1. Садівництво як галузь господарства

Довідкові джерела радянського періоду акцентують саме Це, утилітарне, виробниче значення, чітко розмежовуючи садівництво й садово – паркове мистецтво. За УРЕС, садівництво – галузь сільського господарства, вирощування плодових і ягідних рослин для одержання плодів і ягід. До садівництва належить і виноградарство, що розглядається як самостійна галузь Рослинництва" (УРЕС, т. 3, – с. 201). Гасла "сад" в УРЕС немає.

Пізніша УРЕ замість гасла "садівництво" дає "плодівництво", далі утилізуючи поняття. За УРЕ, "плодівництво: 1) галузь Рослинництва, вирощування плодових культур (зерняткових, кісточкових, горіхоплідних, ягідних) для одержання плодів, горіхів, ягід" [УРЕ, т. 8, – с. 415]. Тут УРЕ копіює БСЭ, де гасло

565

"садівництво" також підмінене "плодівництвом", а гасло "сад" відсутнє.

За СУМ, сад – це "спеціально відведена значна площа землі, на якій вирощують дерева, кущі тощо; присадибна ділянка, засаджена плодовими деревами, кущами, квітами тощо; дерева і кущі та ін., що ростуть на цих ділянках, площах" [СУМ, т. 9, с. 9]. Окремо виділено гасло "міський сад" – "площа, засаджена деревами, декоративними кущами тощо з алеями між ними, що є місцем відпочинку й розваг міського населення", та гасло "сад дружби" – "площа землі, на якій з певної нагоди представники різних держав, народів в урочистій обстановці висаджують дерева" [там само].

У діаспорній "Енциклопедії українознавства" знаходимо коротку статтю "Садівництво й виноградарство", яку варто навести повністю: "Садівництво поширене по всіх українських землях. Головні роди овочевих [тобто фруктових українською літературною мовою. – І.К.] дерев – це вишні, яблуні, сливи та груші; в теплій Південній Україні – також черешні, морелі, бросквини [тобто персики. – І.К.] й грецькі горіхи. На Південному березі Криму й у Чорноморщині визрівають такі південні овочі, як мигдаль, їстівні каштани, бросквини. Садовина служить для власних потреб, і лише деякі райони мають розвинене промислове садівництво, як Поділля, Бес сарабія (кращі роди яблук, груш, черешень, слив, і морель), Крим (найкращі роди яблук, груш, слив і південні овочі, як морелі, бросквини, горіхи, мигдаль), Херсонщина, Одещина, Мелітопольщина (черешні), північна Чернігівщина (яблука – антонівка і груші), Північний Кавказ, Закарпаття; новий регіон постав у Донбасі в околицях Сталіного й Ворошиловграда.

За сов. джерелами в останні роки перед другою світовою війною садівництво росло інтенсивно, обіймаючи в УССР в довоєнних межах 500 000 га (в 1913 р. – 230 000 га). Сади на укр. землях становлять близько половини всіх садів в СССР" [ЕУ, т. 3, с. 1063].

У кордонах України авторові статті бачиться Північний Кавказ, (а в гаслі "виноградарство" – й Астрахань та Донщина), у той же час взагалі не згадано такі традиційно садівничі області, як Полтавщина, Київщина, Черкащина, хоча саме на теренах Черкащини (колись – Київської губернії) постала й садівнича столиця України – Симиренків Мліїв.

Кажу про це тільки для того, щоб акцентувати засвідчену в усіх процитованих енциклопедіях поверховість і приблизність в оцінках значення садівництва в економіці й культурі України. Відповідно периферійну роль (або зовсім ніякої) відведено йому

566

і в культурній свідомості українців, хоч уже й те, що на долю споконвіку садівничої України припадало близько половини садів Радянського Союзу, мало б наштовхувати на якісь культурологічні висновки.

Географічне розташування України на прекрасних ґрунтах (близько 40% світових чорноземів), у м’якому кліматі, споконвічна осілість землеробського народу спричинили й розвиток садівництва з незапам’ятних часів. Заняття будь-якою господарською діяльністю передбачає певний комплекс навичок і знань. Садівничі знання і навички передавалися у властивих для України формах усної традиції, а тому садівництво є однією з важливих і вагомих ділянок етнокультури, у злагоді з якою розвивалася етнокультурна селекція.

Сад Київської Русі, виростаючи на методиках місцевої селекції, був суттєво збагачений досвідом візантійського монастирського саду. Менш активно, та все ж відбувається засвоєння прийомів двірцевого візантійського садівництва (у княжих, боярських садах). Найвідомішим, описаним, точніше – згаданим у численних джерелах садом тієї доби, мабуть, слід вважати яблуневий сад Києво-Печерської лаври.

Можна припускати, що татаро-монгольська навала спричинила спустошення і здичавіння руських садів, котрі, як відомо, є живими організмами, потребують постійного господарського догляду й чутливо реагують на суспільні катаклізми.

Відродження і подальший розвиток українського садівництва відбувається в козацьку епоху. Мандруючи Україною, Павло Алепський бачить її в образі саду: суцільними садами виглядають Київ, Бориспіль, інші міста й містечка, монастирі, села, хутори.

Описи малоросійських намісництв, зроблені за царювання Катерини II російськими офіцерами, також фіксують повсюдну наявність міських, містечкових, монастирських садів і розвинену торгівлю садовиною – традиційний і прибутковий промисел. Розвитку галузі сприяли й чумаки, котрі перевозили не тільки фрукти, а й садивний матеріал (щепи), ба навіть садову землю, скажімо, з уманського саду Потоцького в Одесу, де на час взяття міста запорожцями й москалями у реєстрі плодових насаджень фігурувало всього дві груші.

Новим поштовхом для розвитку садівництва стала колонізація Причорномор’я (Новоросії). Родючі степи уявляються в образі величезної лабораторії, де відбувався природний синтез садівничого досвіду різних народів. Якщо говорити лише про Десу й Одещину, то українське садівництво тут взаємодіяло із грецьким (село Олександрівка Овідіопольського району, Одеса),

567

з німецьким (села Велика і Мала Акаржа, Кляйнлібенталь, Грослібенталь та ін.), з болгарським (Буджацький степ, Буялик), молдавським (Бессарабія), французьким (Шабо, Одеса

– сади Рішельє і Ланжерона) і т.д.

На межі XIX і XX століть Л.Симиренко висуває ідею промислового саду як великого, прибуткового комерційного підприємства, покликаного задовольнити народний попит на дешеву та якісну сировину. В пореволюційний період В.Сими-ренко очолює процес остаточного оформлення садівництва як галузі планового народного господарства.

Трохи статистики. Площі українських садів, які поменшали внаслідок війн початку XX століття, було відновлено вже в 1927 році. У 1940 р. ці площі сягають 612 тис. га (34,2% садових площ СРСР). Друга світова війна знову скорочує український сад на 196 тис. га, та по війні площі розширюються, досягаючи в 1965 р. найвищої цифри – І млн. 299 тис. га. Садові площі СРСР в п’ятдесяті роки розподілялися так: Україна – 42,3%, РРФСР – 30,2%, Білорусь – 4,8%, Молдавія – 4,4%, Грузія – 4,4% і т.д.

Садівництво як галузь народного господарства передбачає підбір якісного сортаменту, наукові інституції, зокрема, систему зональних селекційних станцій і т.ін. Таку інфраструктуру створив на терені України Володимир Львович Симиренко. Науково-практична й організаційна творчість Симиренків варта окремої згадки.

Платон Федорович Симиренко (1821-1863), реформатор у галузі цукроварства, був садівником-аматором. На базі батькових садів його син, Лев Платонович (1835-1920), розгорнув наукову діяльність, що висунула його в ряд найвизначніших садівників світу. Він створив у Млієві розсадник, один з найбільших у світі, під час заслання винайшов формулу сибірського саду, сприяв відродженню кримських садів, написавши класичну працю "Кримське промислове садоплодівництво". Л.Симиренку належить ідея промислових садів, які з його подання стали культивуватися в Російській імперії.

Тритомна підсумкова його праця "Помологія", втім, побачила світ лише 1965 року. Сади Л.Симиренка були націоналізовані радвладою. 17 квітня 1919 року власникові був виданий мандат: "Земельный отдел [при Черкаському повітовому виконкомі] настоящим свидетельствует, что Лев Платонович Симиренко является заведывающим садовым хозяйством, б[ывшим] его, Симиренко, и вместе с тем земотдел [и] местные власти не только не препятствуют Л.П.Симиренко его распоряжениям, а наоборот оказывают всяческое в проведении

568

в жизнь всех мероприятий, намеченных Л.П.Симиренком" (Архів музею Л.П.Симиренка у Млієві).

Роботу господарства, втім, судилося розгорнути не Леву Платоновичу, який був убитий земляком, Тихоном О-енком у ніч перед Різдвом 1920 року, а його синові.

Після смерті Л.Симиренка директором Мліївської садстанції стає його син, Володимир Львович (1891-1938). За лічені роки Симиренкові сади, напівзруйновані за час революцій та війн, відроджуються, і вже наприкінці двадцятих років Мліївська садстанція стала загальновизнаним садівничим центром України і Союзу. На базі станції створюється в Києві перший Всесоюзний інститут плодово-ягідного господарства. (Рішення ВАСГНІЛ про це ухвалене 14 липня 1930 року; під головуванням академіка М.Вавилова). Україна стає центром всесоюзного садівництва. Директором Інституту, отже, режисером всесоюзного садівництва, став В.Симиренко.

Та 18 травня 1931 року з’являється постанова бюро ВАСГНІЛ – на реалізацію відповідної постанови президії ЦК ВКП(б) від 13 травня цього ж року, за якою належить: "Организовать в г. Козлове на базе достижений И.В.Мичурина"... всесоюзний Інститут плодовоягідного господарства і плодово-ягідний вуз. У Київського садівничого інституту з’являється конкурент – Козловський інститут.. Зрозуміло, цей другий стає "центральним". На якій науковій базі насправді створюється мічурінський інститут, пояснює 10-й параграф постанови ВАСГНІЛ:

"Перевод института [йдеться про київський інститут. – І.К.], его научного персонала, оборудования, инвентаря из Киева в Козлов закончить 15 июня сего года, в УССР должны остаться лишь бывшие сотрудники Млиевской опытной станции за исключением тех товарищей, которые в настоящее время состоят заведующими отделами и лабораториями института... и которые во всяком случае должны выехать в Коз-лов" (там само). Українське садівництво відсувають на периферію.

В.Симиренко скаржиться в листі до М.Вавилова в січні 1932 року на переслідування, пояснює свою позицію. 1933 року В.Симиренка заарештовано. У вересні 1934 р. країна святкувала 80-літній ювілей Мічуріна, місто Козлов переіменоване на Мічурінськ. В.Симиренка випускають, але знову заарештовують 1937-го, а в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року розстрілюють.

Міф про генія-садівника Мічуріна зростає на крові Симиренків. Утім, масова свідомість українців не помічає підміни,

569

весь традиційний комплекс садівничих навичок, садівнича філософія реалізуються під вивіскою "мічурінського саду". Продуманої деідеологізації "мічурінського садівництва" в наші часи поки що не спостерігаємо, садівництво просто випало з ідеологічних побудов "національного відродження".

У радянські часи завдавалося немалої шкоди українському садові. Окрім масових репресій науковців, слід згадати й нищені під гаслом боротьби з алкоголізмом сади й виноградники, стандартизацію присадибних ділянок, коли садова "зайвина" викорчовувалась, і надзвичайно високе оподаткування плодових дерев в річищі "боротьби з приватно-власницькими інстинктами", коли, не маючи змоги сплатити податок, селянин вирубував свій сад.

Садівництво – традиційна галузь не лише сільського, а й міського, зокрема приватного, господарства. Київ був здавна багатий плодовими садами. Садки у т.зв. приватному секторі збереглися донині. Ще по війні вони займали значні площі й у центрі міста, не кажучи про околиці, котрі м’яко переходили в городи та нині ліквідовані баштани. Можна стверджувати, що садівничі навички в тій чи іншій мірі характерні для пересічного українського городянина, оскільки наше міське населення, на відміну від ахідноєвропейського, ще не розірвало живих зв’язків із землеробською культурою. Прямо чи опосередковано (через сільську рідню і т.ін.) сад-город є складником господарської діяльності майже кожної української сім’ї. Праця в саду, на городі залишається органічною потребою сучасного українця, байдуже, сільського чи міського мешканця, не залежно від соціальної приналежності, майнового статусу тощо. Ця прив’язка до землі, не знищена й десятиліттями тоталітаризму, належить, гадаю, до основних національних цінностей.

Садівниче мистецтво

За УРЕ, садово-паркове (садівниче) мистецтво є мистецтвом "створення парків, садів та інших озеленених об’єктів з метою задоволення санітарно-гігієнічних, соціально-функціональних та естетичних потреб людини". Специфіка й унікальність цього мистецтва полягає в тому, що матеріалом для нього є жива, мінлива природа. Окрім природних компонентів (клімат, рельєф, вода, ґрунт, рослинність), використовують і штучні (архітектурні та інженерні споруди, якісь елементи благоустрою, скульптуру тощо). Компонентами садопарку можуть бути і птахи (лебеді в озерах і штучних ставках, качки, екзо-

570

тична птиця, зокрема павичі тощо), риби; часом парки населяють дикими тваринами. У Мошногородищенському (Черкаська обл., зруйнований під час останньої війни) садопаркові князя М.Воронцова був звіринець. Садопарк як ловецьке угіддя був поширений і в Київській Русі за княжих часів, і згодом, за Козаччини, культивувався у маєтках магнатів і шляхти. Це – предтеча нинішніх зоопарків.

Чітка класифікація садопарків навряд чи й можлива, оскільки вони, здебільшого, поліфункціональні, отже, вписуючись у певну систему за одними прикметами, незрідка випадають з неї за іншими. Це зрозуміло: загадкова природа, що є співтворцем парків, не може повністю вкластися в будь-яку з людських схем.

Регулярні, чітко сплановані сади з’являються у світі з найдавніших часів, увиразнюючи характер, зовнішні й внутрішні форми тієї чи тієї культури, характер народу. З найбільш відомих – сади вавилонські (зокрема висячі, або терасні, так звані сади Семіраміди), єгипетські, де домінували прямі лінії та прямокутники; пейзажні високохудожні сади Стародавнього Китаю та Японії; арабські, єврейські (сади Соломона) тощо. Культура античних Греції та Риму створила еталонні взірці античного садівництва. Між грецькими та римськими садами існує істотна відмінність, котра визначила два напрямки європейського садівничого мистецтва: грецький сад співзвучний із довколишньою дикою природою, творить з нею гармонійну єдність, є увиразненням культурної злагоди з природою; римський сад домінує над природою і є символом перемоги над нею.

Сади є тим, чим є, інтегруючи закони мистецтва й закони природи та наповнюючи світ життям і красою, в таємничій лабораторії фотосинтезу створюючи повітря, атмосферу, біосферу й забезпечуючи життєвість ноосфери.

Території України не обминули великі садівничі стилі, починаючи із класичних (у грецьких та римських містах-колоніях Північного Причорномор’я). Похідні від цих стилів також прищепилися на українському ґрунті, що засвідчують найвизначніші наші сади: Царський (згодом Першотравневий) у Києві, "Софіївка" в Умані, "Олександрія" в Білій Церкві, Тростянецький, Качанівський, Сокиринський у Чернігівській області, Стрийський парк у Львові, Алупкинський та Ліва-Дійський у Криму, Весело-Боковеньківський у Кіровоградській області, Немирівський і Печорський у Вінницькій, Скала-Подільський у Тернопільській, Верхівнянський у Житомирській, Березово-Рудківський у Полтавській та ін.

571

Найдавніші українські сади, згадані в історичних джерелах, відносяться до часів Київської Русі. Це монастирські та княжі сади.

Розквіту набуло садівниче мистецтво за козацьких часів, хоча у довідковій і спеціальній літературі чомусь не згадується власне козацький сад, проте його існування – реальність. Він виростає на засадах народного садівництва, однак акумулює садівничий досвід монастирів.

Залежно від достатків господаря козацький сад може мати чи не мати архітектурної оздоби, ставки й інші атрибути садово-паркового мистецтва, однак йому притаманні невимушеність, природність ліній та форм. У стереотипних уявленнях козак – це лицар-чернець (такі неодружені січовики) чи тип воїна-хлібороба (такі козаки, що мешкали на хуторах, у селах і містах).

Уже згадані шедеври високого садівничого мистецтва (Софіївка, Тростянець та ін.) були всього лише острівцями в морі садів, що зростали на ґрунті народно-садівничого мистецтва. Не орієнтуючись на великі площі й коштовну архітектурну атрибутику, народний сад відзначається пишною декоративністю, імпровізаційністю в рамках єдиного фольклорного стилю, котрий досі домінує в українській культурі, вирішально означуючи її своєрідність. Сільські, містечкові, міські сади засвідчують художній талант і смак народу, його незнищенне бажання прикрасити, заквітчати, отже охудожнити, осердечнити свій мікрокосм.

