1. Вступні зауваги

Сучасний "Словник української мови" фіксує два значення слова "церква": 1) Релігійна організація духівництва і віруючих, об’єднана спільністю вірувань та обрядовості; 2) Будівля, в якій відбувається християнське богослужіння. Ще недавно в масовій свідомості мешканців міст і сіл Української РСР, які в переважній більшості пройшли школу піонерзагонів і твердо засвоїли, що "Бога немає, тому що його не бачили космонавти", існувало насамперед друге, архітектурне значення слова (з неминучою приміткою: "архаїчне"). Для наших предків побутове значення слова "церква" як храм також домінувало: Грінченків "Словар" наводить для ілюстрації цього гасла Шевченкове "Козацька церква невеличка стоїть з похиленим хрестом" та "На горбочку притулилась убогенька церківця" з Ганни Барвінок. Але водночас наші прадіди, принаймні щонеділі виголошуючи вслід за панотцем "Символ віри" й доходячи до дев’ятого його члена: вірую "во єдину, святую, соборную і апостольскую Церков", мусили спогадувати не лише власну парафіяльну церковцю, а й Церкву, засновану самим Ісусом Христом.

Безумовно, перше значення цього слова траплялося у вжитку й за радянської доби, але без сакральних нашарувань.

727

Промовисті з цієї точки зору приклади, що їх наводить той-таки виданий 1980 року СУМ: "католицька церква, римські папи протягом століть вели жорстоку, непримиренну боротьбу проти прогресивних устремлінь людства" або ж: "біблійна легенда про всесвітній потоп всіляко підтримувалась церквою і пануючими класами тому, що вона допомагала їм одурманювати трудящих". Звичайно, примітивізм наведених вище й подібних до них цитат і тоді викликав прихований мовчазний осуд більшості освічених людей, – але за тим осудом стояв аж ніяк не містичний страх перед Божою карою, а звичайний "кухонний скептицизм" радянської інтеліґенції.

Однак протягом останніх декількох років "національного відродження" атеїстичне населення України раптом зробилося на диво релігійним. У селах і містах масово зводяться нові церкви, на телебаченні й радіо лунають християнські передачі, численні акції (відкриття нової лікарні, складання присяги новобранцями тощо) супроводжуються церковним освяченням. Запис про "відповідальність перед Богом" зроблено в преамбулі нової Конституції України.

2. Короткий історичний нарис

Остаточно діставши хрещення від Візантії в 988 році (раніші в часі спроби докладно проаналізовано в монографії М.Брайчевського, 1988), русичі лишилися терпимішими від греків у своєму ставленні до західних християн. За висловом М.Грушевського, "католик для православного українця передусім був тільки "християнин", а не "зловірний і злочестивий"" [Грушевський, с. 100]. Ця толерантність, попри неминучі ексцеси історичного розвитку, зберігалася загалом аж до XVI століття – коли наступ контрреформації вкрай загострив взає мини між православними й католиками в Речі Посполитій. У цей час, знов-таки цитуючи М.Грушевського, "віра ставала найбільш болючим пунктом у тих обмеженнях і приниженнях, які терпів тепер на кожнім місці український елемент від переможних польсько-католицьких кругів, і силою звичайної реакції ставала для сього приниженого українського елементу предметом особливого прив’язання, найбільш дражливим місцем, його національним знаменом і гаслом" (там-таки).

Намагаючись порятувати перед лицем католицького наступу принаймні візантійську обрядовість, більша частина українських владик уклала 1596 року Берестейську унію з Римом. Як наслідок православна віра в Україні протягом понад двох десятиліть опинилася майже поза законом. Проте реакцією

728

більшої частини українців стало утворення братств мирян, які опікувалися освітою і разом з козаками П.Сагайдачного зуміли добитися 1620 року відновлення православної ієрархії. В цьому часі зміцнюється традиція "соборноправності" (активної участі мирян в усіх сферах церковного життя – аж до вибору єпископів та митрополитів, – докладніше див. фундаментальне дослідження І.Власовського).

