Контекст текст творець…………………...Аудиторія

медіум

Та коли ми починаємо аналізувати за такою чи більш осучасненою схемою (що включає такі поняття, як "джерело інформації", "автор послання", "шумові перешкоди", "адресат послання" та "реальний отримувач послання" [див., напр., O’Sullivan, Hartley е.а., р.51]) конкретне явище в українській культурі, – то одразу стикаємося з низкою запитань: що є критеріями приналежності певного явища до системи української культури – україномовний текст? Українська аудиторія? Творець-українець? Існування в українському суспільно-культурному контексті? Наявність усіх цих ознак чи лише деяких з них? Таких питань безліч, але безліч і фактів, явищ живого буття нашої культури, які треба збирати, вивчати, робити висновки.

Мета цієї книжки – не в тому, щоб дати вичерпні й "єдино правильні" відповіді на всі згадані питання чи чітко провести межі між "питомо українським" та "неукраїнським" у нашому культурному житті, і не в тому, щоб виставляти високі або низькі оцінки тим чи іншим його явищам.

Ми бачили своє завдання в тому, аби поставитись до популярної (в тому числі й масової) культури всерйоз, розкрити її роль як важливого складника сучасної національної культури, як чинника формування української ідентичності – не лише етнічної, а ширшої – національної, "обрамленої" не лише істо-

21

ричною й культурною традицією, а й живою сучасною культурою України, всім способом життя її суспільства.

Усвідомлюючи надзвичайну складність проблеми всебічного аналізу сучасної української культури як цілісної, саморегульованої системи, автори зосередилися на дослідженні її найслабше вивченого, хоча й "найпомітнішого", так би мовити, компонента – культури популярної, а точніше – на кількадесяти її ключових явищах. Наше дослідженнпобудоване як цикл авторських нарисів-аналізів цих явищ, відібраних за критеріями: тривалість і масштабність явища, його "матеріальне" існування в культурному часопросторіі специфічність даного явища саме в українській культурі, істотний вплив його на українську ментальність та культурне ідентичність. Такий підхід, слід чесно визнати, не є нашим винаходом – саме за цією моделлю побудовані багато західним аналітично-довідникових праць про популярну культуру, як от згаданий тритомник за редакцією Томаса Інге [Handbook...].

У багатьох нарисах автори цієї книжки починали далеко не з нуля, – адже українська культурологія має-таки чималий доробок, – тож нашим завданням було опрацювання й переосмислення накопиченого матеріалу з нових методологічних та ідеологічних позицій, а також доповнення його аналізом найсучасніших культурних явищ. Однак виявилося й чимало сфері побутування української культури (особливо коли йдеться на про традиційний фольклор чи "високе" мистецтво), де опертися дослідникові було практично ні на що, окрім власне "покладів сировини".

Цим пояснюється очевидна нерівність книжки, її стильова строкатість, а з іншого боку – насиченість цитатами та зарубіжними паралелями (адже коли з певного приводу ні на когопослатися у вітчизняній науці, залишається шукати аналогій у сусідів). Утім, це зовсім не означає, що автори схильні списувати недоліки власної праці на "об’єктивні обставини" чи брак розуміння у "недорозвиненому", мовляв, українському інтелектуальному середовищі. Всі наші помилки, спрощення чи натяжки – саме наші, нічиї більше. Однак ми схильні вважати, що зробити перші, хай і невпевнені кроки в потрібному напрямку – це краще, аніж сидіти на місці, милуючись культурними скарбами нашої славної минувшини.

22

Література

1. М.Грушевський. українські теми. Іще про наше культурне життя. // ЛНВ. – 1911. – Кн.2. – С. 396.

2. М. Грушевський. На українські теми. Ще про культуру й критику. // ЛНВ. – 1908. – Том XLIV. – С. 121.

3. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // Україна. Наука й культура. Щорічник. – 1988. – Вип. 22.

4. Залізняк М. Українська популярна література в 1909 р. // " ЛНВ. – 1910. – Кн.12, С. 594.

5. Зеров М. Твори в 2-х тт. / К.: Дніпро, 1989. – Т. 2. – С. 64.

6. Кошелівець І. Сучасна література в СРСР. – Мюнхен: Пролог, 1964.

7. Кундера М. Трагедія Центральної Європи // ї. – 1995, №1.

8. Старосольський В. Теорія нації. – НТШ, 1990. – С. 212.

9. Dupuis X. From the cultural dimension of development to the role of the Arts and Culture in Economics. // Compilation of Background Studies commissioned as part of the preparation of The European Report On Culture & Development – Council of Europe, CMC(95)3 Prov.

10. Grabowicz G.G. Toward a History of Ukrainian Literature. /Harvard Ukrainian Studies, 1978. – Vol.1. – №4. – P.487.

11. Hartley J. Popular. //Key Concepts in Communication and Cultural Studies. – P.232.

12. Handbook of American Popular Culture (Thomas Ph.Inge, editor). – Vol.1-3. – New York: Greenwood Press, 1989.

13. O’Sullivan Т., Hartley J. e.a. Key Concepts in Communication and Cultural Studies. – London: Routledge, 1994. – P.68-69.

14. Seldes G. The Seven Lively Arts. – New York, 1924.

15. Wallerstein I. Culture as the ideological battleground of the modern world system, in: M.Featherstone (ed.) Global Culture, Nationalism, Globalization And Modernity. – London: Sage. – 1990.

16. Williams R. Keywords. A Vocabulary of Culture and Society. /Oxford University Press, 1983. – P.87.

17. Williams R. Culture is Ordinary. // R.Williams, Resources of Hope. Culture, Democracy, Socialism. – London: Verso, 1989.

23

Надія Гончаренко

Какое время было, блин!

Какие люди были, что ты!

О них не сложено былин,

Зато остались анекдоты.

С .Вишневський

Слово анекдот запозичене з французької, де "anecdote" походить від грецького anekdota, що означає "не готовий у люди", в переносному значенні – "неопублікований, нерозголошений, невідомий публіці" [Кімакович, с. 64], отже, не призначений для публікування, "непечатний". Вперше цим терміном скористався у своїй "Таємній історії" візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський, який назвав включені до історії оповіді анекдотами, на противагу офіційним хронікам часів Юстиніана. Події з життя відомих людей, що не знайшли відображення в документах, бо мали дискредитуючий або й скандальний характер, стали джерелом створення перших анекдотів.

Таким чином, у первісному значенні – це малий розповідний жанр, що передає власні спогади оповідача про події, свідком яких він був. Із розвитком жанру правдивість оповіді, її документальність поступово втрачалися. Відбулося зміщення зі сфери спогадів, оповідей про реальні факти до сфери фікції (вигадані

25

історії та плітки). Все ж важливою залишалась орієнтація на правдоподібність, і прив’язка до особи мала засвідчувати вірогідність історій, які розповідалися. Згодом інтерес виявляється не до події, що трапилася з певною особою, а до події як такої, до фабули чи сюжету.

Вже тоді анекдоти користувались популярністю і були складені перші збірки, які швидко поширювалися. Вершинами ранньої анекдотичної літератури стали "Римські діяння" в Європі і "Смішні оповідки" Абу-ль-Фараджа на Сході. Збірка "Смішні оповідки" складається з жартів, приповідок, записаних автором від оповідачів або ж зібраних з різних джерел – грецьких, перських; арабських. Абу-ль-Фарадж писав: " Анекдот – утіха для страждальців, цілющий бальзам для людей з розбитим серцем, путівник для любителів настанов і кращий друг для шанувальників жарту" [Українські анекдоти, с. 3].

В європейській літературі XV – початку XVI ст. поширюються збірники оповідань, які увібрали сюжети багатьох анекдотів і сприяли їхньому розповсюдженню. Так, збірка італійця П.Браччоліні "Книга фацецій", видана 1470 p., багато разів перевидавалась і перекладалась багатьма мовами. На вживання терміну "анекдот" впливала як літературна традиція, так і практика повсякденного життя.

Із XVIII ст. анекдотами називають не тільки оповіді про надзвичайні і смішні події з життя відомих людей, а й різні побутові випадки з парадоксальним, неочікуваним розвитком подій. У тому ж XVIII ст. відбулись значні зміни в семантиці терміна "анекдот". Історична й художня правда у фольклорі та літературі середньовіччя не розмежовувались. Події, відтворені в легендах, хроніках, вважалися справжніми.

Анекдотичні історії, що супроводжували середньовічні тексти, сприймались як реальні. Водночас укладачі збірників XVIII ст. самі вигадували історії, і термін анекдот дедалі частіше вживався на означення коротких розповідей про вигадані, цікаві факти, які виконували розважальну функцію. Ці складові (фабульність та орієнтація на достеменність зображуваного) значною мірою стали визначальними при використанні терміну анекдот у наступні епохи і в наш час.

У сучасних літературознавчих працях під терміном анекдот розуміють: "1) коротке оповідання про незначний, але характерний випадок, переважно з життя історичної особи; 2) коротке усне оповідання злободенного побутового чи суспільно-політичного змісту із жартівливим чи сатиричним забарвленням і несподіваним дотепним закінченням" [цит. за: Кімакович, с. 84].

26

"Словник української мови" виділяє такі значення: 1) коротке жартівливе (здебільшого вигадане) оповідання про яку-небудь смішну подію; 2) кумедний випадок, подія або пригода [цит. за: Кімакович, с. 84].

Літературознавці розглядають, в основному, анекдоти літературного походження, а фольклористи збирають і аналізують народні жартівливі оповідання, які, втім, існували У фольклорі споконвіку, задовго до виникнення терміна анекдот. У широкому розумінні жанр анекдоту охоплює різні види дрібних жартівливих фольклорних творів: лаконічні за формою смішні оповідання, вигадки й жарти з коротенькими сюжетами й дотепними чи несподівано комічними розв’язками, художньо завершені каламбури, нісенітниці, дитячі смішинки, жартівливі й "нескінченні" діалоги. Поруч з узагальнюючою жанровою назвою "анекдот" у побуті і в фольклористиці, особливо в XIX ст., існували також інші терміни для цих народнопоетичних творів. П.Єфименко називав їх "можебилицями", а Ю.Федькович "придабашками"; К.Шейковський У 1875 р. так назвав збірку, що складалась із смішних народних творів: "Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці" [Українські народні анекдоти, с. 7].

У сучасній українській фольклористиці існує тенденція називати анекдотом твір сатиричного та політичного спрямування, а "усмішкою" чи "жартом" – дотепні розповіді з "м’яким гумором". Однак тепер анекдотами називають також короткі жартівливі твори побутового характеру, з огляду на те, що і жарти – оповіді або окремі фрази, які з’являються спонтанно, в певній ситуації, й анекдоти – лаконічні оповідання, які, багаторазово відтворюючись, розповідаються в різних побутових ситуаціях, виконують подібну функцію – розважальну.

З українських діячів культури вперше вжив термін анекдот і опублікував українською мовою анекдоти "про татар, Наполеона та чумаків" Г.Квітка-Основ’яненко у журналі "Вестник Европы" (1882). У 1859 p. вийшла "Маленька книжка малоросійських анекдотів". Б.Грінченко зібрав і видав книжку "Веселий оповідач" у 1888 та 1893 pp. – в Москві, 1898 р. – в Чернігові. Однією з найповніших вважається збірка "Галицько-Руські анекдоти", що вийшла у Львові 1899 р. (упорядник В.Гнатюк).

У названих збірках опубліковані т.зв. традиційні анекдоти. У них відобразилися специфічний народний гумор, звичаї, родинні та суспільні стосунки, вони виросли на ґрунті Українського Побуту, що викликало інтерес збирачів і дослідників. Тексти

27

анекдотів активно видавалися протягом XX ст. Вийшли збірки "Українські народні казки, легенди, анекдоти" (1957); "Мудрий оповідач: українські народні казки, байки, притчі та анекдоти" (1969); "Українські народні анекдоти, жарти, дотепи" (1967); "Біля райських воріт" (1980) та ін. Традиційні анекдоти формувалися трьома шляхами:

1) через відображення реальних життєвих випадків;

2) у результаті міжжанрової взаємодії всередині фольклорного масиву (з казок, міфів тощо);

3) шляхом запозичень з усних і літературних джерел інших народів.

У фольклористиці анекдот розглядають найчастіше у сфері усної народної казкової прози, співвідносячи анекдот з побутовою казкою. Існує характерний для доби розкладу традиційних суспільств процес – десакралізації, деградації міфів до казок з дальшим вичлененням анекдоту з побутової казки.

"Розмежування сюжетів анекдотів і анекдотичних сюжетів побутових казок не зафіксоване в покажчиках, оскільки анекдоти та казки часто реалізують типові сюжетні схеми, проте конкретні варіанти їхнього втілення відрізняються за характером" [Кімакович, с. 98].

В. Пропп стверджує, що "у фольклорі кордони між побутовими казками про людей та анекдотами не встановлюються" і що "анекдот – категорія чисто формальна", він не є "особливим видом художньої творчості, відмінним від новелістичних казок про людей" [там само, с. 100].

Ю.Юдін вважає: "від побутової казки – один крок до народного анекдоту... Між анекдотами і казкою є, хоч і не дуже чітка, межа, яку до певної міри можна визначити. Анекдот переважно одномотивний. На відміну від казки, він схильний подавати те, що розповідається, як можливе, але перебільшене чи надзвичайне, таке, що рідко зустрічається" [Кімакович, с. 101].

Справді, анекдот сприймається як коротка реальна оповідь. "У ньому все життєво й правдиво, він не ухиляється від дійсності. Ми відчуваємо... певний факт, життєвий і рельєфний, підхоплений народним гумором. Плавність, спокій, а звідси розтягнутість характеризує казку; влучність виразів, гострота й стислість відзначають анекдот" [Кімакович, с. 101].

Анекдот, з одного боку, має риси казкової прози, з іншого – неказкової. Тому тексти анекдотів фіксуються і в збірниках побутових казок, і в збірниках народних оповідань, прислів’їв, приказок. Отже, фабульність, наявність композиції, вимисел,

28

ідентична система персонажів – риси, що зближують традиційний анекдот із побутовою казкою.

Непостійність тексту, його аморфність, залежність форми від змісту, що передається, та складу слухачів – характерні і для анекдоту, і для неказкової прози. Анекдоти, як і прислів’я, мають лаконічну форму викладу. Відтворення неказкової прози відзначається розвинутішим характером оповіді, розгалуже-нішою системою персонажів. На відміну від народних оповідань, легенд та переказів, анекдот здебільшого позбавлений конкретизації, ступінь узагальнення в ньому більший, ніж у творах інших неказкових жанрів. Анекдот відрізняється ще й тим, що відображає буденні ситуації.

Серед традиційних анекдотів, поширених в Україні, зустрічаємо чимало запозичених з іноземних літературних джерел. З цього приводу Б.Грінченко писав: "Користуючись міжнародним добром, кожен народ виявляє і свою власну колективну індивідуальність і щодо вибору тем, і щодо їх оброблювання. Народ завсігди переробляє, відкидає те, що суперечить його смакам, і додаючи те, що доводить позичений сюжет до гармонії з цими смаками і вподобаннями" [Український народний анекдот, с. 9].

Тематику традиційних анекдотів досліджував, напр., М.Андреев. Він виділив такі основні їхні групи: 1) пов’язані з певними соціальними категоріями (пани, попи, селяни, жебраки); 2) національного і місцевого характеру (цигани, євреї, москалі); 3) історичні, політичні; 4) про подружні взаємини [Кімакович, с. 112].

Репертуар анекдотів включає до свого складу також сюжети про тварин. Такий поділ досить умовний, бо в залежності від того, який із змістових планів взято за основу, текст може бути віднесений до тієї чи іншої тематичної групи. Всі сюжетні утворення зводяться переважно до двох основних психологічних типів – про дурнів (точніше обдурених) і хитрунів. "Дурень" і "хитрун" (трікстер) – дві головні ролі, сюжетні функції, присутні в анекдотах будь-якої тематики. Від теми залежить вибір "героя", що виконує ту чи ту роль, часто також відбувається обмін ролями. "Герой" у кожного часу свій, він має відомі всім риси, асоціюється з певним типом поведінки, його легко впізнати.

Героями традиційного анекдоту є пан, піп, селянин, жінка, жебрак, циган, жид, москаль. В анекдотах соціально-побутового характеру в ролі одуреного виступають пан, піп, а в ролі хитруна – селянин, жебрак, часом циган.

29

Приклади.

1. Селянин обідає в полі. Підходить до нього пан, позіхає на

весь рот.

– Ой пане, ви ще й мене з’їсте.

– Я телятини не їм.

– Я й забув, що осли тілько сіно їдять.

2. Пан веде осла, назустріч йому йде селянин.

– Куди це ти з свинею ідеш?

– Хіба ти, дурню, не бачиш, що це осел?

– А я не у вас питаю.

Тут "селянин" – трікстер, який, за переконаннями структурних антропологів, виступає медіатором між антагоністичними суспільними верствами, психологічним залагоджувачем життєвих конфліктів, ідеальним компенсатором невдач та при-| нижень селянства.

В анекдотах міжетнічного ("ксенофобського") характеру зустрічаємо дядька-українця, цигана, москаля, жида. Кожен із них може виконувати ролі як одуреного, так і хитруна. У ставленні до інших народів вимальовуються стереотипи "чужих". Висміювання їхніх рис притаманне цій групі анекдотів.

Приклад

1. Циганча на морозі бігає.

– Татку, холодно.

– Надінь шапку.

– Побігало в шапці, біжить до батька.

– Татку, холодно.

– Ану цить! Підпережись та й не скигли.

Бачимо тут кпини із стереотипних рис "цигана" – голодранства та ледарства. "Москаль" також не виглядає працьовитим, він любить випити, намагається одурити дядька, але йому це рідко вдається.

"Жид" – "вічний" герой українського анекдоту, як традиційного, так і радянського. Оскільки для українця протягом століть єдине вартісне заняття – хліборобство (див.: Міфи,

30

Підприємець, Садівництво), то євреї, які займалися торгівлею та дрібними ремеслами, хоч і були потрібними, але не викликали особливої поваги. Тому стереотипний єврей – хитрий, скупий шинкар, орендар, або швець-кравець, який намагається одурити селянина.

У сюжетах про родинні стосунки чоловік і жінка також можуть виступати в обох сюжетних функціях. Вони могли бути складені і розповідалися в різному колі – чоловічому чи жіночому (якщо це сороміцькі анекдоти) або ж і в змішаному товаристві.

Приклади.

Коли побралися парубок з дівкою, поклялись бути вірними. Як хто зрадить, кидає в скриньку пшонину. В старості вирішили перевірити, хто був вірнішим. Відкрили дідову скриньку – п’ять пшонин, бабину – тільки три.

– А я від тебе більше гульнув, – радіє дід. – А я зі свого пшона колись кашу зварила, – відказує баба.

Оскільки однією з головних ознак побутування традиційного анекдоту є усність, то чи не головну роль в його існуванні, поширенні і популярності відігравали оповідачі.

У збірнику "Галицько-руські анекдоти" [с.17] зазначається, що носіями традиційного репертуару анекдотів були, за свідченням збирачів, здебільшого люди, "що не мали ніякої жури на голові", а також заробітчани, слуги, ремісники. Вміння "путньо" розповісти, доречно використати смішне слівце завжди викликало захоплення. Від майстерності оповідача, та й від товариства залежить популярність анекдотів. Слухачі та оповідачі мають довіряти одне одному, тому що розвиток подій У анекдотах має незвичайний і непередбачений характер. З певних міркувань (політичних, етичних, вікових), оповідач може "відкритися" лише перед відповідним слухачем.

Лише за умови товариського спілкування відкидалися табу, які обмежують чи взагалі забороняють говорити про певні речі, події, риси характерів, вживати певні вирази. Тому цінується вміння оповідача замінити слова виразною мімікою, паузами, жестами. Багато традиційних анекдотів пройшли шлях з уст оповідача до літературного твору, який зберігає і розвиває оповідальну традицію або сюжети, а згодом повертається в народ у новому вигляді, здобуваючи широку популярність.

Національною особливістю української усної народної творчості, на думку О.Білецького, слід вважати широкий розвиток у ній сатиричних і комічних казок, новел і анекдотів [Білецький,

31

с. 231]. Ця багата й розвинена традиція усної жартівливої оповіді виявилася настільки потужною, що наклала дуже помітний відбиток на нову українську літературу на початковому етапі її становлення – у першій половині XIX ст. Можна говорити навіть, що сформований у річищі фольклору "жартівливий дискурс" став на деякий час загальним дискурсом українського красного письменства. Найочевиднішим є пряме використання традиційного анекдоту чи анекдотичних сюжетних схем у прозових чи віршованих творах, однак вплив стилю, багатого словника, композиційних засобів, витворених усною народною традицією, зауважуємо й у цілком поважних жанрах.

Гіперболізація, непередбачений підтекст, який переводить увагу з серйозного на смішне, жартівливі діалоги, каламбури, використання мовного непорозуміння, що виникає внаслідок різномовності і створює комічні ситуації, – всі ці прийоми народної оповідної традиції ми бачимо в творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького, М.Котляревського, М.Гоголя, О.Вишні. Про роль оповідної традиції у творчості Г.Квітки писав Д.Чижевський: "Квітка бере народні анекдоти – гатунок цей пережив класицизм та залишився і в романтиків і в реалістів" [Чижевський, с. 346]. Справді, оповідання "Пархімове^; снідання" побудоване на основі анекдоту про дешево куплений хрін; "Підбрехач" – анекдоту про цигана-свата; "Салдацький патрет" – ще давньогрецької притчі про майстерного художника.

Імітування Квіткою стилю усних народних оповідачів зауважував той-таки Д.Чижевський: "Всі оповідання Квітки збудовано як живу оповідь, що точиться з уст якогось оповідача, не автора. Рівнем оповідача зумовлені і стиль, і мова оповідання.

Вміння розповідати в Квітки незрівнянне: він розповідає широко, зупиняючись на деталях, чому чимало сприяє його бажання подавати етнографічні та побутові подробиці" [Чижевський, с. 348].

Для твору, написаного в дискурсі усної жартівливої оповіді, не лише стиль, а й композиція, і сюжет значною мірою залежать від того, яку роль у її утворенні відіграє особистий тон автора – цей тон виступає як організуюче начало, створюючи ілюзію усної оповіді: "Сюжет сам по собі перестає відігравати організуючу роль. Оповідач висуває себе на перший план, користуючись сюжетом, щоб зв’язати окремі стилістичні прийоми. Основна вага з сюжету переноситься на прийоми оповіді... комічні ефекти досягаються манерою оповіді", – писав Б.Ейхенбаум у класичному аналізі "Шинелі" Гоголя – пись-

32

менника, який також, принаймні на ранньому етапі творчості, зазнав помітного й сильного впливу української усної оповідної традиції [Ейхенбаум, с. 45].

Зв’язкам Гоголя з українською сміховою традицією великого значення надавав М.Бахтін: "Творчість Гоголя – найзнач-ніше явище сміхової літератури нового часу. Вона визначається безпосереднім зв’язком Гоголя з народно-святковими формами його Вітчизни. Українське народно-святкове і ярмаркове життя, яке Гоголь добре знав, пронизує більшість його оповідань. (...) У "Миргороді" і в "Тарасі Бульбі" виступають риси гротескного реалізму. Традиції гротескного реалізму на Україні були дуже поширені... Бурсаки та "мандровані дяки" розносили усну рекреативну літературу фацецій, анекдотів, пародійної граматики по всій Україні". І врешті Бахтін робить зауваження, особливо знаменне, беручи до уваги, що українець Гоголь творив у контексті іншої, не органічно-близької йому літератури: "...Гоголь не міг знайти ні відповідного місця, ні теоретичного обґрунтування й освітлення для такого сміху в умовах "серйозної" культури XIX ст. Він намагався бути зрозумілим у літературному і читацькому середовищі, виправдовуючи свій сміх [Бахтін, с. 531].

Такі виправдання, втім, не вважали потрібними творці нового українського письменства. Д.Чижевський розцінює захоплення оповідною традицією і її використання як причину "неповноти" української літератури, засуджуючи за це Квітку: "Він і до українського минулого ставиться, як до анекдотичного матеріалу" [Чижевський, с. 348]. Так само звинувачує Котляревського та "котляревщину" в тому, що "національне почуття читачів ображав ужиток вульгаризмів, а ще більше несерйозне ставлення до народної мови" [Чижевський, с. 323].

Про стиль Котляревського Чижевський твердить, що він "був справжньою небезпекою для українського літературного розвитку..."/

Однак літературу, яку творили Котляревський, Квітка, Гребінка, на думку Г.Грабовича, не слід оцінювати критеріями "повної" – "неповної", в залежності від того, чи вона розвивала увесь спектр "потрібних" жанрів. Ключовою для них була не відповідність загальноєвропейським міркам та канонам, а – органічність в загальному річищі української культурної традиції. "Народ (в сенсі – folk) був культурно ближчим дрібній шляхті типу Квітки та Гулака-Артемовського, ніж етос соціально рівних, але культурно відмінних "москалів" [Grabowicz, Р.56].

33

Підтвердження цьому знаходимо у вступі П.Гулака-Артемовського до "Пісень Гараська" – травестійному переспіві Горація: "Воно то, бач, по-нашому Гарасько, а по-московськи Горацій. – О! вже вони хоч що, – перековерсають по-своєму". Квітка 1833 р. видрукував "Шпигачки або по-московському (sic!) епіграми" – вже назвою підкреслюючи запозиченість "московського" та органічність українського жанрів.

П.Куліш у післямові до "Чорної ради", пояснюючи стилістичну різницю варіантів свого роману, написаних (власноручно) російською і українською мовами, мимоволі з’ясував походження панівного дискурсу тодішньої україномовної прози: "Це сталося як через відмінність духу обох письменств, так і тому, що, пишучи оригінал, я дотримувався іншої засади, а перекладаючи, підходив до справи як представник певного літературного середовища. Там (тобто в україномовній версії. – Н.Г.) я в міру можливости підпорядковувався тонові й духові наших співців та оповідачів (sic!), тут (тобто в російській версії) я лишався письменником певного виробленого смаку" [Зеров, с. 204].

Квітка використовує у своїх україномовних повістях вигаданого оповідача – Грицька Основ’яненка; Гоголь у ранніх "малоросійських" – пасічника Рудого Панька. В обох імітується усна оповідь, звернена до умовних слухачів. В обох письменників не лише селянський та козацький побут, а й образи народної фантастики подані в комічному трактуванні.

"Зовні вони схожі, а по суті – різні. Гоголь, вибравши Рудого Панька посередником між собою і читачем, не виявляє великої турботи про те, щоб його маска міцно трималась. Квітку важко відокремити від Грицька Основ’яненка, оби-вателя-міщанина приміської слободи, який любить іноді посмішити, але в більшості випадків поважний, богобоязливий оповідач" [Білецький, с. 239]. Подібне говорилося й про автора "Енеїди": "Котляревський стає в позу простої людини, яка не розуміє того, що робиться у "вищому світі", і говорить все про якісь дива" [Чижевський, с. 323].

Ту ж манеру усної жартівливої оповіді використовував І.Нечуй-Левицький у "Кайдашевій сім’ї" та оповіданнях про "бабу Параску та бабу Палажку". Більше того, Нечуй-Левиць-кий рекомендував письменникам як зразок "язик сільської баби", інакше кажучи, народну "рубану, урочисту мову, швидку, шпарку й живу, як сама жизнь". Сільська баба для нього – хранителька і популяризатор усної народної творчості, а школою стилістичної майстерності є фольклор: "Українські писалники (так!) повинні обсипати свої твори сими перлами

34

народної поезії, як золотою ряскою. Вони дадуть їх творам гарячий поетичний народний колорит, і колорит живий, врівні з котрим твори, писані книжним, робленим язиком, будуть похожі на мумії" [Білецький, с. 308]. Як бачимо, традиція "органічності", що й далі протікала в річищі народного жартівливого дискурсу, дожила й до початку XX століття.

Ще одним яскравим зразком живучості цієї традиції стали "усмішки" О.Вишні. Великий вплив справила на нього творчість М.Гоголя. "Певне, якби не Микола Васильович, – признавався Остап Вишня, – то лікарював би я, очевидячки, всеньке своє життя. Це він потяг мене в літературу" [Вишня, с. 5].

Причини величезної популярності й "живучості" творчості Вишні – в поєднанні надзвичайно розвиненого чуття "смішного" із знанням народного життя та традиційного народного гумору. "Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким – комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру... В "усмішках" Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї соціальної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм" [Лавріненко, с. 611; див. також: Книга].

Популярність письменника часто залежить від його "здатності резонувати в лад з колективним досвідом, емоціями та сподіваннями аудиторії" [Грабович, с. 8]. Про готовність українського середовища до сприйняття літератури цього роду говорить її традиційна, протягом десятиліть, популярність. "Остап Вишня – письменник унікальної популярності, рекордних – мільйонових! – тиражів".

