1. Вступні зауваги

Ставлення "свідомих" українців до своєї мови вичерпно висловлено визначним громадським, а згодом – церковним діячем Іваном Огієнком: "Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості.

Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові – наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання.

397

Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психичного я...

І поки живе мова, житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом..." (Огієнко, с. 239-240).

Зазначимо – подібний пасаж про рідну мову ледве чи знайдемо в англійського, французького, чи німецького автора. Цим мовам (як і державному існуванню вказаних націй) протягом останніх кількох сотень років, за винятком кількох коротких історичних відтинків, нічого не загрожувало. Натомість аналогічні висловлювання – не рідкість для чехів минулого століття чи для сьогоднішніх лужичан і білорусів. Їх з українцями ріднять принаймні дві обставини: мова була стрижнем їхньої нової національної культури й національної ідентичності, – й саме фізичне існування цієї мови було загрожене.

Зазначимо, що мова далеко не завжди була найголовнішим чинником для самоідентифікації предків сьогоднішніх українців. Важко говорити, наскільки усвідомлювали себе належними до єдиної спільноти підданці неозорої імперії Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Принаймні тогочасна літературна мова (старослов’янська, чи, точніше, староболгарська) мало залежала від реальних говірок численних племен, але, натомість, могла чудово виконувати комунікативну функцію своєрідної "латини".

Втім, з цього погляду Україна-Русь аж нітрохи не була унікальною – бо ще й значно пізніше мова церкви, правництва й науки в багатьох державах Європи різнилася від живої народної. Нагадаємо, що до часів Данте в Італії серед вищих верств майже безроздільно панувала латина, в Англії до Чосера вживалася старофранцузька тощо. Сакралізація народних говірок (впровадження їх у мову церковних відправ) відбувається у протестантських землях лише за часів Реформації, а в католицьких – ще на два-три століття пізніше. Мовою ж науки латина лишалася повсюдно аж до кінця XVIII – початку XIX століття, – коли була замінена міжнародною французькою.

2. Передісторія і оцінки

Автор свідомо уникає тут дискусії на тему виникнення української мови. Українські науковці (напр., С.Смаль-Стоцький) виводили її безпосередньо з одного з говорів праслов’янської мови; натомість російська школа після прасло-

398

в’янської вводила й спільну "праруську" добу, а диференціацію українського та білоруського наріч від єдиної російської мови відносила до XIII-XV століття. Останню концепцію було возведено в ранг офіційної і в СРСР (докладніше див., напр.: Енциклопедія українознавства, с. 345-358). Перша – є принаймні напівофіційною в сьогоднішній Україні.

Але суттєво для нас інше – аж до кінця XVIII століття літературна українська мова (тоді відома як "руська", нині ж – як "книжна українська) лишалася доволі далекою від живої народної, хоча проникнення живої мови в мову літератури та юридичних актів було доволі значним. Проте основою самоідентифікації українців за часів Речі Посполитої була насамперед віра. "Православна церква була єдиним національним представительством української народности, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури" [Грушевський, с. 219].

Справді, однією з вимог православної шляхти на сеймах було й дотримання артикулу Литовського статуту, за яким "вшелякие справи водлуг привілею любенского воєводства волинського писмом руским (тобто книжною білорусько-українською мовою. – М.С.) отправовани бити мают" (цит. за: Старченко, с. 121). Нещодавно в гродських книгах XVI століття було виявлено випадок, коли суд міста Володимира не прийняв позову відомого московського емігранта князя Андрія Курбського лише тому, що той підписався латинкою: "тут сторона поводовая указуєт реляцію писмом латинским альбо полским писаная, то водлуг права неважная бити маєт" (там-таки). Проте гострота мовного питання ніколи не сягала напруги конфесійних суперечок.

Протягом XVIII століття разом із остаточним скасуванням козацької держави відбувається й процес відмирання доволі виробленої української книжної мови – своєрідного багатого на польські та латинські слова й звороти "койне", вживаного ученими й письменниками братських шкіл, насамперед славетної Київської академії, представниками козацьких урядів, іншими освіченими людьми того часу (цим "койне" написано, зокрема, й знамениті літописи Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки та ін.). Ця мова, проте, була дуже відмінною від книжної мови Московського царства. І.Огієнко наводить цікавий зразок редагування московськими дяками промови українського вченого І.Галятовського перед царем 1670 року. Фраза "випровадив Бог єдиного часу пророка Ієзекіїля в поле, которое повно било костей чоловічих" перетворилася після "мовної редакції" на "ізвєдє Бог во єдіно время пророка Ієзекіля

399

на поле, на нем же бе множество костей человеческих" [Огієнко, с. 253].

Відтак царський уряд, починаючи з відомого указу Петра І від 1720 року, пильно стежив за тим, аби в українських друкарнях нові книжки не виходили (причина, очевидно, була суто політичною – бо загальний клімат у тогочасній Гетьманщині був іще значно ліберальнішим, а на Московщині з’ява політичного памфлету не була можливою ніколи), а в старих богослужбових книжках щоб "ніякої різниці і особливого наріччя" не було. Водночас відбувається активна культурна колонізація Москви й Петербурга освіченими українцями (список відкривають Т.Прокопович та С.Яворський – вищі зверхники синодальної церкви). Як наслідок, з одного боку, позбавлена можливості друку українська книга XVIII століття поволі деградує, і водночас – чимало елементів книжної української лягають у підмурівок літературної російскої мови.