За законами садівничого мистецтва, хоч іноді формально, стереотипно, створювалися незліченні садки, сквери, парки в містах України. За Києвом закріпився образ міста-саду, хоч такі садівничі комплекси, як Гідропарк, Труханів острів, Жуків острів тощо, втомлені людською присутністю, захаращені ятками й просто сміттям, є сумною емблемою втрати відчуття єдності природи і мистецтва – двох компонентів, із яких складається мистецтво садівниче.

Сад є способом гуманного спілкування з природою, доведеного до рівня мистецтва, що справляє значний вплив на формування світогляду, характеру, способу життя народу. Садівництво як вид культури, зокрема – художньої, часто не береться до уваги в культурологічних побудовах. Садівництво – за дужками нині діючої (в основі своїй – традиційно неповної) моделі української культури, й існують об’єктивні і суб’єктивні причини, які зумовлюють саме такий стан речей.

Два начала визначають сюжет історичного розвитку нації – героїчне та буттєве. Сенсом першого є боротьба, агресія чи

572

захист від агресії; в ході боротьби формується етика героїчного чину, героїчний ідеал; а з’являються герої та страдники. Сенсом другого є злагода з природою, Богом, світом і собою; у процесах мирної, будівничої та садівничої (в найширшому значенні) творчої праці формується буттєва філософія і спосіб життя, згідний не з екстремальними, а з нормальними обставинами. Жодне з цих начал не існує в формі стерильної, чистої лінії, лише в різного типу сполуках. Зрозуміло, що садівництво, сенсом якого є злагода, співтворчість, а не боротьба, мало приваблює культурологів, котрі спеціалізуються на осмисленні й активізуванні етики й ідеології героїчного чину. Неувага до садівництва як виду культури пояснюється, крім того, й донинішнім функціонуванням традиційної, себто неповної моделі української культури.

Розмова про садівництво спонукає до роздумів про глибоко українське, що існує в тіні типового, стереотипного, характерного. Садівництво є одним із проявів цього глибинно-українського.

Сад – алегорія осілості, продовження людського житла та відповідне його облаштування. Дім-сад – це модель родинного мікрокосмосу, причому сад – неодмінна приналежність кожного традиційного українського житла.

Поняття землеробського народу незрідка ототожнюють з поняттям хліборобського народу, хоч насправді вони не тотожні. Сад – архетипний образ раю, хлібне ж поле передбачає тяжку працю і піт, і найкраще символізує зароблене, трудове, земне, а не захмарну благодать. Сад – постійний топос пісенної поезії, незмінний і пріоритетний компонент паралелізму людина-природа. Народнопісенна садівнича образність лягла в основу внутрішньої форми української мови, є мовотворчою, мовоорганізуючою, що показано в семіотичних студіях О. Потебні.

Передхристиянські уявлення, пов’язані з образом саду, зливаються із християнськими, де сад, як відомо, також є однією із трьох іпостасей раю (рай – це сад, місто, небеса), й недвозначно акцентують садівниче призначення людини.

Садівнича образність в літературі і мистецтві пишно розквітає в барокову добу. Образ саду – емблема благочестя – розгалужується в неймовірно щедру образну систему. Рай-сад і рай-місто зливаються в єдине поняття вертограда – міста-саду. "Садом поетичним" називає свою поетику Митрофан Довга-левський. Поетика саду стає поетикою життя, а "сади", "огродки", "вертогради" стають окремим літературним жанром.

573

"Сад Божественних пісень" створює Г.Сковорода, вкарбовуючи в садівничі образи всю свою філософію, бо це філософія серця, а серце, за біблійною та бароковою символічною традицією, – то сад, і самовдосконалення, доброчинність, благочестя щонайкраще мисляться в жанрі садівництва. Тоді ж на офіційному рівні компонується і культивується відповідна ідеологія, згідно з котрою Україна (Русь, Малоросія) – земний сад-рай. Цю ідеологію увиразнює пишний рослинний декор барокових палаців і храмів та реальні сади при монастирях, маєтках. Українське бароко має присмак дозрілого саду.

Романтичне мистецтво, зокрема література, виявляє вже значно менше зацікавлення садами, віддаючи перевагу дикій розбурханій стихії, шаленим вітрам, степам-бойовищам, козацькій славі, могилам, смерті, абсолютизуючи на український манер світову скорботу (мотиви трагедії, туги тощо), активно реанімуючи демонічні постаті чортів, русалок, відьом, упирів тощо, котрі, як відомо, не можуть мати садової прописки (сад – простір освячений, ангельський, райський), а гніздяться переважно по нетрях та болотах. Садівничі мотиви, спогади, мрії присутні, втім, і в романтичній поезії. Скажімо, в "Подражанії Горацію" Левка Боровиковського:

Щасливий в світі той, хто так уміє жить,

Як наші прадіди живали..

– пише Боровиковський, і в переліку прадідівських житейських умінь не обминає садівництва:

... А хто на хуторі розсаджує садок,

Дорідні вишеньки кохає

І ножиком кривим до яблуньок, грушок,

Спиливши, різочки щепляє.

[Українські поети-романтики, с. 39].

Здається, в романтичну добу образ яблуневого саду, найхаратерніший для фольклору та барокової літератури, замінюється образом вишневого садка, котрий, поряд із калиною (за прикметою кольору) символізує щось питоме українське, козацьке.

Ідеал України-саду-раю відливає в золото своєї поезії Шевченко. "Садок вишневий" – не так ідилія, як ідеологія у формі мініатюрного шедевру. На схилі віку Шевченко відвідує мліївські сади Симиренків і полишає там своє благословення.

"Сад" і "Країна Рад" стають постійною римою комуністичної пропаганди. Теоретики більшовизму розуміють, що садівництво – теж ідеологічне мистецтво, що сад – це вкорінений

574

у народній свідомості образ раю, в тому числі й земного. Отже, радянська влада будує комуністичний сад-рай на противагу християнському. Згідно з комуністичною та християнською традицією, це вимагає жертовності, самозречення. І народ погоджується на жертви в безперервних відбудовах і побудовах, індустріалізації, культурній революції, освоєнні Сибіру й цілини та безлічі інших напівмістичних починань. Люди згодні качатися в болоті, мерзнути, голодувати, але "губы шепчут влад", що, мовляв, "тут буде місто-сад". А через кілька десятиліть співають, що "и на Марсе будут яблони цвести".

Сила архетипної садівничої ідеології була, отже, уповні використана і врешті-решт здевальвована та скомпрометована радянською владою.

Коли ж вона збанкрутувала, народ відчув підсвідомий синдром садофобії – зневіру у можливість земного саду-раю, що й на рівні підсвідомості відлунює відчуттям непоправної втрати і страху перед майбутнім.

На початку XX століття в українській літературі та мистецтві траплялися й інші, небільшовицькі сади. Їх плекали М. Рильський, М.Зеров, В.Свідзинський, Б.-І.Антонич та інші; в них продовжуються традиції мисленого українського садівництва.

Образ саду виносить на кіноекран О.Довженко (фільм "Земля", а особливо – "Життя в цвіту"). Задум останньої кінострічки сміливий: над постатями кривавих завойовників, деспотів, полководців сповершити садівника (а саме – Мічуріна) в образі якого інтегрується гуманізм і втілюється людське призначення, заповідане Богом (Адам – садівник, другий Адам – Христос із теслі стає садівником). Зі щоденникових записів Довженка зрозуміло, що фільм "Життя в цвіту" – серцевинний у всій його творчості. Цей досі не прочитаний як слід, містичний, в чомусь – ганебний, однак значущий і загадковий твір вартий, щоб над ним задуматись. Врешті-решт Довженко фактично скомпонував образ божевільного садівника, що оголосив війну природі.

Ідеологічне чуття більшовицьких політиків підказало їм зручність використання мічурінського "вчення" (точніше – комплексу технічних прийомів і методик) із пропагандистською метою. Мічурін сповідував агресивне ставлення до природи і вірив у можливість швидкої та цілковитої зміни природи рослин під впливом зовнішніх обставин. Усе це збіглося з ідеологічними постулатами більшовизму, й зі сфери садівництва легко і просто переносилося у сферу політично-соціальну й господарську.

575

Більшовицький сад, який паразитично виріс на архетипних ґрунтах фольклорного, біблійного, барокового українського саду, відчутно скомпрометував садівничу ідеологію українців, котра справіку є ідеологією злагоди, співтворчості з природою. Гармонія – лейтмотив садівничого вчення Лева і Володимира Симиренків, великих світових садівників XX століття.

Чи є садівництво явищем популярної культури? Відповідь залежить від того, як ми розуміємо "популярне" в культурі – чи як фактор суто кількісний (в такому разі – відповідь очевидна, бо мільйони людей плекають сади), чи й як критерій якісний ("популярне" як антипод вишуканому), і тоді – відповідь мала б бути негативною, бо садівництво не терпить халтури, саду не можна створити нашвидкуруч і абияк.

У сенсі кількісному – можна говорити про популярність певних сортів садовини (скажімо, в Україні популярні яблука ренет Симиренка, Слава переможцям, джонатан і т.д.), а також про популярність присадибних садів, садівничих товариств (громадяни України й донині в переважній своїй більшості живуть на два боки – і в місті і в селі чи на садовій ділянці). Популярними творами садово-паркового мистецтва є всі відомі нині й відкриті для відвідувачів парки, ботанічні сади, сквери, сади і садки, а не популярні – заповідники й закриті сади, призначені для номенклатури, куди пересічних громадян не пускають.

Популярне в нас народне декоративне, зокрема й кімнатне, садівництво – традиційний засіб охудожнення житла і довкілля.

Популярні садівничі мотиви в українській літературі та мистецтві, зокрема в монументальному й народному живописі ("картини квітів" К. Білокур, петриківські "мальовки" тощо).

Парадоксально, але садівництво як вид культури не популярне й навіть не визнане поки що в українській культурології, філософії, етнології і т.д. Можливо, це станеться згодом, коли на перехресті цих дисциплін і значно стародавнішого за них садівництва постануть біокультурологія, біофілософія, біоетнологія, себто комплекс наук, які допоможуть людству повернутися до природи у традиційний і надійний спосіб – через сади. Принаймні така можливість поки що існує, отже, існує шлях порятунку людства культурою, бо садівництво і є культурою взаємодії з живою природою.

576

Література

1. Український Радянський Енциклопедичний Словник. – К.,1968.

2. Українська Радянська Енциклопедія. Видання друге. – К., 1982.

3. Словник української мови. – К., 1978.

4. Енциклопедія українознавства: Перевидання. – К., 1995.

5. Архів музею Л.П. Симиренка у Млієві.

6. Українські поети-романтики. – К., 1987.

577

Микола Рябчук

Ніхто за нами не стежить, чому ж, – голосив я,

чому ж ми цього не робимо на дорозі?

Володимир Діброва. Пісні "Бітлз"

"Самвидав" є українським перекладом російського терміна "самиздат", що увійшов до більшості мов без перекладу, подібно як vodka, sputnik, gulag, intelligentsia, perestroika. З етимології слова "сам-видав" можна зробити висновок, що цим терміном позначається всяка друкована продукція, видана самим автором – чи то суто технічно (набір, друк, копіювання), чи то фінансово (за свій рахунок). Подібна "етимологічна" інтерпретація є, однак, надто широкою і неточною. Насправді термін "самвидав" виник у вельми конкретному місці й часі (Совєтський Союз 1960-х років) і в ще конкретнішому, вельми специфічному понятійному контексті совєтської "новомови" ("новоязу").

По суті, цей термін є своєрідною бінарною опозицією, іронічною реплікою до загальноприйнятого в СССР поняття "держвидав". Із формального погляду, "держвидав" є лише назвою державного видавництва, створеного 1919 року в Москві. У 1934 році воно перейменоване на Держлітвидав; подібні "держвидави" постали і в інших совєтських республіках. Щойно в 1963-64 роках вони були перейменовані на "Художественную литературу" (в Москві), "Дніпро" (у Києві),

579

"Літературу і мастацтва" (в Мінську) тощо. Фактично ці перейменування стали одним із багатьох виявів ослаблення совєтської "новомови", спробою дещо згладити її курйозні надмірності. Всі видавництва, однак, і надалі залишались державними, себто компартійними (різниця між державою й "партією" у тоталітарних державах, як ми знаємо, неістотна); процес одержавлення, "етатизації" усіх сфер життя, започаткований більшовиками в 1917 році, мав своїм наслідком цілковите знищення громадянського суспільства і, зокрема, такого важливого його елементу, як незалежна преса, незалежне книговидання. Термін "самвидав", таким чином, з’явився як своє рідна відповідь молодого громадянського суспільства, його перших паростків післясталінської доби на тотальний контроль держави ("партії") у сфері друкованого і всякого іншого публічного слова. "Самвидав" був спробою зруйнувати цю монополію, і під цим оглядом сам термін є чимось більшим, ніж задерикуватим перекривлянням новоязівського "держвидаву"; по суті, йшлося про антитезу всякому тоталітарному, підцензурному, неправдивому, невільному дискурсу, що його у найширшому значенні символізує термін "держвидав".

"Самвидав", отже, може бути означений як сукупність літературних, публіцистичних та інших текстів, що виготовляються й розмножуються кустарним способом без санкції властей і поширюються всупереч офіційним заборонам і переслідуванням. Умовами існування самвидаву є, з одного боку, відсутність надто жорстких репресій, характерних для класичного тоталітаризму, і, водночас, відсутність правдивої свободи слова, характерної для демократичних суспільств. Інакше кажучи, самвидав характерний для авторитарних суспільств різної міри репресивності й різного ступеня "одержавлення" публічного дискурсу.

За Сталіна самвидав в СССР був неможливий, оскільки інакодумців знищували за самою лише підозрою в інакодумстві. А за Горбачова самвидав став уже непотрібен, оскільки під час "перестройки" цензура ослабилась, а згодом і зовсім була скасована. Хронологічні рамки совєтського самвидаву можуть бути окреслені, таким чином, 60-80-и роками – від "пізнього" Хрущова, умовно кажучи, до "раннього" Горбачова. За "раннього" Хрущова самвидав не з’являвся, оскільки суспільство жило ще за інерцією, паралізоване жахіттями тоталітарного терору. Власне, й за "пізнього" Хрущова самвидав був переважно літературний, а не політичний " почасти через згадану інерцію страху, почасти через намагання тогочасної інтеліґенції діяти у легальних рамках зі щирою вірою, що

580

систему можна поліпшити, відродити такий собі "правдиво-ленінський" соціалізм "із людським обличчям". По суті, політичний самвидав починається лише після брежнєвського перевороту 1964 року і подальшого припинення хрущовської "відлиги".

Другою умовою існування самвидаву є наявність у суспільстві освіченого й водночас більш-менш незалежного прошарку інтеліґенції. Характерними рисами цього прошарку є, по-перше, ідеологічна індоктринованість, себто схильність продукувати й поширювати певні ідеї чи, по-сучасному, інформацію – в тому числі й небажану для правлячого режиму; і, по-друге, своєрідна (радше уявна, ніж дійсна) "понадкласовість", себто схильність вважати себе представником усіх станів і всієї нації загалом (власне, сама концепція "нації" є ідеологічним витвором інтеліґенції), – що неминуче робило інтеліґенцію в авторитарних державах Східної Європи речником національного та соціального визволення.

Знаменно, що з’ява світської (а не лише церковної, як досі) цензури у цих державах припадає саме на кінець XVIII століття, тобто на період поступового виходу інтеліґенції на історичну сцену. Зокрема, у Російській імперії царський указ 1783 року про вільні друкарні не лише дозволяв "каждому по собственной воле заводить типографии", а й встановлював суворий попередній нагляд за їхньою продукцією, доручаючи відповідним цензурним органам не пропускати "ничего противного законам Божьим и гражданским и и же к явным соблазнам клонящегося" [ЛЭС, с. 491].

Першими самвидавними чи, краще сказати, "прото-самвидавними" творами в Україні слід вважати, напевно, історичні хроніки, первісна мета яких була суто утилітарною – показати видатні заслуги козацької старшини перед імперією і тим самим обґрунтувати історичні права цього прошарку на дворянський статус. З появою інтеліґенції вірнопідданчий пафос цих творів слабшає, тим часом як партикулярно-"сепаратистський" – дужчає, ознаменовуючи поступову еволюцію регіонального "малоросійського" патріотизму в бік модерного українського націоналізму [Субтельний, с. 200-201]. Найяскравішим і, судячи з зацілілих копій, цитат і згадок, наймасовішим твором самвидавного жанру в Україні першої половини XIX ст. була, вочевидь, анонімна "Історія русів", написана в 1810-х роках і опублікована щойно в 1846 р.