Інший жанр літературної творчості, джерелом якого став традиційний анекдот, – співомовка. У співомовках сюжети традиційних (а тепер – і "нових") анекдотів відтворюються у віршованій формі.

Співомовки С.Руданського – це майже виключно традиційні анекдоти в майстерній віршованій обробці. Обираючи сюжет, Руданський не переробляв його, лише надавав більшої виразності. Як і в традиційному анекдоті, бачимо тут одурених і хитрунів.

У ролі одуреного здебільшого виступає піп, а селянин – хоч і хитрун, проте затурканий і забобонний. Колоритні постаті представників інших національностей (простодушний циган, пихатий поляк, скупий шинкар-єврей) – це також знайомі персонажі традиційних анекдотів, які відбивають народні уявлення про "чужих".

35

Творчість Павла Глазового можна розглядати як сучасне продовження цієї літературної традиції. З тією новацією, що змальовані ним анекдотичні ситуації менш універсальні, а більш сатиричні, при цьому його критика завжди залишалася "в межах дозволеного". Глазовий використовує сюжети народних анекдотів або ж сценки з сучасного побуту і вдало поєднує з манерою оповіді та прийомами комічного, притаманними традиційному анекдоту, напр., із використанням приказок, суржику та мовних непорозумінь, як от обігрування слів "язык-язик" у пізньому віршику, що висміює тих, хто не хоче вчити української мови:

...Отака сама біда в моєї корови – має, бідна, язика, та не знає мови.

Значні зміни в культурному і суспільному житті відбулись протягом XX ст. Центр суспільного життя переміщується до міста. Дискурс усної народної оповіді, тісно пов’язаний із фольклорною традицією, селянським середовищем, поступово занепадає. Міське середовище творить інший тип побуту, інший стиль і темп життя, а отже, й усного мовлення. З’являються й нові типи та нові герої анекдотів. Зокрема, селяни" стає селюком (жлобом, рогулем) і отримує роль дурня у взає минах із хитруном-городянином.

На основі анекдотів, що утворилися в міському середовищі, героями яких є городяни (міщани), в побутових ситуаціях, подружніх, міжетнічних стосунках, після встановлення радянської влади поступово формуються як доволі самостійне явище т.зв. "радянські анекдоти". Вони продовжують традицію міщанських анекдотів, але – принаймні в провінційному українському середовищі – значною мірою вбирають традицію народної жартівливої оповіді; поєднують давнє вміння українців пожартувати, навіть над собою, готовність сприймати традиційний гумор, переплітаючи його з новими рисами в умовах "нової історичної спільноти".

Тоталітарному радянському режимові притаманна була наполеглива й постійна ідеологічна обробка населення, психологічний опір якій ставав поштовхом до творення багатьох анекдотів.

В умовах політичної та інтелектуальної "неволі" побутування анекдоту набуває нових рис – із жанру усної народної творчості перетворюється на своєрідний спосіб сприйняття і відтворення дійсності, який допомагає самоствердитись і вижити. Цей спосіб породжений незадоволенням і необхідністю примирення, пристосування. Анекдот дає можливість висло-

36

витись, "вивільнити" думки, сміятися, щоб не плакати, виконуючи при цьому свою основну функцію – розважальну.

Заборона викликає бажання зробити недозволене, а замовчування – посилює інтерес. "Серйозна" офіційна культура, яка спиралася на "священність радянської історії", давала чимало "сировини" для створення і швидкого розповсюдження анекдотів.

Майстерність оповідача, довіра між слухачами та оповідачами залишаються важливими чинниками при побутуванні радянського анекдоту, але оповідання та слухання анекдотів як спосіб дозвілля зазнали помітних змін. Радянське суспільство стало "масовим" у тому сенсі, який надають цьому слову сучасні культурологи, але водночас залишилось тоталітарним. Як наслідок, недозволені в СРСР форми громадського та культурного життя деформувались і сублімувались в анекдоти та їхнє розповідання.

Радянські анекдоти замінювали еротичні фільми та бульварну літературу, вільну пресу, громадсько-політичні клуби, злободенні кабаре тощо. Корпус текстів радянських анекдотів (особливо – надзвичайно численних політичних) був своєрідною альтернативною історією, міфологією та поточною політикою радянського суспільства, в якій діяли всі ключові постаті офіційної міфології та політики, але – спародійовані та шаржовані. При цьому часто давно відомі фабульні схеми за участю дурнів та трікстерів "перефарбовувалися" відповідно до злоби дня.

Радянські анекдоти можемо умовно поділити на такі групи за тематикою: 1) політичні; 2) еротичні; 3) "ксенофобські" (етностереотипні); 4) побутові.

Популярність анекдоту залежить від рівня дотепності, від актуальності теми, від розташування героїв в офіційній радянській "картині світу", а також, великою мірою, від спроможності анекдоту порушити табу і висміяти речі серйозні, важливі, священні або ті, що видаються за такі.

Популярність політичного анекдота переважно залежить від забороненості теми, еротичного – від її замовчування; побутового, "ксенофобського" – від уміння "експлуатувати" стереотипні риси та ситуації.

Творцем політичних анекдотів була інтеліґенція, витіснена на маргінес офіційного суспільства. Міфологізована радянська історія (див.: Міфи), перетворюється нею на анекдоти, "історія зводиться до історійок".

Герої радянської "священної історії" – Ленін, Крупська з

Дзержинським (найближчі його соратники), Сталін та Берія,

Політична проститутка" Троцький; постійні персонажі теле-

37

сюжетів єдиного радянського ТБ – Брежнєв, Громико, Суслов, Андропов, пізніше – Горбачов та Єльцин, а також герої "культових" радянських кінофільмів – Чапаев з Петькою та Анкою, Штірліц, Наташа Ростова, поручик Ржевський, трійця комічних акторів (власні прізвища яких перетворилися на імена персонажів) – Віцин, Нікулін, Моргунов, – стають основними персонажами радянських анекдотів.

"Ксенофобські" анекдоти радянських часів також модифікують набір персонажів – у них і далі фігурують жиди й москалі (але зникають поляки та цигани, малопомітні в міському житті), а також новонабуті народи-брати з яскравими стереотипними рисами – грузини, вірмени, чукчі. Всі ці персонажі – як історико-політичні, так і етностереотипні – були породженнням спільного сюжетного простору радянського анекдоту, визначеного спільністю нав’язуваної офіційної ідеології, загальною централізацією та уніфікованістю радянського побуту.

Приклади.

1. Поїзд зійшов із рейок. Що робити?

Ленін: "влаштувати суботник і відремонтувати дорогу". Сталін: "Розстріляти стрілочника".

Хрущов: "Розібрати рейки ззаду і покласти перед поїздом". Брежнєв: "Розгойдувати вагони і робити вигляд, що він їде, оголошуючи зупинки". Горбачов: "Переставити поїзд з нашої широкої колії на вузьку європейську, не міняючи коліс".

2. – Вуйку, чи ви чули, що москаля током вбило?

– А як же його вбило?

– Та акумулятор на голову впав.

Політичні анекдоти, які побутували на території всього Радянського Союзу, були здебільшого російськомовними, бо радянська міфологія творилася в російськомовному центрі. Хоча існували і мали популярність україномовні політичні анекдоти про "бандерівців" та "москалів", а також "про український національний характер". У цих анекдотах прочитується сучасний український автостереотип, а також якась версія найновішої української історії.

38

Приклади

1. Німці захопили село. Петро пішов у партизани, Микола не захотів. Миколі пообіцяли корову й мішок бараболі, коли видасть Петра. От і йде він селом, несе бараболю, веде корову, а назустріч йому німці вже ведуть Петра.

Петро, загледівши Миколу: – Тьху!!

– Тю, Петре, ти шо, обідився?

Питання статевих відносин старанно замовчувалось в офіційній ідеології, та й у літературі і мистецтві існували сором’язливі (скоріше вдавано сором’язливі) зображення цієї теми (див.: Еротика). Всупереч цьому масова свідомість була насичена цікавістю до еротичної тематики. Про це свідчить активне її обговорення в анекдотах. Еротичні анекдоти побутували у величезній кількості, в різних варіаціях і займали друге місце за популярністю після політичних.

Так звані "дитячі анекдоти" також користувалися великою популярністю. Можна їх розділити на дві групи. В одній героями виступають діточки або звірятка (Чебурашка, їжачки, крокодили, мавпочки). В таких анекдотах переважає тонкий і лагідний гумор, вони відбивають особливості дитячого сприйняття світу.

До іншої групи належать анекдоти про Вовочку, які принципово відрізняються від решти дитячих анекдотів своєю про-вокаційністю. В них відбивається не стільки справді дитячий світ, скільки інфантильність дорослих громадян в авторитарному суспільстві: прагнення бодай вербально порушити заборони й уникнути відповідальності, прикриваючись дитячим нерозумінням, незнанням.

Послаблення зовнішньої цензури на анекдоти зменшило активність їхнього побутування. А хвиля публікацій, що заполонила наприкінці 1980-х газети, журнали й породила велику кількість книжок-збірок,ба навіть захопила телебачення (московська телепрограма "Белый попугай"), схоже, теж уже спала. Сфера забороненого зменшується, політичні, еротичні, навіть етностереотипні анекдоти друкують – отже, сучасний анекдот в Україні втрачає свою чи не головну функцію радянських часів – способу творення альтернативної (щодо офіціозу) картини світу, та свою головну "видову" ознаку – усне побутування, хоча й продовжує існувати як жанр гумористичної літератури.

39

Література

1. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.

2. Білецький О.І. Від давнини до сучасності. Збірник праць з питань української літератури: у двох томах. – К.: 1960. – Т.1.

3. Вишня Остап. Твори: У 5-ти тт. – К.: 1974. – Т. 1.

4. Галицько-Руські Анекдоти. – Львів, 1899.

5. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – К., 1991.

6. Grabowicz G. Toward a History of Ukrainian Literature. – Cambridge, 1981.

7. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992.

8. Эйхенбаум Б. О прозе. О поэзии. – М., 1986.

9. Зеров М. Лекції з історії української літератури. – Вид. КІУС, 1977.

10. Кімакович І.Г. Традиційний анекдот у контексті сміхових явищ української культури. / Канд. дисертація. – К., 1996.

11. Лавріненко Ю. О.Вишня. Літературна сильвета. У кн.: Розстріляне відродження. – Paris, 1959.

12. Українські анекдоти. – К., 1995.

13. Українські народні анекдоти. – К., 1967.

14. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: 1994.

40

Олександр Гриценко

Базар, ринок, ярмарок – слова, що означають дуже близькі поняття чи явища, але мають різне мовне походження (БАЗАР – з перської через татарську, РИНОК та ЯРМАРОК – з німецької через польську) та різні конотації ("Хіба ж у нас ринок? У нас базар!") – Все це – зайве свідчення того, що Україна віддавна стоїть на східно-західному культурному пограниччі.

Базар-ринок-торг-ярмарок – це і місце, і час, і процес, і подія, і рід занять, а отже – і суспільні групи, з ним пов’язані, і їхня професійна (ділова) етика, і система цінностей, зрештою, їхня субкультура, яка, коли йдеться про групи та роди занять, важливі для нації в цілому, може вирішальним чином впливати на кшталт і зміст національної культури, як, скажімо, арабські базари й купецтво – на арабську культуру.

З огляду на все це, зосередимося на розгляді базару як своєрідної й важливої культурної практики українців. За М.Грушевським (Історія України-Руси, т. 6, с. 3), "торговля була життєвим нервом, першою підоймою економічного життя Подніпров’я в часах формування Руської держави.(...) Але упадок Державного й економічного життя, тривоги й небезпечності розігнали звідси давній боярсько-міщанський патриціат, багатих капіталістів, купців... Зникли за ними артисти й ремісники. І коли від перехожих караванів лишалися в місцевої людності ріжні дорогі товари, ...вони вражали стороннього

41

чоловіка контрастом з бідною й невибагливою обстановою того пізнійшого Києва, в середині XVI ст".

Однак поволеньки цю "нещасливу, ледь живу торгівлю оживлювано, гальванізовано системою торгів та ярмарків". Право на проведення ярмарку гарантувалося містові королівським привілеєм, два й більше ярмарків на рік були великою рідкістю й удачею. "Трудність комунікації, брак агентур, слабкий розвій місцевої торгівлі робили такі періодичні купецькі з’їзди неминуче необхідними". Тривали вони по тижневі й більше, збирали сотні купців, носили переважно оптовий та дрібнооптовий характер. Торгували головно тканинами, прянощами, цукром, худобою. Часами на ярмарку збиралося до 40 тис. волів та 20 тис. коней [там само, с. 97]. "Ярмарки, як і вся торгівля, в ті часи підлягали досить суворій регламентації, діяли в системі обмежень та привілеїв. Привабливість ярмарків була, зокрема, в тому, що на час їхнього проведення діяли деякі пільги – зокрема, на львівських ярмарках дозволялося торгувати й русинам, чого в звичайні дні не вільно було" [там само, с. 96]. Як зауважує Грушевський, "в тім характеристична прикмета тодішнього світогляду в порівнянні з теперішнім, що голосить право на труд для кожного і безграничне право економічної боротьби (себто вільну конкуренцію. – О.Гр.). Середньовічний економічний устрій змагав до забезпечення спеціальних прав кождого стану, кождої кондиції чоловіка на те становище, яке йому дають прирожденні й набуті права" [там само, с. 109].

Нижчим щаблем тодішньої торговельної системи були містечкові та сільські щотижневі торги (власне те, що ми тепер називаємо базарами). Такий торг "обслужує місцеву потребу, особливо людей маломожних... дає вибір предметів далеко слабший і бідніший. Заразом запровіантує людність містечкову запасами поживи селянського господарства. Торг служить звичним атрибутом міського чи містечкового життя, становить його неминучу потребу. В принципі уважався він також привілегією... Але він виростав часто і сам собою, спонтанічно, силою потреби. Правительство часто толерувало такі самовольні торги" [там само, с. 103].

Судячи з усього, сотні сільських та містечкових базарів у Східній Україні виникали пізніше, в роки її інтенсивної колонізації, за такою самою схемою, більше того – опис Грушевським торгів XVI століття можна майже цілком віднести й до "колгосних ринків" радянської доби, що виникали всупереч "генеральній лінії", часто – саме "спонтанічно, силою потреби", й теж – правда, лише до певної межі – толерувалися владою.

42

Площа-ринок та майдан-базар разом із церквою організують містечковий та сільський простір, збирають довкола себе ошатні кам’яниці (на Заході) чи різнобарвні ятки й рундуки (на Сході); базарні дні та ярмаркові тижні впорядковують ритм провінційного життя. Базарування формує ринкові відносини й ділову етику, карбує господарчо-фінансовий словник української мови, якій століттями не вільно було переступати поріг банків та зазирати до бухгалтерських книг, але ж на базар вільно всякому!

Та все ж, твердить Грушевський, попри деяке пожвавлення, в XVI ст. "міське життя падає, міська людність бідніє й підупадає. Натомість запотребовання в продуктах сільського господарства Західної Європи розтягає попит за ними на Схід, і ...пришпорює хліборобську культуру наших земель..." [там само, с. 168-169].

Отже, торги та ярмарки, що повиникали в галицьких та волинських містах, йдуть услід за цією загальною рустикалі-зацією України й поволі перетворються на збільшені копії сільських чи містечкових ярмарків. Саме на ярмарку український дядько, що цілий рік не бував далі околиці власного села, міг оновити уявлення про світ і людей, які деінде живуть і щось інше, окрім пшениці й сала, продукують і продають.

Усе це, вочевидь, має пряме відношення до української культури в антропологічному сенсі. А до популярної культури? За визначенням, вона зорієнтована на якнайширшого, масового споживача, а де ж більша маса, аніж на ярмарку? Тож не дивно, що саме на базарах та ярмарках співали кобзарі та лірники, влаштовувалися бурсацькі лицедійства, зірки провінційних театрів Російської імперії вимагали в "антерпреньорів гаркунзадунайських" для себе "бенефісу в ярмарок", а на київські Контракти приїздили пограти – Ліст, послухати – Бальзак.

П.Зайцев ("Життя Тараса Шевченка", с. 124) писав про Контракти як про "всеукраїнський ярмарок, під час якого лилось рікою шампанське, гриміла скрізь музика й не замикались двері різних мандрівних театрів, де повно було всяких кабареткових "зірок", а з рук у руки переходили програні в карти маєтки, і одні заробляли тисячі, а інші їх прогулювали..."

Як свідчить БСЭ, в ранньому середньовіччі "в определеных местах в определенные дни устанавливался особый "ярмарочный мир" для обмена между населением и приезжими купцами" [БСЭ, 1931, т. 65, с. 760]. Подібним чином наприкінці 1920-х українські літератори створили журнал "Літературний

43

ярмарок, де друкувалися талановиті автори з ворогуючих літугруповань. Але сама ця концепція "літ-ярмаркового миру" на тодішньому літфронті дуже не сподобалася радянській владі, – й "Літ. ярмарок" ненадовго пережив звичайні ярмарки в УСРР.

Якщо зробити спробу періодизації торгу-базару-ринку в українській історії, то обрана нами точка зору – крізь призму сучасного українського способу життя – приводить до поділу, умовно кажучи, "історії базару" на три дуже нерівні часові відтинки.

1. Базар (торг, ярмарок) традиційного (себто рустикального) українського суспільства, що його форми окреслились, як ми бачили, ще в XV-XVI ст. й еволюціонували досить повільно аж до часу руйнування цього суспільства, себто до колективізації.

2. "Колгоспний ринок" радянських часів (епохи загалом антиринкової), химерно доповнений "чорним ринком" – фантомом, який де-не-де втілювався в матеріальну оболонку "барахолки".

3. Базар-ринок епохи суспільно-економічної трансформації, коли "верхи" запевняють, що будують "цивілізований ринок", і але "низи" помічають хіба що небачений розквіт різного роду базарів. Початком цієї епохи варто вважати 1989 рік, коли зміна суспільного ладу в сусідній Польщі породила лавиноподібне явище "човникової торгівлі", яка, в свою чергу, витворила в Україні цілком новий тип базару (чи, коли хочете, ринку).

Кожний із цих періодів значною мірою виростав з попереднього, успадковуючи його риси, і всі вони помітно впливали на загальний спосіб життя (себто культуру) нашого народу. Тож спробуємо розглянути їх по черзі.

А. Базар у традиційному українському суспільстві

Селянин не ходить на базар. Хоча б тому, що на селі базарів і ярмарків, як правило, нема, а якщо є, то це вже не зовсім село: "Так через такі ярмарки се вже не слобода звалася, а містечко" [Г.Квітка-Основ’яненко, с. 113].

На базари ходять перекупки – "ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають", та міщани – купити припасів на тиждень, натомість селянин кілька разів на рік їздить на ярмарок, де продає збіжжя мішками, а груші купами. Збираються на ярмарки й багатші продавці, що приганяють отари овець, табуни коней, череди іншої худоби. За свідченням БСЭ 1931 року [Ярмарка, – т. 65, с. 760-765], "в 18 веке особенное 44

значение приобретают украинские крупные Я., составлявшие так наз. ярмарочное кольцо – 10 оптовых Я. следовали одна за другой в 7 пунктах (Кролевец, Курск, Полтава, Елисаветград, Харьков, Сумы и Ромны); по этому кольцу около 2,5 тыс. км. передвигались ок. 100 тыс. повозок с одними и теми же торговцами". А на початку XX ст. число ярмарків у Російській Імперії перевищило 20 тис. (80% – дрібні сільські ярмарки, де торгували в основному місцевим сільськогосподарчим та ремісничим продуктом). Було в Україні й кілька великих спеціалізованих ярмарків (прообразів товарних бірж) – хмельових (Житомир, Рівне, Дубно) та вовняних (Каховка, Бахмут, Павлоград). Найбільшими в підросійській Україні на початок цього століття були Хрещенський, або ж Контрактовий ярмарок у Києві (середній оборот понад 12 млн. руб.) та три харківські – Покровський (оборот 12 млн. руб.), Троїцький та Успенський (по 6 млн. руб.).

Ярмарок – це напівсвято, це виривання з повсякденної рутини сільських робіт, це подія, до якої готуються задовго: "Наш братчик – не бабак; він жде пори. Він, нехай Бог боронить, не москаль, щоб йому, кинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тією бідною копійкою шлятись по всіх усюдах... Коли вродив Бог хлібця та дав зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть за подушне і за общественне, а тут жінка забагла льону... та нового очіпка, та дочкам плахт або свит, тай усяка напасть постигне, що треба притьмом грошей, тогді вже ніде дітись – вези хоч верстов за 20, та чи стала ціна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся, за що продав, аби довго не стояти, та й уривай додому..."

[Г.Квітка, с. 21].

Втім, своєю регулярністю ярмарок – такий самий неодмінний компонент віковічного селянського річного циклу, як сівба, жнива, осінні весілля.

У кількох ярмаркових днях концентруються багато граней сільського та містечкового життя – і тяжка праця, і свято: "Іще зранку, хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, (...) позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюючись, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є сили, аж кривляться та жмуряться, співаючи московської пісні "При далінусці стояла"... [там само, с. 31-32]; це пошуки зайвої копійчини – і пошуки спілкування, Розваг, а то й наречених: "Ось і дівчата зібрались іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці, а то

45

як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають..." [там] само].

Ярмарок – місце, де сходяться майже нарівні, потрапляючи до одного ряду, суспільні верхи та низи; це той згусток українського часопростору, де його вже загальновідома бароковість настільки концентрується й набирає барв, що всі, хто брався ярмарок описувати, збивалися на програмово-бароковий, мало не карпентьєрівський стиль – і сентименталіст Квітка, і романтик Гоголь, і експресіоністичний сатирик Остап Вишня. У них усіх описи ярмарків сповнені довгих переліків та експресивних вигуків, залиті сумішшю барв та звуків, високого та низького, панських родзинок і кав’яру та "для нашого брата свинини"...

Придивившись до ярмаркового товару в гоголівських Сорочинцях 1831 р., в основ’яненківських Липцях 1833 року, врешті, в полтавському селі Мануйлівка, описаному Остапом Вишнею року 1925-го, побачимо: упродовж століття торгували майже тим самим простим селянським та ремісничим товаром, продуктом доіндустріальної доби – збіжжям та худобою, сокирами та чобітьми, глеками та стрічками для дівчат. Тож, вочевидь, спосіб життя українського селянина за це століття мало змінився. І якщо у Квітки та Гоголя де-не-де трапляється; "панський крам", то в Остапа Вишні вже й цього нема (бо нема вже панів). У Квітки зустрічаємо цілу галерею колоритних постатей, що їхнє життя тісно пов’язане з базаром – перекупок, ремісників, чумаків. Бачимо їхнє вбрання, заляпане олією або дьогтем, чуємо характерні вирази та звороти, спостерігаємо ритуали цієї мальовничої субкультури, якот ворожіння перекупок на паляниці, де кому сідати для торгу, або традиційнії проходи "лавою" крізь ярмарковий натовп парубків-ремісників.

Селянин продавав власноручно вирощений урожай, ремісник – власний виріб, навіть перекупки-бублейниці – спечені ними самими бублики. Втім, слово "перекупка" таки означає перепродаж кимось виробленого товару – в багатьох випадках так, вочевидь, і було. Це не викликало у "трудового селянина", морального осуду, та все ж оповідач у Квітки називає перекупок "тими, що кухликами пшоно, а ложками олію продають". Ділову етику старого українського базару формують не вони, а продавець-виробник: "прийди, торгуй, скільки тобі треба, та з якої хочеш купи і скільки хоч куштуй, ніхто тобі не боронить" [Г.Квітка, с. 25]. Як бачимо, ці засади дожили й до наших днів – і нині на українських базарах, перш ніж щось купити, куштують і торгуються.

46

З відвертим осудом згадує оповідач у Квітки носіїв зовсім інших "ринкових принципів": "Ні доїсть, ні доспить, усе об тім тілько й дума, щоб заробить копійку. Така вже їхня московська поведенція! А як тільки нашого братчика обдурюють, так ну, ну, ну!"

Та цей осуд у Квітки аж ніяк не поширюється на торговельне заняття взагалі – є спокійне розуміння різниці правил гри (як і в самого народу, що склав приказку "Не зівай, Хомко, на те й ярмарок!"), зате нема пізнішої антитези "торгу" й "духовності", яку ми бачимо у сформованих народницько-патріотичним та радянсько-антиринковим вихованням поетів, зокрема, й Л.Костенко, котра, зробивши своїм ліричним героєм Ференца Ліста, що дає концерт на київському Контрактовому ярмарку (історичний факт), вкладає йому до вуст такі "анти-ринкові" слова:

– Ну що ж, я згоден. Все готово.

Я їх презирством покараю.

Це зветься площа Контрактова.

Вони торгують. Я їм граю. ...

Я задихаюсь. Я вмираю.

Товар лицем, лице – товаром.

Я й те, що виграю, програю.

Я запущу в них гонораром!

(Костенко, С. 231)

Натомість у 1925 році, в "усмішці" Остапа Вишні "Ярмарок", бачимо цей ярмарковий мікросвіт і збляклим, і збіднілим, і якимось розістеризованим (що й не дивно, адже минуло лише кілька років після кривавої громадянської війни, коли, за словами Тичини, "людське серце до краю обідніло"). Все багатоголосся давнього ярмарку стає просто гучним гамором, але й він перекривається у Вишні криками кінських баришників: "Ка-ажи! Ка-а-ажии!" Зникало почуття свята, зникали празниково вбрані парубки й дівки, зрештою, зникав і увесь традиційний український світ.

Довідники свідчать, що після закінчення громадянської війни, в роки розгортання НЕПу, мережа ярмарків стала Швидко відновлюватися й навіть зростати. За тим-таки першим виданням БСЭ, 1926 р. в УССР пройшло 115 тис. ярмарків у 1,5 тис. населених пунктів. Це легко пояснюється успішним розвоєм індивідуальних селянських господарств, а водночас – неефективністю націоналізованої торговельної мережі.

47

Два ярмарки – Київський та Харківський, відновлені 1922 року, отримали статус республіканських. Однак суспільно-політичний клімат став мінятися і, як твердить цитоване джерело, "по мере усиления планового начала в торговле и с развитием торгового аппарата общественного сектора Я. утратили свое значение...

Киевская и Харьковская Я. были упразднены в 1926/27 гг. ...Коллективизация сел. хозяйства и связанные с этим формы заготовок и сбыта повлекли быстрое падение ярмарочной торговли в большинстве районов СССР" [БСЭ, т. 65, с. 764].

Б. "Колгоспний ринок" та "барахолка"

Прообраз того, на що перетворилися базари в суспільстві "побудованого в основному соціалізму", можна було спостерігати ще в часи "воєнного комунізму", коли на руїнах торговельної інфраструктури виникло масове, але похмуре явище "мішочництва".

Як відомо, за ленінськими планами побудови соціалізму й комунізму, у новому суспільстві жодних базарів, торгів, ярмарків не передбачалось. Передбачався хіба що так званий "організований ринок, що обслуговує товарний обіг між держ. підприємствами, організаціями і колгоспами; між держ. підприємствами й населенням" [УРЕ, т. 12, с. 250]. Це означало, що вся вироблена продукція закуповується державними постачально-збутовими організаціями за фіксованими оптовими цінами й "реалізується" чи "поширюється" через державну-таки торговельну мережу, за так само фіксованими роздрібними цінами. Всякий інший шлях, як і продаж за вищою чи нижчою ціною вважався незаконним, навіть злочинним ("спекуляція"!). А в світлому майбутньому, коли всього буде вдосталь ("Матеріальні блага проллються повним потоком", – мовляв Маркс), відпаде потреба навіть у такій торгівлі, як і в грошах – приходь собі "на базу", бери що хочеш і скільки хочеш.

Однак досить швидко стало ясно, що більшовицька держава та її постачзбут не можуть не те що створити "ізобілія", а й принаймні дорівнятися в ефективності давньому ринку-базару. В державних крамницях постійно бракувало найпростіших речей, якість наявних була низькою, кількість – то надто великою, то, здебільшого, – надто малою, а що ціни були фіксованими, то постійно виникав "дефіцит". У 70-ті роки відомий угорський економіст Янош Корнаї навіть назвав своє знамените дослідження господарства "реального соціалізму" – "Економікою дефіциту": "Жодна важлива сфера економіки не вільна від дефіциту. Він – на ринку споживчих товарів та

48

послуг, він і в виробництві, і в розподілі робочої сили, і в капіталовкладеннях, і в зовнішній торгівлі... Він спостерігається постійно; після можливого тимчасового успіху спроб його подолати він з’являється знову. (...) Він має інтенсивний характер і справляє дуже глибокий вплив на поведінку всіх членів суспільства" [Kornai].