Церковне життя Московщини з ідеологією цезаропапізму, месіянством (гасло "Третього Риму" було імплантоване емігрантами-греками невдовзі після падіння імперії Палеологів) і надзвичайною повагою до догм старовини, разюче відрізнялося від українського. "Татарщиной, беспринцыпностью, отвратительным соединением низкопоклонства перед сильными с подавением всего слабого отмечен, увы, рост Москвы и московского сознания с самого начала и непонятно, благодаря какой чудовищной аберрации религиозного национализма именно Московский период заворожил надолго сознание русских "церковников", стал для них мерой "Святой Руси", – так писав 1954 року ліберальний російський церковний історик протоієрей Ол.Шмеман [Шмеман, с. 29]. Тому ще за часів Петра Могили в Москві до назагал відкритіших до Заходу українців ставилися як до "єретиків" [Полонська-Василенко, с. 80-81]. Завезення українських книжок було заборонене, а прибулих в Москву українців навіть схиляли... до повторного хрещення.

"Воз’єднання" з Москвою українське духовенство зустріло різко вороже. Відомо, що київський митрополит Сильвестр Косов відмовився присягнути цареві у 1654 році, а один із його наступників, Йосиф Тукальський, аж до смерті (1675 рік) взагалі волів керувати митрополією з Чигирина, перебуваючи під захистом антимосковського гетьмана Петра Дорошенка.

Однак 1686 року київську митрополію після тридцятилітнього спротиву з боку її вірних і кліру було приведено-таки під зверхність патріарха московського. І дуже скоро православна церква на наших теренах перетворилася на один з інструментів поліційної імперії. Українську мову було вигнано з богослужіння, книгодрукування нею богослужбових книг було заборонено ще указом Петра І в 1720 році, замість церков у стилі бароко наказом 1801 року було визначено будувати казенні п’ятибанні російські храми, а дозвіл на видання першого сучасного українського перекладу Євангелія, здійсненого священиком П.Морачевським у 1860 році, було дано синодом Допіру 1906 року. (Новіший у часі переклад Святого Письма І.Нечуя-Левицького, П.Куліша й І.Пулюя було надруковано 1903 року поза межами Російської імперії, у Відні). Зрозуміло,

729

що протягом усього цього часу вже не могло йтися ані про виборовість владик, ані про опікування церкви народною освітою.

Не випадково українські діячі минулого й початку цього століття в більшості або шукали Бога далеко поза стінами храмів, де проповідували чужою мовою покірність до чужих володарів, або ж, за великим рахунком, взагалі розминулися із православ’ям. Як писав О.Лотоцький, "інтеліґенція ставала індиферентною до релігії чи атеїстичною, а коли шукала живої віри у релігійно-філософських організаціях, то не могла знайти спільної мови з ієрархічними колами... Маси ж усе більше шукали задоволення свого релігійного почуття поза церковною огорожею – в розколі та сектах" [цит. за: Полонська-Василенко, с. 88]. Безумовно, такі діячі українства, як І.Котляревський, Гр.Квітка, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький глибоко шанували Євангеліє – але були доволі далекі від офіційної церкви (ще раніше такої ж позиції дотримувався Гр.Сковорода). Натомість представники молодшої генерації (М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко) ставилися до церкви відверто неприязно. Зрештою, байдужість соціалістич-них провідників УHP до віри, що її сповідували мільйони селян, яких вони взялися визволяти, сприяла поразці визвольних змагань.

У короткий період незалежності купка патріотично настроєних панотців заходилися відроджувати традиції соборно-правної (керованої не лише вищими ієрархами, але й усіма вірними) церкви Святого Володимира й митрополита Петра Могили. У 1919 році протоієрей Василь Липківський вперше і відправив у соборі Святого Миколи на Печерську (знищений у 30-ті роки) службу Божу українською мовою.

