4. Кодифікація мови. Мова і майбутнє нації. Міф про "наймилозвучнішу мову"

Через позалегальний (у Росії) і ледве толерований (в Австрії) статус української мови не могло відбутися її повноцінної кодифікації. Хоча перша українська граматика О.Павловського була складена ще 1805 року (надрукована 1818 року), аж до державницьких змагань 1917-1921 років, "існували певні правила вжитку, але вони не були унормовані, не було й авторитету, що міг би їх запровадити" [Шевельов, с. 26, див. також: ЕУ, с. 321-366]. Послідовно, а іноді й поруч одна одної існували декілька правописних систем ("ярижка" на російській основі, "кулішівка", "желехівка" тощо). Хоча шкільна граматика С.Смаль-Стоцького (1893 p.), що отримала офіційний статус у Галичині, й наближалася до норм Центральної України, проте кількість місцевих особливостей у ній лишалася чималою. Те ж саме стосується й словника Є.Желеховського (1886 p.).

Оскільки по знесенню найодіозніших заборон на українську мову в Росії після революції 1905 року вплив галицьких видань на громадськість Центральної України значно зріс (хоча б тому, що галиччани вже мали відносно розвинену україномовну інфраструктуру, яку на Наддніпрянщині тільки належалося створити), водночас почало ширитися й невдоволення галицькими мовними нововведеннями. Одним із найпалкіших оборонців "чистоти мови" виступив у статті "Криве дзеркало української мови" (1912 р.) І.Нечуй-Левицький. Він нарікає на те, що "поганою й антинародною" мовою галичани та їхній агент професор М.Грушевський (редактор перенесеного в Київ "Літературно-наукового вістника") руйнують щиру народну мову. Проте поширенню галицизмів ці виступи не зашкодили – адже наддніпрянці в пресі вперше почали говорити про десятки понять, які доти обговорювалися виключно по-російському.

Проте полеміка початку століття додала ще одну, поважнішу причину обстоювання української мови. Досі українську мову обороняли цілком "аполітично", незрідка роблячи всілякі реверанси щодо лояльності російській (австрійській) короні. Аргументи ж на користь збереження мови наводилися два: романтичний (мова, чи й діалект, що є неповторним виявом Богом витвореної душі народу, мають бути збережені за будь-яку ціну) та позитивістський (брак освіти рідною мовою призводить до страшного зниження рівня письменності, а відтак і завдає шкоди державі). Проте з початком століття в підросійській Україні мова перетворилася разом з автономією на

403

політичне гасло (бо ж саме мова консолідувала націю, позбавлену залишків власної державності, вищих верств, усвідомлених спільних господарчих інтересів тощо).

Недарма вже в написаній 1900 року "Самостійній Україні" Миколи Міхновського, де вперше проголошено, що "державна самостійність єсть головна умова істновання нації" [Гунчак, с. 62], про Емський указ 1876 року пишеться як про такий, що "засуджує нашу національність на смерть" (там-таки). Тобто дальше існування української нації поставлене в пряму залежність від долі її мови. Відтак необхідно було й створити привабливий імідж мови для тих, хто був вихований на стандартах розвинутих імперських культур сусідів.

Слід відзначити, що на початок визвольних змагань українською мовою було створено вже чималу літературу, кращі представники якої (Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Винниченко та ін.) анітрохи не програвали при зіставленні з сучасниками-поляками чи росіянами. І хоча на розвиток української мови не працював потужний апарат Російської імператорської Академії наук, здійснені тоді лексикографічні проекти, серед яких найпомітніший – чотиритомний словник "Київської старовини", упорядкований Б.Грінченком (1907-1909), не виглядали блідо на тодішньому науковому тлі й досі зберігають свою вагу.

