7. Від "гармонійної двомовності" до державної мови

Після появи праці І.Дзюби протягом більш як двадцяти років можливості легального обстоювання прав української мови не існувало. Заяви дисидентів, навіть тиражовані на Заході, все ж таки не були набутком широких верств громадян УРСР – навіть "неблагонадійні" поза Галичиною переважно слухали не українську, а російську "Свободу". Через те другий сплеск виступів в обороні мови припадає вже на час горбачовської перебудови, коли стан національної культури здавався особливо загроженим на тлі чорнобильської катастрофи.

Вперше критика влади прилюдно пролунала на уже згадуваному IX з’їзді письменників (червень 1986). Мовне питання порушувалося у вступному слові О.Гончара та в надривно-емоційній промові Драча (її тодішня "Літературна Україна" вмістити не наважилася). А першим публічним виступом на захист мови в пресі, що буквально сколихнув вузькі кола заангажованої громадськості, стала стаття С.Плачинди "А мова – як море..." (Літ. Україна, 5 березня 1987 року).

Політичні вимоги цієї статті були, як на наш сьогоднішній погляд, ультрапоміркованими – поновити в правах "репресовану" літеру "ґ" і узаконити дві державні мови в кожній союзній республіці (три – в кожній автономній). Все це було пересипано запевненнями в безумовній лояльності до радянського ладу й Комуністичної партії та сумнівною патетикою на кшталт "Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої. І я, вірний і вічний юнга твій..." А проте сама можливість говорити про державність мови (нехай – разом з російською) в пресі здалася настільки приголомшливою, що статтю передавали з рук у руки, переписували й обговорювали скрізь, де збереглися бодай двійко "патріотів".

Аргументація необхідності відродження мови загалом повторювала методологію праці І.Дзюби. Академік В.Русанівський обстоював необхідність розвитку мови як "багатофункціонального знаряддя розвитку науки, культури, комуністичної освіти

418

широких трудових мас" і відзначав, що "з поваги до мови, до культурних цінностей свого й інших народів починається по-справжньому дійове інтернаціональне, тобто міжнаціональне виховання" (Мовознавство, 1987, ч. 5, с. 5). Інший маститий академік, Л.Новиченко, стверджував: "Я не можу думати про рідну мову, не думаючи водночас про те, що вона поділяє, неминуче повинна поділяти частину своїх практичних функцій з російською... і я не можу думати, говорити про братерство наших мов, не відгукуючись на життєві потреби і болі своєї рідної мови, без якої було б неповним це велике братерство" (Українська мова і література в школі, 1987, ч. 6, с. 7). В унісон сивочолим метрам прогресивний молодий критик писав: "А головне – маємо геніальне ленінське вчення про складну, вічно змінну діалектику національного й інтернаціонального, на основі якої тільки й можливий розквіт кожної нації, їхнє взаємне зближення"(М.Рябчук. Ходіння на руках чи перебудова... без перебудови. – Літ. Україна, 1987, 26 березня, с. 3).

Утім, розширення меж дозволеного було настільки стрімким, що вже з відстані року багато авторів з охотою відмовилися б від своїх попередніх текстів. І якщо ще в 1987 році українську мову обороняли з позицій "реальної двомовності" (маючи на увазі поставити її на суспільний щабель, бодай наближений до російської), то в 1989 році топтатися по кістках академіка Білодіда стало вже ознакою доброго тону. І для І.Дзюби дати до друку в "Вітчизні" свою чвертьвікової давності працю в січні 1990 року було, очевидно, актом теж немалої політичної мужності (хоча в передмові він і зазначав, що "сьогодні дещо написав би інакше, збагатив би аргументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів, хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства аргумент" – (Вітчизна, 1990, ч. 5, с. 96). І якщо проведення більшовицької українізації 20-х стало для української мови першим щасливим шансом у цьому столітті (жодна демократична влада не досягла б ліберальними методами таких успіхів протягом такого короткого проміжку часу), то другим щасливим шансом стало те, що 1989 року партійна верхівка республіки вирішила піти назустріч культурницьким домаганням національно зорієнтованої інтеліґенції щодо державності мови, намагаючись відвернути її від обстоювання радикальніших політичних гасел. Як наслідок шляхом залізного тиску з боку Першого секретаря ЦК КПУ В.Івашка та голови Президії Верховної Ради УРСР В.Шевченко ще безальтернативно призначені за партійним списком депутати майже одноголосно ухвалили Закон Української РСР про мови та

419

поправку до Конституції, що проголошувала українську мову – єдиною державною в республіці.