Діяльність в Україні змовників-декабристів та польських конспіраторів, безумовно, сприяла прилученню української інтеліґенції до російської та польської нелегальної літератури –

581

як імпортованої з-за кордону, так і виготовленої самвидавно. Є незаперечні докази того, що Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського товариства були добре обізнані з цього роду літературою і що тогочасний самвидав справив істотний вплив на їхню власну "змовницьку" діяльність [Бородін, с. 351].

Шевченко фактично був першим українським письменником, хто свідомо творив для самвидаву, тобто цілеспрямовано писав речі, які не мали жодного шансу пройти офіційну цензуру і які, властиво, для ока цензури й не призначалися. У рукописній збірці "Три літа" такими творами, сповненими (за висновками охранки) "противозаконных и возмутительных мыслей", були щонайменше дві речі – поема, евфемістично названа "Сон", та вірш "Чигрине, Чигрине". Про характер цих творів, а точніше "про їх сприйняття тогочасною владою, можна судити з запитань, заданих Шевченкові під час допиту, на зразок: "С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства, читали эти стихи и разные пасквили в обществе друзей ваших и давали им списывать оные? Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли приготовлять этим восстание Малороссии?" [Т.Шевченко. Документи та матеріали, с. 19].

Реакція авторитарної влади на поетичний чи, власне, політичний самвидав була вкрай жорсткою, але по-своєму закономірною, – адже в Шевченкових текстах і справді імпліцитно містились усі інкриміновані йому злочини: "Шевченко... сочинял стихи, на малоссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома... Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников" [там само, с. 130].

Навіть після заслання Шевченко, хоч і уникає прямих політичних інвектив, усе ж не відмовляється від дальшого поширення своїх творів у самвидаві, – про що можна судити, наприклад, з невеличкої листовної полеміки з Кулішем на початку 1858 р. до щойно написаних "Неофітів". Обережний Куліш як уміє відраджує опального поета, котрий не встиг іще навіть повернутися з заслання (був саме в Нижньому Новгороді)

582

від поширення подібних текстів. "Твої "Неофіти", брате Тарасе, гарна штука, да не для друку, – пише він. – Не годиться напоминать доброму синові (тобто Олександрові II) про ледачого батька (Миколу І, що помер 1855 року), ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так, не тільки друкувати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він нею всюди носитиметься, і піде про тебе чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю".

"Який там тобі нечистий казав, – відповідає напівжартівливо, напівроздратовано Шевченко, – що я приготовив свої "Неофіти" для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що "Неофіти" в твоїх руках" [Т.Шевченко. Біографія, с. 354].

Унаслідок ліберальних реформ 1860-х років і, зокрема, заміни в Москві й Петербурзі так званої попередньої цензури каральною, самвидав у Російській імперії занепадає. Цьому сприяло також розширення зв’язків із закордоном та масове ввезення звідти цензурних видань. Поряд із Віднем, Берліном, Женевою, значними центрами українського книговидання стають галицькі міста Коломия та Львів, розташовані на той час у відносно ліберальній Австро-Угорщині. Самвидав у Російській імперії, таким чином, успішно маргіналізується, стаючи об’єктом діяльності переважно радикальних, екстремістських політичних груп. Подібна ситуація зберігається і в Совєтській імперії в її перше, відносно ліберальне, десятиліття.

Утвердження сталінізму, як уже говорилося, унеможливило існування не те що самвидаву, а й будь-яких найдрібніших форм громадського непослуху. Єдиним суттєвим винятком із Цього правила можна вважати досить потужну мережу виготовлення й розповсюдження самвидаву, створену в Західній Україні Організацією українських націоналістів та підтримувану протягом майже цілого повоєнного десятиліття Українською повстанчою армією. Слід пам’ятати, однак, що ця мережа не з’явилася (та й не могла з’явитися) у рамках тоталітарної системи; вона дісталася сталінському режимові як своєрідний "спадок" від авторитарної (але не тоталітарної!) Польщі на окупованих західноукраїнських теренах. Тобто, по суті, це був

583

рух опору на окупованій советами території, а не "дисидентство" в рамках СССР. Цей рух міг живитися якийсь час накопиченими перед цим людськими, матеріальними та духовними ресурсами, але без зовнішньої підтримки він був приречений перед нещадним тоталітарним терором.

Зрозуміло також, що після часткового викриття сталінізму паралізоване страхом суспільство потребувало певного часу для віднайдення власного голосу і формулювання вимог, котрі б ішли хай не всупереч, а все ж значно далі, ніж половинчасті й непослідовні спроби офіційної влади десталінізувати країну. На початку "відлиги" ці спроби видавалися радикальними, а громадянське суспільство було надто слабким і неструктурованим, щоб намагатись хоч якось радикалізувати "знизу" реформи, започатковані "згори".

Фактично, інтеліґенція 50-х років ставилася до Хрущова приблизно так само, як П.Куліш – до Олександра II ("Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло"). Згодом ця вірнопідданча парадигма відтвориться й щодо Горбачова, і навіть щодо Кравчука, з акцентом, щоправда, на другій частині Кулішевої формули: "Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його".

Зрозуміло, отже, що першими самвидавними текстами післясталінської доби стали літературні твори, котрі здебільшого призначались для друку, а проте не пройшли повз пильне редакторське (рідше – цензорське) око. Цього роду самвидав був чи принаймні виглядав відносно безпечним, оскільки його творці завжди могли наполягати на своїй непричетності до "витоку інформації" з редакцій та видавництв, до яких подавався рукопис, а поширювачі такого самвидаву завжди могли стверджувати, що розповсюджують цілком "законопокірні" тексти, подані до офіційного друку. Ця традиція поширилася згодом і на самвидавну публіцистику, писану у формі полемічних статей та відкритих листів, що надсилалися не лише до редакцій, а й до різноманітних партійних і державних органів, посадових осіб тощо. Хоч здебільшого головним адресатом подібних послань був закордон: творці самвидаву досить швидко збагнули, що ніяке поширення машинописних текстів на цигарковому папері серед однодумців не дасть творам такого розголосу, як передача цих самих текстів по радіо з-за кордону. Втім, ще раніше це збагнула совєтська політична поліція, котра головну свою увагу зосередила саме на зв’язках дисидентів із закордоном та на витоку інформації саме в той, найменш

584

бажаний бік. Факт подачі самвидавного твору до офіційних інституцій перестав, таким чином, бути "пом’якшуючою" обставиною, а все ж сам прийом використовувався й далі – почасти за інерцією, почасти для зовнішнього, передусім міжнародного ефекту. Георгій Касьянов у книзі "Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років" цілком слушно стверджує, що "самвидав був не просто інтелектуальним підґрунтям опору, але й чи не найголовнішою формою його існування.

До виникнення й розвитку інших проявів духовного "андерграунду" (рок-музика, поп-арт та ін.) він був єдиною, найбільш структурованою формою духовної опозиції". Досить умовно розвиток українського самвидаву можна розбити на три етапи: "Перший – суто літературний самвидав початку 1960-х років, здебільшого поезії, а також статті чи спогади, які стосувалися питань літератури. Другий етап – поява політичних статей, анонімної публіцистики (1963-65 pp.). І, нарешті, третій, – друга половина 60-х років, – це період поширення статей з авторськими підписами, публіцистики, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них" [Касьянов, с. 88-89].

Г.Касьянов досить докладно аналізує основні твори політичного самвидаву 60-х років, від анонімного памфлету "З приводу процесу над Погружальським" (1964) та "класичної" праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965) до появи "табірної літератури" ("Більмо" М. Осадчого, "Лихо з розуму" В. Чорновола, "Заповідник імені Берії" В.Мороза) наприкінці 60-х та, врешті, виходу в 1971 р. самвидавного правозахисного журналу "Український вісник", взорованого, правдоподібно, на московську "Хронику текущих событий". Головною темою всіх цих видань, пише дослідник, було національне питання, яке "аналізувалося у двох взаємопов’язаних аспектах: суто політичному і, так би мовити, культурницькому, який у конкретному історичному контексті теж мав суто політичне забарвлення" [там само, с. 92].

Більшість творів тогочасного самвидаву писалася з марксистських позицій – почасти тому, що це відповідало світогляду авторів, почасти з міркувань безпеки (відвертий антикомунізм карався системою набагато жорстокіше – досить згадати хоча б максимальні терміни ув’язнення для "неодонцовіста" Валентина Мороза), а почасти тому, що таким був тоді "обрій сподівань" потенційного читача: "стан масової свідомості інтеліґенції й масової свідомості взагалі визначав рівень критики системи" [Касьянов, с. 9].

585

Наслідком цього фліртування (чи компромісу) зі "справжнім", "неспотвореним" марксизмом-ленінізмом була внутрішня непослідовність, наївність і, зрештою, методологічна вразливість усіх цих "ревізіоністських" текстів. Адже марксизм і, тим більше, ленінізм не мав якогось цілісного погляду на національне питання; до Першої світової війни ця проблематика в ленінізмі взагалі ігнорувалася, а згодом доволі цинічно підпорядковувалася практичним потребам "класової боротьби", себто інтерпретувалася на різні лади, залежно від контексту та хвилевих потреб. Відтак, на кожну цитату з "правдивого" Леніна можна було знайти цитату з Леніна "спотвореного" (чи навпаки), і вся дискусія, таким чином, легко зводилася, за спостереженням Г. Касьянова, "до схоластики" (с. 103). Віддаючи належне громадянській мужності дисидентів і високим моральним критеріям їхньої самвидавної творчості, дослідник цілком справедливо вказує і на її тематичну та інтелектуальну обмеженість, брак конструктивних програм, поверховість аргументів. В усьому цьому давалося взнаки "провінційне становище української культури, яке програмувало відповідний рівень осмислення інтеліґенцією своїх завдань, рівень інтенсивності репресій проти інакодумців, украй несприятливі умови розвитку руху опору, коли доводилося жертвувати якістю інтелектуальних вправ на догоду більш рутинній, буденній "організаційній" роботі" [там само, с. 193]. Відтак український самвидав 60-х років характеризується лише як "підготовчий етап до формування політичної програми інакомислення чи руху опору. Процес формування цієї програми був перерваний арештами й судами. В результаті він зупинився у фазі формулювання деструктивних постулатів і антитез... Однак для самих шістдесятників це був неабиякий прогрес, він свідчив про початок формування політичної опозиції... Практично всі політично активні інакодумці брали участь у написанні і розповсюдженні самвидавчих творів. Через самвидав налагодилася система постійно діючих контактів між ними. Це була організаційна база руху опору", така собі "партія самвидаву" [там само, с. 95, 119].

За підрахунками канадського дослідника Б. Кравченка, в Україні у 1960-72 pp. діяло близько тисячі дисидентів [Krawchenko, p. 250]. Навіть якщо припустити, що насправді їх було дещо більше і що в наступному, вкрай репресивному десятилітті усе-таки з’явилися нові, загальна кількість українських дисидентів, причетних до політичного самвидаву, навряд чи перевищувала півтори-дві тисячі. Знаючи специфіку поширення самвидаву, можна припустити, що довкола кожного

586

дисидента було від кількох до, максимум, кільканадцяти "співчуваючих". Усе це дає підстави з великою певністю стверджувати, що навіть найпопулярніші твори політичного самвидаву доходили не більш як до десяти, в кращому разі кільканадцяти тисяч читачів.

Г. Касьянов має, таким чином, цілковиту рацію, коли стверджує, що "дисиденти протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку більшості" і що політичний самвидав був, фактично, досить маргінальним явищем в СССР. Причиною була, з одного боку, досить потужна комуністична "контрпропаганда", наслідки якої, властиво, не подолані й досі; а з іншого боку, інерція "генетичного" страху, породжена сталінізмом і вміло підтримувана партійно-кагебістською машиною післясталінської доби.

В Україні на ці дві причини накладалася ще й третя: вкрай упереджене або й відверто вороже ставлення російського та змалоросіщеного населення до всього "свідомо-українського", а тим більше – "націоналістично"-дисидентського. (Чіткої межі між обома явищами, властиво, не існувало: досить часто вони ототожнювалися не лише в кагебістських реляціях, а й у масовій свідомості.) Характерним зразком такого масового ставлення до дисидентів та їхніх писань є, зрозуміло, не стандартні "листи трудящих", писані під партійну диктовку в рамках чергової кампанії "всенародного" осуду тих чи тих "відщепенців", а поодинокі "приватні" відгуки, створені, що називається, "за покликом серця" й не зіпсуті парткомівським редагуванням. Г. Касьянов наводить блискучий зразок такого послання – відгук одного чи кількох трудящих на покаянний виступ дисидентки Зіновії Франко по телебаченню: "Мы, работники фірмы "Світоч", от души пишемо листа, Зіновія. Где ж твоя гордость за деда своего, подлюка, кров би тебе ясная залляла, курва ты. Тебе радянська влада дала все и твоим детям, а ты, що граєш на руки империалистам, бачите, що її схопили на гарячому, розкаялася гадюка..." [Касьянов, с. 128]

За даними Б.Кравченка, з 942 дисидентів, що діяли на Україні в 1960-72 pp., 77,2 відсотка були українцями і лише 0,5 відсотка – росіянами (ще 9,9 відс. належали до інших національностей, переважно до євреїв та кримських татар; національність решти дс. з’ясувати не вдалось). [13] Г.Касьянов вважає ці дані цілком закономірними: "Російська інтеліґенція в Україні жила й працювала в умовах відносного ідеологічного комфорту і в усякому випадку не зазнавала утисків з національних мотивів, мала всі можливості розвивати національну культуру в рамках системи" [там само, с. 191]. До сказаного

587

можна додати, що російськомовна меншина в Україні була упривілейована не лише політично й культурно – як представник імперської більшості, а й соціально – як переважно міське населення, зверхнє щодо переважно сільських, покріпачених колгоспним ладом українофонів.

Тим часом саме міста були переважною, якщо не виключною базою дисидентства – як з огляду на значно вищу концентрацію тут інтеліґенції, так і з огляду на значно вищу соціальну мобільність, а отже й свободу міських мешканців порівняно із сільськими, зведеними, по суті, до напіврабського стану. За даними Б.Кравченка, лише 9 відс. українських дисидентів проживали в сільській місцевості [Krawchenko, p. 251] – і це при тому, що майже дві третини їх походили з селян.

Як наслідок, соціальна база українського дисидентства, а отже й самвидаву, була вкрай обмеженою. Майже всі вони зосереджувались або в Галичині (34 відс), де міське середовище було відносно мало зрусифіковане; або ж у Києві (38 відс), де концентрація інтеліґенції взагалі була дуже високою з огляду на столичний статус міста. (Ще 19 відс. дисидентів припадало на Крим, де більшість, вочевидь, складали татари, а також на понадмільйонні міста Дніпропетровськ, Харків та Одесу, де значну частку складали, правдоподібно, євреї. На решту 17 областей України припадало 9 відс. дисидентів і, мабуть, приблизно стільки ж політичного самвидаву) [ibidem].

І все-таки, попри всю свою суспільну начебто маргінальність, самвидав справив досить великий вплив на популярну культуру цієї країни – і то не лише під час "перестройки", коли самвидавний бум 1987-90 років завершився врешті цілковитою легалізацією і, відтак, зникненням самвидаву. По-перше, мусимо пам’ятати, що й у попередні роки деякі самвидавні твори доходили до кільканадцяти тисяч читачів, тобто мали приблизно ту саму аудиторію, що й більшість сьогоднішніх українських видань. Зрештою, вузькість читацького кола суттєво компенсувалася тим, що більшість читачів самвидаву була професіоналами, суспільно активними й політично/ національно заангажованими.

По-друге, реальна аудиторія самвидаву була значно ширшою завдяки передачам закордонних радіостанцій, що їх бодай іноді слухала якщо й не більшість, то, в кожнім разі, значна частина совєтських інтеліґентів. І хоч навіть на Україні інтеліґенція слухала радше російські, ніж українські "радіоголоси", інформація про найзначніші явища українського самвидаву потрапляла до слухачів принаймні з російських, якщо не українських джерел.

588

І, нарешті, по-третє, крім суто політичного, існував надзвичайно різноманітний літературний і всякий інший самвидав, що, власне, й мав найбезпосередніше відношення до популярної культури. Більша частина цього самвидаву була російськомовною з кількох причин.

