеш півгодини чи годину, а НА м’який куточок – півроку чи рік. Такі багатомісячні черги існували на меблі, на автомобілі чи мотоцикли і навіть на виготовлення взуття у певних престижних ательє. При таких чергах теж знаходилися небайдужі енергійні люди, які тримали у своїх руках списки із "черговиками", робили переклички (які часто за якимось абсурдним правилом проводили вночі), викреслювали тих, хто не з’являвся на так звані "звірення списків". Роль утримувачів списків була не лише керівна і спрямовуюча. З тими людьми, як правило, можна було "домовитися" й не ходити на переклички або встати на чергу, вже коли остання наближалася свого кінця. В останні роки застійного періоду, коли корумпованість усіх структур досягла небувалих масштабів, траплялися ситуації, що взагалі на довготривалу чергу можна було встати, лише використовуючи ЗНАЙОМСТВО з Тим, що списки тримає, або певним чином "віддячивши" йому.
Особлива сторінка в історії радянських черг – це пільгова черга. Для ветеранів чи інвалідів війни та інших "категорій". Автомобіль радянська людина могла придбати, лише вистоявши кількарічну чергу, або на чорному ринку за ціну, що в півтора-два рази перевищувала державну. А інвалід війни у 80-і роки міг продати своє місце в черзі на "Волгу" і на це купити "Жигулі".
Специфічним явищем є також тривала черга на медичні послуги. Черга на коронки чи мости підходила, коли пацієнту вже потрібна була штучна щелепа, а черга на штучне переривання вагітності – коли треба було родити (існував невеселий
757
жарт, що на штучні зуби треба записувати, коли ще маєш молочні).
З тривалих черг найтрагічніша – черга на житло. Там уже стоять не по кілька місяців, а по кілька, а то й по кільканадцять років. Чого тільки не робили, щоб отримати житло: народжували другу дитину, щоб на чергу стати, третю – щоб стати на пільгову, неодружені жінки іноді з цією метою народжували першу. Діти, народжені для просування черги, виростали в гуртожитках, "гостинках" і найманих квартирах, а черга на квартиру підходила, коли вони збиралися мати власні сім’ї.
У колишньому СРСР існували черги за квитками до московських театрів, і тамтешні студенти, які переважно складали контингент тих черг, створили субкультуру московських театралів. Ні в Києві, ні, тим більше, в інших містах України таких черг не було.
У Києві, Львові, Харкові, Одесі траплялися виставки живопису, на які можна було потрапити, лише вистоявши чергу. В таких чергах стояли по 2-3 години, і те ріднило Радянську Україну із Західною Європою, де теж на виставки й у славетні музеї стоять великі черги, що переважно складаються не з правдивих шанувальників малярства, а з тих, хто бажає причаститися до чогось незвичайного, щоб потім з гордістю говорити: "І я там був!".
Також серед черг за духовними цінностями варто згадати чергу до пунктів "Стимул", де можна будо здати 20 кг макулатури і взамін отримати талон на придбання дефіцитної книги. Черга формувалася вночі, "черговики" слухали "ворожі" голоси портативних приймачів, поки о 10.00 не відчинявся пункт.
Звичайно, черга не влаштовувала людей, тож вони шукали способів, як би в ній не стояти. Але більшість приречено стояла, змушена марнувати час. Кажуть, у черзі час зупиняється. Ні, він і в черзі йде, але нічим не заповнений, і саме там можна відчути і збагнути таку філософську категорію, як чистий час. Нудьгувати – значить бути чутливим до чистого часу. І от люди з підвищеною чутливістю до чистого часу обходили декілька торговельних точок, знаходили таку, де черга була найменшою. В результаті вони витрачали не менше, а то і більше часу, ніж якби дисципліновано стояли у першій на їхньому шляху черзі, але все-таки той час був заповнений подіями.
Існували і конструктивніші способи уникнути черги. Перший з них – це знайомство. "Дефіцити" у вільний продаж "викидалися" не в повному обсязі, дещо завжди притримувалося під прилавком. Ці товари і відпускалися
758
ПО ЗНАЙОМСТВУ родичам продавців або ПОТРІБНИМ ЛЮДЯМ, тобто людям потрібних професій: перукарям, манікюрницям, адміністраторам ресторанів та готелів, лікарям-стоматологам, автослюсарям, репетиторам для дітей, і, звичайно, продавцям інших магазинів. Звичайно, в самих працівників торгівлі були свої внутрішні проблеми, і навіть завсекцією ЦУМа стояли НА черзі на дублянку за держціною.
