3. Сучасна конфесійна карта України

На сьогодні в Україні діють такі основні конфесії:

1. Українська православна церква (в канонічному зв’язку з Московським патріархатом). Налічує близько 6900 зареєстрованих громад (дані на початок 1997 року), близько 5000 священиків, 64 монастирі, має 10 навчальних закладів. Кількісно значно переважає на всій території України, окрім Галичини. Конституювалася 1992 року на основі частини УПЦ, що обрала предстоятелем митрополита Володимира (в миру – Віктор Маркіянович Сабодан, 1935 р.н.). Нині УПЦ автономна у своїх внутрішніх справах, однак в цілому не відхиляється від фарватеру політики Московської патріархії, скерованої на встановлення "духовної єдності слов’янських народів". Богослужіння проводить "церковнослов’янською" (реально – наближеною до сучасної російської) мовою, проповіді – по-російському й зрідка по-українському.

У ставленні до центрального ідеологічного питання українського православ’я – належності "київської спадщини", найбільшого в слов’янському світі комплексу православних святинь – церква обстоює той традиційний для російської імперської історіографії погляд, згідно з яким "київський період" був частиною тяглого процесу загальноросійської історії. Водночас церква всіляко підкреслює власну "канонічність" (і справді визнається більшістю православного світу за єдину канонічну православну конфесію в Україні).

2. Українська православна церква Київського патріархату. Виникла в червні 1992 року внаслідок об’єднання УАПЦ патріарха Мстислава та пронезалежницької частини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом (Михайлом Антоновичем Денисенком, 1929 р.н., який від жовтня 1995 року є предстоятелем церкви з титулом Патріарха Київського і Всієї Руси-України). Церква на початок 1997 року об’єднувала близько 1500 громад (близько 1300 священиків), має 15 монастирів, 11 навчальних закладів. Найсильніші позиції церкви на Галичині, Волині, Рівненській та Чернівецькій областях, у Києві та на Київщині. Церква не визнає канонічності акту 1686 року про приєднання Київської митрополії до Москви. Богослужіння проводить українською чи церковнослов’янською (на бажання парафіян) мовою. До церкви сьогодні входять на правах автономних частина Елладської православної церкви, що не визнала свого часу переходу на новий стиль, УАПЦ (соборноправників) у США та декілька десятків громад у Росії (проте здебільшого без стаціонарних храмів) та в Чечні.

737

У питанні "київської спадщини" ідеологи Київського патріархату спираються на розроблену ще книжниками XVII ст. концепцію Києва як "нового Єрусалима" (див. [Яковенко, с. 52 і далі]). Проте реально більшість православних святинь перебувають під контролем Московського патріархату (йдеться насамперед про Києво-Печерську та Почаївську лаври, Святогірський монастир тощо). Натомість у церквах Київського патріархату з першорядних святинь православ’я зберігаються лише мощі великомучениці Варвари та митрополита Макарія (у Володимирському соборі в Києві).

З канонічного погляду проголошення Київського патріархату досі не визнане жодною з інших помісних церков. Проте, оскільки процедуру надання автокефалії в православ’ї достеменно не відрегульовано, такий самий історичний період переживали й інші православні церкви (московська церква перебувала в аналогічній схизмі майже півтора століття, з 1448 по 1589 рік). Водночас навколо Київського патріархату почав утворюватися своєрідний "Інтернаціонал невизнаних" (а вага різних православних церков, що офіційно не визнані канонічною спільнотою, так само досить значна). Зокрема, протягом останнього часу вельми активними є євхаристійні зв’язки УПЦ-КП з Болгарською народоправною церквою, що на противагу "призначеному" Тодором Живковим патріархові Максиму обрала предстоятелем патріарха Пімена.

3. Українська автокефальна православна церква. У нинішньому вигляді сформувалася в вересні 1993 року на основі частини УАПЦ, що не визнала об’єднання з церквою митрополита Філарета. У жовтні 1995 року до УАПЦ перейшли четверо владик УПЦ-КП, що не погодилися з обранням Філарета патріархом. На початок 1997 року церква нараховувала близько 1100 парафій (близько 600 священиків), переважно на Галичині. Предстоятелем церкви є патріарх Димитрій (Володимир Ярема, 1915 р.н.). Проте його конфлікт із найбільш впливовими єпископами призвів 1996 року до розколу церкви й до повернення протягом 1997 року половини її парафій під юрисдикцію УПЦ-КП.

