1. Короткий історичний огляд

Максим Стріха

Певним прообразом музейництва на теренах України можна вважати збирання церковних реліквій та мистецьких речей при храмах. Однак такі колекції неодноразово зазнавали пограбувань під час воєнних лихоліть. Зокрема, таким чином після пограбування Києва Андрієм Боголюбським (1169) відома

427

Богоматір Вишгородська стала Володимирською і є нині святинею російського народу.

Після монгольського погрому музейництво навіть у такому протовигляді пригасає аж до межі XVI-XVII століть, коли предмети старовини починають збирати відомі магнатські родини, на кшталт Вишневецьких та Острозьких. Друге його піднесення припадає на роки Гетьманщини, де при старшинських родинах (Полетик, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків, Лизогубів, Апостолів, Капністів тощо) стає ознакою доброго тону збирати предмети мистецтва й старовини. Особливо визначалася збірка Кирила Розумовського в його батуринському палаці. Однак музеями такі колекції назвати важко – бо для загального огляду вони не призначалися, а слугували виключно для задоволення родової пихи й цікавості. Цінні зібрання старовини й мистецтва було нагромаджено й при монастирях – особливо при Київській лаврі, Софійському та Михайлівському Золотоверхому, куди щедро фундували численні ктитори, серед них найщедріший – гетьман Іван Мазепа.

Першим музеєм у сучасному розумінні цього слова в Україні став Одеський історико-археологічний музей, заснований 1825 року при місцевому Товаристві історії і старожит-ностей [1]. Наступними постали Керченський музей античної старовини (1826) та музей при Київському університеті Св.Володимира (1834). Взагалі прикметною рисою України, що розвивалася в умовах бездержавності, була відсутність імпозантних державних зібрань на кшталт колекцій петербурзького Ермітажу. Натомість опіку музейництвом від початку перебрала на себе громадськість (приватні особи, учені, в тому числі й аматори, земства, навчальні заклади тощо). Чималу роль відіграли й церковно-археологічні товариства, які накопичили в своїх збірках велику кількість першорядних пам’яток.

До числа найвідоміших збирачів пам’яток старовини та творів мистецтва в минулому столітті в Україні належать митрополит Євгеній (Болховітінов), В.Антонович, М.Біляшівський, В.Хвойка, Б.Ханенко, М.Терещенко в Києві, В.Тарновський в Чернігові, Д.Яворницький у Катеринославі, Д.Багалій та М.Сумцов у Харкові, барон Ф.Штейнгель у Городку на Волині. При бажанні цей перелік можна продовжувати. Значна частина цих зібрань мала виразно український характер і слугувала пробудженню історичної пам’яті народу, відродженню його традицій (порівняймо в Нечуя-Левицького: "Нам ще треба б попіклуватися етнографією, вивченням народу, бо ми його й досі гаразд не знаємо. Треба б завести історичний музей"). Подекуди вдавалося одержати для українських по суті закладів

428

офіційну підтримку земств. Практично національним історичним музеєм став відкритий для загального огляду в кінці 1904 року Київський міський мистецько-промисловий музей (фундатор – пізніший академік ВУАН М.Біляшівський). Чернігівське губернське земство від 1898 року утримувало Музей української старовини на основі зібрань В.Тарновського. Коштом Полтавського земства 1906 року було відкрито Природничо-історичний музей у прегарному будинку, збудованому в стилі українського бароко за проектом В.Кричевського. При цьому музейний рух не обмежувався губерніяльними містами, а відбувався і в давніших повітових центрах (Конотоп, Глухів, Ніжин тощо). Народний музей сформувався на могилі Тараса Шевченка в Каневі.

Бурхливо проходила й розбудова музейництва у Галичині. Було складено зібрання Народного дому у Львові, Наукового товариства ім.Шевченка (заходами М.Грушевського, Хв.Вовка, І.Франка та В.Гнатюка). Стараннями митрополита Андрея Шептицького було засновано Церковний музей, від 1908 року перетворений на Національний музей у Львові.

При цьому значну кількість предметів української старовини й мистецтва було зосереджено в чужинецьких збірках – польських та російських (достатньо згадати т.зв. "Збруцького ідола", що експонується від половини минулого століття в Археологічному музеї в Кракові, чи золото скіфських курганів, вивезене в кінці минулого століття до колекцій Ермітажу).

Роками чи не найпотужнішого сплеску українського музейництва став час визвольних змагань та українізації. З численних націоналізованих приватних збірок (якщо їх вдавалося порятувати від фізичного нищення в огні пожежі чи від розкрадання) було засновано низку першорядних музеїв (напр., Музей мистецтв ВУАН, тепер Музей західного та східного мистецтва в Києві – на основі колекції Ханенків, Київську картинну галерею, тепер поділену між Національним художнім музеєм та Музеєм російського мистецтва в Києві – на основі колекції Терещенка, Всеукраїнський музейний городок у Лаврі – на основі численних збірок церковно-археологічних товарств та речей, реквізованих з храмів тощо). Творяться й суто нові музеї – наприклад, Всеукраїнський музей єврейської культури ім. Менделе Мойхер Сфорім в Одесі, Музей українських діячів науки мистецтва в Києві, Музей татарської старовини в Бахчисараї тощо.

