8. Мова в незалежній Україні: утвердження чи "ірландизація"?

Розрахунок партійного керівництва виявився хибним. Постале в лютому 1989 року під егідою письменників Товариство української мови ім.Шевченка (перший голова – Д.Павличко) замість обмеженої культурницької праці відразу ж перетворилося на легальне прикриття для створюваного РУХу. Саме ТУМом було висунуто майже всіх демократичних кандидатів, що пройшли на виборах у березні 1990 року.

Суверенізація УРСР, а згодом проголошення незалежності України дещо притлумили увагу до мовного питання. З огляду на реальну наявність в державі лише 44 відсотків україномовних [Арель, с. 93] – схід і південь вдалося русифікувати майже тотально (див.: Регіони й меншини) – більшість реалістично налаштованих урядовців і депутатів не стали наполягати на суворому дотриманні термінів українізації, передбачених законом про мови. Більше того, хоча формально російська мова далі зберігала лише статус мови національної меншини, де-факто вона лишалася офіційною в загальнонаціональному масштабі (нею друкуються й далі всі закони й постанови, нею парально з українською робляться записи в нових паспортах тощо).

Зрозуміло, що такий стан не міг не викликати невдоволення націонал-радикалів, які постійно скаржаться на зниження питомої україномовних періодичних видань (див.: Газети), на низькі темпи українізації середньої та вищої школи (лише на четвертому році незалежності число учнів в українських школах трохи перевищило половину від їхньої загальної кількості), на російськомовність близько третини депутатів Верховної Ради й багатьох урядовців. Не влаштувала їх і нова компромісна редакція правопису від 1990 року (частково поновивши в правах літеру "ґ", вона лишила "флот" замість "фльота" й "солі" замість "соли"). Відтак у правописі настав цілковитий безлад – кожна редакція обирає його на власний розсуд, залежно від власних уявлень про патріотизм і здоровий глузд.

Водночас навіть скромні заходи з українізації, проведені Міносвіти в 1992-94 роках (зводилися реально до запровадження обов’язкового іспиту з української мови в вузах та до переведення курсу російської літератури в українських школах у курс літератури світової), викликали спротив у проросійських

420

політичних угрупованнях (Громадянський конгрес України, Партія слов’янської єдності, Міжрегіональний блок реформ, Компартія і Соцпартія, до яких згодом приєдналися утворені в переддень виборів 1998 року блок СЛОн та партія "Союз", Партія регіонального відродження тощо). Всі вони виступили з вимогами законодавчого закріплення двомовності (в радикальному варіанті – з двома державними мовами або в трохи пом’якшеному: українська – державна мова, а російська – офіційна, хоча чіткої різниці між державною та офіційною ніхто при цьому не проводив).

Саме під цими гаслами й переміг у липні 1994 року голосами переважно проросійськи орієнтованих виборців сходу й півдня Л.Кучма. Але, хоча в інавгураційній промові він чітко обіцяв дотриматися передвиборчих обіцянок і надати російській мові статусу офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву національно зорієнтованих сил це гасло скоро було знято. Натомість ст. 10 нової Конституції України, ухваленої 28 червня 1996 року, закріплено статус української як єдиної державної мови; вільний розвиток і використання російської гарантується в ряді інших мов національних меншин.

Наскільки ж реально змінився статус української мови за роки незалежності? Попри те що великі міста центру, сходу й півдня не стали (й, очевидно, ще не скоро стануть) україномовними, зрушень на краще не можна не визнати. По-перше, українська мова вперше стала мовою урядового й ділового істеблішменту (хоча йдеться сьогодні ще радше про публічні "ритуальні" моменти, а не про спілкування "за лаштунками"). По-друге, українська мова знову повернулася в професійну діяльність: науковців (нею треба писати автореферати дисертацій і звіти, а відтак вона дедалі частіше звучить і на семінарах); військових (нею перекладено, хоча й з багатьма "кальками", статути й подаються команди); виробничників (нею знову стали писати, хоча й не скрізь, різні технічні інструкції); медиків (на рівні звітності) тощо.