По-перше, тому що середовищем поширення самвидаву були в основному міста, котрі й досі є переважно російськомовними. Україномовна інтеліґенція в більшості міст була доволі нечиселенною й водночас більш радикальною й політизованою – з огляду на свій колоніальний, упосліджений статус. Фактично вже сам вибір української мови в російськомовному середовищі був викликом не лише цьому середовищу, а й певній державній політиці, і тому цілком небезпідставно трактувався як один із виявів "націоналізму" (що за совєтських часів було, по суті, напівкримінальним звинуваченням). Зрозуміло, отже, що така, соціально маргіналізована, інтеліґенція якщо вже й ангажувалася в якусь самвидавну діяльність, то передусім або й виключно в політичну. На щось інше вона не мала ні снаги (через свою нечисленність і маргіналізованість), ні охоти (через принижений статус українства загалом і, відповідно, переважну зорієнтованість україномовної інтеліґенції на політичні, національно-визвольні пріоритети).

А по-друге, поширення російськомовного самвидаву було справою значно безпечнішою – і то не лише об’єктивно, з огляду на певну державну політику, а й суб’єктивно, з огляду на особливу упередженість, підозріливість, та й просто страх населення щодо демонізованого "українського буржуазного націоналізму", під який у принципі легко підводилося все українське. Слід пам’ятати також, що за російським самвидавом стояла значно потужніша російська культура і значно ліберальніші, себто менш репресивні звичаї, що панували у Москві й Ленінграді, звідки, властиво, й надходила в Україну більшість самвидавних матеріалів. (Факт, що російськомовна інтеліґенція в Україні, попри свою значну кількісну перевагу над інтеліґенцією україномовною, по суті, так і не створила власного самвидаву, є теж явищем вельми знаменним.)

Здебільшого влада ставилася загалом толерантно до неполітичного, переважно російськомовного самвидаву. На це було, вочевидь, кілька причин. З одного боку, неполітичний самвидав не призначався для експорту за кордон, а отже й не зачіпав ділянки, яка охоронялася КГБ найретельніше і найжорсткіше. А з другого боку, такий самвидав нейтралізував чи принаймні каналізував енергію потенційно "бунтівної" інте-

589

лігенції у загалом безпечну (в кожнім разі, не надто загрозливу) для режиму сферу несанкціонованої діяльності.

Займаючись таким самвидавом, інтеліґенція вдовольняла до певної міри духовну потребу в "недозволених" текстах, в прилученні до деяких "заборонених" інтелектуальних плодів, котрі виглядали внаслідок цього особливо солодкими, і водночас заспокоювала свої соціальні амбіції, демонструючи (головно собі) певне фрондерство і "вільнодумство" щодо авторитарної влади. У якомусь сенсі це була сублімація певних духовних, інтелектуальних та соціальних потреб, і водночас каналізація цих потреб у загалом безпечне – як для влади, так і для інтеліґенції – річище.

Можна припустити, що КГБ мав власні підстави толерувати поширення неполітичного самвидаву. З одного боку – з огляду на його сублімаційні та каналізаційні функції; з іншого – тому, що саме на такому, "безпечному", самвидаві таємна поліція мала змогу простежувати шляхи його виготовлення й поширення, виявляти потенційних активістів самвидавного руху й вербувати їх або ж встановлювати іншого роду "опіку", а також закидати у самвидавний обіг власні провокаційні тексти (на кшталт "Протоколов сионских мудрецов" тощо).

Поширенню неполітичного самвидаву у 70-і роки сприяло два чинники, що їх умовно можна окреслити як "позитивний" та "негативний". "Позитивним" чинником слід вважати розширення соціальної й технічної бази самвидаву, що сталося внаслідок (а) чи зростання міської інтеліґенції, котра, власне, й була головним розповсюджувачем несанкціонованих текстів, і (б) появи промислових комп’ютерів та ксерокопіювальних машин в державних закладах. Хоч уся ця розмножувальна техніка жорстко контролювалася владою (ксерокси взагалі були під наглядом "особих отделов", тобто представництв КГБ на підприємствах та в установах, і доступ до них для більшості співробітників був суворо заборонений), комп’ютерні роздруківки ("распєчаткі") та ксерокопії поступово потіснили в "неполітичній" сфері такі традиційні форми поширення самвидаву, як фотокопії та передруки на цигарковому папері через копірку (що давали змогу одній друкарці виготовляти 10-15 примірників важкочитабельного тексту за раз). Оскільки можливості новітньої копіювальної техніки були значно ширшими, то й покарання за виготовлення на ній політичного самвидаву було набагато жорстокішим. Крім того, законспірувати державний комп’ютер чи ксерокс було практично неможливо – на відміну від приватної друкарської машинки чи фотолабораторії. Саме тому поява новітньої копіювальної техніки майже не вплинула

590

на поширення політичного самвидаву. Зате неполітичний самвидав пережив, завдяки цій техніці, справжній розквіт. Особи, що мали доступ до ксероксів, копіювали несанкціоновані тексти для себе, для друзів, для співробітників і навіть для незнайомих людей – за відповідну плату (грошима, цукерками, "півлітрами" тощо). Покарання за таку діяльність було відносно м’яким: догана, переведення на іншу посаду, вигнання з роботи. Деколи, правда, шили кримінальну статтю – але для цього, як правило, КГБ мусив мати до "зловмисників" ще якісь, серйозніші, претензії.

"Негативний" чинник, що на свій лад посприяв поширенню неполітичного самвидаву, пов’язаний з дальшою кризою офіційної ідеології та, відповідно, пошуком їй розумних альтернатив чи бодай сурогатів, які компенсували б духовну порожнечу в атеїстичному суспільстві після того, як світська релігія, комунізм, виявилася мертвою. Слід мати на увазі також, що саме в цей час можливий рух інтеліґенції в несанкціоновану політичну сферу виявився жорстко заблокованим суворими репресивними акціями режиму проти дисидентів. 28 червня 1971 року ЦК КПСС прийняв таємну постанову "Про заходило протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів". Невдовзі ЦК КПУ прийняв аналогічну постанову, посиливши в ній, ясна річ, антинаціоналістичні акценти. Для ефективнішого проведення каральних акцій головою КГБ України було призначено завзятого сталініста В. Федорчука. На початку 1972 року у Києві, Львові та інших містах України відбулися масові арешти інакодумців. Майже всі вони отримали надзвичайно великі (по десять і більше років) терміни ув’язнення та заслання.

Того самого року було замінено надто "ліберальних" (з точки зору режиму) керівників КПУ. Широкомасштабні чистки відбулися в партії, в наукових та навчальних закладах, журналах та видавництвах тощо. Внаслідок усіх цих заходів політичний самвидав в Україні практично перестав існувати.

Тим не менше, вивільнена хрущовською "відлигою" інтелектуальна й духовна енергія суспільства уже не вкладалася в рамки офіційної ідеології та жорстко регламентованої діяльності. Щоб нейтралізувати цю енергію, режим мусив би знову повернутися до тотального терору сталінської доби та до ще більшого ізоляціонізму у зовнішній політиці. Першого влада не хотіла, другого не могла. Як наслідок, у 60-70-х роках совєтська інтеліґенція "частково вийшла з-під тотального контролю й Диктату держави" [Касьянов, с. 184]. Остерігаючись безпосереднього (і вкрай небезпечного) вторгнення у політичну сферу,

591

ця інтеліґенція досить енергійно освоювала всі інші ділянки інтелектуального життя, які не вели її до прямої конфронтації з владою.

Передусім це стосується таких цілком легальних сфер, як літературна й філософська класика (у тому числі орієнтальна), сучасна зарубіжна література, кіно, мистецтво, твори совєтсь-ких (переважно російських) авторів, яким дозволялося дещо виходити за межі канонічного соцреалізму. Далі йшли сфери напівлегальні – досовєтські, досталінські, а часом і добрежнєвські видання та їхні "протизаконні" копії (як, скажімо, "Один день Ивана Денисовича", "Мастер и Маргарита" чи "Тиша і грім" Симоненка). Сюди ж належав і чималий масив філософсько-релігійних текстів ("Цитадель" Екзюпері, твори Флоренського, Соловйова та інших російських філософів початку століття, тексти з йоги, тантризму, дзен-буддизму, кришнаїзму тощо). До напівлегальної належала й політично нейтральна творчість діаспорних авторів – від Набокова до поетів нью-йоркської групи, а також деякі польські, чеські, словацькі видання, опубліковані в час тамтешніх "відлиг".

Особливе місце в напівлегальній сфері посідали офіційні публікації з поміткою ДСП ("Для служебного пользования") – різноманітні аналітичні матеріали дослідних інститутів, приховувана статистика, огляди та рецензії зарубіжних новинок, що готувалися для фахівців академічними інститутами літератури, кіномистецтва тощо, а також військові видання – від спеціальних журналів до звичайних газет військових округів, які надходили за передплатою, але не продавалися в роздріб. Самвидавний статус таких видань визначався, річ ясна, не їхнім совєтським змістом, а лише несанкціонованим (не "службовим") способом використання.

Причисления деяких безневинних текстів, на зразок книги Дейла Карнегі "Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей", до "державного самвидаву", себто до "ДСП", неможливо пояснити раціональним чином, не беручи до уваги загальної ідеологічної параної, характерної для совєтської влади, та глибокої підозріливості щодо будь-яких немарксистських, "не-матеріалістичних" концепцій. У випадку Карнегі, владу могло насторожити рівною мірою і "абстрактно"-гуманістичне визнання людини як складної істоти, як особистості (а не коліщатка й гвинтика), і, водночас, визнання, що цією істотою можна маніпулювати за допомогою доволі простих психологічних засобів. Правдоподібно, з цих самих причин під гриф "для научних библиотек" потрапив і переклад книжки американського психолога Едварда де Боно під характерною назвою

592

"Нестандартное мышление", а книги деяких російських авторів, що займалися подібною проблематикою (як Владімір Лєві, наприклад) вважались напівопальними і тому були особливо популярними серед ліберальної інтеліґенції.

Не виключено, що "опальність" деяких текстів спричинялася виключно "відомчою цензурою", себто певними корпоративними інтересами наукових та інших кланів, що імітували ідеологічну "пильність" ще з часів боротьби з генетикою та кібернетикою. До самвидаву таким чином потрапляли навіть перекладні брошури зарубіжних авторів з питань здорового харчування (сироїдство, вегетаріанство, лікувальне голодування); у самвидаві оберталися й інші тексти про "нетрадиційні" методи лікування – від уринотерапії, гомеопатії, мануальної терапії, водних та дихальних процедур до справді фантастичних методів парапсихологічного зцілення.

В усьому цьому, безумовно, проглядала неприязнь матеріалістичної, програмово атеїстичної держави до всілякої містики й метафізики, внаслідок чого до самвидаву витіснялися не лише всі тексти з парапсихології, а й популярні розповіді про всілякі загадкові явища природи (Атлантида, Шамбала, Бермудський трикутник), розповіді про інопланетян, чудесні провіщення майбутнього (від Нострадамуса до Ванги), підручники з йоги, карате тощо.

З дещо інших причин витіснялась у самвидав література з питань сексу, культури статевих взаємин – від популярних брошур типу "Искусство быть вдвоем" до класичної "Кама-сутри". Тут уже проявлялася інша неприязнь – неприязнь тоталітарної держави до сфери приватного й непідконтрольного (чи принаймні недостатньо контрольованого) життя своїх громадян. Зрозуміло, що секс був тією ділянкою, що найменше піддавалася одержавленню й осуспільненню, а тому й влада, не маючи змоги цю ділянку "закрити", воліла її просто замовчувати ("у нас секса нет"). Одним із наслідків такої політики було досить значне невігластво пересічних громадян у питаннях статевих взаємин; іншим, важливішим для нашої теми наслідком було функціонування вищезгаданої популярної літератури в режимі маскульту, де вона саме через забороненість виконувала не властиву їй роль такого собі "м’якого порно". (Принагідно зазначимо, що "крута порнуха" в СССР мала доволі вузький обіг, обертаючись переважно у кримінальному та дов-колакримінальному світі й проникаючи іноді в солдатське середовище, побут якого багато в чому збігався з табірно-кримінальним. Суспільній маргіналізації такого "самвидаву" сприяло не лише загалом негативне ставлення до нього з боку інтелі-

593

генції, а й убога технічна база, яка не давала виявити сповна всіх, так би мовити, "можливостей жанру", та доволі жорсткі репресії влади щодо такої продукції – хоч і не настільки жорсткі, як щодо самвидаву політичного.)

Український, тобто україномовний, самвидав неполітичного спрямування був, як уже говорилося, кількісно дуже обмеженим і зводився в основному до художньої літератури. Найчастіше це були вірші, рідше – оповідання, ще рідше – есе та переклади. (Поряд з окремими віршами Т.С.Еліота та Езри Паунда у Львові 70-х років, наприклад, розповсюджувалася ціла самвидавна збірка Сільвії Плат у перекладах О.Лишеги та книжка чеського концептуаліста Ладіслава Новака у перекладах автора цього нарису – в художньому оформленні Володимира Кауфмана. Можна згадати також, що у 1971 році Григорій Чубай переклав для самвидавного альманаху "Скриня" невелику абсурдистську п’єсу Тадеуша Ружевича "Стара жінка висиджує". Характерно, що приблизно в той самий час Володимир Діброва у Києві почав перекладати "не для друку" твори Беккета й інших західних абсурдистів.)

Загальною особливістю всіх цих літературних текстів, з перекладами включно, було те, що вони свідомо писалися не для офіційної публікації, тобто, попри свою позірну аполітичність, були апріорно неприйнятними для режиму з естетичних міркувань (як "модерністські", "формалістичні", "декадентські" тощо). Відгалуження літературного самвидаву від політичного як самостійного й досить яскавого напрямку відбулось в Україні у другій половині 60-х років почасти тому, що в умовах суспільного похолодання шанси на підцензурний друк робилися мінімальними для політично безневинних (але художньо не безликих) творів; а почасти тому, що саме в цей час з’явилася друга хвиля молодої інтеліґенції, яка, на відміну від "шістдесятників", не фліртувала з соцреалізмом і, взагалі, жодним чином в офіціозний "метод" не вписувалася (В. Голобородько, І.Калинець, В.Стус, М.Воробйов, Г.Чубай, М.Саченко, В.Кордун та ін.).

Якщо до того літературний самвидав складався переважно з текстів, що не пройшли політичної цензури або ж були нею суттєво скалічені (Л. Костенко, В. Симоненко, М. Холодний), то з появою молодших, естетично вибагливіших поетів самвидавна література набуває самодостатньої цінності і поступово виходить за межі суто утилітарного, пропагандистсько-просвітницького, виразно політизованого обігу. Репресії 70-х років проти політичного самвидаву великою мірою зачепили самвидав власне літературний – і то не лише тому, що обидва самвидави

594

часто мали ті самі джерела та канали поширення (досить вузьке середовище міської україномовної інтеліґенції), а й тому, що в кампанії полювання за "буржуазно-націоналістичними" відьмами КГБ охоче поширював репресії і на всякі інші, неполітичні форми громадської активності (включно з рухом хіпі, рокерів, бардів, любителів езотеричних релігій чи східних єдиноборств). Проте, на відміну від політичного, літературний самвидав у 70-і роки не був знищений, навпаки – він відкрив, сказати б, друге дихання, перебравши на себе великою мірою "нонконформістські", "дисидентські" щодо системи функції самвидаву політичного і водночас остаточно утвердившись у своєму програмовому "естетизмі", демонстративній орієнтації на "чисте мистецтво" (радше декларативній, ніж реальній у тих, та й, зрештою, будь-яких інших умовах).

Сталося це головним чином тому, що репресії проти літературного самвидаву ніколи не були такими жорсткими, як проти самвидаву політичного. Молодих "естетів" виганяли з навчання, з праці (як сталося, наприклад, з авторами суто мистецького альманаху "Скриня" у 1972-73 pp.), тягали по КГБ, організовували "закриті" рецензії, де анонімні "експерти" з науковими та письменницькими званнями вишукували "прихований антирадянський зміст" у формалістичних екзерцисах доморощених модерністів, вдавалися до інших провокацій, проте до судових переслідувань та концтабірних вироків справа, як правило, не доходила. Нонконформістська молодь, яка мала досить підстав не приймати убогого і вкрай ортодоксального на той час мистецького офіціозу, могла, отже, відмежовуватися від нього й не ставати при тому на шлях прямої політичної конфронтації з режимом, вибираючи собі аутсай-дерський статус двірників, сторожів, кочегарів, вантажників і переносячи літературно-мистецьке життя у приватні помешкання та майстерні.