Аналізуючи підсумки церковної політики урядів УНР, Гетьманату та Директорії, сучасний історик В.Ульяновський стверджує: "Державна влада замість детального обговорення даної проблеми (автокефалії української церкви. – М.С.) з представниками більшості та єпископами спиралася на українську меншість білого духовенства, котре вимагало офіційного державного проголошення церковної автокефалії. Це не лише розкололо церкву, а й перетворило серйозну ідею на політичний фарс, дискредитувавши саме поняття автокефалії" [Ульяновський, с. 5].

Організаційно зусилля гуртка Василя Липківського втілилися 1921 року в створення Української автокефальної православної церкви. Жоден із російських єпископів не погодився приєднатися до неї, тож власний єпископат довелося висвя-

730

чувати з посиланням на традиції Александрійської церкви II ст. священицькою висвятою – що потягнуло за собою звинувачення в "неканонічності". Новопостала УАПЦ розгорнула широку місійну й просвітницьку працю. Радянська влада спершу толерувала цю діяльність, вбачаючи в ній спосіб послабити могутнє й монолітно опозиційне тоді російське православ’я. Але дуже скоро часи змінилися. Вже 25 серпня 1921 року урядова харківська газета "Вісті" писала: "Українізація церкви – це, по суті, перехід влади церкви з рук поміщиків до рук куркулів та міщан. Замість панської віри російських поміщиків маємо нову форму православ’я на Україні – куркульську віру, створену національними ідеологами дрібної буржуазії". Російська церква задекларувала свою лояльність – а національна орієнтація УАПЦ ставала дедалі небажанішою. Вже на початку 30-х років цю церкву, що налічувала понад 1200 парафій, було розгромлено, а з 24 її єпископів репресовано 23 (докладний мартиролог УАПЦ викладено, наприклад, у дослідженні М.Явдася).

Втім, відразу потому настала черга й українського екзархату Російської православної церкви. Нищення релігійних громад було настільки тотальним, що з понад 10 000 православних парафій, які діяли на території України 1917 року, на початок 1938 року заціліло не більше десятка. (Принагідно зауважимо, що в Росії більшість храмів теж було закрито, – але навіть у другій половині тридцятих там усе ж зберігалася, хоча й децимована, вища церковна ієрархія на чолі з патріаршим місцеблюстителем, а навколо кожного з єпископів існувало по кількадесят парафій.)

Як промовисто твердить виданий на початку 30-х років один з численних плакатів Спілки войовничих безвірників, "на основі здійснення генеральної лінії партії пролетаріат і трудове селянство більшовицьким ударом розтрощили шкідників соціалізму та їх святу агентуру". При цьому нищилися не лише релігійні діячі, а й численні твори церковного мистецтва – як монументальні (сотні й тисячі зруйнованих храмів, у тому числі таких унікальних, як Золотоверхий Михайлівський собор у Києві [М.Стріха, с. 7]), так і предмети культу й елементи оздоблення церков (масово продавалися за кордон з метою покриття витрат держави на соц. будівництво, – див. також: Музей).

Ситуація дещо змінилася 1939 року, коли до складу УРСР було включено Волинь. Там на той час діяла Православна церква, що отримала канонічну автокефалію від патріарха Константинопольського в 1924 році. Зусиллями НКВД її було терміново інкорпоровано до Московського патріархату – але за німецької окупації її єпископи зробили ще одну спробу відро-

731

дити УАПЦ на теренах усієї України. Незважаючи на заборону окупаційної влади, 1942 року в підвалах Андріївської церкви в Києві було таємно висвячено нових єпископів, у тому числі колишнього посла до польського Сейму Степана Скрипника – в майбутньому патріарха вже третьої відродженої УАПЦ Мстислава.

Після відомої зустрічі Сталіна із зацілілими єпископами РПЦ у вересні 1943 року ставлення до православ’я в СРСР кардинально змінилося: з гнаної Московська церква перетворилася на ще один додаток до державної пропагандистської машини (причину зміни західні дослідники вбачали в усвідомленні радянськими керівниками факту бурхливого відродження церковного життя за німецької окупації – і їхньому бажанні поставити відроджену церкву на службу власним політичним потребам [The Ukrainian Catholic Church, с. 22-23]). Було дозволено після тривалої перерви обрати (на безальтернативній основі) патріарха – ним став патріарший місцеблюститель Сергій, який на весь світ проголосив, що жодних гонінь на віру в СРСР немає і не було. Зрозуміло, що жодні інші віровизнання, окрім "офіційної" РПЦ, на визволених землях діяти вже не могли. Тому громади УАПЦ ліквідовувалися відразу після приходу Червоної армії, а виразно національно зорієнтована Українська греко-католицька церква "саморозпустилася" на львівському Соборі 1946 року.