Звісно, все це розширення сфери вжитку мови потребувало й належного словникового забезпечення. На жаль, на відміну від 20-х років ця робота відбувається значно менш систематично, з гіршим науковим обґрунтуванням. Передруковано велику кількість старих словників – своїх і "діяспорних" – але без жодного редакційного опрацювання. Видано декілька нових фундаментальних лексикографічних праць – як академічних, так і підготовлених окремими ентузіастами (серед останніх вирізняється фундаментальний "Словник фізичної лексики українсько-російсько-німецько-англійський" на 30 тисяч термі-

421

нів за редакцією В.Шендеровського та В.Козирського). Є й анекдотичні випадки – на кшталт "ультрапатріотичного" Російсько-українського медичного словника на 7000 слів, рекомендованого президентом Всеукраїнського лікарського товариства проф. Л.Пирогом. Його автори за будь-яку ціну вирішили відірватися від латинської бази й наблизитися до народної – й через те як перші відповідники до "акушера" пропонують "пологознавець, бабич", до "амеби" – "повзунка", до "анабіоза" – "відживлення", до "аналізу" – "розклад" тощо. На жаль, цей словник може спричинитися не тільки до анекдот у дусі двадцятих років, а й до поважної плутанини в лікарів, які надумають ним користатися. (А завдяки заповзятливості упорядників словник цей вийшов на 1993 рік уже чотирма виданнями!)

Доба поставила й нові проблеми, яких не існувало в двадцятих – українські стандарти на комп’ютерні коди та загальноприйняті правила транслітерації українських власних назв латинкою. На жаль, тут також існує плутанина. Комп’ютерні файли щоразу доводиться перекодовувати, а "патріоти" досі сперечаються, писати латинкою "Kyiv" чи "Kyjiv"? (На той час як більшість світу на ці суперечки не зважає і далі пише "Kiev")

Хоча число виданих українською мовою творів красного письменства зменшилося (на жаль, не лише за рахунок усілякої "секретарської літератури", колись щедро продукованої керівниками Спілки письменників, а й за рахунок загибелі справді добрих оригінальних та перекладацьких серій видавництва "Дніпро" (див.: Книжка), з’явилися натомість українські переклади різноманітної фахової (економічної, правничої, філософської тощо) літератури, що їх раніше не було зовсім.

Нарешті, без перебільшення колосальний прорив зробила українська мова в шоу-бізнесі й на телебаченні.

За іронією долі, ці процеси відбувалися значною мірою всупереч традиційним оборонцям мови – українським письменникам, яким завше було притаманне вельми насторожене ставлення до новин західної музичної моди й масової культури. Не лише всілякі сатирики вергали громи на модні шлягери ("ох, якби за те "Бе саме" та й набить йому те саме"), а й чесний серйозний поет С.Тельнюк у вірші "Забувайте українську мову" (1960), що довгий час анонімно розходився в списках, писав:

422

Та й туди (на село. – М.С.) культура пре побідно

– і старе зникає полохливо.

І "Кобзар" нікому не потрібний,

Лиш потрібні "роки" й детективи.

(Найдорожчий скарб, с. 234).

Очевидно, партійні керівники на кшталт В.Маланчука краще розуміли потенційну вагу україномовної естради – бо її було особливо ретельно розгромлено 1973 року разом з іншим конкурентоспроможним україномовним явищем – художнім перекладом (тобто знищено було саме україномовні версії "потрібних народу "років" та детективів", на які нарікав С.Тельнюк). І відродження цієї естради наприкінці вісімдесятих, особливо після першої чернівецької "Червоної рути" 1989 року, вперше наблизило українську мову до міських тінейджерів (див. також: Естрада), яким раніше вона здавалася безнадійно старожитною (а гіршого недоліку для такого віку не існує).