Саме в 70-і роки, попри несприятливий політичний клімат, з’явилося покоління української інтеліґенції, яка, по-перше, мала великою мірою міське (а не виключно сільське, як досі) походження, і, по-друге, мала значно кращі можливості для освіти не лише через проживання в місті, а й через дедалі ширше проникнення в СССР новочасної культурної інформації. Література, яка формувалася у контексті Кафки і Сен-Жон Перса, Целана й Кортасара, Борхеса й Еліота, Воннегута і Фолкнера (не кажучи вже про Антонича та частково реабілітованих авторів "розстріляного відродження"), зрозуміло, не могла бути такою, як та, що формувалася (в кращому разі) у контексті Шевченка, Малишка та деяких не до кінця забо-

595

ронених російських поетів "срібного віку". Поряд з цікавою, дедалі різноманітнішою поезією в Україні з’являється самвидавна проза – оповідання і навіть повісті Ю. Винничука, тексти В.Яворського, Б.Жолдака, В.Діброви, І.Клеха, В.Кашки, К.Москальця, Л.Подервянського й аж до "армійських" оповідань Ю.Андруховича, написаних у 1984-85 pp. й легально опублікованих щойно на четвертому році "перестройки". Всі ці тексти писалися не для друку і поширювались у машинописах, а також, сказати б, усно – переважно в авторському виконанні. Богемні вечірки, на яких читалися новонаписані вірші чи оповідання, виникали, як правило, стихійно, у досить вузькому колі друзів, хоча часами вони готувалися заздалегідь як ширші мистецькі акції і включали в себе "підпільні" художні виставки, виконання бардівських пісень і, звичайно ж, пиття вина чи принаймні чаю (див. про це, наприклад, цікаве есе-спогад В.Драпея "Воскресіння чаю" в "Сучасності", № 10, 1993). На такі акції часом приходила досить широка і різна публіка, включно зі стукачами, яких, звісно, старалися уникати, проте до надмірної конспірації не вдавалися.

Богемні середовища цього типу існували у Львові, Києві, Луцьку, Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську і навіть Бахмачі; контакти між ними включали не лише обмін листами, книжками й рукописами, а й "гастрольні" поїздки одне до одного – з відповідними застіллям та читанням текстів перед досить широкою публікою, яка з такої нагоди збиралася. Саме на цьому, мистецькому рівні налагоджувалися певні контакти між українськими і російськими нонконформістами, хоча й тут вони не були широкими через взаємну (політичну й культурну) упередженість. Найчастіше вони обмежувалися зв’язками з єврейською інтеліґенцією, котра хоч і була переважно російськомовною та російськокультурною, все ж виявлялась інтелектуально відкритішою й сприйнятливішою до проблем іншої (в даному випадку української) пригнобленої меншини. Не належачи політично до нелегальної сфери, ані естетично – до сфери легальної, український літературний самвидав 70-х – початку 80-х перебував у, сказати б, двоїстій ситуації. В разі дальшого суспільного похолодання він цілком міг опинитися поза законом й потрапити під статті карного кодексу нарівні з самвидавом літературним.

Водночас, у разі потепління (хоч би до рівня ліберальнішої Естонії чи Москви, не кажучи вже про Польщу або Угорщину), він великою мірою міг би легалізуватися – що, власне, й сталося в середині 80-х років з українською самвидавною,

596

принципово не "соцреалістичною" поезією, а в другій половині 80-х – і з прозою.

Взагалі, оскільки різниця між напівлегальною та легальною літературою не була чіткою, ставлення влади до неї теж не було абсолютно чітким та однозначним. Часто воно залежало не лише від країни чи регіону, а й від конкретних людей, від хвилевої кон’юнктури і, звичайно ж, від контексту, в якому напівлегальна література поширювалася й публічно або приватно коментувалася. В окремих випадках за "антирадянські" чи "націоналістичні" коментарі можна було отримати кримінальну статтю навіть при поширенні цілком легальних творів (аж до праць Леніна включно). Хоч частіше влада обмежувалася в таких випадках шантажем та вербуванням переляканих жертв або ж вигнанням їх із вузів, з праці та іншими дрібними репресіями.

Саме у цій сфері напівлегального – офіційно не санкціонованого, але начебто й не забороненого – функціонувала більша частина совєтського самвидаву, стаючи частиною масової культури; і навпаки, саме в цю сферу витіснялася чи втікала вся неофіційна масова культура, стаючи volens-nolens частиною самвидаву.

Не належачи ані до сфери забороненої "політики", ані до сфери санкціонованого офіціозу, неполітичний самвидав був достатньо привабливим і поважним для романтиків, нонконформістів, інтелектуальних дисидентів, невдоволених убогими комуністичними догмами; і водночас він був достатньо безпечним, аби викликати до себе масовий інтерес. Результатом такого симбіозу самвидаву й маскульту у сфері напівзабо-роненого було, з одного боку, пробудження масового інтересу до текстів, які за інших обставин ніколи б до себе такого інтересу не викликали (від Сковороди до Лотмана і від "Замість сонетів та октав" до Голобородька), а з іншого боку – результатом було проникнення в категорію "серйозного" самвидаву текстів, які за інших обставин так би й лишилися (в кращому разі) на рівні маскульту (від "Собору" й "Меча Арея" до "України нашої Радянської" П. Шелеста, розкритикованої комуністичним офіціозом, та до всіляких "секретних доповідей" про інопланетян, знахарів, провидців і парапсихологів, що витекли начебто з надр якихось науково-дослідних інститутів).

Неполітичний самвидав, таким чином, був свого роду "сірою зоною", де відбувався перехід серйозних (у тому числі й політичних) текстів у режим маскульту, а маскультівських – у режим "серйозного" самвидаву. Найпростішим зразком такої дифузії можна вважати поєднання найвульгарніших, найсо-

597

ромітніших анекдотів із рафінованими політичними – і то не лише в усному обігу, а й у самвидавних (машинописних, магнітофонних) колекціях. Або ж – помітний вплив блатняцького фольклору на бардівську пісню і навпаки. (Зеківські пісні приваблювали інтеліґенцію, скоріш за все, своєю "опозиційністю" щодо влади, квазі-"дисидентством", за яким ввижалося певне "вільнодумство", "фронда" і від якого водночас не пахло надто небезпечною "політикою". Так само й "блатняки" шанували плакатно-лубкового Цоя чи Висоцького з гітарою, як і Єсеніна з люлькою, – як таких собі "ізгоїв" суспільства, "своїх", " хоч у реальному житті, як і в реальних зонах, інтеліґенти і "блатняки" воліли не мати між собою нічого спільного.)

Наслідком такої двобічної конвертації "серйозного" самвидаву і "низького" маскульту був не просто взаємовплив різних текстів, а й, сказати б, зміщення жанрів, їхня гібридизація, заміна сутності видимістю, – коли в текстах бачили більше (чи принаймні "інше"), ніж було насправді. Фактично, маскульт живився "іміджем" самвидаву – випадково почутим, побаченим, переказаним, вигаданим. Мало хто читав "Архіпелаг Гулаг" Солженіцина або "Інтернаціоналізм чи русифікацію" Дзюби, проте багато хто про ці тексти щось чув – як не з "ворожих" радіоголосів, то принаймні з офіційної пропаганди, і сприймав це відлуння крамольних текстів з примхливою сумішшю захвату, інтересу, скепсису, страху. Це "знання" було вкрай фрагментарним, еклектичним, приблизним і поверховим, – ще поверховішим, ніж характерне для всякої масової культури знання двох-трьох рядків із хрестоматійних текстів – Шевченка, Пушкіна, гімну СССР, гімну України, народної пісні тощо. А проте це знання, безумовно, пробуджувало заці-кавленість доступнішими і безпечнішими формами самвидаву, роблячи його респектабельнішим, а власну причетність до нього – "героїчнішою", ніж вона була насправді.

Саме цей симбіоз самвидаву й маскульту підготував сприятливий ґрунт для журнального й видавничого буму під час горбачовської гласності, що надто швидко, однак, перейшла у свободу слова, покінчивши з самвидавом, а заразом і з масовим інтересом "заборонених" творів Дзюби і Солженіцина, котрі так і лишилися непрочитаними "в народі". В нових умовах масова культура відреагувала на ці й інші тексти саме так, як і мусила відреагувати, – нудьгою, байдужістю й розчаруванням. Якщо в 70-і або й 80-і героїня "з народу" ще могла сказати своєму "бойфренду" щось на зразок: "Мамаші Булгакова пропонували – за 120 ре. Ну де такі гроші?" (Євгенія Кононенко, "Три

598

світи"), то в 90-і така героїня висловиться, скоріш за все, парафразою з Володимира Діброви: "І це вони запрещали?!.."

Тоталітарний режим, безумовно, переоцінював силу непідцензурного слова і несанкціонованої громадянської активності, збігаючись, до речі, у цьому з романтичними поглядами чи, власне, ілюзіями своїх опонентів. Сьогодні той самий режим чудово дає собі раду в умовах свободи слова і демократії. Водночас режим, здається, фатально недооцінював силу масової культури, яка робила свого часу самвидав чимось значно більшим, ніж він був насправді, виводячи його за вузькі рамки політизованих інтеліґентських сект, "безмежно далеких від народу". Сьогодні, з запізненням щонайменше на тридцять років, режим починає усвідомлювати, що з усіх мистецтв найважливішим є не література і навіть не кіно, а – телебачення як головний продуцент і носій маскульту.

Література

1. Литературный Энциклопедический Словарь. М.: Советская энциклопедия, 1987. – С. 491.

2. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1992.

3. Бородін B.C. та ін. Шевченко Т.Г. Біографія. – К.: Наукова думка, 1984.

4. Шевченко Т.: Документи та матеріали до біографії. – К.: Наукова думка, 1982;

5. Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982.

6. Касьянов Г. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995.

7. Krawchenko В. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. – New York: St. Martin Press, 1985.

8. Jaroslaw Bilocerkowycz, Soviet Ukrainian Dissent. – A Study of Political Alienation. – Boulder, Colo. and London, 1988. – P. 67-68.

599

Максим Стріха

Сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навіть драматичними регіональними відмінностями. Наявність таких відмінностей зумовлена різною історичною долею регіонів держави, тривалим і болісним шляхом формування сучасної національної території (див., напр. [Subtelny; Яковенко; Грицак]). Нагадаємо, що автономна козацька держава Гетьманщина, яка існувала на землях теперішнього Лівобережжя, була поступово інкорпорована Російською імперією протягом 1654-1783 років, а наявна тут верства національної аристократії й православного духівництва – майже цілковито зросійщена в XIX столітті. Ще радикальніше подібні процеси відбулися на Слобожанщині – землях Московської держави, колонізованих у середині XVII ст. українцями. Натомість українське Правобережжя, Поділля й Волинь увійшли до складу Роси лише внаслідок "розборів Польщі" 1772-1795 років. Українську шляхту в цих землях було на той час уже цілком сполячено, і польська культура й мова безумовно домінували тут серед вищих верств аж до 1863 року, коли після поразки другого польського повстання їх було рішучими адміністративними заходами замінено на культуру й мову російську. Активне заселення південних земель сучасної України (в термінології петербурзького уряду – Новоросії) розпочалося зі зменшенням турецької мілітарної загрози щойно в половині XVIII століття. Поруч з масою українських селян на цих землях

601

з’явилися заохочувані урядом переселенці – серби, греки, болгари, німці [Національні меншини в Україні]; а з початком індустріалізації – також мігранти з центральних російських губерній (останнє характерне насамперед для Донеччини та Луганщини). Скрізь протягом тривалого часу проводилася послідовна урядова політика русифікації, здійснювана через адміністрацію, школу, церкву. Низький рівень національної самосвідомості населення, нечисленність і розпорошеність національної інтеліґенції, яка почала формуватися щойно з половини XIX століття, призвели до нетривалості Української Народної Республіки (1917-1920).

За радянських часів ці землі зазнали голодомору 1932-33 років, коли було знищено 8 мільйонів українських селян, масових розстрілів національних митців, учених, освітян у 1934-41 роках, воєнних дій та німецької окупації під час Другої світової війни. Політика русифікації (див.: Мова) разом із посиленням міграційних процесів призвели протягом 50-70-х років до практично повної русифікиції великих індустріальних міст сходу й півдня України. Українська мова в цих регіонах збереглася лише в сільській місцевості на суто побутовому рівні. Натомість у центральній Україні успіхи русифікації не були аж такими значними. Хоча більшість населення великих міст тут за звичкою послуговується досі російською мовою, однак зміна мови не призвела до зміни самоусвідомлення етнічних українців. Скажімо, в Києві, де на вулицях і в установах сьогодні ще значно частіше можна почути російську, близько 97 відсотків батьків обирають для своїх дітей школи з українською мовою викладання (це вище, аніж відсоток етнічних українців у столиці). При цьому українська мова, хоч і не в зовсім літературному варіанті, безумовно домінує тут в менших містах і в сільській місцевості.

Відмінною є ситуація в трьох західноукраїнських областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській, де проживає 10,3 відсотка населення держави (всі цифри, окрім спеціально наведених випадків, подаються за станом на 1 січня 1991 року [Географічна енциклопедія України, т. 3, с. 477]). Ці землі після розборів Польщі відійшли до Австрійської монархії, і тут, хоча й з істотними ускладненнями, українці брали участь у політичному житті, розвивали власне шкільництво, періодичну пресу, мали власну національну греко-католицьку церкву – всього цього були позбавлені їхні брати з підросійської України. Внаслідок цього Галичина стала в XIX ст. своєрідним П’ємонтом національного відродження. Відмінність між Галичиною і Наддніпрянщиною посилилася ще й тим, що ці землі

602

разом з Волинню в 1920-1939 рр. перебували під значно м’якшим від радянського окупаційним режимом міжвоєнної Польщі. Хоча Галичина після включення до Радянського Союзу зазнала тяжких репресій, однак національний потенціал регіону виявився настільки значним, що саме тут протягом перших вільних виборів 1990 року було обрано потужне демократичне представництво в радах усіх рівнів, яке істотно сприяло проголошенню державної незалежності України 24 серпня 1991 року та її переможному підтвердженню на загальнонаціональному референдумі 1 грудня. Слід, однак, відзначити, що ментальності галичан притаманне певне галицьке месіянство, зверхність щодо поросійщених українців зі сходу, що так само не сприяє національній консолідації.

Осібна ситуація склалася в територіально близькому до Галичини Закарпатті (населення – 1.265.900 ). Цей компактний регіон був відірваний від загальноукраїнських процесів протягом майже восьми століть, перебуваючи в складі Угорського королівства, і до складу України ввійшов допіру 1945 року. Хоча населення Закарпаття є переважно українським (за винятком прикордонних з Угорщиною місцевостей, де мешкає 160-тисячна угорська меншина), особливості його історичного розвитку витворили своєрідний менталітет, який дав підстави окремим місцевим діячам проголосити існування окремої "русинської" нації. Втім, ці сепаратистські рухи не є потужними.

Значно складнішою є ситуація в Криму – єдиному регіонові України, де етнічні росіяни складають помітну більшість (близько двох третин з-понад 2,6 млн. мешканців). Тому в Криму існує потужний, підтримуваний із Москви рух за повернення до складу Росії, якій півострів належав до 1954 року. Слід зауважити, що більшість місцевих росіян не є уродженцями Криму, а прибули до нього по війні на місце депортованих У 1944 році кримських татар або ж належать до численної верстви радянських військовиків-пенсіонерів, що за вислугою років отримували помешкання на курортному півдні. Водночас відбувається активний процес повернення на півострів кримських татар, які до 1783 року мали тут свою незалежну державу. Якщо 1989 року в Криму мешкало менше 50 тисяч татар, то сьогодні – 250 тисяч, що складає близько половини їх чисельності в межах колишнього Радянського Союзу. Повернення татар пов’язане з надзвичайно болючими соціальними проблемами (житловою, безробіття тощо), які вирішуються сьогодні обмеженими коштами українського бюджету, без підтримки інших пострадянських держав. Натомість лідери кримських татар у переважній більшості є лояльними щодо Києва, вба-

603

чаючи в ньому єдиний захист проти гострої ворожості місцевих російських націоналістів.

Отже, можна ствердити, що Україна складається сьогодні з низки історичних регіонів, межі яких далеко не завжди збігаються з межами адміністративних областей, і тому лінгвокультурні особливості в межах однієї області часто можуть бути суттєвішими, аніж поміж декількома сусідніми областями. Однак з певною часткою наближення для зручності аналізу культурних особливостей сучасну Україну можна умовно розділити на шість головних регіонів:

1. Захід (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька та Закарпатська області, разом 18,9 відсотка населення України). В цілому регіон характеризується високим рівнем національної самосвідомості, широким побутуванням почасти збережених, почасти заново відновлених народних обрядів, порівняно моноетнічним складом населення, безумовним переважанням української мови. В господарчому плані регіон є переважно аграрним (питома вага сільського населення тут найвища), попри наявність декількох промислових центрів (Львів, Івано-Франківськ).