Чергова хвиля гонінь впала на РПЦ вже за хрущовських часів. Мережу її громад було примусово скорочено майже вдвічі. Але навіть за цих умов з 6000 її парафій, що діяли в СРСР, понад 4000 припадало саме на Україну [Історія християнської церкви на Україні].

За часів перебудови ставлення влади до РПЦ у черговий раз змінилося. Тисячоліття хрещення Русі в 1988 році було вперше помпезно відзначено на офіційному державному рівні, – хоча й зовсім не там, де цю Русь було насправді охрещено. Слово "Україна" під час офіційних святкувань було вимовлено один-єдиний раз – і то представником Ватикану. Церкві почали повертати відібрані колись храми (в Києві – комплекс Дальніх, а згодом і Ближніх печер Лаври). Це робилося теж по-більшовицькому – з викиданням подекуди майже на вулицю унікальних музейних колекцій чи нищенням пристосованих органних залів – бо ж, фінансуючи культуру за "залишковим принципом", спеціальних музейних приміщень чи концертних залів держава майже не будувала.

Проте з кінця 80-х років над Українським екзархатом РПЦ знову почали збігатися хмари. Віруючі на Галичині стали

732

дедалі активніше вимагати легалізації УГКЦ, а інтеліґенція почала перейматися питанням: чому в церквах по всій Україні ніде не чути української мови? З греко-католицьким питанням влада намагалася боротися випробуваними методами: протягом 1988-89 років РПЦ на Львівщині, Тернопільщині й Прикарпатті було передано більше тисячі храмів, які стояли від війни пусткою, – і нарешті легалізовані громади греко-католиків опинилися без церков. Цим було закладено живильний матеріал для подальших зіткнень на міжконфесійному ґрунті.

Із проблемою мови, а глибше – національної орієнтації українського відділку РПЦ – виявилося ще складніше. Від початку 1989 року почали створюватися перші ініціативні групи з відродження УАПЦ. Наприкінці серпня того ж року з юрисдикції РПЦ офіційно вийшла перша церква Петра й Павла у Львові, й процес, принаймні в західному регіоні, пішов лавиноподібно. Вже в жовтні в УАПЦ з’явився і свій першоієрарх – колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ Іван (Бондарчук). Протягом наступних кількох місяців ним було висвячено нову ієрархію УАПЦ. На початку червня 1990 року відбувається перший Всеукраїнський собор УАПЦ, на якому обирають першого православного патріарха України – 92-річного митрополита УПЦ у США Мстислава.

Екзархат РПЦ на чолі з митрополитом Філаретом також починає добиватися більшої автономії від Москви. В результаті екзархат одержує нову другу назву – "Українська православна церква" – з правом мати власний синод. У жовтні 1990 року московський патріарх Алексій II дарує УПЦ грамоту на самостійність у її внутрішньому управлінні. Приїзд московського владики до Києва викликав гостре протистояння прибічників двох гілок українського православ’я на Софійській площі.

На середину 1991 року церковна ситуація в Україні до певної міри стабілізувалася. В Галичині на той час лишилися лічені парафії УПЦ – глухе протистояння пролягло по лінії УАПЦ (близько 1000 парафій у трьох областях) та УГКЦ (приблизно 2000 парафій). При цьому не зовсім зграбною виявилася політика й нової "демократичної" влади, що явно фаворизувала УГКЦ. Натомість в решті 22 областях УАПЦ, попри безумовні симпатії національної інтеліґенції, так і не зуміла стати помітною силою. Місцева влада, як правило, відмовляла громадам УАПЦ в переданні храмів, і на понад 5000 парафій УПЦ тут на той час налічувалося насилу півсотні реальних церков УАПЦ.