"Дефіцит" витворив цілу особливу субкультуру "торгівлі без грошей", коли їх замінником у придбанні ("діставанні") потрібного товару виступали родинні чи дружні зв’язки, матеріальні хабарі (коробка хороших цукерок, а для киян, що приїздили до інших міст, – "київський" торт), послуги (скажімо, вчителька англійської мови безкоштовно навчала доньку м’ясника і за те завжди мала свіже м’ясо за низькою, "державною" ціною).

Але якщо вирізнялася ціна "державна", то була й "недержавна"? Так, на так званих "колгоспних ринках". Адже поруч із домінуючим "організованим" в СРСР допускався (точніше сказати, за Грушевським, "толерувався") ринок "неорганізований, що обслуговує потреби торгівлі між колгоспами і колгоспниками; між колгоспами, колгоспниками, робітниками і службовцями" [УРЕ, т. 12, с. 250].

На практиці це був майже той самий сільський чи містечковий базар, що описаний у Грушевського як торг XVI століття, у Квітки на початку XIX ст. чи в О. Вишні 1925 року. Тут селянам ("колгоспникам") дозволялося "реалізовувати надлишки продукції присадибних ділянок", а колгоспам – те, чого не забрано за сміховинно низькими цінами "в закрома Родіни". І селяни торгували так, як їхні діди та прадіди, – інакше не вміли.

На радянських "колгоспних ринках" продавалися здебільшого місцеві овочі, фрукти, м’ясні та молочні продукти – помітно вищої якості, аніж у державних крамницях, але й за вищими цінами. Зате можна було, як у часи Квітки, скільки хоч торгуватися й куштувати. Особливо помітною була різниця якості сметани, сиру, м’яса – так і мовилося на знак похвали: "базарна сметана", "базарна свинина". Не всі радянські» городяни могли собі дозволити щодня чи щотижня купувати там харчі. "Харчується з базару" – то була ознака високого майнового статусу.

Майже фольклорними дійовими особами на радянських базарах були так звані "грузини" (насправді це могли бути й азербайджанці чи інші "особи кавказької національності") з їхніми гвоздиками й мандаринами. З-за прилавків базарів вони швидко перекочували також до радянських анекдотів (див.:

49

Анекдот), де широка кепка-"аеродром" та ящик мандаринів для базару стали, поруч з великим кинджалом, стереотипними ознаками "анекдотичного кавказця".

У 60-і роки, за часів П.Ю.Шелеста, було відновлено Соро-чинські ярмарки, де в "культурно-масовій" частині фігурували не лише гоголівські герої, виконувані "учасниками місцевої худ. самодіяльності", а й сам Гоголь, (його роль виконував, як правило, учитель літератури – теж актор-аматор).

Я.Давиденко писав у типовій пропагандивній брошурі тих часів, присвяченій новому Сорочинському ярмаркові: "Прибули ви, значить, на Жабокрицький майдан (так називається ярмаркова площа), а там... Не воли й коні... Гектарах, може, на п’яти легкові автомобілі та мотоцикли стоять, автобуси. З номерами Київщини і Харківщини, Придніпров’я й Донбасу, Волині й Таврії, Закарпаття й Молдавії, міст Російської Федерації і Білорусії... Навіть з Кавказу. Ну, з усіх тобі усюд.

Прилаштували ви свою транспортину на стоянку та мерщій туди ж, де ото гамір людський, де отой вир, де рівненькими рядочками торговельні палатки вишикувались і добрячі гори кавунів і динь навалено. Ви йдете отак, роздивляєтесь, а до вашого вуха:

– Купуйте телевізори! Пральні машини!

– Мотоцикли й баяни!

– Годинники й опішнянські сливи!

– Кавуни й макітри!"

(Давиденко, с. 33).

В умовах неринкового суспільства до важливих функцій "оновленого" Сорочинського ярмарку належало відродження культурних традицій, збагачення ними "укр. радянської культури":

"...Та це ж сам він, великий Гоголь, ступає. А біля нього й Рудий Панько. Ідуть, а назустріч їм усі українські гумористи на чолі з самим Федором Маківчуком... Бо вирішено ж на засіданні президії Спілки письменників України щороку проводити свято гумору й сатири, присвячене Дню врожаю й відкриттю Сорочинського ярмарку, щоб, значить, майстри сміху в саму гущу трудового народу пірнали. Привітав гумористів Гоголь, вклонився їм Рудий Панько, та й питають:

– Ну, як ви тут, на оновленій землі, пережитки проклятого капіталізму сміхом випікаєте? Як славних трудівників смішите?

50

– Та стараємось... – переминаються з ноги на ногу гумористи та сатирики" [там само, с. 57]. Були в ті часи й інші базари, що заповнювали пустоти "економіки дефіциту" – так звані "барахолки", де купити можна було будь-що – від старих меблів, "закордонних" туфлів чи джинсів до старих монет та орденів. "Барахолки" в кризові роки – воєнні, повоєнні чи просто голодні – були єдиним способом для багатьох людей прохарчуватися, продавши "щось із речей". Але в ситіші часи держава боролася з барахолками, які ставали каналом збуту "лівої", тобто чорноринкової продукції підприємств (особливо це розвинулося в Закавказзі), тому постійно вони існували лише в південних портових містах – Одесі, Керчі, Миколаєві, – там наші "морячки" збували футболочки, джинси та дешеву косметику, придбані на розпродажах у закордонних портах (див. також: Підприємець).

І базар, і барахолка відтіснялися радянською владою на маргінес суспільства, з ними регулярно починали "вести боротьбу", і так само регулярно припиняли, стомившись. Незнищенний базар слугував джерелом свого роду "гамбурзького рахунку" товарів та грошей, був мало не єдиним об’єктивним індикатором економічного стану держави, а базарні ціни – індикатором реальної інфляції.

Прекрасний опис цього явища знаходимо у В.Войновича в "Івані Чонкіні": "У перекрестка двух улиц он увидел людей, которые, сбившись в кучу, кружились на небольшом пятачке, перемещаясь, меняясь местами и что-то выкрикивая, словно искали друг друга. Это был так называемый хитрый рынок, знакомый ему по временам юности. Ермолкин удивился. Он думал, что эти хитрые рынки навсегда отошли в прошлое, во всяком случае, в своей газете он давно о них ничего не читал. На страницах его газеты жизнь рисовалась совершенно иная. Это была жизнь общества веселых и краснощеких людей, которые только и думают, как собрать небывалые урожаи, сварить побольше стали и чугуна, покорить тайгу, и поют при этом радостные песни...

Люди, которых видел Ермолкин сейчас, слишком уж оторвались от изображаемой в газетах прекрасной действительности. Они не были краснощеки и не пели веселых песен. Худые, калеченные, рваные, с голодным и вороватым блеском в глазах, они торговали чем ни попадя: табаком, хлебом, кругами жмыха, собаками, кошками, старыми кальсонами, ржавыми гвоздями, курами, пшенной кашей в деревянных мисках и всяческой ерундой" [Войнович, с. 262-263].

51

В. Базар на світанні ринкової економіки

Якісна трансформація українських базарів почалася з так званих "човників". Коли в сусідній Польщі прийшла до влади "Солідарність", ціни стали вільними, а на кожному розі відкрилися "кантори", тоді у нас якраз розкручувалася інфляція, хоча й зберігалися низькі "державні" ціни на багато товарів, зате відкрилися кордони, а ціни на залізничні квитки залишалися сміховинно низькими.

І раптом виявилося, що можна купити кілька електромлинків на каву, чи фотоапарат "Київ", чи просто ящик молотків або свердел, повезти це до Любліна чи Варшави або й просто до Холма чи Перемишля, продати на тамтешньому базарі, обміняти "злотувки" на долари в найближчому "канторі", повернутися додому й жити на ці гроші місяць, а то й два цілою родиною! А якщо не міняти, а купити кілька пар джинсів, а вдома продати, а якщо їздити до Перемишля щотижня? І почалося! З українських крамниць зникали фотоапарати, телевізори, складані ножі, молотки, електролампочки, бавовняні рушники та шкарпетки і т.ін., натомість у всіх містах східної Польщі, як ракові пухлини, повиростали "руське ринкі", де на складаних стільчиках поруч з розкладеним на клейонці товаром сиділи тисячі наших співгромадян, заохочуючи польських покупців вигуками: "Пан, пан, бері, дьошево!"

Багатотисячна армія "човникових" торговців сформувала своєрідну субкультуру, із власними звичками, словником, зовнішнім виглядом. Вокзали та потяги на захід швидко заповнилися людьми середнього віку в турецьких спортивних костюмах з величезними сумками, а полиці радянських крамниць швидко спорожніли. Винахідливість "човників" у пошуках нових і нових товарів на вивіз, їхня витривалість у подоланні транспортних невигод та суворих митників і прикордонників не знали меж. Влада відпустила "державні" ціни (що зменшило потік "човників", але не перепинило його) і вже стала замислюватися, чи не прикрити трохи знову кордони, але тут кінець прийшов не "човникам", а тодішній владі.

У демократичній незалежній Україні дуже швидко повиростали, як і в Польщі, обмінні пункти на кожному розі, а поруч із старими, м’ясо-овочево-гвоздичними базарами виникли наші аналоги польських "рускіх ринкув", де сиділи "човники" й продавали вже не млинки на каву й фотоапарати, а польський, румунський, турецький товар – жуйки, колготки, "галяретки", футболки, кросівки та шкіряні куртки.

52

Вигідність "човникової" торгівлі в старих її формах швидко падала, і в кількасоттисячному середовищі, яке пройшло крізь цю сувору, але ефективну школу ринкової економіки (за деякими даними, на кінець 1997 року дрібних торговців, тобто переважно "човників", в Україні було близько трьох мільйонів), почалися динамічні якісні зміни.

З’явилися не лише "гурти", що працювали на одного багатого "хазяїна", а й "оптовики", що гнали з Польщі й до Польщі (варіанти Туреччини, Румунії, згодом і Росії) вантажні фургони, а потім повиростали сотні "ларків" з польським та турецьким товаром у великих і малих містах України, а потім – і "міні-маркети", а потім – і "супермаркети"... В лавах "човників" переважали люди нестарі, енергійні, багато з-поміж них – з вищою освітою. "Тусуючись" по Варшавах, Стамбулах та Афінах, вони швидко засвоювали/ уроки тамтешніх, помітно розвиненіших ринкових суспільств, і успішно застосовували їх удома. Тому-то сучасна "ринкова культура" в Україні має відчутний польсько-турецький акцент.

Утім, тепер "човникам" уже не обов’язково навіть їхати до Польщі. У Києві та інших великих містах виросли великі оптові базари (як-от на Центральному стадіоні чи на Троєщині), де "човники" з української периферії можуть купити пиво, жуйку, шоколад та сигарети ящиками, повезти до свого провінційного містечка й продавати там у ларку чи на базарі, але вже дорожче. Сьогодні, коли приховане безробіття сягає 30%, це стає способом вижити для сотень тисяч українців.

Як писав наприкінці 1996 р. київський "День", "за останні чотири роки кількість офіційно діючих ринків у Києві зросла в 2,8 раза, а торгових місць – у 5,6 раза. Всього ж у місті зареєстровано 57 різнокаліберних і різнопрофільних ринків з 50 тисячами торгомісць. ...У Києві щодня функціонує 12 тис. кіосків і лотків, а обсяги т.зв. неорганізованої торгівлі перекривають організовану. ...Великих стихійних ринків у Києві функціонує 42, де торують шляхи підприємництва 19 тис. громадян". Щодо намагань міської влади "цивілізувати" цю стихію, автор зауважує: "...старенькі бабці (основна маса розбурханої ринкової стихії) вирізняються кричущою несвідомістю – перепродують хліб, збувають безакцизний тютюн і Цивілізуватися відмовляються навідріз" [Лихоліт, с. 7].

Сьогоднішні величезні базари стали для пересічного, небагатого українця свого роду вікном у сучасний світ, поруч із телевізором. На великому базарі (як от Троєщинський речовий ринок у Києві) можна купити практично все, від їжі й одягу до меблів і будматеріалів, ще й помітно дешевше, аніж у крам-

53

ницях. Ви можете пройтися "в’єтнамськими" чи "турецькими" рядами, де справжні в’єтнамці й турки п’ють свій чай, перемовляються по-своєму, слухають свою музику і ввічливо пропонують свій товар за українські гривні.

Все це свідчить про те, що оновлене "базарування" в сучасній Україні не лише не відходить на задній план, поступаючись "шопінгові" в супермаркетах західного типу, а навпаки – набирає нових сил та барв як культурна практика.

Література

1. Аксаков И. Исследование о торговле на укр. ярмарках. – СПб, 1858.

2. Забело Я.П. Опыт исследования украинских крестьянских ярмарок. – Полтава, 1892.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 6.

4. БСЭ. – Т. 65. – Ярмарки.

5. Волобуєв М. До проблеми української економіки. // Більшовик України, 1928. – Ч. 8,9.

6. Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні. – К.: Наукова думка, 1962.

7. Гоголь Н.В. Сорочинская ярмарка.

8. Давиденко Я.І. У Сорочинці на ярмарок. / Фотонарис. – Вид. 2-е, перероблене. – Харків: Прапор, 1983. – С. 71.

9. Квітка-Основ’яненко Г. Маруся. / Вибрані твори. – К.: Веселка, 1975.

11. Костенко Л. Концерт Ліста. / Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С. 231.

12. Kornai Janos. A hiany. – Budapest: 1980 (існує рос. переклад: Корнай Я. Дефицит. – М.: Наука, 1990).

13. Вишня О. Ярмарок. / Твори в 5 тт. – К.: Дніпро, 1974. – Т. 1.

14. Войнович В. Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина.

15. Лихоліт І. Боротьба із стихійною торгівлею: війна без переможця. // День. – 3 грудня 1996. – С. 7.

54

Євгенія Кононенко

– Если бы у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом... Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: "Дума", потом начать так: "Гой, ты доля моя, доля!" или "Седе казачино Наливайко на кургане", а там: "По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае, воропае, гоп! гоп!" или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малорос прочтет, подопрет рукой щеку и непременно заплачет – такая чувствительная душа!

И.Тургенев. Рудин

Вірші входять у життя українця мало не від народження. Навіть у тих родинах, де книжок не читають і не тримають, Дитині книжки читають обов’язково. І серед перших дитячих текстів неодмінно будуть віршики. Кількість віршиків, що їх малюк знає напам’ять, вважається одним із показників рівня інтелектуального розвитку дитини. Добре відома картина, коли приходять гості, а хлопчик чи дівчинка, які ще не позбулися

55

■

притаманних їхньому віку вад мови, декламують римовані рядочки, й дорослі аплодують, мало не плачучи від замилування. Тільки в дуже неблагополучних сім’ях дітей не вчать віршам.

Які вірші потрапляють до барвисто розмальованих перших дитячих книжечок? Дуже різні. І російські, й українські, і перекладні англійські; вірші відомих і невідомих поетів. І шедеври, на яких виховувалися покоління, й відверто невдалі рядки. Пересічні батьки читають своїм діточкам підряд усе, що купується в найближчій книгарні чи дарується на день народження, виховуючи нові покоління пересічних читачів. Російських дитячих книжечок, зокрема й віршованих, протягом усього існування УРСР видавалося значно більше. Було б неправдою сказати, що українських дитячих віршиків зовсім не було. Проте лише дуже нечисленні батьки (поза Галичиною) підбирали для своїх дітей переважно, а то й виключно українські книжечки.

Діти підростали, йшли до дитячих садків, а там вихователі неодмінно розучували з ними вірші. Пересічні батьки вважали, що віднині вони вже виконали свою місію щодо поетичного виховання дитини. До всіх видатних свят готувалися "раночки" (відоміші в народі як "утренники"), де діти в паузах між гопаками й "таночками сніжинок" неодмінно читали дитячі "датські" (написані до відповідних дат) віршики – дзвінкі, співучі, як лічилки:

– Дед Мороз, дед Мороз

Сколько снегу нам принес!

Або до іншого свята:

– Ты, советская страна,

Счастья, радости полна!

Очевидно, автори цих рядків, чиї імена для історії відновити було б важко, та й непотрібно, довго не мучилися над своїми віршами. В радянській школі так само практикувалися віршовані урочистості з приводу роковин Жовтневої революції, В.І.Леніна, Дня учителя тощо. В численніших російських школах ці заходи провадилися російською мовою, в українських – українською. Віршовані сценарії таких свят (так звані "монтажі") затверджувалися Міністерством освіти й складалися з текстів радянських поетів.

У процесі шкільного навчання також інтенсивно розучувалися вірші. Не можна сказати, що то були виключно заримовані ідеологеми, адаптовані для відповідного віку. На уроках з

56

українського читання вивчалася українська класика, на уроках російського – відповідно, російська.

І в родинному, й у шкільному поетичному вихованні фігурувала постать номер один української культури – Тарас Григорович Шевченко.

Кожний пересічний несвідомий українець (а пересічний українець – несвідомий) видушить із себе бодай чотири шевченківських римованих рядки. І не лише тому, що Шевченка вивчають у школі, а просто тому, що це Шевченко. Іван Франко та Леся Українка – теж генії, але їхні вірші є здебільшого надбанням освіченого прошарку, а для широких верств – то лише імена. Якщо "Каменярів" та монолог Мавки забудуть відразу, як їх "пройдено", то "Садок вишневий коло хати" знає всякий, хто здобув в Україні неповну середню освіту.

Вірші Шевченка, які знає кожен пересічний українець, складають невеликий відсоток від поетичної спадщини Кобзаря. Це "Заповіт", вже згадуваний "Садок вишневий коло хати", "Мені тринадцятий минало", "Тече вода з-під явора" (часто видається у дитячих "метеликах"), уривок "Світає. Край неба палає" (пересічний читач не знає, що то з поеми "Сон"), "Реве та стогне Дніпр широкий" (мало хто пам’ятає, що то початок поеми "Причинна"), ще з десяток віршів. Кожна друга школярка-восьмикласниця бралася вчити напам’ять поему "Катерина", але недоучувала навіть першого розділу – поема досить велика. Втім, усі добре пам’ятають її зміст. Пересічний українець Шевченка любить, і шанує, і справа не лише в магії великого імені, а й у співочій версифікації, особливій просодії, легкій заучуваності, особливо щемному змісті Кобзаревих рядків. Але засвоєння Шевченка пересічним читачем цілком можна вважати цитатно-фрагментарним.

Наступний після Шевченка поет, якого можна вважати явищем популярної культури, це – Павло Григорович Тичина. І якщо вірші Шевченка – є величина беззаперечно позитивна, то вірші Тичини в популярній свідомості – величина так само беззаперечно негативна. Для українських школярів (і не лише Школярів) саме Тичина став синонімом підлабузницького оспівування Компартії, поступу до комунізму, поетичним символом офіційної радянської демагогії. Цим змушені були займатися всі українські радянські поети сталінської доби, щоб вижити фізично. Чому ж саме Тичина прийняв на себе основний удар народного осуду? Можливо, тому, що він був найяскравішим новатором із покоління поетів тих часів і його творча манера з неподоланними елементами модернізму робила підлабузницькі вірші аж занадто кумедними?

57

А мені аж душно, жарко,

Ой, скоріш на боротьбу!

І саме Тичинині рядки стали об’єктом знущання армії безіменних пародистів:

Стоїть у полі, мов дубина,

Павло Григорович Тичина.

На майдані коло бані

Революція іде,

А Тичина в чемодані

Спекуляцію веде.

Ліг Тичина наш на піч

Вечір. Ніч.

Як бачимо, в останньому зразку народної творчості "постраждав" вірш Тичини, написаний ще до того, як поет "продався". Більшість кращих віршів молодого Тичини не були заборонені. "Сонячні кларнети" друкувалися, хоча й із купюрами, але цілком давали уявлення про те, що Тичина – то не тільки "Партія веде". Та "непартійного" Тичину пересічний читач ігнорував. І переконати цього читача, що Тичина починав як геніальний поет, а вже потім "скурвився", було неможливо. Як про вірші Шевченка не прийнято було казати поганого слова, так про вірші Тичини – доброго. Еволюцію Тичини від геніального поета до геніального блазня розкрито в есеї В. Стуса "Феномен доби (Сходження на голгофу слави)".

Щасливішою була доля творчої спадщини Володимира Сосюри в популярній свідомості. Широкий загал вибачив його "придворні" вірші за його вірші любовні. Інтимна лірика Сосюри була надзвичайно до вподоби юним читачам, і особливо читачкам. "Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання," – натхненно лунало на шкільних вечорах. "І кучері твої безплотними вустами я буду цілувать, хоч і не буде нас", – заучувалося за покликом серця, а не на завдання вчителів. Наявність порівняно відвертих, астральних, трансцендентних категорій у ліриці Сосюри викликало у юних читачів відчуття: ось вона, правдива висока поезія, яка до того ж добре зрозуміла нормальним людям. І десь на задньому плані туманно майорів у сталінські часи засуджений, пізніше замовчуваний, а в незалежній Україні канонізований вірш "Любіть Україну", що його пересічний читач теж знав і любив.

Якщо ми проглянемо далі шкільну програму з української літератури "застійного" періоду, то не відшукаємо фактично жодного імені, яке би зустріло помітний відгук у масового

58

читача. Але поза шкільною програмою знайдемо два імені, дуже популярні в широких колах. Це Ліна Костенко й Василь Симоненко. Від появи перших збірок на рубежі 1950-60-х років їхні палкі й дохідливі вірші активно читаються українцями. Зідомо, що в брежнєвському Радянському Союзі найкращим способом створити письменникові рекламу – було заборонити його книжки, або хоча б окремі твори. Л.Костенко й В.Симоненко майже не друкувалися, що сприяло посиленому інтересу до них. Проте не лише у напівзабороненості цих поетів був секрет їхньої популярності. Швидше у поєднанні опозиції офіціозній поезії із уже згаданими зрозумілістю, незарозумілістю їхньої поезії. Про поетику Костенко та Симоненка саме в контексті їхньої популярності писала Л.Стефанівська у статті "Літературна комунікація як сфера напруги": "Поет користується елементами однозначно зрозумілими для читача, які не вимагають коментаря, тому читач не мусить додумуватися сенсу твору... Поет не входить у конфлікт із прийнятими тоді нормами сприйняття літератури" [Зустрічі, 1994, №8, с. 183].

Варто зазначити, що українська поезія була і є своєрідним засобом збереження української мови, яка для дуже великого відсотка українців не відігравала ролі засобу щоденного спілкування (див. Мова). Втім було б неправдою сказати, що мова як не батьків, то дідів нічого не означала для російськомовних українців. "Обожаю украинский язык," – можна було почути від багатьох із них. І певну роль у такому ставленні до української мови відігравали саме українські вірші. Українські вірші були цінністю навіть для тих, хто в побуті чи в праці послуговувався виключно російською. Більше того, чимало російськомовних українців писали українські вірші. Відомо, що мало не кожен третій у певному віці проходить стадію писання віршів. Потім це минає, зріла людина сміється зі своїх юнацьких віршів. Так от, російськомовні українці замолоду нерідко зверталися саме до української музи. В чому тут річ – в особливостях української версифікації чи в голосі крові? Мабуть, як у кого.

Канали надходження віршів до популярної свідомості були Різні. Тичина вносився "згори", Симоненко – "знизу", Шевченко – звідусіль. До числа віршів, що вносилися офіційним шляхом, а саме, з естради, і проте подобались простим людям, належали гуморески Павла Глазового. Звичайно, його критика окремих негативних явищ у житті українського народу залишалася цілком у межах, затверджених "нагорі", але все-таки живі нотки народного гумору в цих гуморесках були, і рядки

59

про те, що "представитєльний мужчина чхать хотів на Феньку" і викликали щирий регіт (див. Естрада). Природним продовженням розмови про вірші в популярній культурі України є розмова про вірші російські. Адже ті російські вірші, які пішли в народ, вийшовши за межі елітарного вжитку, пішли також і в український народ.

Хрестоматійні вірші Пушкіна, найбільшого поета Росія засвоєні масовим українським читачем, і не лише тому, що Пушкіна вивчають у школі. Але порівняймо місце Пушкіна із Шевченковим. Якщо вірші Шевченка – річ неповторна й унікальна для будь-кого, їх ніхто не сплутає з віршами Франка чи Рильського, то до творів Пушкіна пересічний читач часто зараховує і Лєрмонтова з Тютчевим, і Фета з Плєщеєвим. Прикладів – безліч.

А ось таке явище, щоб певні вірші ставали фактом популярної культури, але при тому широкі кола їх не читали, мало місце, мабуть, лише в СРСР. Йдеться про вірші поетів, які жили в радянські часи, але не вважалися "російськими радянськими": А.Ахматова, М.Цвєтаєва, Б.Пастернак. Збірки цих поетів коштували на книжковому чорному ринку від чверті до половини зарплатні інженера і вважалися престижною окрасою будь-якої бібліотеки. Композиції за віршами цих поетів збирали у великих містах України повні зали. Вірші Ахматової, Пастернака, Цвєтаєвої разом із романом Булгакова "Майстер і Маргарита" та фільмами Андрія Тарковського складали "золотий фонд" беззаперечних вартостей, до яких вважали за потрібне причаститися всі радянські інтеліґенти, а також усі, хто зараховував себе до цього, офіційно маргіналізованого, а неофіційно – почесного прошарку. До поетів, які в широких інтеліґентських колах не лише шанувалися, а й читалися, належали доступніші для сприйняття Є.Євтушенко та А.Вознесенський. Їхні збірки також були гостро дефіцитними, їхні вірші переписувалися від руки, множилися на "ксероксах", закладалися в пам’ять ЕОМ, і так поширювалися не лише раніше друковані, а й "підпільні" вірші.

"Ты был партийней многих подлецов, Пытавшихся учить тебя партийности", – захоплено декламували радянські шукачі правди (див. також Самвидав).

Дещо нижче на цій драбині суспільно-поетичних цінностей стояв російський поет Сергій Єсенін, популярний не стільки серед інтеліґенції, скільки серед робітників та селян. У віршах Єсеніна їх приваблювали не лише вправна версифікація та яскраві образи села (які брали за душу й українського городянина в першому поколінні), але і щиросерді зізнання поета в

60

таких гріхах, як пияцтво й хуліганство, що також імпонувало

згаданій аудиторії.

Популярності Єсеніна сприяла велика кількість пісень на його слова, – зокрема, написаних українським композитором

Пономаренком.

Варто зауважити, що з’ява пісень на вірші вже відомих поетів, як правило, сприяє їхній популярності. Так відбувалося, коли з’явилися народні пісні та романси на вірші Шевченка. А Єсеніна і слухали, й співали інтенсивно протягом усіх 60 – 70-х років. Співали професійні виконавці, співали й у робітничих гуртожитках під фальшивий гітарний акомпанемент.

На ще нижчому щаблі (з погляду правдивих знавців поезії) стояв Едуард Асадов. Ось де був правдивий кумир усіх дівчат Радянського Союзу, – і російських, і російськомовних! Якщо Симоненко чи Костенко пишуть про проблему Добра і Зла, про любов до рідної землі, то поет Асадов – про любов чи ненависть до сусідського хлопця, а це рідніше, ближче.

Любов або нелюбов до Едуарда Асадова – то був своєрідний індикатор, показник культурного рівня, кращий за Шевченка або Єсеніна. Шанувальники (їх мало) і псевдошанувальники (їх багато) Ахматової та Пастернака ставляться із відвертим презирством до тих, хто списує в зошити різнокольоровими кульковими ручками "Сатану" чи "Ніч" Асадова. Але й у шанувальників Асадова – власна гордість: "Не нада нам вашого Пастернака, ми любимо Асадова!" За даними опитування СП СРСР, Е.Асадов протягом тривалих років був найпопулярні-шим поетом Радянського Союзу, популярнішим за тодішнього кумира Євтушенка.

Дещо спрощено поетичний храм доби для пересічного українського читача брежнєвської доби виглядав приблизно так: Шевченко – це Бог, Тичина – біс, Ліна Костенко й Василь Симоненко – святі великомученики. Ахматова й Пастернак – герої якихось чужих, хоча й загадково-привабливих релігій. Єсенін – розкаяний грішник. А Едуард Асадов – то щире земне кохання на все життя.

Чи стане хтось поетичним кумиром нових поколінь? Чи вчитимуть дівчата чиїсь вірші напам’ять добровільно, не за наказом класної дами?

Досі ми говорили про, так би мовити, професійні вірші. Але любов народу до римованого слова виявлялася не лише в пошануванні професійних авторських віршів. Любов до рими, що робить думку сміливішою і влучнішою, значно ширша.