2. Центр (Вінницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Київська області та місто Київ – разом 27,2 відсотка населення України). Рівень національної самосвідомості тут дещо нижчий, аніж у західному регіоні, однак українська національна ідентичність безумовно переважає. Українська мова – рідна для абсолютної більшості населення (хоча в містах у діловому вжитку широко використовується і російська). Збереглися й відчутні регіональні особливості в народній обрядовості (весілля, похорон, відзначення Різдва, Великодня, Зелених свят, Спаса тощо – див.: Обряди і свята) – але вже переважно серед селян старшого віку. За структурою виробництва цей регіон аграрноіндустріальний, а в самову Києві зосереджено значну частку промислового й наукового потенціалу держави.

3. Південь та схід (Дніпропетровська, Харківська, Сумська, Чернігівська, Одеська, Миколаївська, Херсонська та Запорізька області – 33,3 відсотка населення України). Попри переважання української мови в селах та частині малих міст і помітне переважання українців у етнічному складі регіону, рівень їх національної самосвідомості є назагал невисоким. Культурні стереотипи й обрядовість досі є переважно "загальнорадянськими". У великих індустріальних містах (в регіоні зосереджено значну частину оборонної промисловості, машино-

604

будування, чорної та кольорової металургії тощо) російська мова домінує майже безроздільно.

4. Донбас (Донецька й Луганська області – разом 15,8 населення держави). Цей найбільш густонаселений (серед його мешканців – 90 відсотків городян) та найбільш індустріальний (вугледобувна промисловість, машинобудування) регіон України є водночас зосередженням найгостріших соціальних проблем (безробіття, масова люмпенізація тощо). Донбас зазнав майже тотальної русифікації, і, хоча формально етнічні українці й тут переважають росіян, українська мова зникла з активного вжитку навіть у селах. До того ж тут немає старих університетських і культурних центрів (типу Харкова чи Одеси), де завжди зберігався достатньо потужний прошарок гуманітарної інтеліґенції. Натомість майже вся інтеліґенція Донбасу є переважно технічною, а за ідеями – технократичною, байдужою до проблем національного відродження. Ще далі від цих проблем перебуває маса значною мірою злюмпенізованого робітництва. Понад 80 відсотків населення регіону підтримало незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року, бо сподівалося, що економічне становище буде кращим, аніж у Росії. Разом із катастрофічним погіршенням рівня життя симпатії до української незалежності різко впали, і сьогодні майже половина мешканців Донбасу, згідно з соціологічними опитуваннями, є прихильниками реінтеграції з Росією.

5. Крим (Автономна Республіка Крим та місто Севастополь – разом 4,9 відсотка населення України). В силу історичних причин більшість населення півострова, дві третини якого складають етнічні росіяни, ставляться до української культури та й державності в кращому разі індиферентно, в гіршому – відверто вороже. В Криму, з огляду на велику кількість пенсіонерів колишнього радянського флоту, найсильнішими в Україні є позиції комуністів та ностальгія за втраченим "комуністичним раєм". Ситуація значною мірою ускладнюється малою присутністю українських засобів масової інформації в інформаційному просторі Криму та відвертою пропагандою через російські та місцеві ЗМІ сепаратистських і ксенофобських настроїв.

Однак, попри строкатість культурного обличчя різних регіонів, Україна формально лишається достатньо мононаціональною за світовими критеріями державою. За переписом 1989 року українці складали 72,7% всього населення, і переважають скрізь, окрім Криму (тут їх 26,5%). 87,7% українців назвали своєю рідною мовою українську (хоча в багатьох випадках це означало родинну традицію або ідейну орієнтації, а не реальну мовну ситуацію). Другою за чисельністю етнічною групою є

605

росіяни (22,1%), зосереджені переважно в містах, особливо Сходу й Півдня України, а також у смузі українсько-російського пограниччя. Для 98,3% росіян рідною мовою є російська.

Іншими значними етнічними групами є євреї (0,9% у 1989 році, тепер це число зменшилося через інтенсивну еміграцію до США та Ізраїлю; в Україні мешкають переважно в великих містах, протягом останніх років відродили мережу шкільництва, культурних товариств, преси); білоруси (0,9%, мешкають у смузі українсько-білоруського пограниччя, не виявляють значної активності як етнічна спільнота); молдавани й румуни (0,9%, мешкають у Буковині й на Одещині, культурницькі товариства зорієнтовані на тісну взаємодію з Румунією); болгари (0,5%, зосереджені на Одещині, 69,5% назвали рідною мовою болгарську); поляки (0,4%, реальне число є, очевидно, вищим, бо значна частина поляків змушена була записуватися українцями, щоб уникнути депортацій 40-х років; сьогодні зосереджені переважно на Житомирщині й Поділлі, у містах Львові й Києві, створили мережу культурницьких та освітніх товариств, тісно взаємодіють з полонійними інституціями в Польщі та Ватиканом). Угорці, що складають 0,3%, проживають компактною групою в Закарпатті, практично не піддалися асиміляції (понад 95% назвали рідною мовою угорську), мають низку муніципальних культурних інституцій.

Права національних меншин в Україні, у тому числі культурні, застережено національним законодавством про національні меншини, що міжнародними експертами визнано як одне з найдемократичніших у світі. За представниками меншин визнано право вільного розвитку їхніх мов (викладання в державних школах здійснюється, окрім української, також російською – в школах з російською мовою викладання навчається майже 40% всіх учнів України, а також польською, румунською, угорською, болгарською, кримсько-татарською та мовою іврит). Справами національних меншин опікується спеціально створений орган центральної виконавчої влади – Міністерство, а згодом Держкомітет у справах національностей, та міграцій, який, зокрема, виділяє кошти на облаштування прибулих в Україну представників депортованих народів, книговидання національними мовами тощо.

Таким чином головною проблемою для багатьох регіонів держави є не стільки забезпечення прав меншин, скільки задоволення культурних потреб україномовних українців у містах Сходу й Півдня, де вони майже позбавлені шкіл, місцевої преси та телебачення рідною мовою.

606

Соціологічні дослідження останніх років, проведені, напр., Міжнародним інститутом соціології спільно з Національним університетом "Києво-Могилянська академія" [Хмелько] показали: етнокультурний склад населення України є значно складнішим від того, про який говорять результати перепису 1989 року. Населення України складається сьогодні з трьох великих лінгвоетнічних груп: україномовних українців (близько 40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (21%). При цьому відбулася зумовлена розглянутими вище історичними причинами поляризація вказаних груп між північним заходом та південним сходом України (див. також: Суржик).

Найнаочніше ця поляризація виявилася в результатах президентських виборів 10 липня 1994 року. За Леоніда Кравчука, який виступав під гаслом національної незалежності як самоцінності та пріоритетного розвитку української культури, проголосували 12 областей Заходу й Центру України та місто Київ (разом 40,2% всього населення держави). В цьому регіоні україномовні громадяни складають 78% населення. Ще в двох областях, що посідають проміжне становище між північним заходом та південним сходом (Полтавська та Кіровоградська, разом 5,8% населення), голоси між Леонідом Кравчуком та його опонентом Леонідом Кучмою, який обстоював посилення інтеграційних процесів з Росією та надання офіційного статусу російській мові, розподілилися приблизно порівну (за невеликої переваги останнього).

Натомість Л.Кучма беззастережно переміг у решті 10 областях Сходу й Півдня, Криму та Севастополі, де україномовне населення складає лише 16% (російськомовні українці – 48%, росіяни – 30%, інші етнічні меншини – 6%). Це й дозволило йому здобути загальну перемогу (52% голосів проти 45% за Л.Кравчука).

Якщо абстрагуватися від розмаїття етнографічних особливостей різних регіонів України (сьогодні вони почасти збереглися лише на рівні старших селян, які, втім, теж уже народилися за радянської влади й сформувалися за колгоспного ладу, а спроби відновлення цих особливостей поза Галичиною базуються не стільки на реальній неперервній традиції, скільки на ентузіазмові етнографів та фольклористів, як от І.Гончара, Л.Ященка, Лідії Орел, В.Скуратівського та ін.), культурні практики городян є доволі уніфікованими.

Виразно особлива міська субкультура сформувалася хіба що у Львові та в Одесі. В першому випадку – на основі надзвичайно цікавої передвоєнної взаємодії українського, єврейського

607

та польського елементів – представники цих народів 1926 року складали відповідно 16,2, 31,9 та 50,8 відсотка населення міста [Кубійович, с. 158]. І хоча ті євреї, що не встигли евакуюватися до Ташкента, стовідсотково загинули в газових камерах Аушвіца, а поляків було примусово репатрійовано по війні (в ході "обміну" населенням між СРСР та Польщею), їхня культурна присутність досі відчувається на рівні львівських "шлягерів", "батярських" пісень (докладніше див. гасло: Пісня), усієї атмосфери старого Львова з його кам’яницями, вузькими коліями трамваю та традиційними кав’ярнями.

Феномен Одеси так само зумовлений історичними причинами – колишнім стасусом "порто-франко", що існував до половини минулого століття, а відтак – надзвичайно строкатим етнічним складом населення. У 1926 році він був подібний до львівського – тільки місце поляків посідали росіяни та молдавани. Але наслідки виявилися цілком іншими. Якщо 16,2% львівських українців стали субстратом, що зумів розчинити в собі іноетнічні впливи, своєрідно їх трансформувавши, то одеське "койне" з його неповторним "привозівським" фольклором формувалося переважно на єврейсько-російській основі, а українці разом з молдаванами в кращому разі додали до нього декілька своїх рис (незрідка – анекдотичних). До того ж українці, росіяни, молдавани та євреї – традиційно "неморські" народи – мимоволі переймали середземноморський спосіб життя від значно менш численних, але культурно впливових греків – вправних моряків, купців та рибалок.

Зауважимо, що аналогічне еврейсько-російське "койне" формувалося (особливо інтенсивно – після знесення 1905 року "смуги осілості") по всіх більших містах підросійської України, а згодом – УСРР, де на той-таки 1926 рік росіяни переважали в 12, євреї – в 11, а українці – у 18 з 41 округових центрів (утім, більше половини населення українці складали лише в менших містах, на кшталт Глухова, Ізюма, Конотопа, Кривого Рога, Куп’янська, Лубен, Ніжина, Полтави, Прилук, Ромен, Старобільська, Сум, розташованих виключно на Лівобережжі, поза колишньою "смугою осілості"). Виник відповідний "подільський" фольклор і в Києві. Але масова загибель євреїв в Бабиному ярі, повоєнна еміграція значної частини вцілілих до Ізраїлю й США, а головне – масовий доплив у місто протягом тридцятих – шістдесятих років селян, які вперше за останні сто років зробили його переважно українським – не дали стати старому єврейському Подолові культурно-побутовою домінантою української столиці. А ренесанс Подолу на межі 80-90-х відбувався вже під знаком відродженння не єврейської традиції межі

608

століть, а значно давнішої української – магістратської та міщансько-козацької.

Подібне відбувалося по всіх більших містах УРСР поза Галичиною. Доплив учорашніх селян (особливо – після одержання останніми паспортів за часів хрущовської "відлиги") робив їх формально українськими, але більшість прибулих намагалися якомога швидше русифікуватися, аби не виокремлюватися із загалу й не носити принизливого тавра "рагулів". Звісно, міста зберігали певну індивідуальність – але межі дозволених відхилень були щоразу вужчими, а сам міський побут дедалі більше уніфікувався й переміщенням кадрів, і стандартними назвами вулиць (Комуністична, Леніна, Ударників тощо), й типовим набором розваг і культурних послуг, що пропонувалися обивателеві. Плекання місцевих традицій не заохочувалося, а після розгрому ще на початку 30-х історичного краєзнавства відповідна робота зводилася переважно до виявлення й впорядкування місць "революційної та бойової слави".

Тому для пересічного українця вісімдесятих місце народження його колег і друзів особливого значення не мало. Виварені в одному плавильному казані, слобожанці й донеччани, вінничани й полтавці, кияни й дніпропетровці не відчували поміж собою суттєвих відмінностей. Утім, явище "земляцтв" таки мало місце – але на вельми специфічному рівні номенклатурних еліт. Від часів Л.Брежнєва вихідці з Дніпропетровська (не обов’язково народжені тут, але ті, що посідали місця в тамтешній партійній чи господарській ієрархії) опанували чільні позиції як у Москві, так і в Києві. Жартома казали про "дніпропетровську" еру. Не скінчилася вона і з розпадом СРСР.

В одному з телевізійних інтерв’ю перший Президент України Л.Кравчук стверджував, що рішення в сьогоднішній Україні виробляються в двох місцях – Дніпропетровську й Донецьку, а Київ може лише вибирати між двома запропонованими варіантами. Донецька еліта, яка посідала чільне становище за часів Л.Кравчука (троє його прем’єрів – В.Масол, В.Фокін та Ю.Звягільський – зробили кар’єру на Донбасі) була згодом відсунута дніпропетровською (Л.Кучма, П.Лазаренко, В.Горбулін, В.Пустовойтенко, Г.Ворсінов, С.Тигипко) з певними харківськими вкрапленнями. Хоча 1997 року відбувся розкол дніпропетровського клану й колишній прем’єр П.Лазаренко зробився одним із найнепримиренніших ворогів діючого Президента Л.Кучми, проте не схоже, аби тенденція клановості як така зазнала ближчим часом суттєвих змін – усім очевидні дніпропетровські корені лазаренківської "Громади", донецькі –

609

лібералів, Партії праці та Партії регіонального відкодження, кримські – Партії економічного відродження тощо.

За часів розвиненого соціалізму й "нової історичної спільноти – радянського народу" паспортна національність русифікованого городянина майже не мала значення (в замкнених сільських громадах чужинців усе ж таки "вираховували" активніше). Донецькі шахтарі були насамперед "советскими", а вже згодом – "кацапами" чи "хохлами". Те ж саме стосувалося харківських тракторобудівників чи запорізьких металургів. Для радянського обивателя існували всього три чи чотири групи нацменшин – "прибалти" (литовці, вони ж – естонці й латиші), "грузини" (вони ж – вірмени з азербайджанцями й народами Північного Кавказу); й "чурки" (всі неросійські мешканці Середньої Азії та Сибіру); втім, для людей з низьким освітнім цензом "грузини" були теж підвидом "чурок". Поза тим існували ще анекдотичні чукчі з молдаванами й іноді так само анекдотичні, а іноді – містично-зловісні "жиди". Звісно, до погромів не доходило, але вияви побутової ксенофобії могли попсувати чимало крові нечисленним школярам-євреям в якому-небудь Жданові (узагальненому радянському промисловому місті, увічненому фільмом "Маленька Віра"). "Чурок" і "грузинів" у Жданові так само не любили – за дорожнечу на базарі. "Прибалтів" не любили за націоналізм.

Але поза тим у сфері міжнаціональних відносин панувала гармонія, якої не могли порушити ані "бандерівці з Западної" разом з нечисленними дисидентами (пильні органи швидко знешкоджували їх), ані західні радіоголоси (їх досить добре глушили, та й, зрештою, слухання "Свободи" й "Бі-бі-сі" більш-менш масовим було лише серед інтеліґенції, а критика ладу при цьому була чи не виключно "загальнодемократичною", без наголосу на національних питаннях).

Цю ідилію зруйнувала горбачовська перебудова. Спершу нечисленні письменники й відчайдухи-"відсиденти", а далі й дедалі ширші кола громадськості стали порушувати питання про права української мови: спочатку в рамках "створення гармонійної двомовності", а невдовзі – й на рівні надання українській статусу єдиної державної мови в УРСР (цю вимогу було виконано в жовтні 1989 року – див. також: Мова). Водночас обережні провідники першої хвилі українського руху охоче й широко говорили про мовні й культурні права євреїв, болгар, греків Приазов’я та гагаузів (останніх згадували чомусь із майже ритуальною послідовністю).

Тому протягом 1989-91 рp. антиукраїнської карти серед євреїв та росіян розіграти так і не вдалося. Представники

610

російськомовних донецьких страйкомів вимогу суверенізації розуміли як перетворення СРСР на реальну федерацію типу США чи ФРН і тому аж до літа 1991-го трималися в річищі загальноукраїнського демократичного руху. Нечисленні радикальні організації на кшталт тодішнього СНУМ (Спілки незалежної української молоді) не псували картини загального єднання [Литвин].

Після здобуття Україною незалежності картина дещо змінилася. Хоча на офіційному рівні держава була ультралояльною щодо меншин, проте навіть обережні кроки до реального відкриття українських шкіл у Донецьку й Харкові дехто схильний був розцінювати як неприпустиму "українізацію". Болісною для росіян (та й для певної частини українців) виявилася поява митних постів і паспортного контролю на кордонах. І хоча переважна більшість одинадцятимільйонної російської меншини далі не виявляє скільки-небудь помітної політичної активності в напрямку оборони своїх загалом нічим не загрожених мовно-культурних прав, а чимало росіян побувало на вершині українського політичного олімпу, однак з’явилися й нечисленні, але галасливі російські політичні угруповання (на кшталт "Громадянського конгресу України", "Партії слов’янської єдності", партії "Союз", об’єднання СЛОн чи "Російської партії Криму"). Деякі з них активно взаємодіють з націоналістичними течіями в самій Росії.