Із проголошенням незалежності України ситуація докорінно змінилася. Помісний собор УПЦ в листопаді 1991 року

733

поставив перед архиєрейським собором РПЦ у Москві питання про цілковиту автокефалію української церкви. Зрештою, це відповідало традиціям православ’я, де поява нової незалежної держави (Болгарії, Сербії, Румунії, Греції тощо) завше збільшувала сім’ю помісних православних церков ще на одну. Однак втрата України означала для Москви не лише відхід більше ніж половини власних парафій, але й переміщення в диптиху православних церков з почесного п’ятого місця значно далі (за влучним висловом відомого письменника, в рік хрещення киян на місці майбутньої Москви можна було охрестити хіба що бурого ведмедя).

Реакція не забарилася. Архиєрейський собор РПЦ у квітні 1992 року зажадав від Філарета залишити київську кафедру. А коли Філарет не скорився цьому рішенню, його позбавили сану. Харківському митрополитові Никодимуві доручили скликати архиєрейський собор УПЦ, на якому 17 українських єпископів обрали своїм предстоятелем керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана).

У відповідь 25-26 червня в Києві зібрався Всеукраїнський православний собор УАПЦ та частини УПЦ, що лишилася вірною Філаретові. Собор оголосив про об’єднання двох церков під омофором патріарха Мстислава в єдину УПЦ Київського патріархату і обрав Філарета заступником старого патріарха, що постійно перебував у США.

Однак більшість православних парафій з цілого комплексу причин далі лишилися в юрисдикції промосковської УПЦ. На Президентських виборах 1994 року новий предстоятель УПЦ-КП Володимир (Романюк), обраний патріархом після смерті Мстислава в жовтні 1993 року, відверто закликав вірних голосувати за Л.Кравчука, натомість церква митрополита Сабодана надала реальну (хоч і публічно широко не декларовану) підтримку Л.Кучмі, який виступав тоді під гаслами тіснішої інтеграції з Росією. Як наслідок, новий президент відмовився від будь-яких публічних контактів з УПЦ-КП, а коли патріарх Володимир, довголітній політв’язень сталінських і брежнєвсь-ких таборів, помер у липні 1995 року, влада відмовила йому в праві бути похованим на території садиби Святої Софії. Відбулися сумновідомі події 18 липня 1995 року, коли несанкціонований похорон патріарха було брутально розігнано загонами "Беркута". У жовтні 1995 року на патріарший престол УПЦ-КП було обрано Філарета.

Досі йшлося переважно про православну церкву – це зумовлено як її питомою вагою в суспільстві, так і суто історичними причинами. Втім, не менш драматична й історія другої за

734

важливістю церкви в Україні – греко-католицької. Утворена внаслідок Берестейської унії 1596 року, церква пройшла повчальний шлях історичної трансформації. На початок минулого століття позбавлені вищих верств русини в Галичині стали нацією "chlopa i popa" – і національне відродження тут було ініційоване діячами церкви – від митрополита М.Левицького, що обстоював народну мову в школах, до провідника "Руської трійці" поета і священика М.Шашкевича (див. напр. [The Millenium of Ukrainian Christianity]). За митрополита Андрея Шептицького (очолював УГКЦ у 1901–1944 роках) церква перетворилася на підмурівок національного відродження в Галичині і проводила величезну просвітню й культурницьку працю. Авторитет митрополита Андрея був настільки високий, що 1944 року радянські "визволителі" Львова посмертно віддали йому військові почесті. Проте вже за два роки церкву було ліквідовано, а її владик та клір – репресовано.