До не менш численної категорії домогосподарок українську мову донесли телевізійні "мильні опери" (див. відповідне гасло). Як показали дослідження, в години трансляції студією "1+1" серіалу про Анжеліку на канал УТ-1 перемкнуло приймачі до 40 відсотків телеглядачів – показник майже безпрецедентний. До того ж україномовну "Династію" дивляться не лише в Києві, а й у Харкові чи на Донбасі – і це знімає психологічний бар’єр принаймні для пасивного сприйняття мови.

Виникає принагідне запитання: наскільки масовими стали друковані тексти українських письменників, присвячені рідній мові? Адже було написано чимало цілком пристойної есеїстики й поезії на мовні теми. Наприкінці вісімдесятих початку дев’яностих їх було зібрано в низку антологій (уже згадуваний "Найдорожчий скарб", "Мово рідна, слово рідне" тощо).

Публіцистику тут представлено і есеями І.Дзюби "Бо то не просто мова, звуки", які протягом 1987-89 pp. друкувалися в київській "Вечірці" і мали немалий читацький розголос, і гранично гострою як на той час передсмертною статтею Б.Харчука "Слово і народ" (кінець 1987 p.; вперше надруковано: Прапор, 1988, ч. 10, с. 147-163), де замість реверансів у бік "ленінської національної політики" питання відверто зміщується в політичний бік: "Чи може бути суверенна держава без державної мови?" [Мово рідна..., с. 168].

Поезії на теми мови взагалі існувало надзвичайно багато. Деякі вірші – "Рідна мова" ("Як гул століть...") та "Мова" ("Як

423

парость виноградної лози...") М.Рильського; чи "Мова" ("Ой, яка чудова українська мова!") О.Підсухи – потрапили до шкільних читанок, і їх, принаймні в теорії, знали всі. Деякі тексти (вже згадуваний вірш "Забувайте українську мову" С.Тельнюка чи "Ти зрікся мови рідної" Д.Павличка) ходили в шістдесяті-сімдесяті роки в списках, а з кінця вісімдесятих широко виконувалися на офіційних "Святах рідної мови" (перше відбулося на Житомирщині в травні 1989 р.) та передруковувалися в багатьох антологіях, хрестоматіях, збірниках. З уривків таких текстів складали сценарії тематичних вечорів, на яких таврували тих, хто забув рідне слово (напр. [Житник, 1990]). Віддали данину мовній тематиці і молодші – наприклад, І.Малкович з його "Напучуванням сільського вчителя" та О.Ірванець із зовсім не іронічною, а радше трагічною "Піснею австралійського аборигена" [Найдорожчий скарб, с. 364, 367].

Звісно, інвективи Д.Павличка навряд чи доходили до тих, хто реально "зрікся мови рідної". Зате вони зміцнювали моральний дух тих, хто зрікатися цієї мови не думав. А таких теж було чимало – адже саме вони – міські й сільські інтеліґенти – забезпечували той рекордний тираж, що мали наприкінці вісімдесятих "Літературна Україна" (250 тисяч прим.) чи львівський "Жовтень-Дзвін" (майже 200 тисяч прим.). Відтак ці тексти, без огляду на реальну художню вартість (патріотам часто пот-рібніші були римовані гасла, а не поезія) ставали потужним чинником україномовного сектора популярної культури.

Перелічені вище чинники призвели до радикальної зміни психологічної настанови багатьох громадян щодо української мови. Якщо якихось десять років тому типовою реакцією київських обивателів на українську розмову інтеліґентного батька з дитиною було від презирливого "с віду культурний, а руского язика нє знаєт", до осудливо-співчутливого "зачем калєчітє жізнь рєбьонку?", то сьогодні сторонній співрозмовник часто якщо й не перейде сам на українську, то винувато вибачиться: "как у вас красіво виходіт! жалко, я так нє умею, хоть сам украінец".