4. Українська католицька (чи історично – греко-католицька) церква. З моменту своєї легалізації, вибореної в 1989 році внаслідок масових акцій вірників у Львові, Києві та в Москві, повністю відновила передвоєнну чисельність парафій (понад 3200). Має майже сотню монастирів, 10 навчальних закладів, велику кількість періодичних видань. У трьох областях Галичини парафії УГКЦ за кількістю перевищують удвічі громади УПЦ, УПЦ-КП та УАПЦ, разом узяті. Проте поза

738

Галичиною помітні позиції греко-католики мають лише на Закарпатті (близько 300 парафій, поділених до того ж між прихильниками "львівської" та "мад’яронської" орієнтації). У решті 20 областях України, Києві та АРК УГКЦ має менше 100 громад, що значною мірою обслуговують вихідців із Західної України. Попри широко проголошене утворення Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ, місійна робота церкви на теренах "Великої України" стримується православними, що вважають цю територію канонічно своєю і звинувачують УГКЦ у прозелітизмі (перенаверненні чужих вірників).

Предстоятелем церкви є кардинал М.-І.Любачівський, 1914 р.н., що має репутацію видатного богослова, проте надто лояльного щодо Риму і несхильного продовжувати справу свого попередника Йосипа Сліпого щодо розбудови українського патріархату. Проте з 1996 року фактичне керівництво церквою перебрав єпископ-помічник Любомир Гузар, значно прихильніший до ідеї католицько-православного діалогу.

Ідеологія церкви щодо проблеми "київської спадщини" ґрунтується на формально незаперечному твердженні, що святий Володимир приймав хрещення ще 988 року, до "великої схизми" 1054 року, коли Вселенська церква ще лишалася єдиною, а, отже, католики мають рівні з православними права на київську спадщину. Проте така аргументація активно не сприймається православними церквами.

5. Римо-католицька церква. Досі є переважно церквою польської меншини, більшість з її 700 парафій зосереджено в західних областях України та на центральному правобережжі (Вінниччина, Хмельниччина, Житомирщина). Однак через те, що католики за радянського часу переслідувалися значно сильніше від православних і легально діяли лічені парафії, сьогодні понад 200 з 300 католицьких священиків-настоятелів храмів прибули з-поза меж України і не мають українського громадянства. Однак протягом останнього часу церква чимало робить для того, аби підкреслити свій наднаціональний характер. Служба Божа в костелах відбувається не лише польською, але й українською, російською та іншими мовами. Церква проводить значну просвітницьку роботу, утримує понад 200 недільних шкіл, видає 6 газет і часописів.

6. Протестанти. Основними протестантськими церквами в Україні сьогодні є Євангельські християни-баптисти (майже 1700 громад), Християни віри євангельської ("п’ятдесятники" – 969 громад), Свідки Єгови – 506 громад, Адвентисти сьомого дня – 424 громади. За часів радянської влади найжорстокіших гонінь зазнавали ті з протестантських церков, які не дозволяли

739

своїм вірникам будь-якої участі в громадському житті, служби у війську (знамениті "справи відмовників") тощо. Однак сьогодні такий "абстентизм" значною мірою звужує суспільний вплив "традиційних" протестантів. За мовою богослужіння протестанти досі є переважно російськомовними, хоча й тут українська дедалі ширше набуває прав громадянства.

Усі інші конфесії (всього на січень 1997 року в Україні легально діяло близько 18500 громад 64 віровизнань та напрямків) значно поступаються чисельністю своїх громад.

Утім, вплив певної церкви на загал громадян визначається не лише кількістю її парафій. Як показує соціологічне опитування, виконане центром "СОЦІС-Геллап", у лютому 1998 року 41 % населення вважали себе не релігійними. Понад п’ята частина опитаних (20,4 %) віднесли себе до прихильників УПЦ-КП (значна частина цих людей може взагалі не ходити до церкви або відвідувати храми УПЦ-МП). Прихильниками УПЦ-МП оголосили себе 7,5 % опитаних. Стабільним є вплив греко-католиків – 6,3 % опитаних, переважно в Галичині. Тільки 1,8% респондентів підтримали УАПЦ і 0,3 % – римо-католиків. Ще 16 % опитаних віднесли себе до православних, але не визначилися зі своєю конфесійною належністю. Про належність до інших конфесій оголосили 3,1 % респондентів, а ще 3,6 % стверджують, що є віруючими, проте не належать до жодної з конфесій [День. – 1998. – 26 лютого. – С. 1].

Проте, якщо таке ж опитування проводять, вказуючи лише офіційну назву "Українська православна церква" і не згадуючи про її підпорядкованість Московському патріархату, число прихильників УПЦ виявляється суттєво вищим. З цього можна зробити висновок, що для більшості громадян, які традиційно вважають себе православними (але при цьому не обов’язково відвідують церкву), ідея церковної незалежності є вельми привабливою – але вони зовсім не ідентифікують, до якої ж саме конфесії належить найближчий храм. Натомість абсолютний контроль УПЦ зберігає лише над порівняно незначною кількістю вірників, переважно похилого віку, – проте саме їхніми зусиллями реально підтримується життя в церковних громадах.