Починається масовий рух краєзнавчих музеїв, що творяться чи не в кожному округовому центрі. Якщо спершу такі музеї зорієнтовані переважно на експонуванні місцевих старожит-

429

ностей, то від 1925 року разом зі сплеском масового краєзнавства їхньою метою стає відтворення інтегрального образу "малої батьківщини" – з її природою, традиціями, обрядами, історією. На кінець 1929 року в УСРР налічується вже 94 державнімузеї, фонд яких налічує 1.200.000 одиниць зберіганння, а число відвідувань перевищує 1 млн. осіб на рік.

Утім, це відродження тривало недовго. З початку 30-х років починаються погроми. Музеї, особливо ті, що мають виразно український характер, масово закриваються чи реорганізовуються. Так, збірки ліквідованого 1933 року Всеукраїнського музейного городка в Лаврі частково розпорошено, а на основі решти утворено Антирелігійний музей. Ряд безцінних пам’яток було фізично знищено (серед них – Золотоверхий Михайлівський собор у Києві), а твори мистецтв з них було почасти перевезено до Москви й Ленінграда, почасти продано [2]. Частину музейних збірок (напр., Київського музею архітектури) було просто викинуто на звалище. Велике число музейників було репресовано. Зацілілі установи перебудували свої експозиції, маючи на меті висвітлювати насамперед добу революції та соціалістичного будівництва. При цьому важила вже не стільки наявність автентичних предметів (у Київській та пізніше Львівській філіях Музею В.Леніна їх майже не було), скільки створення ритуальної атмосфери долучення до комуністичного "сакруму".

Чергових відчутних втрат зазнало українське музейництво в роки Другої світової війни. Низку колецій було вивезено до Німеччини – і згодом так і не розшукано або ж повернено до Росії, де ці предмети перебувають і досі. Під час воєнних дій повністю або частково загинули зібрання Чернігівського, Полтавського, Дніпропетровського музеїв, чимало першорядних пам’яток було знищено під час вибуху Успенського собору в Києві. Втрати могли б бути ще більшими, якби не самовідданість музейників, що і за більшовищької, і за німецької влади мали сміливість захищати експонати й споруди від знищення.

По війні велика хвиля "чисток" проходить музеями Західної України. Так, улітку 1952 року за наказом заступника директора якогось В. Любчика (згодом у 1957 році засудженого на 10 років за присвоєння цінних експонатів із музейної збірки) у колишньому Національному музеї у Львові нищаться унікальні твори українського мистецтва, авторів яких було зараховано до "неблагодійних" [3]. Загинули твори М.Бойчука, Я.Музики, О.Кульчицької, А.Манастирського, І.Труша, О.Архипенка. Жорстка цензура, трохи послаблюючись чи, нав-

430

паки, посилюючись, проіснувала в українських музеях аж до кінця 80-х pp. Проявом її стало існування т.зв. "спецфондів", доступ навіть фахівців до котрих було суворо обмежено. Так, скажімо, у вже згаданому Львівському музеї українського мистецтва "спецфонд" за наказом В.Любчика було утворено "з усякого роду націоналістичких творів (портретів січових стрільців, діячів уніатської церкви, невисокоякісних портретів австрійського двору), із творів художників, що втекли з гітлерівцями, художників, засуджених як буржуазних націоналістів, а також великої кількості формалістичних творів, свого часу закуплених музеєм від місцевих митців-формалістів". При цьому, як встановила комісія на чолі з Б.Возницьким наприкінці вісімдесятих, хоч якось "націоналістичні" твори становили не більше половини знищених. Решта складалася з безневинних пейзажів та натюрмортів, які, проте, здалися В.Любчикові "формалістичними". Зрозуміло, що саме "спецфонди" нищилися в першу чергу (з 1842 творів, що потрапили до львівського "спецфонду", вціліли лише 99).

Ще одним проявом упослідженого стану музеїв в УРСР було те, що жоден із них не мав статусу наукової установи. До працівників навіть таких всесвітньовідомих комплексів, як Софія Київська чи Києво-Печерська лавра, що найпершими на теренах України (й досі – останніми) були 1990 року внесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО, доводилися лише показники по кількості відвідувачів. Передбачалося, що науковою роботою з дослідження пам’яток музейники можуть займатися і в позаробочий час. (Натомість провідні музеї Росії, на кшталт Ермітажу, ще за СРСР мали статус наукових установ.)

Нарешті, коли впали ідеологічні загати, виявилося, що матеріальний стан музеїв просто не дозволяє їм належною мірою виконувати свої функції. Хоча відомо, що більшість з 10 млн. одиниць зберігання, наявних сьогодні у музейному фонді, – це почесні грамоти, медалі й сувеніри радянської доби, однак і справжні мистецькі шедеври припадають порохом у запасниках або руйнуються від води чи вологості у підвалах, бо їх нема де експонувати (в Києво-Печерському заповіднику експонується лише 2 відсотки колекції). Значно погіршило ситуацію, особливо у провінції, масове передання храмів, де раніше розміщувалися музейні колекції, церкві. Про дальшу долю експонатів при цьому здебільшого не дбали. Катастрофічно зросло число крадіжок з музеїв – в тому числі з людськими жертвами (пам’ятна трагедія 1992 року в Львівській картинній галереї, де серед білого дня було застрелено двох музейних працівників, що намагалися перешкодити грабіжникам). Гостро відчуваєть-

431

ся брак коштів на закупівлю музеями нових експонатів – і предмети давнини, і твори нового мистецтва дедалі частіше нелегально мігрують за кордон. І все ж таки музейна мережа не лише продовжує існувати, але й примудряється розбудовуватися.