3. Нова українська мова: під Росією і Австрією

Добу старої української літератури різними мовами (латиною, польською, книжною українською різних модифікацій) було завершено з появою 1798 року "Енеїди" І.Котляревського. Відтак "початки новітньої української літературної мови закладено в першій половині XIX сторіччя в творах українських письменників, що спиралися в своїй творчості на києво-пол-тавські говірки. Ці говірки дістали перевагу, по-перше, тому, що вони постали (при поновній колонізації Лівобережжя й почасти Подніпров’я в XVI-XVII ст.) зі схрещення головних дотогочасних українських говірок (західних і північних), отже, були близькі до цих говірок, а водночас позбулися цілої низки архаїзмів (застарілостей), які без потреби ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території були тоді осередком найшвидшого культурного і економічного розвитку. Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Шевченка, який мову своїх творів будував не на говірці свого села, а на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції" [Шерех, с. 11].

Умови становлення української мови були дуже важкими. По-перше, етнічну українську територію було поділено між Росією і Австрією, що призводило до роздвоєння літературно-мовного процесу. По-друге, у підросійській Україні (де проживало приблизно 4/5 усіх українців) цю мову було майже цілковито заборонено Валуєвським циркуляром 1863 року та

400

Емським указом 1876 року. Навіть коли цензурні обмеження трохи пом’якшувалися, це зводилося виключно до дозволів на видання україномовної белетристики та на театральні вистави українською мовою. Аж до 1905 року українську мову було цілковито вилучено з науки й громадського обігу, а заборона на її використання в освіті, в офіційних документах тощо протривала в Росії до 1917 року.

Доволі докладний аналіз "хронологічного перетину" української літературної мови на 1900 рік подано в відомій монографії Ю.Шевельова. Там, зокрема, зазначено, що, хоча "урядові обмеження безпосередньо стосувалися до української мови в літературі, науці та прилюдних виступах, але посередньо вони впливали на вибір розмовної мови між освіченими українцями та в їхніх родинах. Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища; якщо по-українському говорили не принагідно, а послідовно, це розцінювалося як свідома опозиція до російської мови, символу імперії, що вже ставало просто небезпечним" [Шевельов, с. 16]. Як наслідок, можна було нарахувати лише вісім родин київської інтеліґенції, де говорили по-українському: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини та Чикаленки. Прихильно настановлених до українства великих підприємців було ще менше: Симиренки, Леонтовичі, Аркаси.

Проте зазначимо, що й для людей цього кола українська мова існувала для розмов на побутові теми, – беручись до питань громадських чи фахових, вони відчували брак лексики й часто переходили на російську. Недарма П.Грабовський у листі до І.Франка (1892 р.) щиросердно питався: "По-якому звичайно балакають між собою дома писателі-русини – по-руськи (українською. – М.С.), польськи чи німецьки? Це тим питаю, що мені бажається знати: є руський язик в Галичині язиком літератури однії чи й жизні? Бо у нас по Україні є багацько таких, що пишуть по-українському, а балакають по-московськи" (цит. за: Шевельов, с. 25).

Звісно, села й містечка, а часто й передмістя губернських міст лишалися переважно україномовними. Але люди, чи не зовсім позбавлені національної свідомості, не ставилися в масі своїй до рідної мови як до чогось вартісного, що слід зберігати. Оскільки українській мові "було офіційно начеплено наличку російського діалекту, бо й самі українці офіційно вважалися за малоросів" [Шевельов, с. 15], а розмова цим діалектом ставала ознакою вбогості й неосвіченості, то "не диво, що й самі селяни Частенько соромилися говорити українською мовою і, розмов-

401

ляючи з людьми вищих кляс, намагалися вставити стільки російських слів, скільки могли" (там-таки). Звідси бере початок надзвичайно поширене явище українсько-російського суржику (див. відповідне гасло). Отримавши ж освіту, вихідці з селянства дуже часто намагалися зовсім позбутися ознак українськості. Так, згадуючи роки своєї шкільної науки, Є.Чикаленко писав: "характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці; вони одні й соромилися рідної мови і не признавалися до неї за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутися отого тавра – "мужицтва"" [Чикаленко, с. 86-87].

У принципово іншому становищі перебували ті українці, що жили під владою конституційної Австро-Угорської монархії. Тут українську мову (за винятком Закарпаття, що належало до угорських земель) не було заборонено в громадському житті. Проте панівні позиції в т.зв. "Королівстві Галіції і Льодомерії", куди, поряд з українською Галичиною, входили й польські землі з Краковом, були в руках поляків. І, щоб відстояти свої мовні права (на шкільництво, вживання мови в урядах тощо), українці в кожному випадку мусили витримати затяжну суперечку з контрольованою поляками адміністрацією. Однак усе ж 1900 року в Галичині виходило кількадесят україномовних часописів (у тому числі наукових, педагогічних, рільницьких), діяло до десятка державних і приватних українських гімназій, українськими були кілька кафедр Львівського (польського за мовою викладання) університету. Саме в Галичині друкувалася більшість українських письменників з підросійської України (хоча обмін друкованою продукцією було вкрай ускладнено дією Емського указу 1876 року). Нарешті, важливе значення мала проукраїнська настанова Греко-католицької церкви.

Проте мова освічених галичан лишалася невнормованою. За обмеженості зв’язків із наддніпрянцями, як зазначає Ю.Шевельов, "говорити українською мовою в підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою. Спілкування між освіченими людьми, що розмовляли західноукраїнськими говірками, найжвавіше відбувалося у Львові. Можна припустити, що на 1900 р. у місті витворювалося галицьке чи галицько-буковинське койне, в основі якого лежав наддністрянський діялект, але це питання потребує докладнішого вивчення..." [Шевельов, с. 27].

402