Незважаючи на постійне зменшення питомої ваги єврейської меншини єврейське питання в Україні так само постійно перебувало в полі зору громадськості – не стільки власної, скільки міжнародної. З одного боку, окремими колами в Штатах та Ізраїлі ширилися інформації про "зоологічний атисемітизм" українців (підтверджувані появою напівшизофренічних писань на кшталт "Духу крові" А.Щербатюка – див. Слово. – 1992. – Ч. 4), з іншого боку, деякі прекраснодухі інтеліґенти-шістдесятники далі говорили про незатьмарене нічим (навіть за Хмельниччини) споконвічне братерство двох народів. Але в Цілому, попри реальні антисемітські прояви в сьогоднішній Україні (виразно юдофобськими протягом останніх років стали окремі публікації колись популярного "Вечірнього Києва", у Діяльності "хасидських спецслужб" вбачає біди України народний депутат Є.Смірнов), назагал потужної течії інтелектуального антисемітизму (типу концепції І.Шафаревича в Росії) в Україні так і не з’явилося. І хоча в суспільстві існувало невдоволення наслідками діяльності Ю.Звягільського, воно практично ніколи не пов’язувалося з національністю виконувача обов’язків прем’єра.

611

У менших масштабах історичне минуле затьмарює взаємини між українцями та поляками й румунами. Серед національної та регіональних політичних еліт існує побоювання, що відповідні громади зможуть колись стати "п’ятою колоною" реваншистських кіл двох сусідніх держав. Проте на побутовому рівні прояви ксенофобії щодо поляків і румунів є значно меншими, аніж щодо цілком політично нейтральних циганів чи кавказців, яким масова свідомість приписує "мафіозність".

Самі українці протягом останніх десятьох років навіть поза Галичиною значною мірою перестали бути гомогенною масою "homini sovietici". Навіть не змінюючи розмовної російської на рідну, але забуту, українську, вони значно краще відчувають не лише власну національну ідентичність, але й комплекс "малої батьківщини" (показовим є процес створення протягом минулого року-двох у Києві низки земляцтв – вінницького, житомирського, полтавського, івано-франківського тощо; цікаво, що в межах останнього мирно уживаються як нащадки гуцулів, так і діти "радянських визволителів", які народилися і зростали на Прикарпатті).

На щастя, гострого антагонізму в ставленні між українцями й національними меншинами не виникло. Попри намагання окремих політиків, питання "хто з’їв моє сало?" більшістю українців розв’язується зовсім не в національній площині. Рівень ксенофобії навіть у потерпілому від економічної скрути суспільстві істотно не виріс. Важко уявити сьогодні в Києві демонстрацію чи відверту заяву впливового, а не маргінального, політика проти якої-небудь "кавказької" мафії (хіба – без акцентування на національності мафіозі). Очевидно, дається ще взнаки радянське виховання, – як давалося й тоді, коли доволі толерантна київська громадськість піднялася проти планованого навесні 1994 року з’їзду цілком мирних геїв та лесбіянок України, й мерові Косаківському довелося заборонити цей захід. Чи скоро збудуться українці набутих комплексів терплячості? І чи варто збуватися їх взагалі? Навряд чи хто з певністю відповість сьогодні на ці запитання.

Література

1. Географічна енциклопедія України. – К.: УЕ, 1993. – Т. 3. – С. 480.

2. Грицяк Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. ХІХ-ХХ століття. – К.: Генеза, 1996. – С. 360.

612

3. Кубійович В. Національні відносини. / У кн.: Енциклопедія українознавства. Загальна частина. / Перевидання в Україні. – К.: 1994. – С. 156-177.

4. Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. – К.: Абрис, 1994. – С. 496.

5. Національні меншини в Україні.1920-1930-ті роки: Історико-картографічний атлас. / Упорядники Панчук М.І., Ковальчук О.П., Чирко Б.В. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 104.

6. Хмелько В. Проблеми збереження суверенної державності України. // Демократичний вибір. Інформаційний бюлетень ПДВУ. – 1994. – № 27. – С. 2-4.

7. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К.: Генеза, 1997. – С. 312.

8. Orest Subtelny. Ukraine: A History. – University of Toronto Press, 1988. (Укр. переклад: О.Субтельний. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1991).

613

Максим Стріха

Сало – сила; спорт – могила!

Народна мудрість

У третьому томі загальної частини "Енциклопедії українознавства" за редакцією В.Кубійовича знаходимо цілком слушну згадку про те, що "історичні обставини з давніх-давен змушували укр. населення вести важку боротьбу за існування, свободу й незалежність, за свою державу. Отже, чимале значення мала фізична сила, витривалість, спритність" [ЕУ, с. 1161]. Втім, замість прикметника "укр." у цитованому уступі можна було б поставити англ., нім., франц. чи ісп., – і це так само було б щирісінькою правдою. То ж скрізь у середньовічній Європі люди ходили на небезпечні лови або ж влаштовували різноманітні грища, що вимагали не лише спритності, але й чималої відваги. Звісно, існували й національні відмінності. Фрески Софії Київської зафіксували сцени полювання на ведмедя, а невідомий автор "Слова" увічнив князя Мстислава, "який зарізав Редедю перед полками касозькими". Натомість, скажімо, англійський фольклор зберіг пам’ять не так про велетів-горло-різів, як про спритних лучників Робіна Гуда. А таке явище, як лицарські турніри, що мали статус міжнародних спортивних змагань із чітко регламентованими правилами, на наших теренах в силу відомих причин прищепитися не могло.

Звісно, мусила існувати система фізичного вишколу на Січі. На жаль, знаємо про неї дуже мало – достовірних згадок

615

майже не збереглося. Тож доводиться задовольнятися реконструкціями на кшталт того, що "на основі народних ігор і фізичних вправ було створено систему військово-фізичної підготовки запорізьких козаків" [Бака, с. 322]. Ще далі пішов львівський автор В.Пилат, який, базуючись на уривчастих даних щодо фізичних вправ козаків та використовуючи як ідейне підґрунтя релігійне вчення Лева Силенка, не лише дійшов висновку, що український гопак є насправді бойовим мистецтвом, не менш ефективним від славетних східних единоборств, але, вважаючи, що "зараз, як ніколи, Україна потребує відродження касти воїнів-націоналістів" [Пилат, с. 59], створив своєрідний "РУНВірівський" варіант українського "бусідо" з ритуалом, правилами поведінки та моральними приписами.

Але реально до початку століття фізичні вправи українцям (в абсолютній більшості – селянам) з успіхом замінювала важка щоденна праця в полі. В дні відпочинку молодь бавилася в ігри – в тому числі й в "опуки" (м’яча) – родича поширеної по всій Європі гри, з якої згодом виріс американський бейсбол. Крім того, молодші охоче гралися в квача, піжмурки й "перевертні" (різновид костей), а старші кидали ножа (гра "у вола") й змагалися навкулачки. Існували й екзотичні ігри ("у жабу" – один із суперників мусив перескочити глибоку яму, в якій сидів другий гравець, що мав під час стрибка вхопити першого за ноги й затягнути до ями – гра доволі силова й травматична). Але, звичайно, учасники цих ігор і гадки не мали про існування такого поняття, як "спорт".

Тож перші спортивні клуби на українських теренах мали виразно аристократичний характер. Вони об’єднували аматорів вітрильного спорту (яхт-клуб у Києві засновано 1869 року) та модного лаун-тенісу. Натомість широкі верстви городян масово захоплювалися ковзанами й санчатами. Більш демократичний характер мав рух "Соколів" на Галичині, що зусиллями своїх ентузіастів-провідників, як от І.Боберського, намагався прищепити широким верствам молоді не лише любов до фізичної досконалості тіла, але й патріотичні почуття до рідного краю. Недарма за радянських часів цю сторінку спортивного руху замовчували, обмежуючись загальниками на кшалт того, що "на західноукраїнських землях, окупованих після першої світової війни іноземними капіталістами, існував ряд спортивних об’єднань різної політичної спрямованості. Діяли буржуазні і буржуазно-націоналістичні організації "Сокола". Частина з них мала також відверто мілітаристську і антирадянську спрямованість" [Бака, с. 323].

616

Під впливом галичан масовий спортивний рух став формуватися перед війною і в Великій Україні. Передумовою стало запровадження в гімназіях "сокільської" гімнастики, а також лавиноподібне з перших років століття захоплення учнівської молоді футболом – про ці романтичні часи футболу написав колишній інсайд жмеринської команди, а згодом відомий письменник Юрій Смолич у повісті "Я вибираю літературу". З’явилися й перші українці – спортсмени світового рівня (насамперед варто згадати легендарного борця І.Піддубного). В складі команди Росії декілька українців дебютували в Олімпіаді 1912 року в Стокгольмі. Великою подією стало й проведення в Києві 1913 року Всеросійської Олімпіади.

З’явилися в ті роки й зародки явища, яке ми сьогодні назвали б професійним спортом. Ідеться про змагання борців греко-римського стилю в численних столичних і провінційних цирках. Здебільшого ці змагання мали характер відвертих "театралізованих" шоу, де переможців і призерів було визначено заздалегідь. При цьому носили вони обов’язково гучну назву "чемпіонатів світу" (навіть якщо відбувалися в латаному шапіто повітового містечка). Побутувала легенда, що численні борці-гастролери раз на рік збираються в Гамбурзі, і там без свідків з’ясовують, хто з них сильніший за справжнім, "гамбурзьким" рахунком. Чи мала така легенда реальне підґрунтя – сьогодні встановити важко. Принаймні після 1914 року такі зустрічі стали неможливими – борців-професіоналів Європи розділили фронти Першої світової.

Після поразки визвольних змагань на територію УСРР цілком поширилася дія декрету Раднаркому РРСФСР про загальне військове навчання ("Всеобуч"). Згідно з ним створювалася струнка система фізичного гартування людей для майбутньої служби в червоному війську. З’явилися перші всесоюзні спортивні товариства: "Динамо" (при НКВС) та профспілковий "Спартак". У 1931 році було сформовано Всесоюзну Раду фізичної культури, якій було підпорядковано всю спортивну діяльність у республіках (від 1936-го – Всесоюзний комітет у справах фізкультури і спорту при РНК СРСР). У 1931-у в основу системи фізичного гартування було покладено комплекс ГПО ("готовий до праці та оборони"). І якщо за пізніших "застійних" часів складання норм ГПО перетворилося на формальність, то понад 1 000 000 значкістів ГПО 1940 року в УРСР справді виконали доволі складні нормативи з кросу, лижного бігу, плавання та гімнастичних вправ.

Така система фізичного гартування постачала армії велику кількість фізично тренованих вояків. Однак функції піднесення

617

міжнародного престижу держави радянський спорт до війни майже не виконував. Не беручи з політичних причин участі в "буржуазних" Олімпіадах, радянці натомість змагалися лише з третьорядними аматорами на т.зв. "робітничих спартакіадах". Майже не було й міжнародних футбольних матчів (за винятком декількох приїздів не надто сильних турецьких команд, російського турне басків у 1937 році та виграшу збірної України в 1935 році у паризької команди "Ред-Стар Олімпік").

По війні позиція радянського уряду змінилася. Від 1952 року команда СРСР регулярно брала участь в усіх Олімпіадах (окрім бойкотованих з політичних міркувань ігор у Лос-Анджелесі 1984 року), й перемоги радянців незмінно підносилися як докази історичної переваги країни соціалізму над "гнилим Заходом". Розвиткові спорту було присвячено спеціальну спільну постанову ЦК КПРС та Радміну СРСР від 1966 року. Радянські спортсмени, формально зберігаючи статус любителів, насправді одержували високі за радянськими мірками оклади й могли зосереджуватися виключно на підготовці до встановлення рекордів.

Гонитва за рекордами призводила до трагедій (наприклад, паралізованою до кінця життя лишилася талановита гімнастка О.Мухіна, яку перед Московською Олімпіадою змушували виконувати заскладні вправи) й до зловживань допінгом (не секрет, що більшість стимулюючих препаратів з’явилися саме в лабораторіях країн соцтабору). Особливо трагічно назагал складалася доля гімнасток, де спортивний вік завершувався до двадцяти років, і де малолітніх спортсменок активно "напомповували" різними препаратами. Втім, в інших видах спорту атлети так само часто завершували виступи з підірваним здоров’ям. На цьому тлі "чорний гумор" приказки "Сало – сила, спорт – могила" зовсім не виглядав невмотивованим.

Звичайно, існувала й "масова" альтернатива "чемпіонському спортові". Чергове піднесення вона пережила в шістдесяті – з поширенням руху за здоровий спосіб життя, одним із найпалкіших пропагандистів якого став киянин, академік М.Амосов. Тоді інтеліґенція почала масово бігати "підтюпцем від інфаркту" (для деяких занадто гарячих адептів цей біг призводив до цілком протилежних наслідків). З’явилася величезна "оздоровча" література, що незрідка потрапляла до супер-дефіцитів книжкового ринку (як це ставалося, скажімо, з книжками про індійських йогів). Інколи до оздоровчого руху додавалося й трохи містики: як от у популярному серед певних кіл "ученні" Порфирія Іванова, що закликав своїх послідовників щодня ходити босоніж, купатися в природних джерелах і

618

примовляти особливу мантру-замовляння, названу чомусь "дєткою". Щоправда, учення Іванова ніколи не сягало популярності бігу підтюпцем чи то супермодної на початку вісімдесятих аеробіки.

Але в цілому державна політика підтримки елітного спорту діяла й приносила бажані результати – за кількістю чемпіонів СРСР вів перед у багатьох видах спорту. У складі радянських команд незмінно виступали й українські атлети. Серед найвідоміших олімпійських чемпіонів-українців варто згадати гімнаста В.Чукаріна, легкоатлетів В.Куца, В.Голубничого та В.Борзова, п’ятиборця П.Ледньова, яхтсмена В.Манкіна, фехтувальника В.Смирнова, борців братів Бєлоглазових та багатьох-багатьох інших. На Московській Олімпіаді 1980 року, що стала своєрідним тріумфом радянської спортивної системи (хоч і дещо здевальвованим через неучасть багатьох країн Заходу на чолі з США, які бойкотували Олімпіаду через радянську агресію в Афганістані), виступили 103 спортсмени УРСР, які завоювали 75 медалей – 38 золотих, 19 срібних та 18 бронзових.

Виступаючи в складі збірних СРСР, українці звеличували могутню комуністичну наддержаву. Але їхні успіхи сприяли й пробудженню національної самосвідомості багатьох мешканців УРСР. Так, ще олімпійський чемпіон 1956 року з бігу В.Куц висловив крамольну думку про те, що суверенній УРСР варто було б виступати на іграх окремою командою. Неабиякий спалах місцевого патріотизму викликали й перемоги київського "Динамо" ("Кубок кубків" у 1975 та 1986 роках, а також одинадцять перемог у чемпіонатах СРСР). Не випадково на ранньому етапі "суверенізації" (1989-1990 pp.) одним із популярних гасел, підтриманих тодішнім головою ВР України Л.Кравчуком, стала організація окремого республіканського футбольного чемпіонату.

Державні чинники незалежної України воліли зберегти успадковану від Союзу частину спортивної інфраструктури для підтримання політичного іміджу нової держави. Було створене спеціальне Міністерство в справах молоді й спорту, яке очолив олімпійський чемпіон 1972 року з бігу В.Борзов (він же – голова НОК України). Щоправда, 1996 року його міністерство ліквідували, повернувшись до звичного ще з радянських часів Держкомітету з фізкультури і спорту.

Але катастрофічно скорочений через економічну скруту бюджет підтримки спорту протягом перших років незалежності не міг утримати "зірок", а ринкову інфраструктуру спорту ще тільки належало створити. Тому втрати цих років були дуже

619

значними. Так, фігуристка Оксана Баюл після свого тріумфу вирішила далі не захищати прапорів України, а лишитися в США й перейти в "профі" (де, щоправда, уславилася автокатастрофою, вчиненою через водіння авта напідпитку). Відмовився був виступати за Україну київський тенісист А.Мєдвєдєв. Болючого удару по національних почуттях завдала 1995 року трирічна дискваліфікація київського "Динамо" за спробу підкупу судді (щоправда, термін її було згодом скорочено до року зусиллями того ж Л.Кравчука, що сам їздив переконувати функціонерів УЕФА).