61

Багато народних прислів’їв відомі у вигляді двовіршиків, і це характерно не лише для українського фольклору. Per risum multum cognoscimum stultum. A friend in need is a friend indeed. Age ne fait pas sage. Смех без причины – признак дурачины. Народ

Багато анекдотів циркулюють у римованих формах. Наприклад, на запитання, чим тримають при собі чоловіка представниці різних народів, радянський анекдот відповідає: "англичанка – делом, француженка – телом, итальянка – грацией, русская – парторганизацией".

Особлива сторінка анонімної поезії – садистські віршики або ж "садюшки":

Девочка в поле гранату нашла,

Девочка папе ее принесла.

"Дерни колечко", – папа сказал.

Долго над полем сандалик летал.

Коли треба десь у колективі написати привітання до ювілею або до дня нафтовика, його неодмінно намагаються скласти у віршовій формі. Уміння складати тексти такого штибу в народі цінується значно вище, ніж дар високої поезії. "Теж мені, а ще й поет", – розчаровано зітхають співробітники, коли мрійливий юнак не зуміє вправно скласти привітання Петрові Івановичу на 60-ліття. Так само цінним у колективі вважається дар стінгазетного версифікаторства.

Сувеніри у місцях скупчення туристів розкуповуються краще, коли написи на них заримовано. Чашку з написом "Пей, дедуля, крепкий чай, не болей і не скучай" куплять скоріше, ніж із нейтральним "Одеса, 1995".

Взагалі пересічний українець вважає, що будь-яка мета буде досягнута успішніше, якщо її сформулювати у віршованій формі. У 70-і роки всі стовпи міста Києва було обклеєно віршовано об’явою про розмін квартири, де були рядки:

Квартиру, що в віршах вдалося списати,

Хотілося б дуже на дві обміняти.

Це досить рідкісний варіант україномовних непрофесійних віршів. Чотиривіршами прикрашають також надгробки:

Травою тропинка к тебе зарастет,

Могильная надпись сотрется,

Забудется все, даже горе уйдет,

Но счастье назад не вернется.

У заримованому вигляді гуляє містами непристойний міський фольклор та графіті на стінах громадських туалетів – не

62

будемо наводити тут його зразки. "Віршівки" дуже полюбляла комуністична влада. Фасади навчальних закладів прикрашали натхненні рядки на кшталт:

Если тебе комсомолец имя,

Имя крепи делами своими

Любить їх і влада нинішня:

Ми за вільну Україну

Будем битись до загину!

За останні кілька років відбуваються докорінні зміни в усіх сферах життя України. Як це позначилося на ролі віршів у житті пересічного українця? На початку "перебудови" виник короткочасний, але бурхливий спалах інтересу до української поезії. На вечір поетів української діаспори "Золотий гомін" зібрався був повний зал палацу "Україна". За збіркою Василя Стуса, виданою 1990 року, стояли черги, купували по 5 – 6 примірників. Та ось СРСР розвалився, незалежну Україну проголошено. Чим стали вірші сьогодні?

Не зважаючи на кризу видавничої справи, зменшення накладів книжок, зокрема й дитячих, – матері, які в цей час все-таки зважилися народити дитину, купують і читають їй книжечки, зокрема й віршики. Малят тепер більше привчають до українського слова, щоб у дитини потім не було проблем із державною мовою. Дитячі садки, які ще не закрилися через нестачу коштів, чи низьку народжуваність, провадять "ранки" виключно українською мовою, із відповідними віршами. Поетичні якості цих віршів – ті ж самі, що й у радянські часи. Однак тепер замість

За наше счастливое детство,

Спасибо, родная страна! –

звучить щось на зразок:

Хай ростуть, мов квіти, українські діти!

Активно українізується шкільний офіціоз. При проведенні шкільних свят використовуються не лише вірші про рідну Україну та її гетьманів, а й елементи театралізованого дійства, Що супроводжувало релігійні свята українського села, із осучасненими віршованими елементами:

Українського я роду,

З українського народу

Якщо завітати до недільної школи будь-якої парафії, також можна почути дитячі голоси, що декламують вірші про любов до Бога, до Божої Матері, про радість праведного життя. Як і в

63

радянські часи, вважається, що вкладати щось у юні голови за допомогою римованого слова є надзвичайно ефективно.

Вірші Шевченка, як і раніше, багато значать для пересічного читача. Виведення Шевченка на ще вищий офіційний рівень, аніж за радянських часів, поки що не викликало алергії до його віршів.

Коли в країні не існує політичної опозиції, її роль бере на себе література, зокрема, – поезія. Віктор Неборак, український поет, що заявив про себе у 80-і роки, вважає: "В шістдесятників була ілюзія (вона, здається, є й зараз), що поезія може щось змінити в цьому світі, що мистецтво має соціальний чин" [Зустрічі, 1994, № 8. – с. 186]. Вочевидь, сам Неборак так не вважає і вірші свої не призначає для виконання якоїсь cycпільно-політичної функції.

Сьогодні вірші Євтушенка та Вознесенського зникли з поетичних обріїв України. Зрідка можна надибати в букініста колишній супердефіцит за невисоку ціну. А збірка Ахматової чи Пастернака також необтяжлива навіть для пересічного злиденного бюджету.

У пострадянському просторі, як і в усьому світі, поезія дедалі більше перетворюється на об’єкт інтересу вузького кола інтелектуалів. Поети світу стурбовані цим, сподіваються змінити стан речей. Робляться певні зусилля, щоб привернути поезію до читача, а читача – до поезії. Під цим гаслом провадяться поетичні фестивалі, куди останнім часом стали запрошувати й українців.

І сьогодні в Україні є поети. Є й шанувальники поезії. Але належати до тих кіл – то вже більше не означає бути пересічним читачем, головним героєм цього нарису.

64

Валентин Солодовник

Слово "газета" прийшло в українську мову з італійської через посередництво французької. В Італії словом "газета" називали дрібну срібну монету, якою платили за читання рукописного аркуша новин. Поступово назва монети перейшла й на оплачуваний нею тогочасний засіб інформації. Прообразом газети були інформаційні бюлетені, що випускалися в Римі в І ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Поширенню слова "газета" в сучасному значенні сприяло створення 1631 року Теофрастом Ренодо французької "Ля газетт", яка стала дуже популярною [УРЕ, 1978. – т. 2, – с. 442].

Газета, за одним із визначень, є "періодичним виданням, що оперативно висвітлює суспільно-політичні, громадсько-культурні, економіко-виробничі, науково-літературні, спортивно-масові та інші злободенні події і факти... Зовнішні особливості газети: оформлення у вигляді розгорнутих аркушів, розміщення матеріалу колонками, менший обсяг і більший формат порівняно з книжкою, журналом, брошурою. Від інших друкованих видань відрізняється більшою періодичністю, найвищою оперативністю публікування інформації, масовим розповсюдженням серед читачів..." [Григораш, с. 48].

Перша в Україні газета "Kurjer Lwowski" польською мовою з’явилася в 1749 році. Франкомовна "Gazette de Leopol", що видавалась також у Львові 1776 року, стала першим на

65

українських землях тижневиком. Перша в Україні і в усьому слов’янському світі щоденна газета "Dziennik patriotycznych politykow" (яку, до речі, редагував українець Микола Гарасевич) почала виходити 1792 року [Україна в цікавих фактах, с. 150].

Проте згадані та ряд подібних видань ані за мовою, ані за змістом та спрямуванням не можуть бути віднесені до власне української преси. Тому є підстави пов’язувати початки української періодики з виходом газети "Харьковский еженедельник" (1812). Вийшло 12 чисел тиражем 600 примірників. Тижневик містив переважно економічні, а також історичні й етнографічні матеріали. Там-таки громадський діяч і економіст Василь Каразин вміщував перші бюлетені своєї першої в Україні метеорологічної станції. Заснований без дозволу уряду тижневик було невдовзі закрито [Семчишин, 1993, с. 231].

Довше проіснував тижневик з українською тематикою "Харьковские известия" (1816-1823 pp.), що видавався більш професійніше. Врешті, влада його теж закрила.

До проблем політичного, економічного й культурного життя України звертався тижневик "Черниговский листок" (1861-1863), який видавав Леонід Глібов. У 1961-1963 pp. у Петербурзі виходив перший український громадсько-політичний і літературно-науковий місячник "Основа" (див. Журнал). Заснування двох зазначених видань було пов’язане з виходом маніфесту Олександра II про скасування кріпацтва в Росії і деякою лібералізацією громадсько-політичного життя на початку 1860-х років та надії на вільніший розвиток української преси були перекреслені Валуєвським циркуляром (1863) й Емським указом Олександра II (1876). Видання газет та журналів українською мовою на підросійській Україні стало неможливим аж до революції 1905 року.

Українським письменникам та публіцистам періодично вдавалось використовувати для своїх виступів (звичайно, російською мовою) офіційні "Губернские ведомости", які почали з 1838 року виходити в усіх губернських центрах України, газети "Киевский телеграф", "Заря", "Труд", "Днепр", "Степь", "Елисаветградский листок", "Волынь" та ін., а також літературно-науковий журнал "Киевская старина" (1882-1907) та поодинокі українські альманахи [УРСР: Енцикл. довідник, с. 336].

Внаслідок пожвавлення суспільно-політичного життя, пов’язаного з революцією 1948 року, у Львові почала виходити накладом 4 тис. примірників перша тижнева газета українською народною мовою "Зоря Галицька". Видавцем була Головна

66

руська рада – перша українська політична організація, яка постала під впливом подій "Весни народів" [ЕУ-1, с. 982].

З 1867 року в Австро-Угорщині почала діяти відносно ліберальна конституція, що сприяло подальшому розвитку української преси в Галичині та Буковині. Так, 1900 року в Галичині українці видавали 25 періодичних видань (в тому числі 4 щоденні газети, 2 тижневики, 9 двотижневиків), а в Буковині – шість [Шевельов, 1987, с. 19-29].

Видання українських газет у підросійській Україні стало можливим внаслідок революції 1905 року. Правда, більшість газет проіснували недовго й були закриті владою.

Скажімо, наприкінці листопада 1905 року в Лубнах без будь-якого дозволу влади почала друкуватись газета "Хлібороб". Перш ніж її закрили, встигло вийти п’ять чисел накладом по п’ять тисяч примірників [Шевельов, с. 48].

Швидко були закриті одеські "Народня рада" і "Вісти", полтавський "Рідний край" катеринославські "Добра порада", "Запорожжя" й "Боротьба", харківська "Слобожанщина", московська "Зоря", санкт-петербурзька "Вільна Україна". Краща доля випала київській "Громадській думці", закритій у 1906 році, яка 1907 року відродилась під назвою "Рада". Вона проіснувала до 1914 року й відігравала провідну роль серед українських видань Російської імперії. Довкола "Ради" зібрався гурт визначних українських діячів: С.Петлюра, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська, Б.Грінченко, М.Аркас та інші. Своїм існуванням газета завдячувала доброчинній фінансовій підтримці, передовсім Євгена Чикаленка й Василя Симиренка. Значне місце на сторінках "Ради" відводилося літературним творам, статтям з проблем українського театру, музики, взагалі мистецтва [Семчишин, 1993, с. 370-371].

Наклади української періодики в підросійській Україні були низькі. Навіть "Рада" мала від 1,5 до 4 тисяч передплатників. Катеринославська газета "Дніпрові хвилі", що виходила в 1910-1913 роках, мала кількасот передплатників. Більш розвинута на той час і стабільніша західноукраїнська преса мала сформованішу читацьку аудиторію і дещо більші наклади. Так, газета "Нове слово" виходила тиражем до 12 тисяч примірників [Шевельов, 1987, с. 30].

Далеко не кожний шанувальник українського слова в Російській імперії наважувався передплатити україномовну газету. За свідченням Євгена Чикаленка, "досить було показати начальству бандеролю, по якій одержував урядовець українську газету, щоб той позбувся посади. Піп на селі боявся передплачувати, щоб на нього не доніс дяк, учитель народній боявся

67

попа... а в селянина просто з рук виривали її, щоб не смів читати таких газет. Тільки незалежні від уряду люди вільних професій, як адвокати, лікарі, комерсанти, і то у великому місті, могли безборонно передплачувати українську пресу..." [Чикаленко, с. 425].

В 1908 році на підросійській Україні виходило лише 9 українських періодичних видань загальним тиражем до 20 тисяч примірників. Водночас у самому лише Києві виходило 13 російських газет, у Харкові – 8, в Одесі – 20. Наклад самої тільки "Киевской мысли", – газети місцевої, а не всеукраїнської, – коливався від 25 до 80 тисяч. Крім того, жителі українських земель Російської імперії були передплатниками великої кількості петербурзької й московської періодики [Шевельов, 1987,с.51].

Згадані видання були, звичайно, російськими не лише за мовою, а й за позицією щодо "українського питання". З іншого боку, значний розвиток регіональної преси в містах України, навіть якщо це й не була власне українська періодика, можна вважати явищем позитивним. Київські чи одеські газети обов’язково висвітлювали місцеві події та проблеми, пробуджували інтерес до них, формували не лише читацьку аудиторію, а й місцеві ідентичності, неминуче відмінні від "общерусской". Труднощі становлення української преси в підросійській Україні пояснювались довгими десятиліттями заборон і, як наслідок, відсутністю високопрофесійних досвідчених кадрів, несформованістю журналістської лексики, придатної для висвітлення різноманітних соціально-політичних, економічних та інших актуальних проблем, а також браком ширшої читацької аудиторії, звичної до такої лексики, а не лише до простонародної української мови чи місцевого її діалекту. Євген Чикаленко згадував, що читачі "Громадської думки" з Полтавщини не розуміли, наприклад, слів "брама", "варта", "рух", "уряд" і ще багатьох, вживаних не лише в далекій Галичині, а й у "сусідній" Київщині [Чикаленко, с. 467].

Давалася взнаки також слабка освітня база. В підросійській Україні, як і раніше, не було жодної української школи. Правда, після 1905 р. дещо поліпшились умови для самоосвіти: зросла кількість навчальної літератури. В той же час у Галичині функціонувало 2510 українських початкових шкіл, які відвідували 97 відсотків українських дітей. Діяли кілька українських гімназій і реальних шкіл, кілька українознавчих кафедр у Львівському університеті [Шевельов, с. 22].

Лише у квітні 1917 року російський Тимчасовий уряд видав розпорядження про школи в Україні: в початкових школах

68

дозволялося навчання українською мовою, а російська ставала обов’язковою з другого класу. Почали відкриватись українські гімназії – до осені 1917 року їх уже було 53 (з 800 гімназій на українських землях Росії). У російськомовних гімназіях запроваджувалися курси української мови, літератури, історії та географії. У вищих школах засновувались українознавчі кафедри [Шевельов, с. 91].

Після Лютневої революції почалося бурхливе зростання української преси. Безперечно, цьому сприяли важко здобутий досвід попередніх років, і зняття заборон, і загальне національне піднесення. Число періодичних видань українською мовою досягло 106 назв у 1917 році і 212 – у 1918 році. У самому лише Києві навесні 1917 року виходило шість щоденних газет: "Нова рада" (наступниця "Ради"), соціал-демок-ратична "Робітнича газета", есерівські "Народна воля" та "Боротьба", а також "Громадське слово" і "Промінь" [там само, с. 94]. Тираж "Народньої волі" у травні 1917 року сягнув 200 тис. примірників [Кравченко, с. 82].

Першим офіційним пресовим органом українською мовою стали "Вісті Київського губерніального виконавчого комітету", що з’явились одразу після Лютневої революції. Згодом з’явились "Вісті Української Центральної Ради" і "Вісник Ген. секретаріату УНР". Різко зростає політична, соціальна, фахова, вікова диференціація газет. Усі губернські центри та чимало менших міст, включаючи міста на Кубані і в українських районах Вороніжчини й Курщини, мали свої українські газети.

Наступний важливий етап розвитку української преси пов’язаний із так званою "українізацією" 20-х років, коли Україна вже була "радянською союзною республікою". В ті роки українська преса, вочевидь, уперше ввійшла в повсякденний побут широких верств населення України, стала справді явищем популярної культури. Втім, наймасовішим її споживачем було селянство. Якщо тираж газети "Комуніст" (органу ЦК КП(б)У) 1930 року досяг 122 тисяч примірників, а газети "Вісті" і "Пролетар" мали наклади відповідно 90 і 79 тисяч, то газета "Радянське село" виходила тиражем 600 тисяч примірників.

1923 року частка україномовних видань в загальному тиражі преси України складала 14,0 %, а на 1930 рік вона вже зросла до 68,8 %, 1932 року – до 87,5 %.

З 1930 року почалося видання сотень районних газет. У зв’язку із створенням областей 1932 року з’явилися обласні газети. При політвідділах МТС і радгоспів почали виходити багатотиражні газети, "які стали важливим засобом політич-

69

ного виховання трудівників сільського господарства" [УРСР: Енцикл. довідник, 1986, с. 336]. Словом:

Не на Рейні, не на Марні

– В МТС пошлем друкарні.

Це ж у нас, у нас !

(Тичина, "Партія веде")

Розвинена преса об’єктивно сприяла популяризації української культури. Так, багато усмішок і фейлетонів усенародного улюбленця тих років Остапа Вишні вперше друкувалися в газеті "Вісті". В пресі розгорталися літературно-мистецькі дискусії за активної участі Миколи Хвильового. На шпальтах газет обстоювали свої погляди Олександр Шумський, Микола Скрипник, Михайло Волобуєв.

Українізація, як відомо, закінчилася погромом української культури й масовим винищенням її творців. Газети мовчали про голодомор 1932-1933 років, зате заповнились "викривальними" статтями про шкідників, куркулів і підкуркульників, націонал-ухильників та інших "ворогів народу". Дехто встигав покаятись на сторінках преси в існуючих, а здебільшого неіснуючих "гріхах", хоч і це далеко не завжди рятувало.

У "флагмані" більшовицької преси – газеті "Правда" [органі ЦК ВКП (б)] по гарячих слідах голодомору (21 листопада 1933 року) був надрукований українською мовою (яка честь!) вірш Павла Тичини "Партія веде", написаний геніальним співцем "сонячних кларнетів" для піонерської української газети "На зміну" [Тельнюк, с. 240]. У видатному творі "соціалістичного реалізму", що потім вивчався напам’ять поколіннями українських радянських школярів, крім процитованих вище рядків про МТСівські друкарні, було ще безліч дифірамбів на адресу партії-проводиря.

Невдовзі виявилося, що в Україні замало російськомовних газет: переборщили з українізацією. Тому 1938 року почали виходити російською мовою республіканська газета "Советская Украина", обласні – "Красное знамя" (Харків), "Днепровская правда" (Дніпропетровськ), "Большевицкое знамя" (Одеса), "Южная правда" (Миколаїв) та інші [УРСР: Енцикл. довідник, С. 337]. В назві кожної газети було або слово "правда", або інше "ключове" слово, що не залишало сумнівів стосовно ідейної спрямованості видання.

Несподівана "гнучкість" щодо назв газет була проявлена на щойно приєднаних західних землях України. Там з’явились не зовсім співзвучні з "генеральною лінією" (правда, лише за назвами) тернопільське "Вільне життя" та львівська "Вільна

70

Україна". Останньою ще й у "ліберальні" роки "застою" можна було добряче здивувати чи налякати випадкового попутника в поїзді. Лише переконавшись, що йому пропонують не "газетёнку оголтелых украинских буржуазных националистов", а орган Львівського обкому тієї партії, яка "розум, честь і совість", обережний співрозмовник заспокоювався.

У роки війни для населення окупованих територій видавалася комуністична газета "За Радянську Україну", було нібито налагоджено випуск газет підпільних партійних комітетів та партизанських формувань. Звичайно, газети за які загрожувала смертна кара, не могли мати особливого поширення серед населення. Для воїнів-українців Військова рада Першого українського фронту видавала газету "За честь Батьківщини" [там само, с. 338].

Спроба Української національної ради видавати в умовах окупації легальну щоденну газету "Українське слово", яка обстоювала позиції незалежності України, закінчилася закриттям газети й розстрілом редактора Івана Рогача. Така сама доля спіткала журнал "Литаври" і його редактора Олену Телігу [Гунчак, с. 236]. Газета "Нове українське слово" відрізнялася від "старого" тим, що була відверто колаборантською.

Повоєнний період правління Сталіна для української преси став значною мірою продовженням передвоєнного. Та сама величезна заполітизованість, прославляння "батька народів", "генія всіх часів" і, як виявилось, корифея всіх наук, навіть мовознавства. Газети звично "обслуговували" триваючі політичні кампанії проти "буржуазного націоналізму": наприклад, з приводу поезії Володимира Сосюри "Любіть Україну". З’явилось і дещо нове: засудження "безрідних космополітів". Дісталось і "лженаукам" – генетиці та кібернетиці. Панівною темою у пресі, літературі, мистецтві на довгі десятиліття стає тема перемоги у війні, післявоєнної відбудови, вирішальної ролі радянського народу та його політичного авангарду – комуністичної партії в перемозі над фашизмом.

Преса залишалась одним із секторів своєрідної культурно-політичної "резервації", де українській мові дозволялось функціонувати і "квітнути" трохи більшою мірою, ніж у сферах професійної освіти, державного управління, науки, виробництва. З 1950 року в Україні виходило 1192 газети загальним разовим тиражем 4,6 млн., в тому числі українською мовою 3,3 млн. примірників (близько 70 відсотків) [Народне господарство УРСР в 1968 р., с. 554]. Звичайно, тут не враховано частку тиражу московських (всесоюзних) газет, які друкувались і поширювались в Україні.

71

У роки хрущовської "відлиги" значно зросли кількість газет та їхні тиражі. З 1960 року в республіці виходило 3280 газет загальним тиражем 10,4 млн. примірників. Зросла частка україномовних газет (до 73 відсотків). У деяких газетах з’являлися вірші "шістдесятників", статті про "культ особи". Сповна віддавалася данина новим політичним кампаніям – побудови комунізму за двадцять років, вирощування кукурудзи – "королеви полів", освоєння цілини, "хімізації" тощо. Після запуску перших радянських штучних супутників Землі й польоту Юрія Гагаріна тема космосу стала однією з основних пропагандистських тем, як іще один символ переваги соціалізму над капіталізмом.

З 1965-го по 1970 рік, коли ще Петро Шелест перебував на посаді Першого секретаря ЦК КП України, загальний разовий тираж газет республіки зріс з 13,5 до 20,6 млн. примірників. Такі високі темпи пізніше не спостерігались. Відповідно зріс наклад україномовних газет з 10,0 до 14,3 млн., хоч їхня частка все ж зменшилась з 74,1 до 69,4 відсотка.

У 1970-1975 роках зростання тиражів уповільнилося, але разовий тираж газет УРСР все ж досягнув 24,3 млн., в тому числі україномовних – 16,3 млн. примірників.

Натомість на 1985 рік разовий тираж газет в Україні скоротився до 23,0 млн. примірників, зменшилася частка україномовних видань.

Розвитку преси взагалі, й україномовної зокрема, в "брежнєвську епоху" сприяли стабільні й штучно низькі ціни на періодику, особливо на дитячі видання. Так, річна передплата піонерської газети "Зірка" незмінно коштувала 52 коп. За ці гроші можна було хіба що сходити в кіно або пообідати в студентській їдальні. Та й ціни на "дорослі" газети були доступними для більшості. Либонь, ціна номера жодної із щоденних газет протягом десятиліть не перевищувала 3 коп. (менше 1% денного заробітку найнижчекооплачуваних). Річна передплата щоденних газет коштувала 7-9 крб.

Деяке підвищення життєвого рівня, особливо помітне порівнянно з воєнним лихоліттям і тяжкими повоєнними роками, неможливість легально займатись підприємництвом чи в інший спосіб суттєво збільшити свої доходи, обумовили досить значний вільний час, який освічені радянські громадяни витрачали на читання періодики та книжок.

Сприяла попиту на газети й та обставина, що з розлогих газетних матеріалів (а читачі призвичаїлися читати й "між рядків") можна було дізнатися про суть подій у країні й за кордоном значно більше, ніж із лаконічних, старанно "від-

72

фільтрованих" повідомлень радіо й телебачення. До того ж газет було порівняно багато, вони дещо різнилися стилем викладу, аспектами подачі інформації: була можливість хоч якогось вибору. А на телебаченні про новини можна було дізнатись лише з інформаційної програми "Время", яка йшла одночасно на всіх (тобто максимум трьох) каналах, та української "Актуальної камери", де сидів диктор і читав з листочка про те, що в програмі "Время" показували. То чи не краще було знайти щось для себе в одній із газет?

Ажіотаж викликали нечасті газетні публікації, в яких із незвичною відвертістю розглядались якісь неафішовані явища або й "окремі недоліки", які, на жаль, ще мали місце в епоху розвинутого соціалізму (кримінальні нариси й репортажі, статті про проблеми сексу – теж напівзакрита тема). Слід зазначити, що аж до "перебудови" офіційно вважалося, що наркоманія, проституція, корупція на рівні, вищому за районний чи міський, в СРСР не існують. Отже, газети про це не писали. Цікаві відомості про суспільне життя й побут західних країн можна було знайти у статтях, де різко критикувався західний спосіб життя ("их нравы").

Особливо гострі публікації ставали предметом жвавих розмов у курилках, коридорах, на кухнях, зачитувалися "до дірок". Часом виникали чималі черги бажаючих прочитати "нашумілу" статтю (див. Черга).

На перших сторінках радянських газет можна було вряди-годи знайти навіть корисну чи цікаву інформацію: про зміни в житловому чи трудовому законодавстві, про успішний політ радянського космічного апарату до Венери, про "здачу" нової станції метро напередодні великого пролетарського свята. Але здебільшого ці сторінки займали найбільш ідеологічно витримані, позбавлені будь-якої новизни матеріали, як-от "пере-довиці" про трудовий героїзм ударників "третього – вирішального" (або "четвертого – визначального") року "п’ятирічки ефективності і якості". Або про те, що економіка таки має бути економною, що СРСР – прапороносець миру, а комунізм – світле майбутнє всього людства. Якщо ж був час жнив, то на перші сторінки виносилися бойові зведення з фронтів "битви за врожай": "Хліб – усьому голова!", "Буде хліб – буде й пісня!"

Простий радянський громадянин, якщо йому не випала черга готувати політінформацію, як правило, починав читати газету не з першої, а з останньої сторінки, частково наслідуючи ті народи, які взагалі читають справа наліво. На останній або передостанній сторінках завжди можна було прочитати прогноз погоди, новини спорту та мистецтва, фейлетон або гумореску,

73

часом – кросворд, подивитися телепрограму, репертуар театрів] та кінотеатрів.

У СРСР існувала строга ієрархія газет. Вони поділялися на центральні, республіканські, обласні (крайові, окружні),] районні, міські, міськрайонні (об’єднані), багатотиражні, загальнополітичні і галузеві [Григораш, 1974, с. 48 ].

Як пояснюється в довідникові "Журналістика в термінах і виразах" Д.Григораша: "Центральна газета – газета, що виходить в столиці нашої країни Москві і є офіційним органом або виданням партійних і радянських органів, державних та громадських організацій Союзу РСР. "Правда", наприклад, – орган Центрального комітету КПРС, "Комсомольская правда" – орган ЦК ВЛКСМ, "Труд" – орган ВЦРПС... Центральні газети здійснюють величезний ідеологічний вплив на читача..."

Різка критика якоїсь посадової особи в "Правде" (звичайно ж, вона була санкціонована згори) означала в порівняно "ліберальні" брежнєвські часи великі службові неприємності, або й кінець кар’єри. Виступити в цій же чи іншій газеті на свій захист не випадало. В часи "батька народів" це напевне означало арешт, ув’язнення або й розстріл, якщо вождь з якихось одному йому відомих міркувань не змінював гнів на милість. Але газета могла зрідка й допомогти "простому трудівникові" у вирішенні складної життєвої проблеми або захистити його від адміністративної сваволі. Рубрика "Газета допомогла" чи щось подібне була звичайно не лише в "Правде".

Газету "Правда" мав передплачувати кожен з мільйонів комуністів. Турбота про зростання кількості передплатників "Правды" була невід’ємною рисою кожної передплатної кампанії. Комсомольцям рекомендувалось передплачувати "Комсомольскую правду", піонерам (чи їхніми батькам) і "Пионерскую правду", офіцерам – "Красную звезду" (Центральний орган Міністерства оборони СРСР). Слід зазначити, що "Комсомольская правда" була (і є з тією ж назвою, але без колишнього статусу) досить популярною серед молоді. Віддаючи належне "корчагінським вахтам", ударним комсомольським будовам (БАМ, КамАЗ, Саяно-Шушенська ГЕС і т.ін.), політичним кампаніям на зразок "Работать за себя и за того парня" (того, хто загинув на війні), "Комсомолка" намагалась бути цікавою і, в межах дозволеного, не обходити гострих тем. Досить популярною і "читабельною" вважалась профспілкова газета "Труд". Головна газета Рад народних депутатів "Известия" теж мала свого читача, а за офіційним "ранжиром" їй належало бути на другому після "Правды" місці. Жартів-

74

пики їх теж ставили поруч: "У "Правде", казали – нема "известий", а в "Известиях" – нема правди.

