6. Від українізації до "інтернаціоналізму чи русифікації"

Першим сигналом став процес у справі Спілки визволення України, у складі якої ДПУ сформувало й цілу "мовознавчу" секцію. Підсудні на чолі з академіком С.Єфремовим були заслані, а розпочаті ними словникові проекти згорнули, не довівши до завершення. А коли Сталін 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б) проголосив, що головною небезпекою на сучасному етапі є вже не "великоруський шовінізм", а "місцевий націо-налізм", долю українізації було вирішено.

Формально не було жодного акту, який припинив би українізацію. Про її необхідність говорилося і за часів Павла Пости-шева (фактичний диктатор на Україні в 1933 – 1937 роках) у резолюції XII з’їзду КП(б)У в січні 1934 року, і після зняття Постишева в резолюції XIII з’їзду КП(б)У (травень 1937 року). Але то була вже данина старій фразеології. Реально всі акції на розширення вжитку української мови було згорнуто, а провідних літераторів, митців, науковців, – словом, усіх, хто складав стрижень явища "розстріляного відродження", було репресовано. Школи, періодичні видання, театри, особливо на сході й півдні, знову ставали російськомовними.

Паралельно проходили акції з метою наближення української мови до російської. Під редакцією А.Хвилі й Н.Кагановича

412

в рекордно стислі строки було здійснено нову редакцію правопису. В нього було внесено загалом 126 поправок: цілком усунено літеру "ґ", замінено закінчення іменників жіночого роду з кінцевою приголосною в родовому відмінку з – и на – і (радості, солі), правопис слів іншомовного походження приведено в відповідність до російського. Втім, і автори нового правопису так само загинули 1937-38 року.

Розгромові було піддано Всеукраїнську Академію наук (перейменовану на АН УРСР). З обігу було вилучено як "шкідницькі" практично всі дотеперішні словники. З нових ретельно вилучалися форми, відмінні від російської (наприклад, відповідником до рос. "двор" давався лише укр. "двір", а подвір’я, обійстя – вилучалися). Навіть такі українські слова, як "керувати", "найвищий", "наймит", "крамар" у спеціальній статті в "Правді" від 4 жовтня 1937 року оголошувалися "націоналістичними", а відмінювання слів "бюро" й "депо" – "найгрубішою вульгаризацією". Як наслідок, словник, де містилися вказані слова, було вилучено, а його упорядників – репресовано [Шевельов, с. 199].

Атмосфера нагінок на мову дещо послабла з вересня 1939 року – із приєднанням до УРСР Галичини й Волині. Повернено було раніше відібраний статус кільком старшим академікам-галичанам, членам НТШ (хоча саме НТШ на початку 1940 року було зліквідовано). Того ж 1940 року влаштували урочистий ювілей видобутому з небуття академікові А.Кримському. Вищі партійні діячі УРСР знову заговорили по-українському (принаймні відвідуючи Львів). Більше того, в травні 1940 року перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов у звіті на XV з’їзді ВКП(б) уперше говорив про великий український народ, воз’єднаний в єдиній українській радянській державі.

Певну полегшу зацілілим митцям принесла, хоч як це може здаватися парадоксальним, Друга світова війна. Намагаючись викликати хвилю патріотизму серед народу, влада суттєво послабила цензурні обмеження й усіляко експлуатувала події вітчизняної історії. У ці роки М.Рильський, М.Бажан, О.Довженко та ін. створили речі, які далеко виходили за кон’юнктурницькі вимоги моменту. При цьому поети дістали змогу широко користуватися словами, занесеними раніше до "проскрипційних списків". Більше того, наприкінець війни було затверджено поправки до Конституцій СРСР та УРСР, які дозволили республіці набути формальних ознак суверенності (власні наркомати оборони й закордонних справ, окреме представництво в ООН тощо).

413

По війні потреба в цій пропаганді швидко відпала. Знову було розгорнуто масштабні кампанії проти "націоналістичних збочень М.Рильського, І.Сенченка та Ю.Яновського", трошки згодом – жорстоко цьковано "безрідних космополітів" (у т.ч. українських поетів єврейського походження Л.Первомайського та С.Голованівського). У республіки було забрано навіть іграшковий наркомат оборони, а на пропозиції деяких держав установити прямі дипломатичні зв’язки з УРСР радянська сторона просто не відреагувала. Та все ж повернутися до тотального жахіття тридцятих режимові вже не вдалося.

Протягом майже всього повоєнного періоду сфера функціонування української мови послідовно звужувалася. Особливого удару їй завдали дві цілком демократичні акції влади. Перша – це скасування фактично кріпацького стану селян-колгоспників (вперше одержавши паспорти, вони могли рушити на заробітки до міста, чим і користалися масово, віддаючи перевагу будь-якій некваліфікованій, але все ж оплачуваній, праці перед злиденними "трудоднями"). Потрапивши до міста, ці вчорашні селяни за будь-яку ціну намагалися "зішкребти" з себе головну ознаку селюцтва – українську мову.