Проте успіх української команди на Олімпіаді в Атланті (9 золотих, 2 срібних, 12 бронзових медалей – дев’ятий результат у загальному залікові серед майже двохсот країн-учасниць) став відшкодуванням за спортивні невдачі перших п’яти років незалежності. Український спорт став помітно "нарощувати м’язи", навколо нього з’явилася поважна ринкова інфраструктура. Як наслідок, виступати за Україну знову стало престижно. До національної збірної з тенісу знову повернувся А.Мєдвєдєв, а напередодні виборів 1998 року партії влаштували справжню "гонитву" за провідними спортсменами. Так, футболіст О.Блохін опинився на 16-у місці в списку "Громади", легендарного стрибуна з жердиною С.Бубку "сватали" до Партії регіонального відродження, а діючі футболісти київського "Динамо" на чолі зі славетним В.Лобановським в повному складі поповнили лави СДПУ(о).

Розглядаючи вплив спорту на масову свідомість українців, не можна не відзначити, що до початку 30-х років і на Галичині, і в УСРР він лишався явищем переважно елітарним. У першій збірці Б.-І.Антонича "Привітання життя" (1931 р.) є, певно, й досі найвартісніший у нашій "спортивній" поезії цикл "Бронзові м’язи" (шість віршів: "Пісня змагунів", "Біг 1000 метрів", "Скок жердкою", "Дівчина з диском", "Сітківка", "Змагання атлетів"). Але погляд поета – це зовсім не погляд сьогоднішнього болільника. Для нього дівчина з диском – це "струнка Діана з місяцем в долоні", а дівчата, що грають у волейбол ("сітківку") – то "безжурні духи грають жеребом своєї долі". Важать краса, сам процес змагання, а зовсім не рекорд чи виграш. І для Антонича, і для його героїв – головне не перемога, а сама участь у дійстві, що дозволяє відчути себе "бадьорими, бронзовими богами".

З цим спостереженням разюче перегукуються спогади Ю.Смолича про футбол доби його юності: "команди були не лігові – ніяких обрахунків не робили, грали для самого процесу гри і ніякого зиску від виграшу не мали. Інтерес полягав у

620

тому, щоб втішно згаяти час і дати вихід молодечому завзяттю, щоб загартуватись фізично, щоб, звичайно, перемагати в змаганнях, і щоб грати... красиво" [Смолич, с. 57]. Для сьогоднішнього читача це може видатися дивним – але грали тоді під музику духового оркестру: "музика бадьорила – для перемоги, для виграшу, музика створювала взагалі піднесений, святковий настрій" [там-таки]. Тож не дивно, що, припинивши активні виступи, Ю.Смолич багато років не міг ходити на футбольні матчі: "боляче було б дивитися, як грають інші". І лише через тривалий час письменник перейшов до розряду звичайних болільників.

Утім, уже з тридцятих років спорт стає масовим. Ідеться не лише про значкістів ГПО: змагання легкоатлетів чи футбольні матчі робляться чи не єдиними доступними видовищами, де діють неспрогнозовані пристрасті і закінчення яких непередбачуване. Адже тут безсилі навіть вожді. Відомо, що син "друга всіх фізкультурників" генерал авіації Василь Сталін палко уболівав за команду Військово-Повітряних сил. Але навіть йому не до снаги було зробити її чемпіоном СРСР з футболу. Єдине, що зміг усевладний генерал, – це розформував команду, яка не виправдала його сподівань.

Звичайно, молодь охоче продовжувала бігати кроси, плавати, ганяти м’яча чи грати в надзвичайно популярний волейбол (матчі відбувалися просто в центрі Києва, на розі Володимирської і бульвару Шевченка, під стінами "жовтого корпусу" університету). І багато хто з майбутніх шістдесятників цілком міг би повторити про свою спортивну юність слова Ю.Смолича. Але водночас сформувався незліченний клан масових болільників.

Пересічна радянська людина любила дивитися різні змагання. Надзвичайно популярним, особливо серед жінок, стало фігурне катання (щоправда, це відбулося вже в шістдесяті, з початком "телевізійної ери"). Чоловіки натомість любили хокей (в Україні, правда, ця гра ніколи не була такою популярною, як У Росії, та й команда вищої ліги існувала тільки в Києві). Не могли нарікати на брак популярності бокс, важка й легка атлетика, гандбол, змагання лижників тощо. Але поза конкуренцією лишався футбол.

Власне, футбол був приречений на таку популярність. Ігрові види, що конкурують з футболом у інших країнах світу (бейсбол, регбі, хокей з шайбою), в СРСР у 30-х pp. майже чи й зовсім не розвивалися, а волейбол з баскетболом краще надавалися для участі у грі, аніж до її споглядання. До того ж футбол Першим вийшов на тодішні "електронні мас-медіа" – голос

621

радіокоментатора В.Синявського лунав з усіх радіоточок і "тарілок". Простий і доступний, футбол став "культовою" грою для десятків мільйонів радянців. Навколо футболу й футболістів створювалися міфи. Так, усі знали, що ленінградському форвардові Бутусову підв’язують праву ногу – бо інакше удар може виявитися смертельним для воротаря. Чи свято вірили: "Динамо" ніколи не програє на своєму стадіоні ім. Хрущова (тепер – Національному олімпійському), якщо почне матч на "бессарабські" ворота.

Тому не дивно, що футбол виявився потрібним і для творення Головного Радянського Міфу. Талановита повість Л.Кассіля "Воротар республіки" (про втілення "радянської мрії") перевидавалася безліч разів, у тому числі й українською мовою. Великою популярністю користувався знятий теж у тридцяті фільм "Воротар" – дотепна кінокомедія, але так само з потрібним ідейним навантаженням. Недаремно бадьора пісенька з нього проголошувала:

Эй, вратарь, готовся к бою!

Часовым ты поставлен у ворот.

Ты представь, что за тобою

Полоса пограничная идет.

Звісно, таке ставлення до спорту й на думку не могло б спасти всього п’ятьма роками раніше львівському поетові Б.-І. Антоничеві.

Нарешті, з’явилася й героїчна легенда – про "матч смерті" київського "Динамо". Як свідчить офіційне радянське джерело, "влітку 1942 на стадіоні по вул.Керосинній (тепер стадіон "Старт") вони (динамівці. – М.С.) виграли з рахунком 5:3 матч у збірної військово-повітряних сил нім.фашист, військ (команда "Люфтваффе"). Після гри, що ввійшла в історію рад. спорту як "матч смерті", футболістів М.Трусевича, І.Кузьменка, О.Клименка, М.Коротких було заарештовано і розстріляно" [Київ, с. 658-659]. Подвигу футболістів "Динамо" було присвячено пригодницьку повість П.Сєвєрова та Н.Халемського, що так само декілька разів перевидавалася (знаменно, що в позитивному контексті їх усіх там названо "російськими футболістами", на противагу колаборантам-українцям зі львівської команди "Рух"; зміфологізовано було й кінцевий рахунок матчу – в повісті кияни виграють у "Люфтваффе" вже 6:1). Посмертно всіх чотирьох загиблих футболістів було нагороджено медаллю "За відвагу". На стадіоні "Динамо" 1971 року їм було встановлено пам’ятник.

622

Проте, як виглядає із сьогоднішніх публікацій, ця історія потребує уточнень. Футболісти "Динамо", які залишилися в окупованому Києві, справді провели декілька матчів, у тому числі і з німецькими пілотами, й незмінно вигравали завдяки відчутній різниці в класі гри. Ці матчі відбувалися здебільшого коректно, переможені й переможці фотографувалися на пам’ять. Четверо динамівців справді були розстріляні, – але значно пізніше, в останній період окупації, й це не мало жодного відношення до футболу. Втім, автор зовсім не закликає руйнувати пам’ятника на "Динамо" – загиблі були хорошими хлопцями і прекрасними футболістами і заслужили на вдячну пам’ять нащадків.

По війні футбол (разом із "кіном") став для мільйонів людей справжнім промінчиком світла серед суворих і невлаштованих буднів. Про атмосферу тих років дає уявлення гумореска Остапа Вишні "Удар! Іще удар!": "Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону. Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, хто болітиме за групу "А", за групу "Б", за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; на заводі – який цех; в інститутах, університетах, технікумах – який факультет.

Любить наш народ футбол, кріпко любить. Любить він і наших футболістів...

Шаленіють від футболу болільники, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!" [Вишня, с. 24].

Слова Остапа Вишні були перебільшенням.

Ю.Воинов, В.Турянчик, А.Бишовець, В.Мунтян та інші визначні майстри "Динамо" в різні роки були справжніми улюбленцями публіки, що за популярністю далеко перевершували і артистів, і "героїв космосу". Ще в половині 1970-х рp. (до настання доби неповнолітніх "фанатів") в Києві на сьогоднішньому Європейському майдані тусувалися люди, що переписували в блокноти результати матчів і склади команд усіх можливих чемпіонатів світу, могли переповісти долю будь-якої вітчизняної і зарубіжної "зірки" (як вони й примудрялися знати все те в умовах тодішньої інформаційної "закритості"!), й взагалі були поінформовані куди краще не тільки від київської "Спортивної газети", але й від московського тижневика "Футбол-Хоккей", передплату на який, у зв’язку з шаленим попитом, було суворо лімітовано.

Лише визначна перемога "Динамо" могла стати в ті роки Причиною масових стихійних заворушень – як от десятків тисяч запалених смолоскипів над стадіоном ім. Хрущова з

623

нагоди першого виграшу чемпіонату СРСР у 1961 році (тоді вперше чемпіоном стала немосковська команда), чи походу Хрещатиком з нагоди виграшу Суперкубка в 1975 році (кажуть, у юрмі лунали тоді й гасла на кшталт "Хай живе Україна, хай живе наш батько Петро Юхимович Шелест!").

Футбол, що став у ці роки без перебільшення "справою всенародною", зродив безліч літературних і фольклорних текстів. Є серед них справді непогані вірші (варто згадати "спортивні" цикли Ю.Щербака з його єдиної книжки поезій "Фрески і фотографії"). Є добра проза – наприклад, "Маленька футбольна команда" того ж автора – "ораторія для голосу й дитячого хору", присвячена пам’яті трагічно рано померлого київського поета Л.Кисельова. Нарешті, почала з’являтися й непогана футбольна мемуаристика – на кшталт спогадів популярного півзахисника "Динамо" 50-60-х pp. Ю.Войнова, – до речі, україномовних, попри російське походження автора. Пізніше вийшли й "спогади" О.Блохіна – але вже на "общепонятном языке".

Але явищами масової культури стали не вони, і навіть не "співомовки" укр. суч. гумористів во славу "Динамо" ("Тебе, "Динамо", скажем прямо: от неудач не оробей, и будешь снова ты, "Динамо" глаГОЛОМ жечь сердца людей!" – з футбольного календаря 1964 року; чи "Він з наймолодших у родині! Який ривок, який удар! Цей всюдисущий Володимир – усього поля володар!" – з календаря 1970 року про В.Мунтяна, кращого гравця СРСР попереднього сезону). Цим явищем стали в першу чергу масово розтиражовані "магнітофонною культурою" 60-х спортивні пісні В.Висоцького, написані з точки зору "простої людини" – спортсмена чи уболівальника – а відтак близькі й зрозумілі для мільйонів, а також футбольні частівки, що їх фанати скандували "натхненно, як "Іліаду"" (О.Гриценко). Особливо діставалося в них багаторічним суперникам "Динамо" – футболістам московського "Спартака". Адже всі знали – матчі москвичів обслуговують спеціальні арбітри, що призначать в разі потреби сумнівний пенальті в ворота киян і не зарахують, коли треба, чистий гол, забитий москвичам начебто з "офсайду".

Очевидно, такі ситуації могли зроджувати "націоналістичні" думки навіть у всевладного патрона "Динамо" В.Щербиць-кого, що не пропускав жодного домашнього матчу улюбленої команди, і тільки залізна партійна дисципліна не давала подібним думкам виявлятися у словах і вчинках. Але "фани" киян, особливо старшокласники й учні технікумів, такою дисципліною не відзначалися, й тому над Республіканським стадіоном

624

у Києві синьо-жовтий прапор утвердився ще на початку літа 1989 року, а вигуки: "бей, бей москалей!" прозвучали задовго до створення УНА-УНСО.

Із проголошенням незалежності України й організацією власного чемпіонату людей на стадіонах катастрофічно поменшало. Не сприяла посиленню інтересу до футболу й млява гра збірної України, що примудрилася була програти на своєму полі аж ніяк не сильній Литві – 0:2. До того ж, матчі вітчизняного чемпіонату втратили монополію у вітчизняному телеефірі. Дециметрові канали телебачення (серед них – спеціалізований канал "Євроспорт") пропонують багатий вибір спортивних видовищ, проти яких більшість матчів вітчизняної першості виглядають блідо. Не виправила становища радикально навіть поява в окремих українських клубах перших темношкірих "легіонерів" із Бразилії, Нігерії та Грузії – ця екзотика досить швидко приїлася.

Тому чи єдиним касовим видовищем українського професійного спорту лишалися на певний час численні "чемпіонати світу" з кікбоксингу, – шоу, що типологічно дивовижно повторюють змагання циркових борців початку століття. Викликана часом модернізація полягає хіба що в тому, що на зміну шляхетному двобоєві, де суперника дозволялося захоплювати лише вище пояса й заборонялося ставити йому підніжки, прийшов бій без правил, що часто має наслідком каліцтва, а то й загибель спортсменів (у березні 1998 року в київському Палаці спорту на очах чотирьохтисячної публіки було вбито американського кікбоксера). Можливо, саме ця "справжність крові" й приводить ще до залів пересиченого видовищами глядача.

Пережив кризу і масовий фізкультурний рух. Вартість найпростішого спорядження стала для багатьох недоступною. А крім "вічного" дворового футболу популярністю серед молоді початку дев’яностих користувалися в першу чергу секції боксу, боротьби чи східних единоборств, що давали змогу в майбутньому не лише захистити себе, але й отримати надійний кусень рекетирського хлібу.

Втім, результати виступів української дружини в Атланті показують, що підстав для надто негативних прогнозів так само немає. Сльози на очах Л.Підкопаєвої з Донецька – олімпійської чемпіонки з спортивної гімнастики – в мить, коли під музику національного гімну над трибунами підіймався синьо-жовтий прапор, потверджують, що спорт надалі посідатиме помітне місце в системі цінностей коли не всіх українців, то принаймні значної їх частини. Цілком у західному стилі серед представників нового "істеблішменту" стало модним очолювати певні

625

спортивні федерації: так, головним "футболістом" країни зробився прем’єр В.Пустовойтенко, головним "баскетболістом" – голова Ради національної безпеки В.Горбулін, головним "хокеїстом" – київський префект О.Омельченко.

А з поверненням із далеких арабських еміратів доволі обважнілого, але далі так само непомильного В.Лобановського вдалі виступи київського "Динамо" в Лізі чемпіонів стали знову заповнювати гігантську чашу київського стотисячника. Щоправда, замість мирних загалом походів святково вбраних людей із газетами-смолоскипами у далекі вже шістдесяті сьогоднішні підігріті горілкою і наркотиками підлітки-фанати мають за звичку після кожного виграного матчу покалічити не менше десятка трамвайних вагонів, цілком у стилі сумно-відомих англійських "фанів". Але в цьому, очевидно, ще одне свідчення нашої успішної інтеграції в Європу.

Література

1. Антонич Б.-І. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1989. – С. 454.

2. Бака М.М. Фізична культура і спорт. // У кн.: УРЕ. – Т. 11.

– Кн. 2. – К.: УРЕ, 1984. – С. 322-324.

3. Вишня О. Удар! Іще удар! // У кн.: О.Вишня. Твори в чотирьох томах. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 4. – С. 24-28.

4. Войнов Ю. На футбольних меридіанах. – К.: Молодь, 1962. – С. 262.

5. В.Высоцкий. Нерв: Стихи. – Йошкар-Ола: Марийское книжное издательство, 1990. – С. 240.

6. Жарський Е. Фізична культура. // У кн.: Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні.

– К.: НАН України, Ін-т української археографії, 1995. – С. 1161-1165.

7. Київ: Енциклопедичний довідник. / За редакцією Кудрицького А. – К.: УРЕ, 1981. – С. 736.

8. Пилат В. Бойовий гопак. – Л.: Галицька Січ, 1994. – С. 286.

9. Сєвєров П., Халемський Н. Останній поєдинок. – К.: Радянський письменник, 1958. – С. 280.

10. Смолич Ю. Я вибираю літературу. // У кн.: Юрій Смолич. Твори у восьми томах. – К.: Дніпро, 1986. – Т. 8. – С. 6. – С. 242.

626

11. Щербак Ю. Фрески і фотографії. Поезії. – К.: Молодь, 1984. – С. 120.

12. Щербак Ю. – Маленька футбольна команда. // У кн.: Щербак Ю. Знаки. – К.: Дніпро, 1984. – С. 564-590.

627