Улюбленою газетою інтеліґенції в 70-80-х роках був, безперечно, тижневик "Литературная газета" – орган правління Спілки письменників СРСР. Ця газета була одним з так званих лімітованих видань. Тобто її тираж не мав перевищувати певної кількості примірників. Напевно, в ідеологічному табелі про ранги "Литературка" не належала до "флагманів". І взагалі лімітування видань було досить зручним. Наперед можна було запланувати (економіка ж планова), скільки потрібно для видання паперу. Якщо ж газета збиткова, то не можна було перевищувати вже запланованої суми дотації. Отже, лімітовані видання можна було передплатити лише за місцем роботи. Оскільки бажаючих було більше, ніж "доведена" кількість примірників, то розігрувались "лотереї" або застосовувалась система "навантажень". Тобто, перевага у передплаті "Литературной газеты" (або, скажімо, теж лімітованої "Недели") надавалась тим, хто передплатить ще й журнал "Коммунист" чи інше видання, яке слід "підтримати".

Були такі, що цікавилися лише знаменитою сатирично-гумористичною 16-ю сторінкою "Литературки", справді переповненою інтелектуальним гумором, а, часом, навіть сатирою. Але, звичайно, цікавість викликали і незвично гострі статті "про життя", і літературні новинки, й економічні дискусії прикладного характеру під рубрикою "Если б директором был я”.

Зрозуміло, що власне українські газети мали республіканський або нижчий статус. Ієрархія офіційного статусу супроводжувалася ще й своєрідною ієрархією свободи слова або, можливо, ієрархією перестраховки. Та сміливість, яку могла собі дозволити "Литературная газета" (або могли їй дозволити), і не снилась "Літературній Україні". А бідна "районка" крім "лінії партії" та віянь політичної кон’юнктури, мала зважати Ще й на самодурство чи підвищену обережність районного, вже не кажучи про обласне, начальства. Про події немісцевого рівня місцева преса могла писати лише те і так, як це подавалось інформаційним агентством РАТАУ (підрозділом ТАРС). "У-ва-га у-ва-га ! Го-во-рить Київ – РАТАУ... Сьогод-ні о де-ся-тій го-Ди-ні..." – з монотонною інтонацією шкільного диктанту звучало в українському ефірі. Це – щоб газетярі встигали записувати.

Дані про випуск газет в Україні за 25 останніх років її перебування у складі СРСР і перші роки незалежності подані в таблиці 1.

75

Табл. 1. Випуск газет в Україні

	1965	1975	1985	1990	1994	1996
Кількість газет/видань/	2373	2029	1799	1787	1705	2206
Разовий тираж, млн. прим.	13,5	24,3	23,0	25,0	21,0	23,0
у тому числі українською мовою	10,0	16,3	15,0	17,0	10,0	9,0
Частка україномовних газет у загальному тиражі, відсотків	73,6	67,2	65,2	68,0	47,6	39,1
Кількість газет за типами:
Загальнодержавних (республіканських)	16	19	19	19	56	220
Обласних	56	72	72	78	150	351
Міських і районних	436	525	533	595	541	859
Низових і колгоспних	1865	1413	1175	1095	424	370
Інших	X	X	X	X	534	406
Загальнодержавних (республіканських)
Разовий тираж газет за типами, тис. прим.:	5391	8087	7083	8185	3268	7473
Обласних	2971	7279	6907	6007	3351	4572
Міських і районних	3482	7391	7606	9238	3664	4770
Низових і колгоспних	1675	1587	1420	1489	1068	951
Інших	X	X	X	X	8307	4990

За даними статистичних щорічників України.

Отже, в 1965-1990 роках за кількістю назв переважали низові і колгоспні, міські і районні газети. За тиражем домінували республіканські, міські та обласні. Причому частка міських і районних газет постійно зростала, а низових і колгоспних, а також республіканських, – зменшувалась, обласних – коливалась. Інші газети (переважно незалежні) з’явилися піз-

76

ніше, внаслідок демократизації суспільства, про що йтиметься далі.

Частка газет, що видавались українською мовою, в 1965-1985 роках постійно зменшувалась, а до 1990, ("перебудов-ного") року дещо зросла. Як уже зауважувалось преса була своєрідною афішею мудрої національної політики КПРС. Масово переводилися на російську мову загальна та професійна освіта, наука, виробництво. Але статистика про це мовчала. Щодо мови періодичних видань і книжок, то з цього таємниці не робили. І хоч тут процес ішов у тому самому напрямку, але його принаймні не форсували: не поспішали переводити на російську мову газету навіть тоді, коли все інше вже було переведене. Так, в 1987 році, коли в Одесі практично не залишилось навіть україномовних вивісок, все ж виходили "Чорноморська комуна" і "Комсомольська іскра" накладами відповідно 83 і 70 тис. примірників. Як тільки повіяли демократичні вітри, "Комсомольська іскра" оперативно перетворилася на російськомовну "Молодую Одессу".

Хоча українським газетам у роки СРСР і важко було конкурувати з московськими, які мали корпункти в усьому світі і, що важливіше, першими друкували ті економічні (наприклад, підвищення цін) та політичні новини, які лише потім з’являлися в українських газетах, деякі з останніх, судячи за тиражами і кількістю передплатників, все ж були досить популярними. Найбільший тираж, який будь-коли мала українська газета, тираж "Сільських вістей" у червні 1990 року – 2600700 примірників – більший за наклад деяких всесоюзних газет. Правда, це не був рекорд для українських видань взагалі, бо журнал сатири і гумору "Перець" виходив у 1981 році накладом 3,3 млн. примірників [Україна в цікавих фактах, 1992, с. 151].

Перевищували мільйонний рубіж "Зірка", "Комсомольское знамя", а півмільйонний – "Молодь України", "Спортивна газета", "Вечірній Київ". Можливо, висока популярність україномовних газет, крім уже названих ідеологічних міркувань, була додатковим стримуючим фактором щодо переведення їх на російську мову. Бо в сусідній Білорусі, "идя на встречу пожеланиям трудящихся", пресу значно активніше переводили на російську мову.

Із зарубіжної преси в кіосках "Союздруку" аж до "перебудови" можна було придбати лише газети (і журнали) країн "народної демократії" та комуністичних і робітничих партій капіталістичних країн. Якщо в радянських виданнях цитувалась якась зарубіжна преса, то в значній більшості випадків – саме ця преса.

77

Після споглядання видань Корейської Народно-Демократичної Республіки, густо заповнених портретами великого вождя товариша Кім Ір Сена, в пересічного радянського читача виникало почуття законної гордості за свою державу, в якій уже давно подоланий культ особи і "чувство глубокого удовлетворения" можна й не виражати так бурхливо, як це роблять корейські брати.

Школярам і студентам, які вивчали англійську мову (найрозповсюдженішу з іноземних), задавали завдання не лише за радянською "Moscow News", а й за цілком британською "Morning Star". He зважаючи на "потрібну" політичну спрямованість цієї газети, там інколи траплялися публікації, на яких рекомендувалось не акцентувати увагу.

У перші роки "перебудови" (1986-1988 pp.) Україна встигла зажити слави однієї з найконсервативніших республік з відповідною пресою. Українці захоплено читали газети з Прибалтики – "Атмоду"(російськомовний варіант), "Советскую молодежь" ... А потім і московські газети "перебудувались" – особливо "Московские новости" , "Комсомольская правда", "Аргументы и факты", "Литературная газета". І таке почали писати, за що два-три роки тому безкоштовна путівка в сибірські табори була гарантована.

Та докотилася хвиля і до України, де поруч із загальнодемократичними дедалі сміливіше зазвучали незалежницькі гасла. Першою з офіційних республіканських газет на національно-демократичні позиції стала "Літературна Україна" – орган правління Спілки письменників України.

На початку 1989 року вона надрукувала проект програми Народного руху України – політичної організації, яка самою лише заявкою про себе посягала на політичну монополію КПРС на терені України і викликала асоціації з уже діючими "народними фронтами" республік Прибалтики.

На 1990 рік "Літературна Україна" вже мала не 20-30 тис. передплатників, як раніше, а 168 тисяч. Але їх розподіл на території України був украй нерівномірним: більше половини припадало на Галичину (10 відсотків населення України). Досить високою була популярність "Літературної України" також у Волинській, Рівненській областях та місті Києві.

Поволі почали змінювати позицію в бік демократизму й незалежності інші офіційні газети України – особливо "Вечірній Київ", "Молодь України", "Комсомольское знамя"(в народі звана "Козою"). Спочатку неабиякою сміливістю було навіть зняття з титульної сторінки видання неодмінного комуністичного девізу "Пролетарі всіх країн, єднайтеся !".

78

Після розпаду СРСР знаменитий пролетарський девіз зник навіть із московської газети "Правда", але "прикрашає" газету КПУ "Комуніст".

Уже наприкінці 1989 року з’явилося чимало кустарно віддрукованих газет Народного Руху та його крайових організацій; нових, часто ефемерних громадських об’єднань і асоціацій, а згодом і партій. Їх можна було придбати у своєрідних "гайдпарках", – зокрема на площі Жовтневої Революції в Києві (теперішньому майдані Незалежності). Продавали їх також на численних мітингах.

Коли, внаслідок виборів 1990 року, більшість у обласних та інших місцевих радах трьох галицьких областей дісталася депутатам, яких підтримував Народний рух, нова національно-демократична преса стала там бурхливо розвиватись, використовуючи вже значно потужнішу поліграфічну базу. На початку 1991 року новоутворена львівська газета "За вільну Україну" ( давня "Вільна Україна" ще залишалася під контролем обкому компартії) мала тираж 473 тис. примірників. "Молода Галичина", що постала на базі колишньої комсомольської обласної газети "Ленінська молодь", мала наклад 230 тис. примірників. Ці газети можна було передплатити у всій Україні.

У Києві розпочала виходити газета екологічного руху, який пізніше оформився в Партію зелених – "Зелений світ". Товариство української мови ім. Т.Шевченка (пізніше – "Просвіта") започаткувало свою газету "Слово". Пройшла передплата і розпочався випуск газети Народного руху України – "Народної газети". Проте її випуск блокувався компартійними структурами, й виходила вона вкрай нерегулярно. Слід зазначити, що в цьому блокуванні було не багато логіки, бо на той час (1991 рік) же кілька масових газет мали виразну національно-демократичну спрямованість і при цьому виходили регулярно. З 1990 року розпочала виходити газета Верховної Ради УРСР "Голос України"(під девізом "Влада – Радам !", який зберігається й після прийняття Конституції України 1996 року), а також газета виконавчих органів влади "Урядовий кур’єр". Поява таких видань була неабиякою новиною для Української РСР, де законодавча, виконавча і, власне, компартійна влада мали спільні "органи на всіх рівнях".

На 1990 і 1991 роки припадає пік популярності "Вечірнього Києва", який тоді явно домінував на газетному ринку столиці. Кілька років поспіль першої декади вересня влаштовувались грандіозні свята "Вечірки", за масштабами порівнянні зі святкуванням Дня Києва у травні.

79

Саме в ці роки сягнув за мільйон тираж "Комсомольского знамени" – газети російськомовної, яка чітко стояла на позиціях побудови демократичної й суверенної (тоді в це слово вкладалися різні поняття) України. Ця газета вміщувала часом і україномовні публікації. Феноменальним був її успіх у східних та південних областях. Особливо багато прихильників газета мала в Луганській області, де було налагоджене її централізоване друкування і де вона розходилась у кількості майже 200 тис. примірників. По 100 тис. примірників припадало на Київ і Дніпропетровську область.

Не зважаючи на стрімке зростання інтересу до української преси, навіть у 1991 році – році проголошення незалежності України – лідерами на її території залишалися московські газети (табл. 2)

Враховуючи те, що в той час тираж газет на 80-90 відсотків визначався кількістю передплатників, табл.2 дає досить повне уявлення про популярність газет. На жаль у ній не враховані газети, що видавалися в обласних центрах України. Кількість передплатників деяких з них перевищувала 100 тис, а вже згадуваної газети "За вільну Україну" сягнула за 400 тис. Проте в кожному разі для українських передплатників на 1-3 місцях були московські газети, а три найпопулярніші газети, що видавались в Україні, піднялися лише на 4, 5 і 7 місця.

Табл. 2. Найпопулярніші газети в Україні (передплата на 1991).

Назва газети	Передплата
Труд	4.417.700
Аргументи и факты	4.065.100
Комсомольская правда	2.500.200
Сільські вісті	2.110.004
Комсомольское знамя	885.050
Известия	784.200
Молодь України	505.609
Вечірній Київ	469.379
Правда	428.500
Сельская жизнь	323.800
Спортивна газета	276.027

80

Правда Украины	217.582
Литературная газета	165.300
Літературна Україна	151.300
Радянська Україна	140.602
Голос України	110.112

За даними газети "Комсомольское знамя", 23 листопада 1990 p.

У перші роки державної незалежності українська преса зіткнулася з великими труднощами. Інфляція, різке падіння реальних доходів населення, стрімке зростання цін на папір та друкарську фарбу, що вироблялися здебільшого в Росії. Офіційні газети законодавчої та виконавчої гілок влади – "Голос України" та "Урядовий кур’єр", ряд інших видань могли хоч розраховувати на звичну державну підтримку. А іншим (новоутвореним та колишнім компартійним, що тепер стали незалежними) довелося шукати кошти деінде – у спонсорів, рекламодавців. Нерідко та чи інша газета зверталась до передплатників із заявою, що в зв’язку з інфляцією і, особливо, стрімким зростанням цін на папір, коштів з річної передплати вистачить лише на квартал.

Змінились інформаційні запити читачів. Сміливістю вторгнення в колись заборонені теми вже нікого не можна було здивувати. Економічні складнощі пригасили ейфорію від здобутків демократії і незалежності. Цікавішими і змістовнішими стали електронні мас-медіа. Отже, читача треба було "завойовувати" заново. Не всі газети – колишні лідери це врахували.

Приклад із "Вечірнім Києвом" і "Киевскими ведомостями" чи не класичний. Як ми пам’ятаємо, ще 1991 року "Вечірка" була начебто поза конкуренцією. Але невдовзі в надрах газети з’явилася група журналістів, яка вирішила започаткувати свою газету "Киевские ведомости", або, точніше, відродити видання, що виходило на початку століття до встановлення комуністичної влади. Одержавши від комерційної фірми солідний стартовий капітал, засновники запросили на привабливих умовах потрібних співробітників (переважно з того ж "Вечірнього Києва", який мав скромніші фінансові можливості) і розгорнули активну рекламну кампанію.

Газета "Киевские ведомости" виявилась інтригуюче новою для пострадянського читача. Якщо "Вечірній Київ" (та й інші щоденні газети) не рідко дозволяв собі розлогі, скоріше журнальні за обсягом і стилем статті з невиразними заголовками і нуднуватим, принаймні для пересічного читача, викладом,

81

якщо вважалося нормальним про подію, що відбулася вчора, писати завтра, то "Киевские ведомости" стали активно, навіть агресивно здобувати нову інформацію (хай не завжди перевірену) і боротися за читача. Інтригуючі заголовки, жвавий, не без гумору, виклад і, звичайно, сенсація – крупним планом на першу сторінку. Правда, для стійких прибічників "Вечірнього Києва" добра половина тих сенсацій були "відвертою чорнухою" і "копирсанням у спідній білизні". Та "Киевские ведомости" таки вирішили стати газетою "всіх киян"(колишній лозунг "Вечірнього Києва"), відводячи чимале місце цілком респектабельним публікаціям ( інтерв’ю з найвищими посадовими особами, непереобтяженим спеціальною термінологією фінансово-економічним оглядам, відгукам на культурно-мистецькі події). Став виходити тижневик-дайжест українською мовою "Київські відомості". Відбрунькувались спортивна газета "Команда" та газета для селян "Сільське життя". Утворилося щось на зразок "газетної імперії".

"Вечірній Київ" за рік-два, здається, остаточно поступився лідерством на столичному газетному ринку. За станом на серпень 1996 року його тираж становив 21 тис. примірників ( що може не так уже й мало порівняно з 4,3 тисячі примірників "Хрещатика" – газети Київради). "Киевские ведомости" виходили накладом 131 тис, а україномовний тижневик-дайджест "Київські відомості" – 43 тис. примірників. Крім того, спецвипуск "Киевские ведомости – пятница" мав додаткових 64 тис. примірників.

За кілька років "Киевские ведомости" пережили і зміни головних редакторів, і, навіть, зміни власників, але вдала позиція газети та її постійна професійна "боротьба за читача" дозволяли їй і далі залишатися лідером на київському газетному ринку. Щоправда з появою подібних за стилем газет, – "Всеукраинские ведомости", "Факти і коментарі", "Сегодня", – конкуренція загострилась. За даними опитувань, проведених соціологічною службою "Соціс-Гелап" у лютому 1998 року, "Киевские ведомости" вже поступались за популярністю в столиці "Фактам і коментарям" виходять в російському та українському варіантах) , "Всеукраинским ведомостям" і "Столичной". [Факти і коментарі, – 6 березня 1998 p.].

У 1994 році (див.: табл. 1) в структурі газет України стали за тиражем домінувати за статистикою "інші видання" – тобто 5ез офіційної територіальної "прив’язки". Це здебільшого незалежні (приватні) газети. Скорочення їх частки за тиражем з 42,3 % в 1994 р. до 22,0 % в 1996 р. пояснюється не так тим, що частина з них припинила існування, як переходом в інший

32

"територіальний" статус. Занесення таких газет до "Каталогу періодичних видань України", що означає можливість їх передплати на всій території держави, автоматично обумовлює набуття ними загальнодержавного статусу. Якщо в часи СРСР всі республіканські газети виходили в Києві, то теперішні загальнодержавні видаються також у Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, інших містах.

Із 1994-ого по 1996 рік кількість загальнодержавних газет зросла з 56 до 220. Їхня частка за тиражем за вказаний період збільшилась з 16,6 до 32,7 відсотка. Проте загальнодержавний статус газети далеко не завжди означає її істотне поширення в більшості або принаймні кількох регіонах України.

Серед некиївських видань всеукраїнське поширення характерне, наприклад, для ділового тижневика "Галицькі контракти": 42 % його тиражу розповсюджується в центральних та північних областях (з них 30 % – в Києві), 35 % – в західних, 17-у східних, 6-у південних областях України.

За різкого зменшення попиту на газети перевага стала надаватись українським (у тому числі російськомовним) виданням (табл.3).

Таблиця 3. Найпопулярніші газети в Україні (1995 р.)

Назва газети	Тираж (укр. частина, січень 1995)
Голос України	506.184
Сільські вісті	339.236
Киевские ведомости	209.100
Робітнича газета	207.027
Урядовий кур’єр	195.698
Аргументы и факты	175.200
Правда Украины	69.955
Зірка	63.464
Труд	57.245
Известия	48.400
Молодь України	45.653
Независимость	44.811
Комсомольская правда	40.000

83

Україна молода

36.263

За даними газети "Сільські вісті" (7 лютого 1995 p.).

Отже, за станом на початок 1995 року перші п’ять позицій за рівнем популярності посідали українські газети. Найпопу-лярніша в незалежній Україні московська газета "Аргументы и факты" була лише на шостому місці, колишній лідер "Труд" (див.: табл. 2) – на дев’ятому. "Комсомольская правда" перемістилась з третього на тринадцяте місце.

За результатами опитування киян, проведеного в грудні 1994 року центром "Демократичні ініціативи", найпопулярнішою в столиці України була газета "Киевские ведомости" (та її україномовний дайджест), яку регулярно або часто читали 54 відсотки киян. Досить популярні серед киян і газети "Всеукраинские ведомости", "Ведомости Deily /Копейка/", "Вечірній Київ". Газети з Росії регулярно або часто читали 12 відсотків киян. Деякі московські видання, бажаючи закріпитись на українському ринку, зареєстрували як українські свої дочірні газети ("Аргументы и факты-Украина" тощо).

Із 1990 по 1996 роки частка україномовних газет за тиражем зменшилася з 68,0 до 39,1 відсотка. Зростання в незалежній Україні частки газет, що друкуються російською мовою, пояснюється, напевне, кількома причинами. По-перше, видавці, які розглядають газету як комерційний проект, особливо у великих містах сходу і півдня України, зробили ставку на домінуючу там мову, сподіваючись цим забезпечити більшу популярність. По-друге, ті, хто раніше віддавав перевагу газетам Росії, а тепер звернувся до видань України, найімовірніше вподобали російськомовну пресу. По-третє, держава практично нічого не робить для підтримки преси державною мовою. По-четверте, серед україномовних газетярів виявилася сильнішою традиція розглядати газету виключно як засіб пропаганди високих істин, як "будителя" і "просвітника". В цьому нема нічого дивного, бо українство й українська мова ніколи не існували "просто так", а завжди боролися за існування нації й своє власне . Коли ж приходила пора просто розважати втомлену від політики публіку, не вдаючись до високих слів, то російськомовна преса швидше опановувала цю роль, широко використовуючи здобутки міської (переважно російськомовної) популярної культури і субкультури.

Слід зауважити, що російськомовні видання України, окрім хіба що комуністичних та значної частини кримських газет, як правило, стоять на позиціях незалежності України,

84

або принаймні дотримуються лояльності щодо української державності.

За роки незалежності й демократично-ринкових перетворень сформувався широкий спектр газетних видань, що в основному відповідає структурі преси у відкритому суспільстві.

Традиційно існує офіційна преса. Серед газет цього типу вже згадувана газета Верховної Ради України "Голос України". Газетна площа цього видання ділиться між партійними фракціями і групами парламенту, тому політична орієнтація публікацій буває дуже різною. Газета виконавчих органів влади "Урядовий кур’єр" друкує офіційні матеріали (Закони України, Укази Президента, Постанови Уряду і т.ін.), статті й огляди з проблем економіки і політики, інші матеріали, розраховані на ширші кола читачів. Місцеві органи влади, як правило, мають власні видання, хоча не завжди масові.

Утворилася велика кількість незалежних (приватних) газет, що видаються на комерційній основі і подають широкий спектр новин, орієнтуючись на масового читача. Серед них – щоденні газети "Киевские ведомости" (довгий час виходили під девізом:"Все обо всем и чуточку больше"), "Всеукраинские ведомости", "Факти і коментарі", "День", "Независимость" та ін. Оглядово-аналітичний напрям характерний для тижневика "Зеркало недели".

Досить стрімкий розвиток недержавного телебачення й радіо обумовив розвиток преси, що дає, крім телепрограм, анонси окремих передач, розповідає про їх учасників та про події, пов’язані з мас-медіа. Крім уже давно існуючої, але оновленої "Говорить і показує Україна" – це "Програма" і "Теле-неделя", "TV-парк" тощо.

Молодіжна преса традиційно представлена "Молоддю України", "Україною молодою", рядом регіональних видань. Виходить чимало ділових газет: "Бизнес", "Финансовая Украина", "Закон і бізнес", "Україна-бізнес" "Діло" і чимало інших. У процесі становлення вони орієнтувались як на традиції західної преси цього типу (наприклад "Financial Times"), так і, значною мірою, на досвід видань Росії – більш прийнятний для пострадянського менталітету. Тут можна відзначити московське видання "Коммерсант".

Виникло багато газет рекламно-інформаційного типу. До них належить, наприклад, безкоштовна київська газета "PIO" (реклама, інформація, оголошення), яка доставляється в усі поштові скриньки міста і має тираж близько 1 млн. примірників. Можна також назвати газети "Експрес-об’ява",

85

"Авізо" та ще кілька десятків подібних видань багатьох міст України. Кілька партій мають свої органи друку, як от газета КПУ "Комуніст", газета СоцПУ "Товариш", газета УРП "Самостійна Україна". Близькою до позиції Народного руху є газета "Час-time", а до Селянської партії України – "Сільські вісті". З’явились газети національних товариств ("Авдет", "Арагац", "Роден край", "Еврейские вести", "Dziennik Kijowski").

Знайшли свого читача газети, які не дуже турбуються про свою респектабельність і не вважають застосовуваний до них вираз "бульварна преса" чимось образливим. До них можна зарахувати видання еротичного характеру "Интересная газета", а також газети "Бульвар" і "Ведомости Daily / Копейка".

Роки незалежності позначені бурхливим розвитком преси в регіонах. У кожному з обласних центрів тепер виходить не 2-3 обласні та міські газети, як у часи СРСР, а не менше 10 газетних видань (у найбільших містах – по 30-40) зі статусом як обласних та міських так і загальнодержавних. Отже, жителі регіонів мають широкий вибір місцевої преси і часто віддають перевагу їй, а не столичним газетам. Тим більше, що передплачені газети доставляються об’єднанням "Укрпошта" на значні відстані із запізненням на 1-3 дні. До децентралізованого друку, який широко практикувався в СРСР, тепер вдаються рідко. Лише газета "День", крім Києва, друкується ще й у Львові та Дніпропетровську, "Спортивна газета" і "Команда" – у Львові та Одесі, "Аргументы и факты-Украина", "Комсомольская правда (в Украине)", "Труд-Украина" – в Дніпропетровську, Донецьку, Сімферополі, Харкові, "Известия-Украина" – в Дніпропетровську. В шістнадцяти регіональних центрах домінують українськомовні видання, інших – російськомовні.

Новим для України стало застосування газетами ("Киевские ведомости", "Столиця", "Теленеделя") кольорового друку, до якого раніше вдавалися лише журнали.

Розглядаючи газету як засіб масової інформації, слід пам’ятати, що в радянські часи широко практикувалася стінна газета, яка, виявляється, виникла в перші роки радянської влади з виробничого плаката в залізничному депо станції Гомель-Поліський. "Стіннівка" ще й мала кілька різновидностей: "блискавка", бойовий листок, газета-папка, світлова газета, стіннівка багатотиражна, стіннівка сатирична, фото-багатотиражка, фотогазета [Григораш, 1974, с. 48, 233].

Існування газети в культурній практиці не обмежувалося самим її читанням чи обговоренням. У суспільстві дефіцитів, де з папером, і не лише з ним, часто бувала "напряженка",

86

всюдисуща газета широко входила в побут і популярну культуру. Була вона часто вживаним обгортковим матеріалом – навіть для бутербродів. То вже потім, як багатшими стали, почали задумуватись: "А може, це шкідливо?"

На "газетці" відбувались імпровізовані застілля: відзначення свят і днів народження в службових приміщеннях чи "на природі". Жоден ремонт квартири не обходився без газет.

Колись кожний школяр умів зробити з газети імпозантний головний убір, що не тільки захищав від палючого сонця, а й надавав особливого "шику". І пливли ріками і струмками дитинства оспівані кораблики з газети. Тепер газета в усіх сферах свого побутування має могутніх конкурентів. Але як же без неї – без газети?

Література

1. Газети і журнали в лютому. // Сільські вісті, 1995. – 7 лютого.

2. Григораш Д.С. Журналістика в термінах і виразах. – Львів: В-во при ЛДУ ВО "Вища школа", 1974. – С. 296.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – С. 288.

4. Енциклопедія українознавства (перше видання) / Перевидання в Україні. – К.: НАНУ, 1995.

5. Енциклопедія українознавства (друге видання) / Перевидання в Україні. – Львів: Молоде життя, 1994. – Т. 3, 6.

6. Итоги подписки. // Комсомольское знамя. – 1990. – 23 ноября.

7. Каталог советских газет и журналов (1983 год). – М.: 1982.

8. Каталог періодичних видань України (1998 рік). – Укрпошта, 1997. – С. 80.

9. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 423 с.

10. Мас-медіа України. – К.: 1995. – С. 304.

11. Народне господарство Української РСР в 1968 році: Статистичний щорічник. – К.: Статистика, 1969. – С. 610.

12. Народне господарство Української РСР у 1980 році: Статистичний щорічник. – К.:Техніка, 1981. – С. 540.

13. Семчишин Н. Тисяча років української культури. – К.: МП "Фенікс", 1993. – С. 550.

86

14. Статистичний щорічник України за 1994 рік. / Міністерство статистики України. – К.: Техніка, 1995. – С. 519.

15. Статистичний щорічник України за 1996 рік. / Державний комітет статистики України. – К.: Українська Енциклопедія, 1997. – С. 618.

16. Тельнюк С. Павло Тичина. – К.: Молодь, 1979. – С. 336.

17. Тичина П. Твори в 2-х томах. – К.: Дніпро, 1976.

18. Україна в цікавих фактах: Книга рекордів України. – Львів: Слово, 1992.

19. Українська Радянська Енциклопедія. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1978. – Т. 2.

20. Українська Радянська Соціалістична Республіка: Енциклопедичний довідник. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1986. – С. 496.

21. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Українська вільна академія наук у США, Нью-Йорк, 1995. – С. 504.

22. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1990-1941). Стан і статус. – Сучасність, 1987.

88

Олександр Гриценко

Індійську імперію буде втрачено в кожному разі, рано чи пізно, але нашого Шекспіра ніколи не буде втрачено, він завжди залишатиметься з нами, ми нікому не віддамо нашого Шекспіра.

Томас Карлайл, Capтop Pecapmyc

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине –

От де, браття, наша слава,

Слава України!

Т.Шевченко. До Основ’яненка, первісна версія

Важливим аспектом вивчення будь-якої національної культури, не кажучи вже про її міфологічне "ядро", є питання про героїв цієї культури: хто вони, завдяки чому уславились і стали героями (адже не уславлений, "неоспіваний" герой, на думку С.Друкер та Р.Кетерта [S.Drucker, R.Cathart, p. 10], – це оксюморон), які цінності й ідеї репрезентують, які верстви чи суспільні групи передусім вважають їх "своїми", нарешті, як імідж та суспільно-культурна значущість того чи того героя (а також концепція героїзму як така) в даній культурі змінюється в часі.

Вважається, що герой – це той, хто принаймні раз учинив щось видатне, велике й завдяки цьому вславився – як не серед

89

сучасників, то в наступних поколіннях. Утім, сама концепція героїчного діяння помітно різниться в різних культурах і в різні епохи. Уславитися також можна неоднаково: існують, як відомо, різні види слави. Через це можна говорити про різні культурно й історично обумовлені види героїв, зокрема про вид героя, найхарактерніший для певної національної культури. Себто – є таке поняття, як "герой американський", "герой український" тощо. Т.Карлайл у своєму циклі промов "Сартор Ресартус, або ж Про героїв та поклоніня героям" [Th.Carlyle] висловлював глибоке переконання, що немає кращого способу для стабілізації суспільного й політичного ладу, аніж розвинене поклоніння героям, бо, за виразом Кассірера, "для Карлайла поклоніння героям було найдавнішим і найміцнішим елементом у суспільному й культурному житті людства. Саме в ньому він бачив "невмирущу надію на справедливе управління світом..." У своїх промовах Карлайл розвинув ідею "лідерства" аж до найрадикальніших логічних висновків. Він ототожнив усе історичне життя з постатями великих людей" [Cassirer, p. 189-190].

Зокрема, Карлайл указав на зв’язок між типами героїв та типами культури, в яких вони існують: "Герої-боги, Пророки, Поети, Жерці – це форми героїзму, що належать давнім часам, ...деякі з них давно вже стали неможливими, тому й не показуються в нашому світі. Герой-письменник (Hero as Man of Letters) – є цілковито продуктом нової доби, й так довго, як житиме дивовижне мистецтво Писання або ж готового писання, що його ми звемо Друком, слід очікувати, що цей герой житиме як одна з головних форм героїзму на майбутні часи" [Carlyle, p. 383].

Власну концепцію формування й розвитку цивілізацій, дуже подібну до теорій Карлайла, бо основану на ідеї про особливу, провідну роль героїв-"культурників", пропагував Панько Куліш – зокрема в поемах "Грицько Сковорода", "Великі проводи" та ін.

Бачимо тут ядро ідеї, яка згодом породила концепцію героя як "комунікаційного феномена" (тобто явища, цілковито породженого культурним спілкуванням), що її чи не найяскравіше виразив Ленс Стрейт: "як правило, члени певного суспільства відділені від героїв своєї культури часом, простором і суспільним класом, тому знають своїх героїв лише з оповідей, візуальних зображень та через інші форми інформації. В певному сенсі, не існує такої речі, як герой, є лише всякого роду повідомлення про героя (communication about heroes). Без кому-нікування не було б героїв" [Strate, р.16].

90

Полемічні перебільшення Л.Стрейта не девальвують його висновку про величезну роль комунікативного фактора у народженні, побутуванні та впливі героїв. Отож, за Стрейтом, в історії існують три основні типи героїв, які відповідають трьом основним епохам розвитку культурної комунікації (усному, писемному, або ж друкованому, та електронному): герої "усні" (або ж "міфічні" у строгому смислі), що притаманні традиційному, до-гутенбергівському суспільству; герої "типогра-фічні" (або Карлайлом, герої-письменники); нарешті,

"електронні" герої наших днів (яких Деніел Бурстін у своїй колись сенсаційній книзі "Імідж" зневажливо відносить до гатунку не справжніх героїв, а лише "знаменитостей", або ж "персоналізованих псевдоподій", цілком і повністю витворених електронними медіа) [Boorstin, p.25-26].

Саму ідею існування багатьох різновидів героїв та героїзму піддав критиці антрополог Дж.Кемпбел у своїй також колись дуже популярній і досі впливовій книзі "Герой з тисячею облич" (1949). Його концепція полягала в тому, що, мовляв, у культурі людства існує "мономіф", який лежить в основі всіх без винятку "героїчних" історій і що його фабульне ядро виглядає таким чином: "Герой вирушає з буденного світу в області надприродних чудес; він зустрічається з надзвичайними, казковими силами і одержує вирішальну перемогу; потім герой повертається після дивовижних пригод і подвигів, винагороджений якоюсь новою силою чи багатством, що приносить благо всім його співвітчизникам чи одноплемінникам" [Campbell, Р.30].

Іншими словами, в загальних рисах "пригоди героя зазвичай повторюють модель наявну у вищеописаному "ядрі": СЕПАРАЦІЯ від буденного світу, ПРОНИКНЕННЯ до джерела якоїсь надприродної сили (або ж ІНІЦІАЦІЯ), врешті, життєствердне ПОВЕРНЕННЯ" [Campbell, p.35], яке робить героя славним серед своєї спільноти.

Все це має означати, що різні герої є лише різними "обличчями" або ж "трансформацією" того самого героя: "Чи зображений герой кумедним чи витонченим, греком чи варваром, євреєм чи християнином, в істотному плані його чудесна мандрівка мало змінюється. Народні казки зображують героїчні вчинки у фізичному аспекті, вищі релігії показують їх моральними актами, одначе дивовижно мало різниці можна виявити в самій морфології пригоди, у задіяних у ній персонажах, у характері отриманих перемог. І хай навіть якийсь із базових елементів цієї архетипальної схеми відсутній у даній конк-

91

ретній казці, чи легенді, чи ритуалі, чи міфі, він неодмінно має бути присутній неявно, в той чи інший спосіб" [Campbell, p.38]. Схема, що й казати, дуже гнучка, і роз’яснення справді зручне, на всі випадки життя. Адже коли міф про якогось героя існує, це означає, що він уже вчинив щось видатне й став знаменитим (бо як би ми дізналися про це?) – і саме вже це, розказане в значущих і барвистих деталях (чи то в народній легенді, чи хоч би й у бульварній газеті), дає нам другу й третю частини Кемпбелової "мономіфічної" тріади. При цьому серед зацікавленої публіки постає питання: а як же зумів цей хлопець вчинити такий подвиг? Що чи хто його надихнули, підготували, з чого все почалося, чи можу і я щось подібне здійснити і як саме? І ось уже з’являється зворушлива історія про героєве важке дитинство, про його наставників, предтеч, натхненників, соратників тощо. "Мономіфічне ядро", таким чином, маємо повністю. Та й як могла б героєва історія виходити за рамки схеми "відхід-ініціація-повернення", коли її "справжній зміст", за Кемпбелом (над чиєю науковою уявою вочевидь панували ідеї Фрейда), полягає в тому, що "завдання героя – поконати страхітливий аспект батька (дракона, потвори, царя-людоїда) й вивільнити з-під його закляття вітальну енергію, яка живитиме світ" [Campbell, p.352].

Дж.Нахбар та К.Лоуз пропонують іншу схему класифікації героїв, яка добре відображає культурну та історичну специфіку американської міфології та популярної культури. За їхньою класифікацією, загалом існують два види героїв – Герой-громадянин (Citizen-hero) та Герой-бунтівник (Rogue-hero), чи, як сказав би Хвильовий, "м’ятежний герой".

"Герої-громадяни – це постаті, що втілюють міфи, пов’язані з панівною течією в американському суспільстві, з традиційними цінностями громади й нації. Герої-бунтівники, навпаки, представляють ідеї та цінності, пов’язані з індивідуальною свободою, з необхідністю кидати виклик панівній течії, коли її потужні потоки загрожують змити права меншості на користь правил більшості" [Nachbar & Lause, p.316].

Аби стати героєм-громадянином, особа повинна відповідати трьом головним умовам: по-перше, вона "має бути особливо обдарованою в якомусь відношенні"; по-друге, вона "повинна мати ті якості, які особливо цінуються в даній культурі"; по-третє, така особистість має особливий "обов’язок перед своєю культурою: герой-громадянин повинен бути захисником своєї спільноти, повинен присвятити свій талант і здібності праці задля збереження й процвітання своєї культури" [там само].

92

Втім, практично кориснішими за розглянуті вище умоглядні типології культурних героїв виглядають запропоновані Нахбаром та Лоузом конкретні методичні рекомендації щодо основних напрямків та аспектів аналізу героїчної постаті у певній культурі чи, як вони кажуть, "визначення культурного значення певного героя". Визнавши, що "процес такого вивчення не може бути строго незмінним і не дає чіткої й простої відповіді", Нахбар і Лоуз формулють дев’ять основних проблем для аналізу:

1. Чи існують загальновідомі міфологічні розповіді про діяння героя? Чи в усіх цих розповідях можна простежити спільну тему?

2. Яким є культурний контекст героєвої історії і його героїчних діянь? Як герой репрезентує свою й інтерпретує сучасну епоху?

3. Чи існують відомі фрази самого героя або сказані про нього? Що сказано про його видатні якості та його значення для спільноти?

4. Яка суспільна (етнічна, культурна, вікова) група ідолізує саме цього героя? Чи ця група посідає якусь особливу віру (культ) або цінності, що знаходять своє втілення в даній героїчній особистості або захищаються за її допомогою?

5. Які візуальні образи (ікони) даного героя є найвідомішими?

6. Чи існують святині, що асоціюються з даним героєм? Які ідеї, переконання та цінності відображають вони?

7. Як виходить, що герой "кращий від нас, і водночас – один із нас"? Які аспекти його життя та особистості свідчать про його "скромність у повсякденному житті й діяльності"?

8. Чи існують "негідники", антагоністи героя, пов’язані саме з його особистістю та діяннями? Чи часто герой має ворога, кидає йому виклик?

9. Чи має герой сьогодні те ж саме значення, що й у свою епоху?" [Nachbar & Lause, p.317].

Використовуючи вищезгадані підходи, спробуймо поглянути на те, як формувалася й розвивалася концепція героя в українській культурі. Застосовуючи для зручності викладу періодизацію героїчних типів Л.Стрейта (за панівними культурними медіями), почнемо з "усної", або ж "власне міфічної", доби української культури.

а) Герої усної доби: просто Громадянин та Громадянин-бунтівник

Період аж до початку XVIII століття, коли в Україні література та книгодрукування були фактично монополізовані

93

церквою, тому мали незначний вплив на світську культуру, можна було б назвати "усною добою" української культури (себто добою домінування в ній фольклору), хоча і з певною поправкою саме на особливу роль церкви у формуванні на українських землях православної "сакральної спільноти" (вживаючи термін, що його Б.Андерсон застосовує для до-національних культурних спільнот [B.Anderson, s. 45]).

Церква, як відомо, мала власне поняття про культурного героя – концепцію християнського святого, – яка не меншою мірою, аніж фольклорний героїчний тип, вплинула на дальше формування поняття про героя й героїзм в нашій культурі [див.: В.Топоров, Г.Федотов].

Особливо наочно еволюція героїчного типу прослідковується на процесі трансформації одного з ключових православних героїв-святих – князя Володимира Святославовича. Він – мало не єдиний у чистому вигляді "герой-громадянин" в українській масовій свідомості.

Можна говорити про принаймні три героїчні іпостасі князя Володимира, або ж, вдаючись до Стрейтової концепції героя як суто комунікаційного явища, про трьох різних Володимирів як культурних героїв (а не як реальних історичних постатей, ясна річ). По-перше, це Святий Володимир – "Хреститель Русі" [-України]; по-друге, це Володимир – київський князь, який долучив давньоруське суспільство до європейської культури, іншими словами – герой світської частини суспільства, основоположник вітчизняної цивілізації (за одними версіями, – "общеруської", за іншими ж – просто християнської, тобто "європейської", ще за іншими – основоположник національної культури Русі-України). Нарешті, для багатьох поколінь "дер-жавників", від Феофана Прокоповича починаючи (див. його драму "Володимир", написану 1706 р. й поставлену спершу на честь приїзду до Києва гетьмана Мазепи, а за кілька місяців, іще пишніше – на честь візиту імператора Петра І), великий князь Володимир – розбудовник давньоруської державності, ба навіть першозасновник Російської імперії, з’єднувальна ланка між "другим" та "третім Римом". Фактично в усі часи, в усіх іпостасях Володимир – герой не народу, а влади, духовної чи світської.

Ключове для всіх версій Володимирового міфу "героїчне діяння" – князеве хрещення Русі, – на думку багатьох сучасних дослідників [М.Брайчевський], подія скоріш за все вигадана. Все інше – підбір та тлумачення біографічних фактів, історичних наслідків тощо – підпорядковане ідеологічним

94

інтерпретаціям саме цієї "медіа-псевдоподії", як назвав би її Бурстін.

Цікаво також, у який спосіб усі версії Володимирового героїчного іміджу показують, що герой є "одним із нас, хоча й кращим серед нас". Цій функції служить така рідна стереотипному слов’янинові риса, як схильність до чарки. "На Русі єсть веселіє пити" – одна з небагатьох (і чи не найпопулярніша донині) князевих фраз, яку доносить агіографія саме як пряму мову. Зображення Володимира на престолі з чарою в руці використали нещодавно в рекламній кампанії горілки "Княжий келих".

Однак для української масової свідомості "усної доби" значно характернішими, аніж Володимир чи будь-який інший церковний святий, були власне фольклорні герої.

За Л.Стрейтом, "герої усних культур повинні легко зберігатися в колективній пам’яті, тому вони, як правило, – велетні з надприродними здібностями. Усні герої мають тенденцію перетворюватися на надособистісні, типові характери, позаяк надмір індивідуальних деталей може перевищити місткість колективної пам’яті і не є істотним для життя спільноти. Аби краще запам’ятовуватися, усні оповіді про героїв, як правило, сповнені драматичних конфліктів, суперництва та боротьби" [Stratę, p.17-18].

Герої українських дум та легенд – майже завжди козаки, здебільшого – козацькі ватажки, славні лицарі з "типізованими" іменами, як-от Байда, Голота, Гамалія, або ж напів-легендарні історичні козацькі лідери з реальними (часом дещо зміненими) іменами, але сильно міфологізованими образами: Сагайдачний, Морозенко, Нечай, Хмельницький, Сірко [див., напр., "Думи та пісні про Б.Хмельницького", "Баладні пісні", а також фольклорний розділ збірника "Іван Сірко"].

Герой-козак, як його зображує усна традиція, це напів-лицар, напівгуляка, є в ньому й риси релігійного аскета, безстрашного захисника істинної православної віри від її архетипальних ворогів – турко-татарських та ляхо-жидівських недовірків. Якщо такий герой – козацький ватажок з реальним історичним ім’ям, то він зображується як мудрий і розважливий лідер, справжній батько своїм козакам (хоча він теж цілком поділяє козацькі погляди на життєві цінності – зневажає злото, шовки та родинний затишок, а натомість любить міцну горілку та запашну люльку). Таким чином, український герой усної доби не вкладається в класифікацію Нахбара та Лоуза, адже він, з одного боку, типовий герой-бунтівник, з іншого – герой-громадянин, захисник базових цінностей і

95

структур Козаччини. Це пояснюється двоїстим характером; самої Козаччини (див.: Козак) – як історичної (згадаймо суперечності між Запорожжям та Гетьманщиною), так і міфічної (див. Міфи).

Гетьман Сагайдачний – не історична постать, а герой популярної ось уже кілька століть пісні "Ой на горі та женці жнуть", – може розглядатися як найколоритніший репрезентант українських героїв "усної доби", як "бунтівливий громадянин", що поєднує риси обох типів героїзму цього періоду, адже український герой козацьких часів – це віртуальний громадянин неіснуючої національної держави, але при цьому – вірний член цілком реальної суспільно-культурної спільноти, що її він обороняє як проти чужих нападників, так і проти напівсвоїх (спершу польських, потім московських) гнобителів, перетворюючись при цьому – формально – на бунтівника.

Якщо ж ми спробуємо визначити кілька найхарактерніших "реінкарнацій" цього героя-козарлюги, "бунтівливого громадянина" із майже законсервованими фольклорними рисами в різні культурно-історичні епохи, то наш вибір, скоріш за все, впаде на три постаті: для "усної доби" – кошовий Іван Сірко, для "доби письменства" – гоголівський Тарас Бульба, нарешті, для XX століття, доби кіно й мас-медіа, – легендарний вождь повстанців-анархістів Нестор Махно.

Бачимо в них майже "біологічно чистий" вид героя-бунтівника: навіть міфологізатори-державники пізніших часів не спромоглися зробити "славного лицаря" Івана Сірка державником, "розбудовувачем України", а лише "одним із найбільших патріотів рідної землі, одним із найславетніших її звитяжців" ["Іван Сірко", с. 6].

Безмежна відвага, любов до волі понад усе, ненависть до всіляких "бусурман" та тих, хто їм "запродався", аж до межі ірраціональності, поруч із прохолодним ставленням до державної влади, навіть "рідної", національної – ось головні риси цього героїчного типу, які підкреслюються в його найзначущіших учинках та "особистих" рисах (пам’ятаймо, однак, що йдеться не про історичну особистість, а про "комунікаційний феномен"): Сірко велить порубати тих звільнених бранців, що схотіли лишитись у Криму, Тарас Бульба навіть власного сина вбиває, коли той "запродається" красуні-польці, натомість батько Махно, реставратор анархічної "вольниці" в причорноморських степах, як його показує радянська кіноміфологія, стріляє направо й наліво та безупинно п’є самогон. Утім, не лише радянська – ось як характеризував цю легендарну постать провідний національний "мислитель-державник" В.Липинсь-

96

кий, природно перескакуючи з політичної риторики на стиль богословських тлумачень давніх пророцтв: "Коли свобода дається всім ізнизу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народа в пустопорожній наднародний простір, то яка ріжниця між проявами тієї свободи в формі заведення УНР чи тільки Народньої Республіки Гуляй-польської. Отаман Махно – це найбільший, найконсеквент-ніший і, може, політично найчесніший республіканець на всій Україні. Не дурно його пришествіє було предсказано (sic) мало не сто літ тому назад:

Гей я козак – звуся Воля,

Українець з Гуляйполя...

– так писав у другій половині минулого століття один із наших шляхецьких поетів. [В.Липинський, 1995, с. 44].

Однак "козацький" героїчний епос належить (чи принаймні походить) до того масиву, що його можна б назвати "запорозьким" фольклором, бо він переважно, якщо не виключно, оповідає про запорозьку, січову половину історичної козаччини. Та поруч із "низовим" козацьким фольклором уже з другої половини XVII ст. почав формуватися масив текстів, що його можна назвати писаною міфологією козаччини (ознакою початку переходу національної культури в нову, "літературну" добу).

Творилася вона "городовими" козаками (пізніше – головно старшиною Гетьманщини) й помітно відрізнялася від "низового" епосу. "Матеріальними носіями" цієї міфології були не думи та легенди, а правові трактати, літописи, оди та панегірики, алегоричні та драматичні вірші, створювані європейськи освіченими нащадками значних старшинських родин Гетьманщини. Безпосередній вплив цієї міфотворчості на українську культуру та українську ідентичність тих часів був набагато слабшим – адже її писемно-друкований медіум перебував тоді в зародковому стані, а читацька аудиторія була незрівнянно меншою за аудиторію співаних дум та усних легенд. "Козацькі" літописи (Грабянки, Величка, Самовидця) дочекалися публікації лише в першій половині XIX ст., після чого нарешті посіли помітне місце в каноні національної культури.

Головним культурним героєм цієї нової доби можна вважати гетьмана Богдана Хмельницького, що його справжній культ, на думку деяких дослідників, почався аж ніяк не в часи так званої "Хмельниччини", а значно пізніше, по полтавській катастрофі й погромі української автономії, і став серцевиною

97

так званого "переяславського міфу" (див., напр., І.Лисяк-Рудницький, J.Basarab).

Найвідомішими нараціями цього міфу стали літописи Самовидця, Грабянки, Величка, віршований "Разговор Малороссии с Великороссиею" С.Дівовича, візуальними ж образами – зокрема, ікона Покрови з царем Олексієм та Хмельницьким поруч, яко ктиторами.

С.Плохій взагалі вважає, на підставі відсутності панегіричних текстів про Хмельницького в другій половині XVII ст., що в ті часи культу Хмельницького не існувало (а ми уточнимо – існував образ "батька Хмеля", як лише одне з облич вищеописаного героя – козацького ватажка), і стверджує далі: "Культ Хмельницького, який почав знову з’являтися за гетьманування Мазепи як частина зростаючого самоусвідомлення козацької еліти, поруч із прославлянням лідерів Козаччини, пізніше трансформувався в анти-мазепинський культ, в культ "гетьмана, вірного цареві". Міф Хмельницького був створений самими українцями і, з урахуванням згаданих вище політичних переваг, відбивав саме їхні прагнення" [S.Plokhy, 179] – тобто прагнення утвердитися у власних правах як частина, автономна чи ні, загальноімперської еліти.

Висновок С.Плохія такий: "Культ Хмельницького був важливою частиною "малосійської" ідеології й відображав одну з її ключових ідей, – він символізував і освячував вірність козацької еліти престолу, а також її прагнення зберегти гетьманський устрій та козацькі привілеї. (...) Цей культ символізував остаточну перемогу "Малоросіянізму" над ідеєю української незалежності". [S.Plokhy, 183]

Через понад сотню років, в "Україні на переломі" В.Липинського, в таких художніх творах, як роман Ю.Косача "Рубікон Хмельницького" чи в культурницьких есеях Є.Маланюка, гетьман Хмельницький став одним із міфічних українських лідерів "варязького типу", який буцімто "залізною рукою" вів нарід до національної державності, й лише "руїнницьке низове гультяйство" [Липинський, 1991, с. 86] йому завадило.

Ось, наприклад, як формулює свою письменницьку мету Юрій Косач: "У "Рубіконі Хмельницького" я хотів перш за все показати, як народжувався герой-вождь (sic), день за днем, хвилина за хвилиною, як нещадно гнало його призначення до неминучої постанови, як формувалось його оточення, його легія [тобто легіон] вірних. (...) З подиву до велетня української історії, до незрівнянного українського стратега, політика, дипломата, та й просто до людини-героя (sic!), що була одержима

98

думкою про велич Батьківщини, народився цей роман..." [Косач, с. 4-5].

Уже значно пізніше сформувався народницький (який згодом переріс у радянський) образ "народного вождя", що його оспівували М.Старицький, Іван Ле, Натан Рибак, О.Корнійчук (п’єса, а на її основі – опера, потім фільм І.Савченка), й аж до недавнього роману Загребельного "Я, Богдан". Утім, "мастернарацією" цієї міфології десятиліттями залишалися "Переяславські" тези ЦК КПРС 1954 року, а приписуваною "народному вождеві" (цілком сфальсифікованою, ясна річ) парадигматичною фразою – "Навіки з Москвою, навіки з руським народом", підкріпленою вказівним жестом бронзового вершника на Софійському майдані – "до Москви!".

Цікавою є очевидна паралель між двома образами "героїв-державників" – Хмельницьким та Олександром Невським, – в однойменних фільмах (Ейзенштейна та Савченка) сталінської епохи: творення парадигми "народного вождя-державника", якому шкодять егоїстичні (зрадливі) аристократи, але підтримує простий народ (готовий на самопожертву), що з нього вождь черпає сили й нові ідеї. Не менш цікавою й дуже симптоматичною є інша, пізніша паралель чи радше неявне протиставлення, із явно саркастичними конотаціями, в романі П.Загребельного "Я, Богдан" (1983): Хмельницького (і його бронзового пам’ятника на Софійському майдані) – цареві Петру І, "мідному вершникові", міфічному засновникові Російської імперії, згодом включеному й у радянський іконостас "великих російських державних діячів". Уявний Хмельницький, озираючи мисленим поглядом з позачасся всю нашу історію, запитує себе, як і коли йому варто "з’їхати з високої круглої купи каміння посеред просторої київської площі мого імені й поскакати на бронзовім коні, весело замахуючись бронзовою булавою під бронзовий цокіт копит..." – але перекреслює цю уявну картину: "Та вже зривався зі скелі один гігант і скакав отак крізь віки, і цокіт копит розлякував нещасних сиріт, покинутих жінок і знедолених людей.

Тож не буде цокоту і скакати я не буду." [Загребельний, с. 7]. Інтертекстуальне послання Загребельного досить прозоре: і пупікінський шлях оспівування Мідного Вершника – не мій шлях, і імперський шлях Росії – не для України, не для її вождів і народу. Отже, бачимо тут поруч із слабким, замаскованим відлунням хвильовістського "геть від Москви" ще й традиційну, хоча й напівритуальну данину народницькій ідеології з її любов’ю до вдів та сиріт.

99

б) Писемна доба та її герой, "м’ятежний інтеліґент"

Кінець XVIII ст. був означений народженням нової української літератури, тобто літератури світської, par excellence, твореної "живою народною", а не книжною мовою. До середини XIX ст. ця література розвивалася хоча й повільно, але без значних обмежень та заборон (наскільки це було можливо в самодержавній Російській імперії), але потім низка заборон і переслідувань різко погіршила умови розвитку та обсяг впливу цієї літератури. Втім, попри все це саме українська белетристика залишалася фактично єдиним не-фольклорним культурним медіумом для новоформованої модерної нації аж до початку XX століття: адже поза Галичиною фактично не існувало українського шкільництва, університетів, преси, не кажучи вже про громадянські чи політичні інституції.

Іншими словами, перехід від "усної" до "писемної" доби був для української культури досить контроверсійним: в ньому порівняна модернізація культурної парадигми супроводжувалася скороченням і обмеженням її комунікативних каналів – по суті, до єдиного медіума – художньої літератури. "Миновалося єя (України) козакованіє на полях бранних, не полагать уже козаку меча своего на вєси судєб, закозакує же он тепер на полях сладкаго піснопєнія", – писав Опанас Шпигоцький Ізмаїлові Срезневському 1834 року [цит. за: Маланюк, с. 36], – що цікаво, писав стилізованою книжною українською мовою.

Однак настання "книжної" доби зовсім не означало, що часи усного героя – Бунтівника-громадянина – минулися; ні, як бачимо на прикладах Тараса Бульби чи історичних ватажків козаччини в тодішній літературі, і не тільки українській (Пушкін, Словацький, Рилєєв та ін.), він просто переселився з народних дум до романтичних поем "у дусі Байрона" та історичних романів "у дусі Вальтера Скотта", адже цей хоробрий, простий і чистий душею, хоча й повний непогамовних пристрастей лицар-запорожець добре пасував як до романтичної "козакофілії" початку XIX ст., так і до народництва кінця століття.

Твори Шевченка, Гребінки, Панька Куліша, багатьох інших українських класиків того часу, а також ранні твори Гоголя (передусім, ясна річ, "Тарас Бульба") дають багато прикладів ■ цієї трансформованої фольклорної героїки. За невеличкий приклад візьмімо неодноразово проаналізований літературознавцями вірш Шевченка "У тієї Катерини" (див., напр., Г.Грабович, "Шевченко як міфотворець", статті М.Драй-Хмари та М.Рильського, вміщені в збірнику "Shevchenko and

100

The Critics" тощо). Ідеологічно вірш продовжує козацьку міфотворчу традицію уславлення Героя-бунтівника: в конфлікті між самовідданою жіночою любов’ю та чоловічим бойовим побратимством безумовна першість, навіть ціною жіночого життя (яке, ясна річ, вартує набагато менше за життя чоловіче), віддається останньому. Цікаво, що навіть у радянську добу – часи нібито швидкої жіночої емансипації – поет-академік М.Рильський показує себе передусім справжнім українцем, називаючи Шевченків вірш "апофеозом дружби й побратимства" [Shevchenko & the Criticss, p. 362].

Центральна, навіть виняткова роль красного письменства в українській культурі ХІХ-ХХ століть спричинила свого роду сакралізацію мови й літератури – як найважливіших, буттєво найнеобхідніших національних інституцій, а логічним наслідком цієї сакралізації стала майже канонізація постаті Українського Письменника як нового героя і евентуально святого мученика цього нового національного культу. Провідний літературознавець народницького напрямку Сергій Єфремов вірив, що "письменство – це душа й розум народа, воно показує стежки, не дає з них зблудити, навчає, як краще жити, й веде до того осяйного, недосяжного, але все ж принадного щастя, що зветься "ідеал"(...)