Друга причина – ухвалення шкільного законодавства 1959 року, яке дозволяло батькам самим обирати мову навчання своїх дітей. Зрозуміло, що за умов ультрацентралізованої держави, де будь-яке кар’єрне просування означало необхідність вільного володіння російською мовою (а українська, як і всі інші мови, для такого просування була непотрібною), вибір батьків переважно схилявся на користь російської. Як наслідок, питома вага дітей, що навчалися в школах українською мовою, впала з 68,7% у 1960-61 навчальному році до 57,8% у 1976-77 і до 47,4 % у 1988-89 роках [Врублевський, с. 129; Арель, с. 98]. Причому й ті несповна половина українських учнів припадали переважно на села, райцентри та обласні міста Галичини. Навіть у Хмельницькому, де українці складали на 1988 рік 94% населення, українською мовою навчалися менше третини учнів. А в Чернігові, Сумах, Донецьку, Луганську, Сімферополі, Миколаєві, Запоріжжі українські школи були відсутні зовсім. При цьому в російських школах українська мова практично не була обов’язковим предметом – від неї можна було легко звільнитися за заявою батьків. Оскільки ж мотивації до її вивчення майже не існувало – ані з практичного, ані з естетичного погляду (бо ж курс мови й літератури був наскрізь ідеологізований і абсолютно нецікавий порівняно з аналогічним російським) – то правом звільнення користувалися масово.

414

Ситуація з вищою освітою була ще складнішою – окремі україномовні курси поза гуманітарними факультетами на половину вісімдесятих років зберігалися лише в чотирьох університетах з десяти (в Києві, Львові, Ужгороді й Чернівцях). Вузи ж технічного профілю було русифіковано стовідсотково. Водночас було переведено на російську мову видання практично всі природничо-наукові часописи АН УРСР, майже припинилося видання наукових монографій українською мовою (поза філологічними й почасти історичними дисциплінами).

Українська мова почала поволі вимиватися і з царини культури. Протягом шістдесятих – сімдесятих двомовними, а згодом – фактично російськомовними стали майже всі обласні музично-драматичні театри сходу й півдня України. Було русифіковано оперу й оперету. Припинилося дублювання українською мовою художніх фільмів. Власні ж фільми студії ім. Довженка й Одеської кіностудії так само випускалися російською мовою (хоча інколи й друкувалася обмежена кількість україномовних копій, проте вони майже не потрапляли в прокат).

Зрозуміло, що в царинах, які безпосередньо контролювалися союзними міністерствами (управління, статистична звітність, оборона, транспорт, зв’язок, практично вся промисловість, охорона здоров’я тощо), українська мова вживатися не могла за означенням. Як наслідок, влучний жарт, що окреслював українську мову як "мову двірників і письменників", коли й не був слушний на всі сто відсотків, то принаймні дуже наближався до істини.

Не можна сказати, що всі ці акції робилися за вимогою влади. За часів прихильного до української мови першого секретаря КПУ П.Шелеста досить одіозний секретар з ідеології А.Скаба влаштовував нагінку керівникам Львівської опери, що наважилися поставити "Євгенія Онєгіна" російською мовою. Та і його наступник В.Щербицький, що з його приходом до влади почалося "закручування гайок" у національному питанні, не був, очевидно, патентованим україножером. Як згадує помічник Щербицького В.Врублевський, "віддавав В.В. перевагу Українській та російській класиці. Любив Тараса Шевченка. В Домі в його батьків зберігалося дореволюційне видання "Кобзаря" з чудовими ілюстраціями. Пам’ять у В.В. була виняткова, й уже в літньому віці він міг читати напам’ять цілі уривки. Особливо часто цитував "Заповіт", "Думи" [Врублевський, с. 66]. І там, де не йшлося про виконання прямої вказівки з Москви, навіть Щербицький, бувало, стримував якісь місцеві ініціативи, скеровані на звуження вжитку української мови.

415

Так, на засіданні Політбюро ЦК КПУ від 22 травня 1973 року він рішуче відхилив ініціативу сумнозвісного В.Маланчука (головного на той час "борця" з "українським національзмом") щодо припинення відверто економічно нерентабельного українського випуску газети "Кримська правда" [там само, с. 131].