Другий спосіб уникнути черги – це базар (колгоспний ринок харчових продуктів і чорний ринок для промтоварів). Базарні ціни в "застійний період" на харчові продукти були в Києві в середньому в 2-2,5 рази вищі, ніж державні (див.: Базар).
Шляхом переплати (включення до тіньової економіки) або знайомства можна було позбутися довготривалої черги на меблі чи килими. Та найбезнадійніший варіант – це черга на квартиру. Очевидно, основна причина безнадійності квартирних черг в тому, що черговики мають справу виключно з радянським бюрократичним апаратом, з яким, звичайно, теж можна домовитись, але це вже небезпечна, "підсудна" справа. Хабарі чиновникам у квартвідділах виконкомів були надзвичайно високі, мало хто з "черговиків" міг знайти такі гроші.
Яке б явище в Україні не аналізувалося сьогодні – туризм, музейна справа чи філософія – все виявляється у стані кризи. Тільки не черга. Справді, черги за товарами першої необхідності переважно зникли. Але звиклий до черг народ без черг не може, тільки-но щось відпускається на 10-15% дешевше – відразу шикується черга. За чергою за відносно дешевими продуктами підсвідомо сумують. Раніше було все зрозуміло: треба встати о пів на шосту, прийти за годину до відкриття магазину, зайняти чергу, дочекатися машини і купити заповідне молоко чи кефір за 28 коп... Які дії треба виконувати зараз, щоб заробляти достатньо грошей і купувати ті продукти, не підраховуючи кожної пожмаканої тисячі, – невідомо.
Якщо черги за товарами першої необхідності практично зникли, то живуть і не вмирають черги у поліклініках, і навіть платних, не зменшуються бюрократичні черги.
Протягом усієї нашої історії щороку якийсь товар був неодмінно гостродефіцитним, і, відповідно, його з’ява у торгівельній мережі супроводжувалася колосальною чергою. То були чашки, капці, шкарпетки, ліфчики (розповсюджувалися лише молодятам і учасникам війни), вата, у 1979 році таким товаром у Києві чомусь була картопля на базарі, а в магазинах – локшина. Після 1986 року почалися зміни. Побіжну харак-
759
теристику цих змін ми окреслимо, якщо простежимо, як змінювалися чемпіони черг від року до року.
Черга-86 – це, звичайно, горілка (Горбачов боровся з пияцтвом).
Черга-87 (перший почорнобильський рік) – "некиївські" продукти – тернопільські яйця, запорізькі овочі, морожене м’ясо (вважалося, що його заморозили ще до Чорнобиля), продукти з 2-го молокозаводу (існував міф, що 2-й молокозавод працював на полтавському молоці). Стоячи в тих чергах, не помітили, що почали "випускати за бугор".
Отже, Черга-88 – до ВВІРів за іноземними паспортами, а також за товарами, які вивозилися за кордон – переважно до Польщі – й там продавалися на базарах.
На 89-й рік уже все вивезли, і тому Черга-89 – за газетою "Известия", де друкувалися матеріали з’їздів народних депутатів СРСР, журналом "Огонек" та іншим друкованим словом, яке тоді було великою силою.
Черга-90 – за золотом. Народ відчув, що за ідеологічними змінами підуть економічні, й заквапився вкладати кошти. Основне гасло черги-90: "Кольє за 12 тисяч більше двох штук в одні руки не відпускати!"
Черга-91 – абсолютно за всім.
92-й рік розпочався шаленими 4-5-годинними чергами до ощадкас, куди клали рублі, а його закінчення ознаменувало кінець черг за товарами першої необхідності, на які було "відпущено" ціни.
Черга-93 – за залізничними квитками на Москву, куди перемістилася – з Перемишля та Холма – Мекка комерційних доріг.
Черга-94 – за візами до посольств, особливо до німецького.
Черга-95 – за житловими субсидіями.
Черга-96 – за закордонними паспортами нового зразка.
Черга-97 – за податковими ідентифікаційними номерами...
Якими будуть черги прийдешніх років?
760