Отож найперше і найголовніше, що з нашого минулого виходить, так це наука: любіть наше письменство, як душу народню, й шануйте письменників, як творців тієї душі" [Єфремов, с. 210].

Єфремовська "Коротка історія українського письменства" 1918 року, звідки взято цю цитату, кожному провідному українському літераторові присвячує агіографічне за стилем "житіє", яке зображує об’єкт поклоніння у спосіб, що цілком відповідає схемі Кемпбелового "мономіфу": наш письменник мав тяжке дитинство (як правило, в бідній селянській родині), але попри всі перешкоди завдяки старанням здобув освіту; при цьому ним змалечку рухала любов до свого темного знедоленого народу, якому він потім усе життя, усією своєю творчістю ніс світло Культури й Просвіти. Ключовими словами цих "житій", як і всієї єфремовської "Короткої історії", можна вважати "любов до народу" та "тяжку працю", а кінцевою метою, до якої змагають герої-письменники, є свобода народу, якої можна добитися лише просвітою та суспільним поступом.

Майже всі українські літератори першої половини XIX століття, за промовистим винятком Шевченка, були політично консервативними та цілком лояльними до імперії. Однак нова політика репресій щодо української культури, що запанувала з

101

1860-x pp., перетворила на мимовільних бунтівників усіх, хто вперто продовжував писати по-українськи, навіть таких вірним царевих слуг, як Панько Куліш. Більшість із цих нових "бунтівників" були сумирними працьовитими інтеліґентами (хоча й упертими в своєму неблагонадійному "українстві"), що прийняли всією душею ідеологію народницького просвітництва й справді зробили дуже багато для виживання й розвитку національної культури в тих нелегких обставинах. Тож не дивно, що народницька белетристика й публіцистика перетворили цих скромних працьовитих патріотів-інтеліґентів на нову когорту національних героїв, "творців народної душі", за доволі сміливим визначенням Єфремова, які відважно протистояли всемогутній імперії на полях культурних битв.

Ці "м’ятежні інтеліґенти", український варіант Карлайлового Hero as Man of Letters, в силу нашої історичної специфіки маргіналізовані та віктимізовані, також не були чимось цілком новим для української культури: релігійний полеміст

XVI ст. Іван Вишенський, мандрівний філософ Сковорода в XVII ст., суперечливий і сварливий "культурник" Панько Куліш у XIX ст., його "м’ятежний" послідовниик у справі "окультурення" розбещеного "просвітянами" українства – Микола Хвильовий; врешті, переслідувані, але духовно не знищені письменники-дисиденти кінця XX ст. – ось різні історичні іпостасі цього невмирущого українського героя, однак домінував він як героїчний тип саме від середини XIX ст. аж по часи "перебудови".

Безперечно, найпомітнішим і найзначнішим з-поміж героїчних постатей "м’ятежних інтеліґентів" є міфічний образ Тараса Шевченка – як поета-бунтівника, "мужицького революціонера". Під вплив цієї міфологічної трансформації Шевченкової постаті потрапили навіть ті, хто рішуче заперечував її експліцитний ідеологічний зміст – наприклад, Євген Маланюк, котрий, пристрасно поборюючи народницьку ікону "батька Тараса", тим не менше вважав, що Шевченко – це "не поет, бо це до болю мало", а щось набагато більше – той, "ким зайнялось і запалало"... Що ж запалало? Вочевидь, творення модерної української нації.

Висварені Маланюком, Хвильовим та багатьма іншими "європейцями" Кобзареві смушева шапка й кожух, що стали канонічними атрибутами тієї народницької ікони, – то, власне, є не омужичення генія, а обраний масовою свідомістю спосіб показати, що герой є "один із нас, хоча й кращий з-посеред нас". Стереотипне селянське вбрання є ніби ритуальним символом спорідненості Шевченка із "пересічним українцем" (як

102

символічні леопардові шапочки африканських президентів – вони, як давні племінні вожді, мали передусім бути "кращими мисливцями", переможцями левів та леопардів – царів природи).

Натомість суворий погляд біблійного пророка, спрямований з потрета просто в вічі ("в душу!") кожному глядачеві, символізує Шевченкову роль національного пророка, провидця народного минулого й майбутнього, який і в погляді кожного українця читає його долю.

Отже, дешифрування ікони в шапці й кожусі приблизно таке: "він наш найбільший геній, наш суддя й учитель, і водночас – він такий же простий, як і всі ми, він – один із нас". Селянський образ був стереотипним автоіміджем українців аж донедавна, та водночас нерідкі протести проти панування цього Шевченкового іміджу (М.Семенко, Є.Маланюк, М.Хвильовий – якщо згадати лише найвідоміші випадки) показують, що вже від початку XX ст. цей народницький стереотип не спрацьовував для важливих частин тієї самої української інтеліґенції, яка сформувала народницьку ідеологію.

Утім, живучість цієї ікони доводить, що серед досить значної частини українців рустикальний авто-стереотип і досі не зник.

Образ Шевченка як "батька нації", як провидця й символа нашої історії (згадаймо Кулішеве "Шевченко – наш первий поет і первий історик") особливо наочний у пам’ятниках поетові в Харкові (1935) та Львові (1993-95), де бачимо майже повну типологічно-структурну аналогію: велична постать поета оточена меншими скульптурними групами (в Харкові) чи барельєфами (у Львові), які представляють основні етапи української історії, а експліцитні різниці між цими монументами – в показаних подіях та героях – красномовно свідчать про зміну домінуючої політичної ідеології, та аж ніяк не про зміну глибинних структур і концепцій національної історії-міфології.

Постать Шевченка як культурного героя безперечно має численні варіанти, сформовані різними епохами, політичними, суспільними та культурними групами, та практично в усіх її варіантах бачимо поєднання рис двох героїчних типів – "бунтівника-громадянина" усної доби та "м’ятежного інтеліґента" доби літературної. Згадаймо ці основні варіанти Шевченкової ікони: а) національний поет-пророк (подібно до аналогічних героїчних постатей у народів-сусідів: Міцкевич, Петефі...).

103

який прозирає істинний зміст національної історії й пророкує національну будучину;

б) Кобзар, він же – народний ("мужицький") поет-бард (як от шотландець Роберт Бернс чи росіянин Кольцов), чиїми вустами говорить сам простий народ, незіпсуті цивілізацією глибини його душі;

в) український варіант "Буревісника революції" – теж пророк але йдеться йому в цій іпостасі не стільки про Україну, скільки про "вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю..." – а вража сила тут – ясна річ, експлуататори, пани та буржуї;

г) міфічний праотець української нації, основоположник національної літератури, евентуально також національної мови й взагалі – культури (подібно до Шекспіра, Пушкіна, Вука Караджича та ін.). Його творчість – це еталон і найвище досягнення нашої культури; всім найкращим у ній ми зобов’язані саме йому, створеній ним традиції.

Інтерпретація останнього з перелічених міфічних образів може бути й цілком негативна – згадаймо Хвильового: "Це ж він, Шевченко, кастрував нашу інтеліґенцію!"

Інші "м’ятежні інтеліґенти" в нашій культурній міфології мають значно менший масштаб і сакральне значення, хоча без декого стереотипну картину національної культури неможливо уявити, як-от без характерного героїчного типажа "культур-ника-европеїзатора", представленого передусім Паньком Кулішем та Миколою Хвильовим, цими "піонерами з сокирою важкою" (як назвав себе П.Куліш), що виходили на прю із "дурноголовим рабом-просвітянином, ім’я якому легіон", – як кваліфікував свого головного ворога (а значить, і головного ворога модерної України) м’ятежний Микола Хвильовий.

На їхніх зразках зайвий раз можна простежити, як, довільно відбираючи, трансформуючи й тлумачачи вчинки, погляди й риси реальної людини, певна соціальна чи культурна група ліпить міфологізований образ героя на свою потребу, нерідко всупереч діям чи намірам самого цього героя, але часто – за його прямої співучасти. Скажімо, вірнопідданий Куліш, дуже посередній поет і ще посередніший, хоча й плодючий історіограф, автор химерної концепції "двоїстої руської нації" (складеної з прагматичних великоросів та високодуховних хуторян-малоросів), ворог "чугунки" та інших лих міської цивілізації, під пером пізніших "європеїзаторів" Зерова та Хвильового перетворюється на єдиного справжнього національного інтелектуала європейського штибу, такого собі хутірного

104

Фавста, що відважно "боре тупість і муругу лінь" цілої решти українців.

Подібним чином запальні фрази чудового новеліста й сумбурного публіциста Хвильового "Геть від Москви" та "Орієнтуймося на психологічну Европу", яких він ніколи не зміг до пуття розтлумачити (чого вартий хоча б "азіятський Ренесанс") і від яких згодом довго й не менш пристрасно відмовлявся (це звалося "Хвильовий проти хвильовізму"), перетворилися в пізнішій міфології, – як радянській, так і націоналістичній, – на найголовніші, найзначущіші його фрази, що увібрали сенс і значення всього його життя й діяльності.

Доводиться зараховувати до тієї-таки когорти "м’ятежних інтеліґентів" і дуже нечисленних героїнь нашої культурної міфології, – можливо, тому, що й у самому типі героя-літератора є чимало рис стереотипно-жіночого героїзму, особливо в українських умовах: політичну, суспільно-майнову чи й фізичну слабкість, ба навіть маргінальність такий герой (героїня) компенсує силою духу та мистецьким генієм; йдучи до мети попри всі, здавалося б, неподоланні перешкоди (dum spiro, spero), протиставляючи себе й свою святу ідею переважаючим силам грубого, "бездуховного", профанно-меркантильного (так і проситься – "чоловічого") світу.

Звідси – очевидна подібність міфологізованих постатей самотнього "піонера з сокирою тяжкою" Куліша та "одинокого мужчини в українському письменстві" – Лесі Українки, з її "словом – єдиною зброєю". Однак слід пам’ятати, що інтерпретація образу Лесі як "одинокого мужчини" серед млявих, жоноподібних адептів "муругої ліні" – власне, чоловіча міфотворчість. Натомість сама поет у "Лісовій пісні" створила іншу експліцитно міфологічну й водночас суто жіночу "бінарну опозицію" – її геть непрактична, але духовно багата Мавка протиставлена Килині – традиційному чоловічому ідеалові "домашньої" жінки – вправної господині, до всякої роботи беручкої, а головне – доброї куховарки...

За кілька десятиліть Лесину героїзацію жінки-інтелектуалки продовжила інша провідна українська поетка (на думку декого – "наша друга Леся"), Ліна Костенко, що більше – за першооснову цього героїчного типажа вона обрала легендарну народну поетесу XVII ст. Марусю Чурай, вибудувавши в однойменній поемі ідеологічну опозицію, цілком аналогічну до опозиції Мавка – Килина в "Лісовій пісні": в поемі Л.Костенко високодуховною Мавкою є сама Маруся Чурай, а її приземленою протилежністю – гарненька й хазяйновита Галя, якій віддав перевагу зрадливий Гриць – недалекий, як і всі

105

чоловіки, й дорого заплатив за нерозуміння ціни справжньої, духовної краси та справжнього кохання.

За цими побудовами досить прозоро проглядається намір сучасної поетеси вставити й себе в ряд героїчних жінок, що символізують, вочевидь, "співучу душу України": Маруся Чурай – Леся Українка – Ліна Костенко, – і зробити ці міфологізовані постаті ідеалом жінки-інтеліґентки, героїнею сучасного, освіченого й рівноправного українського жіноцтва.

Заднім числом, уже в XX столітті, до національного іконостасу включено немовби предтечу пізніших героїв-інтеліґентів – князя Ярослава Мудрого, – між іншим, не канонізованого церквою, на відміну від погромника Києва князя Андрія Боголюбського. Новітня інтеліґентська міфотворчість (напр., романи П.Загребельного "Диво", "Первоміст") та масова ніби історична пам’ять пропускають повз увагу князеву не завжди шляхетну внутрішню та зовнішню політику, скоромовкою згадують навіть його військові успіхи (напр., важливішим для цього героїчного образу вважають не розгром печенігів, а побудову храму Св.Софії на тому місці), при цьому прославляється князева любов до книжної мудрості, до освіти й науки. Ця ієрархія цінностей зафіксована й у новому пам’ятнику Ярославові Мудрому біля Золотих воріт – князь, сидячи в позі, що копіює відомий пам’ятник Шевченкові в Ромнах роботи І.Кавалерідзе, тримає на долоні модель Софійського собору, – ніби наслідуючи схему й символіку іконописних зображень царя-пророка Соломона.

Легендарна втрачена Ярославова бібліотека стає в уяві багатьох наших сучасників ще одними чудодійними скарбами Полуботка, що, їх віднайшовши, ми одразу станемо і най-багатшими, й наймудрішими в світі. Втім, і в цій міфотворчості наші інтеліґенти не унікальні – згадаймо "Ім’я троянди" Умберто Еко, де аналогічна роль відведена втраченому томові Арістотелевої "Поетики".

в) Доба "мульти-медіа" та нове "прикликання варягів"

Роки 1917-1920 стали переломними в українській історії: ще недоформована нація пройшла крізь революцію, криваву громадянську війну, крізь невдалий, але дуже важливий досвід створення незалежної держави, й насамкінець отримала радянську квазідержавність УСРР.

У плані національної ідеології – цей період ознаменувався поразкою просвітницького народництва як національної ідеології та породжених ним політичних сил. У плані загальнокультурному він був початком кінця "літературної" доби, за-

106

родження періоду швидкого розвитку інших засобів культурної комунікації, зокрема української преси, української освіти всіх рівнів, української політики, врешті, українського кіно та радіо.

Література, ясна річ, існувала й далі, вона навіть зберігала статус лідера в національній культурі (так зване "розстріляне відродження" 1920-х років було передусім явищем літературним, хоч якраз літератури й не треба було відроджувати – вона на той час була цілком жива й майже здорова), але монополія письменства як міфічного медіума і продуцента національних героїв була зруйнована. Нові міфічні постаті, як от Щорс чи Махно, не згадуючи вже про "загальнорадянських" героїв – від Леніна, залізного Фелікса, батька народів Сталіна до Чкалова, Чапаева й Петьки, – народжувалися передусім завдяки кінематографу, газетам та радіо, тому деякі українські герої традиційно-літературного типу (як от Хвильовий) конкурувати з ними в популярності ніяк не могли. Втім, варто зауважити, що знаменита "літературна дискусія" 1927-28 pp. розгорнулася після газетної публікації памфлетів Хвильового, тож невідомо, чи був би створений у масовій свідомості образ Хвильового як незаперечного лідера "Розстріляного Відродження", коли б не ця дискусія в тодішніх мас-медіа.

Саме газета породила і перших знаменитостей української популярної культури, передусім Остапа Вишню.

Натомість реакція "конвенційної" літератури на недавні суспільно-політичні катастрофи та перипетії національно-визвольної боротьби породила цілком новий тип українського міфічного героя. Комуніст Микола Хвильовий пророкував пришестя "нових конкістадорів", антикомуніст Євген Маланюк у своїх віршах та есеїстиці пропагував концепцію рятівного для нації "варязтва", якого українцям буцімто критично забракло в часи громадянської війни. "Період, коли Україна процвітала у формі Руської держави, – заявляв він, – може, вочевидь, бути пояснений конструктивним впливом варязтва, який, безсумнівно, був постійно присутній в ті часи, в тій чи іншій формі (це завдання істориків – з’ясувати, в якій саме), можливо, навіть у метафізичній формі. Ці сталеві конструктивні впливи поступово розчинилися "в русском море", асимілювалися рустикальним етнографічним тілом, і так настав занепад Русі" [Маланюк, с. 14].

Маланюк та його поетичні соратники написали чимало віршів, поем, есеїв, прославляючи "варязький дух", однак не їхня поезія, а політична публіцистика Дмитра Донцова, їхнього однодумця, а точніше – ідеологічного натхненника, зробила

107

міфічний імідж "сталевого варязького лицаря", украй дисциплінованого, безстрашного й відданого національній ідеї, надихаючим прикладом для галицької патріотичної молоді в 1930-40-х роках. Цей приклад непрямо свідчить, що медіум політичної журналістики (навіть підпільної) за силою ідеологічного впливу стояв уже тоді поруч, а то й вище за традиційний медіум українського красного письменства.

А з іншого боку – часи громадянської війни дали новий вітальний імпульс традиційному українському героєві – Бунтівнику-громадянинові, – як у міфічній, так і в реальній історичній формі, часто навіть у тих самих козацьких шатах, попри те що вони в ці часи виглядали вже трохи оперетково.

Яскраві постаті "батьків-отаманів" численних селянських "повстанських армій" степової України міфічно узагальнилися в соковитому образі батька Нестора Махна, про якого одразу ж почали ходити в народі численні легенди та навіть смішні оповідки – на кшталт новини про махновську валюту з написом "Гоп, кумо, не журись – в Махна гроші завелись", яку автор цієї статті чув аж у 1970-х роках "з народних вуст" як нібито цілком достовірну. Міфічна постать батька Махна не лише оживила в народній свідомості давню, не зіпсовану інтеліґентськими "обробками" пам’ять про козаччину та її цінності, а й згодом знайшла місце в кожному другому радянському фільмі чи романі про громадянську війну, символізуючи її хаос і "несвідому стихію селянської маси", не осяяної благодатним Марксовим ученням та не обдарованої вмілим більшовицьким керівництвом.

Парадигматична опозиція між хаосом громадянської війни та логосом комунізму була центральною міфічною концепцією в радянській космогонії, що її чи не головним медіумом стали радянські (в тому числі й українські) фільми. Довженків "Щорс" (1939) є досить типовою, хоча й нетипово талановитою варіацією цього міфу, до того ж – версією, яка оповідає про "місцеве коріння" радянської влади на Україні, адже "червоний" бік барикад представлений Богунським та Тара-щанським полками так званої Української Червоної Армії. Втім, головна міфологічна опозиція фільму, як бачиться, – не стільки між "червоними" та "білими" чи "жовто-блакитними", скільки між батьком Боженком (тип бунтівника-громадянина) та Щорсом (який є типовим донцовсько-маланюківським "сталевим варягом"). Та хоч би якими були наміри міфотворців, "простий народ" – глядач та читач – значно більше любив неотесаного батька Боженка та "безпартєйного Галушку" із "Степів України", аніж сталево-правильних Щорса чи Часника,

108

не згадуючи вже про "варягів" Маланюкових чи Тичининих "сталевих" поезій.

г) Герої та знаменитості тоталітарного застою

Специфічні взаємини між українською культурою та радянськими мас-медіа (див. нариси: Радіо, Телебачення, Газета), та й узагалі специфічні, м’яко кажучи, умови існування цієї культури в УРСР спричинили свого роду законсервованість "літературного" типу українського культурного героя – адже майже без застережень саме до цього типу можна віднести постаті "дисидентів-мучеників" Василя Стуса, Вячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, врешті, Євгена Сверстюка, який, утім, виступив не стільки міфічним героєм, стільки міфотворцем "шістдесятництва". Скажімо, Євген Сверстюк у статті "Шістдесятники і Захід" створює хрестоматійний зразок дисидентської автоміфологізації, характеризує групу літера-торів-шістдесятників як "велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації. Може, найвидатніше явище в одіссеї нашого відродження" [Сверстюк, с. 24].

Міфологізація починається вже із самої підміни широкого й неоднорідного культурного явища невеликою групою друзів самого автора, більшість із яких стали невдовзі дисидентами (тоді як більшість шістдесятників ними не стали), та й ті, як відомо, не були ідейними однодумцями, як їх намагається змалювати Є.Сверстюк, – наприклад, навряд чи Дзюба, Стус або Чорновіл вважали своїм завданням відродження релігійного "абсолюту" як базової цінності. Однак саме це робить Сверстюк головною, сакральною метою міфологізованого ним Руху.

Далі, причини виникнення "шістдесятництва" шукаються цілком у річищі міфологізованої "долі народу", в термінах якогось майже фатального призначення майбутніх героїв: знедолена Україна їх покликала – і вони з’явились: "Можливо, поява шістдесятників детермінована потоком утрат: на очах покоління все втрачало значення й сенс, людина втрачала лице і будь-яку вагу; слово вивітрювалось, мова засмічувалась і зневажалась, ріки висихали, культура й література профанувались. Все живе мусіло вставати в оборону фундаментальних вартостей..." [Сверстюк, с. 28]. Але встало не "все живе", а лише "малесенька щопта" – пан Сверстюк із жменькою своїх друзів. Що ж, тим величніший їхній подвиг.

109

Твердячи, що саме шістдесятники були "затаєним голосом громадської думки" (але водночас, наче всупереч собі, хоча й у повній відповідності з героїчною парадигмою "самотнього піонера з сокирою важкою", цитуючи когось неназваного – "такий був час: кругом шакали, у колі – жменька нас жива..."), Сверстюк знаходить навіть "дві містичні обставини" зародження шістдесятництва: те, що в цій групі "зібралися люди українського пограниччя" (отже, такі "непограничні" постаті, як Драч, Костенко, Вінграновський, навіть Чорновіл, виявляються нешістдесятниками), та те, що вони "зібралися в бла-гословенному Києві" (увесь львівський диссент, таким чином, не удостоюється Сверстюкової уваги).

Однак попри всю цю містику та волю Провидіння, герої-шістдесятники, навіть узяті вужче, як літератори-дисиденти, ба навіть найвідоміша з-поміж них постать поета-мученика Василя Стуса, так і не посіли помітного місця в масовій свідомості. І справа тут навіть не в пануванні тоталітаризму – адже головним (і досить ефективним) джерелом інформації про дисидентів для широких мас були "ворожі радіоголоси" – передусім українські редакції "Радіо Свобода" та "Голос Америки", для яких пропагування дисидентського руху було однією з головних тем.

Справа, вочевидь, у тому, що наприкінці XX століття стала досить швидко трансформуватися реальна, не міфічна парадигма української культури, перефразовуючи вже цитований лист Шпигоцького до Срезневського, можна сказати, що у 1970-80-х роках минула епоха "козакованія на полях сладкаго песнопєнія", епоха героїв-літераторів, а настали часи героїв дії – політиків, науковців, підприємців, а також – часи створених електронними мас-медіа "знаменитостей", у відповідності з наріканнями Деніеля Бурстіна, що в наші часи героїв уже нема, а є лише сфабриковані знаменитості – "особистості, широко відомі власне своєю широковідомістю" [Boorstin, p.204].

В українській культурі вже протягом одного-двох десятиліть можна спостерігати свого роду "вицвітання", вивітрювання давніх героїв – "бунтівних громадян" та "м’ятежних інтеліґентів" національної міфології. Однією з ознак цього процесу стали недавні дискусії в мас-медіа про те, яка з історичних постатей могла б бути символом для української державності – й жодна не виглядала цілком переконливою, на думку практично всіх дискутантів.

Отож відійдімо від явних героїв і киньмо хоча б погляд на знаменитостей. Мабуть, першою справді безперечною й водночас непомильно українською знаменитістю можна вважати

110

Остапа Вишню. Його "Вишневі усмішки" розходилися в мільйонах примірників, випереджаючи навіть Шевченків "Кобзар", його популярність серед "простого" читача була неймовірною, породжуючи ревниві й сердиті реакції не лише серед "справжніх" (тобто з претензією на елітарність) письменників, але й серед значно менш популярних партійно-державних "вождів" УРСР. Вишня став не просто письменником, а справді суспільно-культурною інституцією, за що й поплатився 1933 року. Фактичний брак серйозного аналізу культурного феномена Остапа Вишні й до теперішнього часу можна пояснити тим, що він належав скоріше до зникаючого явища усної оповідної культури, йому не було місця в парадигмі друкованого "красного письменства". Фольклорно-міфічний характер цього феномена добре ілюструє відомий шарж Сашка Довженка: "Остап Вишня як його уявляє читач (лисий товстун-веселун з вусами, що сидить і пише щось гусячим пером, сам із того сміючись) та яким він є насправді (худий маленький чоловічок у толстовці, зовсім не життєрадісного вигляду)".

Після масових репресій сталінських часів українська культура, знекровлена й сильно обмежена у сферах свого впливу, ніколи не трактувалася як рівна "центральній" імперській культурі – російськомовній (і значною мірою, тотожній російській). Те саме стосувалося й українських знаменитостей – вони, за визначенням, не могли конкурувати зі знаменитостями московськими, хіба що після того, як самі опинялися в Москві. Політика русифікації спричиняла також те, що українські (особливо україномовні) знаменитості – як от естрадні гумористи Тарапунька та Штепсель чи популярний композитор Володимир Івасюк – були значно популярніші в україномовних селах та малих містечках, аніж у Києві та Харкові (винятком, звісно, була Галичина).

Підтримувані офіційно та орієнтовані на більшу в кілька разів російськомовну публіку (а пасивно російськомовною була й уся українська аудиторія), російські кіноактори, естрадні зірки, телезнаменитості були – суто кількісно – значно "більш знаменитими" і, як наслідок, за законами масової культури – вважалися також якіснішими. Можливо, єдиним винятком були спортивні зірки, з очевидних причин – усі старання московських спортивних журналістів не могли довести, що "Спартак" сильніший за київське "Динамо", якщо останнє побивало першого на футбольному полі. Може, саме тому жодна літературна чи естрадна знаменитість радянської України не могла конкурувати із такими зірками київського футболу, як Лобановський, Мунтян чи Блохін.

111

Утвердження в культурі нових комунікаційних засобів – радіо та телебачення, – а також важливі структурні зміни в самому українському суспільстві, передусім його урбанізація та незнане раніше поширення вищої й фахової освіти, переважно природничої й технічної, спричинили, крім усього іншого, й виникнення культурних героїв нового типу – героїв доби сцієнтизму та НТР. Це, передусім, видатні вчені, які в цю нерелігійну добу стають також новими "вчителями життя": М.Амосов, С.Корольов, В.Глушков. Це також "герої дії", чимось схожі на давніх лицарів чи першопрохідців, але знов-таки сцієнтичного забарвлення – космонавти, дослідники морських глибин чи тропічних хащ (як от Жак-Ів Кусто, Тур Хейєрдал).

Донедавна важко було уявити підприємця чи бізнесмена як культурного героя в Україні чи, ширше, у Східній Європі, де багатство було синонімом порочності, а словосполучення "чесний бізнес" – оксюмороном. Якщо й зберігалися в масовій пам’яті позитивні образи багатіїв, то завдяки не діловому успіхові, а щедрому благодійництву, особливо культурницького спрямування (у нас – Терещенки, Ханенки, в росіян – Третьяков та Сава Морозов).

Тому всенародна любов до голови Нацбанку Віктора Ющенка видаватиметься раптовою й малозбагненною, якщо ми не згадаємо, що вже принаймні кілька десятиліть у масовій свідомості досить успішно культивувався героїчний образ, що став предтечею позитивного героя-підприємця, – "червоний директор". Цей типаж, успішно розкручений радянським кіно ("Укрощение огня", "Директор", "Председатель", "Москва слезам не верит" тощо) та літературою (зокрема українською – згадаймо хоча б академіка Карналя з "Розгону" П.Загребельного), будував образ "людини дії" – розумної, активної, дистанційованої від експліцитно показної "політики", особливо від пустопорожнього "офіціозу", натомість спрямованої на досягнення цілком конкретних, практичних цілей (запустити космічну ракету, спроектувати потужний комп’ютер, збудувати автозавод тощо), – цілей, що були цілком очевидним доказом "турботи про людей" – турботи реальнішої, аніж "політична тріскотня" більших чи менших партійних вождів.

Тож не дивно, що сучасні українці, які вже розпрощалися з радянською ідеологією, але не квапляться кидатися в обійми нових чи старих ідейних альтернатив (від православ’я до американізованого індивідуалізму), так легко прийняли "директора гривні" – завжди трохи стомленого, але спокійного й сильного. В ньому вони, вочевидь, бачать не "нового українця" – нахабу з "мерседесом" та мобільним телефоном, – а вправного

112

господаря, здатного навести лад у нашій знедоленій, але все таки славній Україні.

Література

1. Anderson В. Wspolnoty wyobrazone. – Krakow: Znak, 1996.

2. Basarab J. Pereiaslav 1654. // A Historiographical Study. – CIUS, Edmonton, 1982.

3. Баладні пісні. К.: Музична Україна, 1969.

4. Брайчевский М. Принятие христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1987.