Але – й це унікальний випадок у радянській історії – офіційно розпущена церква попри всі репресії продовжувала існувати "в катакомбах", проводячи підпільно обряди, висвячуючи нових священиків і навіть підтримуючи мережу підпільних монастирів. Наступник Шептицького митрополит Йосип Сліпий, якого радянський уряд змушений був відпустити за кордон у 1963 році після вісімнадцятилітнього ув’язнення, розгорнув у Римі діяльність у напрямку створення греко-като-лицького українського патріархату. Втім, побоюючись відвертого конфлікту з Москвою, Ватикан так і не визнав патріаршої гідності предстоятелів УГКЦ, дарувавши їм натомість титул "верховних архиєпископів". Після тріумфального відродження церкви в Україні в кінці 1980-х у ній окреслилися дві течії – беззастережно лояльна до Риму та пронезалежницька, готова до діалогу з православними в справі створення єдиного українського патріархату.

Традиційно сильні позиції в Україні мають римо-католики (число їхніх парафій перевищило 600, подвоївшись протягом останніх п’яти років, – хоч за радянських часів діяльність цієї церкви було суворо обмежено). На цьому тлі дещо поміркованішими виглядають успіхи традиційних протестантських церков – баптистів, євангелістів "п’ятдесятників" та адвентистів. Поява їх в Україні припадає ще на минуле століття і пов’язана з пошуками широкими верствами селян "живої" віри, не зіпсутої мертвотністю казенного православ’я. Спілку баптистів Росії було створено 1884 року на з’їзді в українському селі Нова Василівка під Бердянськом [The Ukrainian Catholic Church, с. 40; Любащенко, с. 227-239]. Царський уряд усіляко

735

обмежував "штунду" з міркувань ідеологічних (офіційно діяльність баптистських громад було дозволено лише після революції 1905 року), а радянська влада суворо переслідувала протестантів за їхній послідовний нонконформізм [The Ukrainian Catholic Church, с. 41-52]. Але сьогодні, хоча число громад протестантів є суттєво більшим, аніж, скажімо, число парафій УПЦ-КП та УАПЦ, разом узятих, однак вплив цих церков поза коло їхніх згуртованих прихильників майже не виходить. Через те в інформаційному просторі України протестанти представлені переважно не цими, вже традиційними для України деномінаціями, що мають глибоке історичне коріння, а, головним чином, закордонними телепроповідниками.

З нехристиянських конфесій у зв’язку з поверненням в Україну кримських татар набирає сили іслам. Розширилася й мережа синагог, хоча число активних юдаїстів постійно зменшується у зв’язку з еміграцією євреїв (зате з року в рік збільшується кількість прочан до святинь виниклого на Поділлі хасидизму). Набувають розповсюдження (переважно серед міської молоді) різні східні вірування. Великий успіх мають нові еклектичні містичні течії (реріхівський рух, послідовники "теософії" О.Блаватської, "Біле братство" М.Цвигун та В.Кривоногова тощо). Зауважимо, що, хоча територіально і М.Реріх, і О.Блаватська, і М.Цвигун пов’язані з Україною, проте їхні доктрини мають підкреслено наднаціональний, космополітичний характер, а їхні сьогоднішні адепти проповідують їх майже виключно російською мовою.

Втім, на противагу релігійній "космополітизації" України (свій патріотизм старанно підкреслюють лише УГКЦ, УПЦ-КП та УАПЦ), виникла й течія, що сьогодні претендує на монопольне релігійне уособлення національного духу українців. Ідеться про РУНВіру ("рідну українську національну віру"), засновану близько 30 років тому в США "учителем" Левом Силенком. Догмати РУНВіри викладено в грубезній (1428 сторінок) книзі Силенка "Мага Віра". За ними розуміння Бога може бути різне, але в РУНВірі воно "найдосконаліше і най-святіше". "Дажбог – у визначенні Силенка – Світло, Само-утверджуюча Незнищима Енергія – Починання духовної і тілесної субстанції народу Українського" [Силенко, с. 10]. В цілому ж вчення Силенка має відверто еклектичний характер, поєднуючи окремі християнські моральні засади, патріотичні гасла й різкі антихристиянські випади, бо, за Силенком, християнство є чужою вірою для українців. На сьогодні нечисленні громади РУНВіри складаються переважно з людей ультрапатріотичних поглядів.

736