Незаперечним доказом зміни цієї настанови є бодай те, що десять років тому лише 20 відсотків батьків-киян ("письменники" = національно заангажована інтеліґенція та "двірники" = простолюд із передмість) віддавали дітей до українських шкіл, а сьогодні без жодного адміністративного примусу цей відсоток збільшився до 97! А в Рівному, де 1987 року існувало 9 російських шкіл на 15 українських, у 1996 році не вдалося набрати жодного повноцінного російського класу (прибулий у місто російський консул з прикрістю констатував, що батьки

424

майже всіх 13 дітей, які хотіли б навчатися по-російському, – "особи кавказької національності").

Безумовно, ситуація на сході й півдні України лишається принципово іншою, а щодо Криму необхідно робити ще більшу поправку. І все ж розмови про "ірландизацію" України, що їх ведуть "націонал-патріоти", твердячи, що останнім часом ситуація з мовою чи не погіршилася, навряд чи є вмотивованими. Зауважимо, що саме собою явище "ірландизації" не є ані позитивним, ані негативним, – розмовляючи по-англійському, ірландці є затятими патріотами свого маленького острова і щиро жалкують за тим, що їм не вдається вивести з музейного стану свою кельтську говірку. Але стадію, за якою українську могла б спіткати доля ірландської, ми, напевно, таки проминули. Що саме по собі так само аж ніяк не є запорукою успішного просування України до "психольогічної Европи", куди її кликав "м"ятежний" Микола Хвильовий.

Література

1. Арель Домінік. Спокуса "націоналізації" української держави. // Сучасність. – 1995. – Ч. 12. – С. 84-107.

2. Врублевский Виталий. Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993. – С. 256.

3. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. – К: Л, 1913 – С. 524.

4. Гунчак Тарас, Сольчаник Роман (упорядники). Українська суспільно-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали. – Сучасність, 1983. – Т. І. – С. 512; Т. ІІ. – С. 430; Т. ІІІ. – С. 384.

5. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. – Сучасність, 1968. – С. 264.

6. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К.: 1994. – С. 400.

7. Житник Анатолій. Квітни барвінково, моя чарівна мово! / Сценарій тематичного вечора. Репертуарно-редакційна колегія Мінкультури УРСР. – К.: 1990. – С. 24.

8. Куліш Микола. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – С. 878.

9. Ленин В.И. О национальном вопросе и национальной политике. – Москва: Политиздат, 1989. – С. 560.

425

10. Мово рідна, слово рідне!.. Вірші, поеми, статті. / Редактор-упорядник Ірина Бойко. – К.: Веселка, 1989. – С. 288.

11. Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову: Поезії, вислови. / Упорядник В.Лучук. – К.: Радянський письменник, 1990. – С. 392.

12. Огієнко Іван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. – К.: 1918. – С. 272. (репринтне видання: К.: Абрис, 1991).

13. Російсько-український медичний словник. / Упорядники О.Мусій та ін. – Умань: 1993. – С. 114.

14. Словарь української мови. Зібрала редакція журнала "Кіевская Старина". / Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко. – К.: 1907-1909. – ТТ. І – IV. (Численні репринтні перевидання).

15. Словник української мови. / Редакційна колегія (голова – І.Білодід). – К.: Наукова думка, 1970-1980. – ТТ. І – XI.

16. Старченко Наталія. До питання про волинський регіоналізм другої половини XVI ст. // У кн.: Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали IX наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 року. / Науковий збірник. – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 120-122.

17. Чикаленко Євген. Спогади. 1861 – 1907. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1955. – С. 504.

18. Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Сучасність, 1987. – С. 296.

19. Шерех Юрій. Нарис сучасної української літературної мови. Мюнхен: Молоде життя, 1951. – С. 406.

20. New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language. – Danbury: Lexicon Publications, 1993. – 1149 p., 67 t.

426

...Тут із епохи кам’яної

Нам свідчить кожний камінець

Про силу праці запальної,

Що мав в житті народ-борець.

Тут є свідоцтва влади й слави

І сили волі без кінця

– Не раб ледачий і лукавий

Створив культуру з кремінця!

Так не сумуй же в храмі Клії,

Іди працюй, іди гори,

І всі бажання, всі надії

В нове життя перетвори!

Г .Чупринка. Museum, "Січ", кн. 1, 1919