5. Boorstin D. The Image. // A Guide to Pseudo-Events in America. N.Y., Atheneum, 1973.

6. Cassirer E. The Myth of The State. – Yale Univ. Press, 1946.

7. Carlyle T. Sartor Resartus: On Heroes, Hero-Worshipping and the Heroic in History, London, 1840/1940.

8. Campbell J. The Hero With a Thousand Faces. – Princeton Univ. Press, 1972.

9. Думи та пісні про Богдана Хмельницького. – К.: Музична Україна, 1970.

10. Drucker S., Cathart R. The hero as a communication phenomenon. // American Heroes in a Media Age. Hampton Press, 1994.

11. Єфремов С. Коротка історія українського письменства. – Стейт-Каледж, 1972.

12. Загребельний П. Я, Богдан (Сповідь у славі). – К.: Рад. письменник, 1983.

13. Косач Ю. Рубікон Хмельницького. – Львів: Червона калина, 1992.

14. Липинський В. Україна на переломі. – Філадельфія, 1991.

15. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ: Філадельфія, 1995.

16. Лисяк-Рудницький І. Переяслав: історія і міф. / Історичні есе. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 71-82.

17. Маланюк Є. Книга спостережень. – Т. 1. – С. 36.

18. Nachbar J. and Lause K. (Editors). Popular Culture: An Introductory Text. – Bowling Green State University Press, 1992.

113

19. Plokhy S. The Symbol of Little Russia: The Pokrova Icon & Early Modern Ukrainian Ideology // J. of Ukr. Studies. – Vol. 17. – Nol-2, 1992.

20. Shevchenko And The Critics, 1861-1980. / Ed. by G.Luckyj. – Toronto, 1981.

21. Strate L. Heroes: A Communication Perspective. // American Heroes in a Media Age. Hampton Press, 1994.

22. Сірко І. Збірник. // Серія "Кошові Запорозької Січі". – К.: Веселка, 1992

23. Сверстюк Є. Блудні сини України. / / Бібл. журналу "Пам’ятки України". – К.: 1993. – книга 13.

24. Топоров В. Святость и святые в русской духовной культуре: Том 1. Первый век христианства на Руси. – Москва: Гносис, 1995.

25. Федотов Г. Святые Древней Руси. – М.: Московский рабочий, 1990.

114

І. Еротика і українське буття

Сергій Тримбач

Далеко не завжди диференціюють поняття "еротика" і "секс". "Советский энциклопедический словарь" (1988) визначає перше як "стать; сексуальність, сукупність психічних реакцій, переживань і вчинків, пов’язаних з проявами і задоволенням статевого потягу". Еротика "(від грецького eros – любов, пристрасть) у широкому розумінні – сукупність всього, що пов’язано зі статевою любов’ю, у вужчому – психологічні аспекти сексуальності, її розвитку і проявів у спілкуванні, моді, мистецтві тощо".

Можна говорити про традицію, що походить від Платона, для котрого Ерос є стимулятором духовного сходження, естетичним захопленням і екстатичним прагненням до ідей істинно сутнісного, добра і краси. В дусі цієї традиції – й слова М.Бердяева про те, що належить розрізняти "Ерос і секс, любов-ерос і фізіологічне життя статі. Ці сфери переплітаються, одначе вони відмінні. Життя статі – безлике, родове... В самому сексуальному акті немає нічого індивідуального, особистісного, він єднає людину з усім тваринним світом. Сексуальний потяг сам по собі не стверджує особистості, а душить її... Індивідуалізація статевого потягу є обмеженням влади статі. Любов особистісна, індивідуальна, спрямована на єдине, неповторне, незамінне обличчя. Статевий же потяг легко погод-

115

жується на заміну, і заміна справді можлива" [Бердяев, с. 75-76].

Виходить, що секс належить природі, а еротика, Ерос (саме з великої літери!) – це складники цивілізації, результати обробки (і переробки) людської природи в процесі еволюції.

Утім, можливі й інші потрактування. Скажімо, Г.Гачев твердить, що "секс неможливий на природі: у відкритому просторі, в лоні природи живе Ерос; секс натомість розташовується в приміщенні, у місті, де серед обпаленої землі, будов, асфальтів, машин єдине, що залишилось од живої природи, її лона – це лоно жінки; і до нього припадає виснажений серед вогне-землі міський житель і доїть його, секс, доїть – аби перевірити: чи живий я ще? – у чому засумніваєшся серед денного механізму робіт і автоматизму наукових установок. Тому місто – царство жінки: тут все для неї, тоді як у селі легше жити чоловіку, а жінці важче" [Гачев, с. 266].

Усе це вкладається у відоме протиставлення двох категорій – "культури" і "цивілізації"; остання є нібито витвором міста і, на противагу органічності села, в ній домінує спорт, техніка. Відтак еротика зводиться до спортивних вправ у ліжку, а жіноче тіло до спортивного снаряду; для жінки ж чоловіче тіло є складнішим агрегатом, є знаряддям насильства, котре належить упокорити й цивілізувати. Не випадково ж у новочасній "ширвжитковій" літературі, в отих безкінечних серіальних "любовних романах" від чоловіка вимагається як доблесна поведінка у постелі, так і тонка духовна організація, зовнішня привабливість і т.ін. – тобто він мусить бути кавалером подібно до свого аналогу з XVIII століття. Маємо комбінацію двох ідеалів: лицарства (це з минулого) і сексуальної повноцінності (знято із сучасної ціннісної шкали), а в підсумку тут і слід шукати таємницю успіху літературних і екранних серіалів. Йдеться-бо про "казки для жінок", котрі в масі своїй прагнуть як природної моці, так і цивілізованості, "облагородженості" інстинктів. У "казках для чоловіків" (бойовики, трилери, детективи "з кров’ю") вимоги до цивілізованості жінки значно скромніші; герой тут "доїть секс", "припадає до лона", щоб набратися сили.

В українській традиції, і це визначалося не раз, одним із Духовних центрів є жінка-мати, котра єднає навкруги себе родину. Власне, це похідне хліборобської культури із її підпорядкованістю природним циклам і ритму праці на землі. "Найдавніший символ того агрокультурного населення, – за словами Юрія Липи, – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців" [Липа, с. 179]. Осіла хліборобська родина

116

визначала місце і роль жінки, міцно прив’язаної до певного родинного кола і певного циклу хліборобської праці. Розвиток, еволюція осідлого способу життя чим далі, тим більше обмежували сексуальну свободу як жінки, так і чоловіка. Вочевидь, що весільні обряди зберегли тільки невелику частку тієї розкутості еротичного, яка мала місце у давніші часи. Чимало записів сороміцьких пісень, що виконуються під час весільних обрядів, також ясно промовляють на користь цієї тези.

Цікаво, що в тих самих весільних обрядах, по суті справи, центральним був перехід нареченої в інший стан – від суто біологічного до соціального, від свободи (звісно, що вельми відносної) до цілковитої контрольованості. На цій межі належало "звітуватися" про наслідки користування свободою. Доказом мало бути скривавлене простирадло чи сорочка, червоний колір сигналізував про "благонадійність". І навпаки – білий означав, що свободою зловжили. Карою тому могли бути найрізноманітніші знаки: вимазана сажею шлюбна сорочка, облитий чорнилами прапор, брудна ганчірка з печі, мітла, опудало, банка від дьогтю, "всяка погань". У цьому ж ряду стоїть і широко відомий звичай мазати дьогтем ворота або вікна нечесної нареченої [Толстая, с. 195].

Одним із символів "чесності" нареченої була й калина – її ставили на стіл, вішали під дахом, співали спеціальних пісень: "Під калиною спала, На калину ноги заклала. Да калину торкнула, Да калина капнула, Да на білу пелінку, Звеселила всю родинку" (с. Жолобне Житомирської області). Іноді "калину" виконувала сама наречена, сидячи на скрині з приданим; перед виконанням пісні вона клялась у своїй чесності: "Як несправедлива, коб до року головою наложила..." [там само, с. 196].

Нечесну наречену належало "знешкодити" – водити її по "нечистих" місцях. Її гріх становив, згідно з віруванням, небезпеку не тільки для своєї сім’ї, свого роду, а й для всього соціуму і, навіть, світопорядку. Її гріх загрожує людям, худобі, врожаю, господарству, один лишень погляд її може принести біду. Тому її виводять з "комори" із зав’язаними очима і ведуть туди, де вона може "залишити" свій погляд без шкоди для людей: "Як свахи приходять і на рубашці немає, беруть молоду, очі зав’язують хусткою і ведуть у болото, де лоза, щоби на лозу подивилась, бо як з комори вийде, не можна дивитись на людей" [там само, с. 205].

Отже, порушення певного кодексу сексуальної поведінки виводить порушника за межі "законодавства", прийнятого в колективі, і йому належить дістати штрафні санкції. Цікаво,

117

що у плані магічного потрактування "нечесна" наречена мало не тотожна за впливом на навколишню природу з покійником. Покійник "підозрюється" у лихому впливові на хліб, на ріст зерна. Аби зашкодити цьому виконують чимало всіляких обрядових дійств. Серед них є і суто еротичні. Скажімо, в описаних відомим етнографом і фольклористом Петром Богатирьовим забавах біля мерця на Закарпатті виконують імітацію статевого акту. До прикладу, "діду" (ряженому, звичайно) роблять великий фалос із соломи, котрий потім цілують. Інша гра "діда" й "баби": "Дід злізає з пічки, кличе бабу, і вони заходжуються танцювати. Потім дід валить бабу на підлогу. Обидва роблять таке смішне діло, після чого встають..." [Богатырев, с. 496]. Магічним сенсом таких ритуальних ігор є "стимулювання родючості", захист живих від помсти і нападу злих духів (часто мерців) [там само, с. 500]. Відтак біля мертвого слід відтворювати живе в його апофеозних, вершинних точках.

Повертаючись до питання про свободу сексуальної поведінки у давнішні часи, згадаємо думку, що "звичаї спільного спання парубків і дівчат не полишають сумніву в існуванні колись дуже свобідного парування нежонатої молоді. Се загально констатований факт, – підкреслював М.Грушевський. – При тім, звичайно, приймається, що таке свобідне пожиття між молодцями і дівчатами існувало до подружжя. Так воно звичайно буває причім при існуванні тісної товариської солідарності в дружинній, парубоцькій верстві. Часто і по ожененню вважається злим тоном бути занадто ригористом в своїх правах на жінку супроти своїх дружків (...). Отже, тим часом як частина парубків переженюється і виходить із спільного куреня, значна частина "старих парубків" далі зостається в спільнім куреню з молодіжжю і спільними жінками" [Грушевський, т. 1, с. 284].

В одному з етнографічних описів "вуличних" звичаїв на Чернігівщині початку XX століття читаємо: "Парубки сплять з дівками, так любують дівчину: "Моє сердечко! Моя душечка! Я без вас не можу жить і часа, як не побачу. Моя ж голубочка! Мої оченята каренькі, брівочки гарненькі, личко як калинка, губочки як струночки. Давайте, душечка, поцілуємося!" – А руку дівка парубкові попід головою проклада, а парубок свою попід боком, а другу попід подолом. Од спання нема ні одної дівки чесної у хахлів – гарна мода" ["Матеріали...", 1918, т. 18, с. 188].

Як бачимо, традиційне уявлення про якусь особливу "цнотливість" українців (принаймні селян) не витримує перевірки фактами. Не завжди надто жорстким був і "контроль" добро-

118

порядності нареченої під час весільного обряду. Скажімо, на Стрийщині (нині Львівська область) на початку століття "чести цілком не пробують, ані не констатують, "вузликів" не шукають, з "нечисти" не роблять жодного ужитку, хіба староста робить деякі дотинки" ["Матеріали...", 1908, т. 10, с. 1]. Хоча, звісно, одного-єдиного канону на всю Україну не було і не могло бути. Скажімо, в записах сороміцьких пісень, зроблених ще Михайлом Максимовичем, є такий текст:

Ти, Васильку, калина-малина,

А на тебе дивитися мило.

Ти, Параско, чорна халяво,

Увесь рід покаляла.

Запис зроблено в Батурині [там само, с. 163]. А далі йдеться про "каральні санкції": "в случае нечестности невесты дружко надевает на себя журавля, берет в руки сороку, а на невестиной хате сани (спросит)". А в Прохорівці (нині Черкаська область) на матір поганьбленої нареченої надівали хомут [там само, с. 164].

У примітках до публікації цих записів відомий етнограф Федір Вовк звертає увагу читачів на те, що тут "трапляються зовсім такі, як у "Ведах", прирівнювання молодого до бугая і того, що він має зробити, до дощу, до оранки цілини, сліди дуже старинних релігійних поглядів на такі речі, котрі тепер видаються соромними і т.д. (...) Завважимо на ту велику помилку, яку роблять трохи не всі наші записувачі, залишаючи ради незрозумілого сорому, такі пісні у більшій частині матеріалів про весілля" [там само, с. 167].

Слід відзначити й те, що існували "санкції" й супроти тих, хто уникав "вулиці" і "вечорниць". "Яка дівка не ходить на вулицю, тому батькові виносять ворота, стукотять у стіну, с. ть на порозі. А яка ні одного (не) займа, тій мажуть хату дьогтем, чіпляють колиску, солом’яного салдата, кричать по-дитяче: "Кове, кове!" ["Матеріали", 1918, т. 18, с. 189]. "Ройове", колективістське життя мало свої, доволі чіткі приписи, уникнути яких було заскладно."Хто не буде, – скажімо, – танцювати, того за волосся угору піднімають; так хто із роду не танцював, і того навчили" [там само].

І все ж цінності родинного життя дедалі більше висувалися на перший план, свобода сексуальних стосунків помітно обмежувалася. Складалася і нова мораль – непорушної дівоцької честі. "Величається новий образ дівчини, яка пильно стереже себе – "свій вінок", чи "свій сад", від усяких спокус, для будучого чоловіка. "Грица" та "вечірки" трактуються вже як

119

речі з родинною мораллю мало згідні" [Грушевський, т. 1, с. 285].

Одначе той-таки М.Грушевський відзначає співіснування "двох систем відносин між молодіжжю, двох моралей, двох точок погляду на відносини еротичні, сексуальні", котрі "боролись довго, навіть, треба сказати – завсіди". Відтак цілковитим спрощенням виглядають спроби представити тільки один із зазначених дискурсів еротичної поведінки, що працює на користь тези про якусь особливу моральність українства у сфері Еросу, котра нібито вигідно відрізняє його від інших народів.

Важливим є питання про наявність певної кодової структури, котра захована у множині текстів еротичного змісту. Очевидно, що не є випадковою постійна співприсутність Еросу й смерті (Танатосу) – любовна пригода майже завжди поєднана з інтригою смерті, і навпаки, як ми це бачили в наведених вище ритуалах, біля небіжчика дуже часто з’являються привид чи маска еротизму.

На наш погляд, це тому насамперед, що світ старої патріархальної культури є цілісним космосом, де, кажучи словами Михайла Бахтіна, "злягання, вагітність, родовий акт, акт тілесного росту, старість, розпад тіла, розчленування його на частини тощо, в усій їхній безпосередній матеріальності" є основними моментами того, що вчений називав "системою гротескних образів". Вони протистоять "класичним образам готового, завершеного, зрілого людського тіла, немовби очищеного від усіх шлаків народження і розвитку" [Бахтін, с. 319].

Ідеться, отже, про особливу концепцію тіла, тілесного. Тіло тут "не відділене від світу чіткими кордонами: воно сплетене із світом, з тваринами, з речами". "Воно космічне, воно представляє увесь матеріально-тілесний світ у всіх його елементах (стихіях). У тенденції тіло презентує і втілює в собі весь матеріально-тілесний світ як абсолютний низ, як начало, що поглинає й народжує, як тілесну могилу і лоно, як ниву, в яку сіють і в якій визрівають нові ростки" [там само].

Такою є одна із глибинних структур, котра, на наш погляд, виявляється у доволі обширному масиві текстів української традиційної і новітньої популярної культури. Друга, відзначена Грушевським, базується на замкненості індивідуального тіла, його "приватизації" в закритому родинному колі. Усі процеси, пов’язані з діями еротичного порядку, закриті для стороннього ока: внутрішньотілесні дії не розкриваються. Ми бачили це й на прикладі життя патріархального колективу: інтимні стосунки парубка й дівчини з часом стають дедалі закритішими, на якомусь етапі навіть зникає перевірка "чесності" нареченої і

120

колектив втрачає право проставляти "знак якості" майбутнього подружжя. Канони міського життя роблять цей "кодекс закритості" ще виразнішим і жорсткішим – мало не всі еротичні дії тут табуйовано для навколишнього світу.

Одначе в цілому ми можемо говорити про співіснування двох структур у межах як сільського, так і міського життя, канонів культурної поведінки. Історія новітньої української літератури починається, як відомо, з "Енеїди" Котляревського. Тут панує ідеал колективістського, "соборного" існування, й відтак людське тіло відкрите для світу, вписане в космічне ціле. Описи еротичних дій місцями просто нагадують фольклорні сороміцькі пісні; тією самою мірою відвертості позначені описи народження й смерті, їжі й пиття, інших фізіологічних відправлень тілесного.

Цю традицію значною мірою продовжив Микола Гоголь, особливо в так званий "український період" своєї творчості. Ставлення до сфери еротичного у нього було, як відомо, дещо специфічне, одначе не випадковим був його інтерес до тих-таки сороміцьких пісень.

І Котляревський, і Гоголь зазнали впливу українського літературного і мистецького бароко, і, може, в першу чергу сміхового "світу навиворіт" поезії "мандрованих дяків". "Віддзеркалюючи "навспак" (...) ідеологію та риторику "поважних" жанрів, барокові "канти студні" висувають на перший план еротику людського "низу" ("от пупа долняя его часть, яко земля"), зокрема все, що пов’язане з природним "сполованням". Подаємо зразок подібної поезії:

Ой їхав козак да й з України,

Надибав дівчину з чорними очима.

Бог помагай, дівчино, та як же ся маєш,

Дай же ми заграти, бо бандурку маєш.

А в мене бандурка вельми красная,

Чорная, як жук, жук, та й волосяная.

Дай же ми, дівчино, на бандурку грати,

Маю я слушний палец перебирати.

Дівчина ему та й позволила,

Бандурку дала, очі закрила

(Ушкалов, с. 78)

При цьому, як зауважує Л.Ушкалов, "українські барокові автори правлять про дві любові: природну й духовну. "Естественная любовь телесна, – вказує К.Транквіліон-Ставровецький,

121

– сію обще всі роды имут и звірове (...) Духовную же любов не все имут, но точію едины христиане, еже любити ближних и врагов" [там само, с. 78].

Як бачимо, тут також спостережено дихотомію двох еросів. При цьому "природний Ерос зберігає власну трансцендентність стосовно Еросу духовного, однак поміж ними, неначе поміж людською та Божою природою у Христі, існує особливе "взаємопроникнення (...), завдяки якому перший набуває причетності до останнього" [там само, с. 84]. Тіло, світ тілесного постають тут як орган Божий, як вияв духовного – між ними немає чітких кордонів.

У популярній поезії романтиків першої половини XIX століття (М.Петренко, В.Забіла та інші) бачимо розвиток апологетики особистісної, "парної" любові. Почуття сконцентровано на судженому – без нього саме життя втрачає сенс, як-от у баладі Забіли "Маруся": "Дуже мучилась Маруся, Бо вірно любила, Прийняла, сердешну, скоро Сирая могила". "Котрі люблять по правді, Повік не забудуть, Поки душа буде в тілі, Все нудиться будуть" [цит. за: Липа, с. 181]. Подібні мотиви дедалі виразніше проступають і в фольклорній ліричній поезії XIX століття. Тілесне повністю підкорюється духові, котрий виходить за межі колективних цінностей і норм.

То є цінності осілого життя родини. Не випадковим є негативізм у ставленні до "москаля" чи "цигана", котрих вітер носить світами. Еротична енергія мусить реалізуватися у ближньому колі: "Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люди, Роблять лихо з вами". Відтак, "зацикленість" на судженому у подібних випадках набуває зловісних рис. Не випадково в поезії Тараса Шевченка таке велике місце займає образ покритки, котру виганяють з родинного раю у пекло бездомності, у степ широкий. Особистісна любов набуває незмірної цінності, одначе тільки в межах свого роду, певної людської спільноти. Це дозволяє говорити про моральний консерватизм українського життя, хоча в ньому, знов-таки, знаходилося місце і для самовиявів тілесного, котре долало заборони, оскільки у сфері "низького", сміхового, сороміцького воно мало своє законне місце, свою загальновизнану нішу.

Для Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, українського "театру корифеїв" сфера еротичного так само лежала у колі родинного життя, і той, хто випадав із нього, карався вигнанням і громадським осудом. Тілесне відтіснялося на відведене йому місце, виходити за окреслені межі не дозволялось.

122

Доволі кардинальні зміни відбуваються на межі ХІХ-ХХ століть, коли, за висловом Бердяева, далося взнаки "владне почування центральності проблеми статі і глибока потреба усвідомлення статевої стихії. Стать ніби виявляється, з утаємниченої стає явною". І більше: "стать – джерело буття; статева полярність – основа творення(...). Дедалі гостріше починають усвідомлювати науково, філософськи і релігійно, що сексуальність не є спеціальною, диференційованою функцією людської істоти, що вона розлита по всій істоті людини, пронизує всі її клітини і визначає усю сукупність життя" [Бердяев, 1989, с. 399].

Уявлення про сексуальність, еротику входили до ширшого комплексу модерних установок на переробку самої людської природи (як і природи взагалі) на новітніх основах. Те, що досі видавалося природним і очевидним (і в системі бароко, і в різних світоглядних системах XIX століття), тепер видається речами зовсім не першорядними, більше того – не сутнісними. Належить змінити саму психіку людини, і стать, статеве – як базовий інстинкт – мусять відіграти роль першої скрипки. Відтак тіло знову виштовхується на площу, на авансцену колективного співіснування. "Полова проблематика" на кілька десятиліть (десь до кінця 20-х років) займає чільне місце в культурному космосі. Навіть Остап Вишня наприкінці 20-х pp. відгукнувся на цю "пошесть" усмішкою "Полова проблема": "Ну, є та проблема, є закони всілякі, з нею пов’язані, так помилуйте ж ви мою душу, – навіщо ж до "безчуствія"? [Вишня, с. 294].

Тілесне, статеве уявлялось плацдармом для наступу на людську природу. Власне, за поглядами впливового в Росії кінця минулого століття філософа В.Соловйова (що його духовним наставником був П.Юркевич), людини як такої ще й немає – у своїй цілокупності. Є фрагменти людського, і фатальним тут є сам поділ на статі: "Істинна людина у повноті своєї ідеальної особистості, очевидно, не може бути тільки чоловіком чи тільки жінкою, а повинна бути вищою єдністю обох". Статевий акт не здатен здолати той поділ людей і людського: "Перебувати в статевій поділеності – значить перебувати на шляху до смерті". Відтак потяг до статевого акту є, по суті справи, тяжінням до смерті. Навіть перебуваючи в шлюбі, не природно і не гідно людини вести статеве життя, якщо, звичайно, вони не скеровуються містичними цілями. Саме любов вимагає переродження людини, а оскільки поодинці врятуватися неможливо, то така любов означаг злиття з людством. Справжня любов оголо-

123

шується чимось вищим від статі, від смерті й особистості [Соловьев, т. 2, с. 497, 513].

Такі "своєрідні" на теперішній погляд уявлення про еротику набули певної популярності й серед української інтеліґенції. Як формулював один з ідеологів "хатян" А.Товкачевський, "починається стремління до синтезу індивідуальності – людини – з великою індивідуальністю – людством" [Історія української літератури, с. 18-19]. Тему високого "кохання, сильнішого за смерть", бачимо й у "Лісовій пісні" Лесі Українки.

Та "простий читач", як і раніше, віддавав перевагу простим оповіданнячкам із різних "народних серій" чи виставам за п’єсами Старицького та Кропивницького, заснованим на традиційних для XIX ст. моральних нормах.

Одначе городянин був "у курсі", і популярність, скажімо, творів В.Винниченка, де "полова проблематика" була більш ніж помітною, зайве тому свідчення. Йдеться не тільки про прозу, а й драматургію – "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Пригвожденні", "Натусь"...

А в 20-і популярними були Винниченкові п’єси "Гріх", "Панна Мара", "Великий Молох"... Більшість із них страждала на публіцистичність викладу життєвої проблематики, котра була близькою і зрозумілою тогочасному глядачеві. Одначе мало не всі спроби реанімувати драматургію Винниченка наприкінці 80-х – початку 90-х закінчилися поразкою – сьогоднішній глядач "не добігав" змісту, котрий належало б відповідним чином актуалізувати.

Як завжди, поруч реанімованого православного ідеалу соборності, "прадіонісійського полового екстазу" і тому подібних речей, котрі полонили молодого Павла Тичину (згадаймо хоча б "Кримські етюди"), "молодомузівців" та частину символістів, у культурі нормально функціонували і звичні канони приватного, "міщанського" існування. Зокрема, в кінематографі, де домінують салонні Мелодрами. Модерний же кінематограф схиляється до космічнішого, глобальнішого потрактування любові. Про це свідчать, зокрема, фільми Олександра Довженка, в яких тема статевих стосунків чоловіка й жінки практично не затор-кується. По-справжньому красивим є тут тільки чоловіче тіло, згадаймо хоча б оголений торс самого Довженка-кочегара у фільмі "Сумка дипкур’єра" чи тіла буді-вельників Дніпрогесу в "Івані" – вони мимоволі викликають античні ілюзії. Оголене жіноче тіло ми бачимо лише один раз, у відомому епізоді картини "Земля", одначе тілесну фактуру дібрано таким чином,

124

аби глядач концентрувався на дітородній функції презентованого екраном тіла, а не еротичних аспектах.

Усередненість статевого чимдалі більше давалася взнаки. Це підсилювалося й особливостями побуту в місті – від 20-х до 70-х. Комунальне, а відтак і в чомусь "комунне" співіснування, а також дедалі активніша репресія еротичного і статевого з боку влади зумовили певну дитячість, наївність у ставленні до проблеми статі.

Характерно, що, за дотепним потрактуванням одного з дослідників, знаменита паркова скульптура "дівчина з веслом" є "сумішшю античних Дискобола і Венери". У своїй останній якості скульптурна форма стала абревіатурою традиційної еротичної диспозиції: чоловіча міць (знак вітальних сил, що обумовлюють відносини статей) – жіноча грація (знак естетичної культивованості тяжіння). Амбівалентним є і весло. З одного боку, воно цілком вкладається в культурний ряд символічних означень чоловічих одмінностей (...), а з другого боку, ніби відводить "нечисту" фізичну силу в непорочному напрямі норм ГПО" [Чередниченко, с. 49].

У фільмах також – любов зображується, як правило, між "людьми взагалі", а не між чоловіком і жінкою, оскільки власне статеві ознаки всіляко притлумлюються. Не дивно, що коли наприкінці 80-х було здійснено прорив у сферу еротики, то для чималої кількості глядачів, передусім старшого покоління, це стало справжнім шоком. Знамениті телевізійні заяви радянських громадян про те, що "секса у нас нет" чи "я жену свою никогда голой не видел, а тут такое показывают", відбивали оту саму вихованість "андрогінного" уявлення про вторинність, неістотність статевих контактів у людському житті. У цьому розумінні можна говорити про те, що бажання ідеологів столітньої давнини (того ж таки В.Соловйова) у чомусь та збулися. Хоча, звісно, паралельно існував світ, де подібні уявлення постійно знижувалися і висміювалися, де "статева проблематика" ніколи не сходила з "порядку денного".

У 90-і прискореними темпами здійснено "сексуальну революцію" на вітчизняних теренах. Людське тіло знову виставлено напоказ – і не у своїй усезагальності, як на комуністичних фізкультурних парадах, а саме у своїй статевій визначеності, з акцентуванням саме еротичного в жіночому, передусім тілі. Те саме можна сказати і про екранні мистецтва, зокрема фільми українських кінематографістів (до прикладу, "Камінна душа" чи "Декілька любовних пригод" С.Клименка та А.Бенкендорфа, недавній десятисерійний фільм О.Бійми "Острів любові" за новелами українських письменників початку XX століття).

125

Певні революційні зміни відбулися і в українській літературі, хоча поки що нам не відомі які-небудь витвори українських письменників, котрі спромоглися б стати популярними. Навіть відчайдушний вчинок О.Забужко, котра наважилась розповісти читацькій публіці про свої "Польові дослідження українського сексу", не здобулися на комерційний успіх. Не в останню чергу тому, що в романі заявлено, на наш погляд, ідеал отого самого втраченого андрогінізму, поєднання чоловічого і жіночого у якійсь вищій єдності. Статевий акт тут по суті справи засуджено, як те, що роз’єднує, шматує людське єство, – погляд, який не поділяється більшою частиноюсьогоднішньої публіки, захопленої чи принаймні поглинутої проблемами сексуальної технології, еротичного спорту "в ім’я здоров’я".