Проте вказати на реальні можливості й принади упослідженої мови тодішнім українцям було мало. Необхідно було створити міф про найспівучішу, наймилозвучнішу, найгар-нішу, а може, й найкультурнішу мову у світі. Недарма, коли йдеться про мову, приват-доцент Київського університету І.Огієнко покидає сухий науковий виклад: "А наша мова вкраїнська, чарівна наша мова, всім світом вже признана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед слов’янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтаксику. Синоніміка нашої мови найбагатша, і ми маємо деколи на один вираз десятки слів; от, скажемо, на вираз говорити ми маємо: говорити, казати, балакати, мовити, гуторити, повідати, торочити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бормотати – і кожне слово має свій власний відтінок... Наша мова донесла чистими силу старовини, і тому без знання нашої мови нема знання мов слов’янських" [Огієнко, с. 22-23].

Зазначимо, що механізм міфотворення доволі простий. Принагідні прихильні висловлювання чужинців (зрідка – визначних науковців, частіше – дилетантів) беруться за усталену й загальну думку "всього світу". А справді багатий вибір

404

українських синонімів проголошується як "найбагатший" – хоча, зазирнувши бодай до Вебстерівського словника, можна переконатися, що відповідне синонімічне гніздо містить на чотири відповідники більше: speak, announce, articulate, chatter, communicate, converse, debate, declaim, declare, discourse, discuss, express, proclaim, pronounce, report, say, talk, tell, utter, vocalize, voice [Webster, p. T56]. Але слід визнати: цей міф про винятковість української мови виконував і виконує корисну функцію – допомагаючи своїм співгромадянам долати комплекс меншовартості. Шкода ж від нього не така вже й велика, бо серйозні дослідники за кордоном, що могли б сильно подивуватися "науковості" української аргументації, назагал не читають наших "учених патріотів".

Тому кпити з патріотів серед свідомих українців завжди вважалося чи не ознакою поганого смаку (коли не проявом відвертих політичних підступів). Про мову годилося писати лише в побожному тоні ("Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тілько камінь має" – хрестоматійний вірш С.Воробкевича). Палкий руйнач усіляких міфів Панько Куліш, звертаючись до "народу без пуття, без честі і поваги", наголошував, що єдине його багатство – рідна мова, і все своє многотрудне й суперечливе життя працював в ім’я її ствердження. Все україномовне для старих українських діячів набувало беззастережного позитивного забарвлення (треба було мужності Лесі Українки, аби визнати, що краще вже б пан N говорив по-китайському)... іронічні ж рядки модерніста Миколи Вороного, написані 1902 року:

Рідну мову любить – страх!

І, поводячись по-свинськи,

Просторікує в шинках

Виключно по-українськи

("Молодий патріот",

цит. за: "Найдорожчий скарб", с. 121),

епатували тодішнє українство, певно, нітрохи не менше, аніж написані через дев’яносто років рядки Олександра Ірванця:

Як ти звучиш калиново-дубово,

Рідна моя, моя матірна мово!

епатують сьогоднішнє керівництво Спілки письменників.

Питання мови в прозі дискутували менше. Проте в "Люборацьких" А.Свидницького, "Старому гнізді і молодих птахах" В.Мови, "Хмарах" і.Нечуя-Левицького процес руси-

405

фікації молодшого (для другої половини минулого сторіччя) покоління духовенства та вищих верств суспільства описано з багатьма подробицями. А поглянути на україномовного діяча крізь іронічну призму вперше зумів хіба Володимир Винниченко. Герой "Малороса-європейця" (1907 р.) Коростенко викликає відразу тим, що він у своєму українстві нещирий ("написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях, и считает теперь себя настоящым малороссом. А он и говорить по-малорусски не умеет"), а до того ж "класово ворожий" для соціаліста Винниченка. Натомість Недоторканий з ""Уміркованого" та "щирого"", з його вікопомним "геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів" є першою нищівною пародією на обмеженість багатьох тогочасних (а тепер бачимо – і пізніших) українських патріотів. Те, що ця пародія з’явилася з надр самого українства, є свідченням його зрослої сили, за якої можна було вже поглянути й на власні вади без рожевих окулярів.