Проте, коли йшлося про питання вагоміші (як от про катастрофічне падіння числа учнів в українських школах), Щербицький втрутитися не наважувався, бо слід було б зазіхнути на освячений з Москви принцип "добровільності вибору мови". Психологічну мотивацію його дій (чи бездіяльності) так само розкриває колишній помічник: "припускаю, що Щербицький (а в душі він усе ж таки лишався технократом) не розумів до кінця всієї небезпеки "повзучої русифікації". Але не виключено, що він міркував і трохи по-інакшому: ну, гаразд, втрутиться він у бійку з цими великодержавними проявами. Відразу підніметься галас – наших б’ють! Кінець кінцем, фінал відомий: знімуть з роботи, прийде новий керівник – ще більший "інтернаціоналіст", який почне діяти за принципом: коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають руки" [там само, с. 131].

З іменем іншого одіозного в очах сьогоднішніх ревнителів "рідної мови" діяча – академіка-мовознавця І.Білодіда пов’язана не лише концепція "двох рідних мов" (про неї – згодом), а й безпрецедентна конференція з питань культури української мови 11-15 лютого 1963 року, на якій вперше було порушено на офіційному рівні питання про необхідність нової "українізації" (див.: Гунчак, III, с. 175-186), а також видання найповнішого на сьогодні лексикографічного зведення – академічного Словника української мови в одинадцяти томах, що вийшов у 1970-1980 роках і охопив 134 тисячі реєстрових слів. Ще раніше, на межі п’ятдесятих і шістдесятих років, було випущено й низку термінологічних словників з різних розділів природничих і технічних наук.

Тому слова Олеся Гончара на IX з’їзді письменників України: "українська літературна мова, це варто підкреслити, саме в умовах соціалізму досягла найвищого рівня розвитку, постала в усьому блиску лінгвістичної культури..." – не були результатом лишень ідеологічного силування. Проблема полягала в іншому – хоч як далі посилався Олесь Гончар на "справжню гуманістичну сутність ленінського вчення", полемізуючи з тими, хто "зневажає мову свого народу" (Літературна Україна, 12 червня 1986, с. 2), тут він, напевно, лукавив і сам перед собою. За умов надцентралізованої держави ця мова

416

справді була не лише "неперспективною", а й небезпечною для охоронців державної єдності ядерного монстра.

Втім, іншого способу оборонити на теоретичному рівні потрібність мови, на зайвість якої всім щодня вказувала повсякденна практика, можна було лишень суто схоластично – опираючись на ленінські цитати, де Володимир Ілліч, виходячи з потреб моменту, обстоював те, що "интернационализм со стороны угнетающей или так называемой "великой" нации (хотя великой только своими насилиями, великой только так, как велик держиморда) должен состоять не только в соблюдении формального равенства наций, но и в таком неравенстве, которое возмещало бы со стороны нации угнетающей, нации большой, то неравенство, которое складывается в жизни фактически" [Ленін, с. 530].

Вінцем подібного "марксистського" обстоювання мови стала створена 1965 року монографія Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація." Вона була написана за всіма правилами тодішньої партійної схоластики – з численними цитатами з "вождів", резолюцій з’їздів та пленумів, посиланнями на "революційних демократів" та інших "прогресивних" на той час діячів, відкритий радянський статистичний матеріал. Більше того – документ писався як звернення до вищих діячів партії – і не був позбавлений навіть певної політичної кон’юнктури – в "цілковитій ревізії ленінської національної політики" звинувачувався не тільки Сталін, а й усунений незадовго до того Хрущов [Дзюба, с. 28]. І водночас із того всього виринала моторошна картина повільної, але неминучої загибелі не лише української мови, а й усієї української нації.

Книжку оцінили. Як визнав той самий В.Врублевський, "вона була написана на переконливому теоретичному та фактологічному матеріалі. На рівні солідної докторської дисертації (хоча навіть формальної кандидатської І.Дзюбі захистити так і не дали; він став академіком, не маючи номінального вченого ступеня. – М.С.). Переконаний, ця книжка багатьох примусила замислитися. Але на вихід книжки слід було реагувати: за цим стежила Москва. І за вказівкою Шелеста створили робочу групу, плодом зусиль якої став опус "Що і як відстоює І.Дзюба", виданий під псевдонімом Богдан Стенчук" [Врублевський, с. 128].

Як зазначав сам автор у передмові до першої публікації книжки в Україні [Вітчизна, 1990, ч. 5-8], він "ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а для ширшої громадськості, – тому й не заперечував

417

проти поширення її самвидавом". Самвидавивські ж списки доповнило ще й закордонне видання "Сучасності" (1968), а згодом – переклади кількома іноземними мовами. Наслідком стала поява вже згадуваної непристойної брошури "Богдана Стенчука" (1969), – а далі й півторарічне ув’язнення автора. Ув’язнено було й чимало людей, які читали рукопис Дзюби, переказували його зміст або й просто не донесли про його зберігання й поширення іншими.