Тема 3. Журналістика Великобританії, Ірландії, Мальти, Гібралтару

Свобода слова і свобода преси на британських островах. Поява перших друкованих газет. Формування робітничого руху і боротьба за дешеву пресу. Нелегальні видання. Чартистський рух. Диференціація преси. Газета “Таймс” як впливовий інструмент урядової політики. Газетно-видавничі корпорації і магнати преси. Пропаганда соціалістичних і комуністичних ідей на шпальтах партійної преси. Розмежування журналістських сил напередодні Другої світової війни. Зміни на газетно-журнальному ринку після війни. Криза преси в 1970-х роках. Зміна медіа-магнатів. Комп’ютеризація британських ЗМІ. Телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі. Телеагентство Візньюз. Агентство телехроніки Юпітн. Кабельні мережі КОМПАК і СЕАКОМ. Світове інформаційне агентство Рейтер. Інформаційні агентства Прес Асошіейшн і Ексчейндж Телеграф. Новітні тенденції в розвитку ЗМІ Великобританії. ЗМІ Ірландії. ЗМІ Мальти. ЗМІ Гібралтару.

Бурхлива історія Англії славетна тим, що саме в цій країні врешті-решт було вироблено та удосконалено законодавчі механізми свободи слова і свободи преси, а також створено відомий Білль про права. Ще в ІХ сторіччі король Альфред оголосив, що усякий, хто дискредитує державу, повинен підлягати “покаранню не менш легкому, ніж вирізання язика”. У 1215 році королю Джону була нав’язана так звана “Магна карта”, котру за своєю філософською концепцією можна вважати першоджерелом англійської свободи слова, – але вона свободу слова ще не захищала.

До 1620 року свобода слова отримала відкриту підтримку короля Якова І. Одначе він, тим не менше, попереджав: державні справи “не є темами або предметами для обговорення серед простих людей чи на зборах поспільства”. Люди незнатного походження, казав він, не повинні погано говорити про своїх панів. Особливо небезпечним було розширення друкованого слова, тому що воно було постійним і доступним для багатьох людей. Це підтвердив у 1644 році знаменитий памфлет англійського поета Джона Мільтона “Ареопагітика”, в якій вперше було виголошено лозунг загальної свободи преси, що означав на ділі вимогу свободи для буржуазної преси. Корона почала вимагати, щоб усі нові публікації одержували спеціальний дозвіл, інакше вони могли бути конфіскованими на місці.

Нарешті, в 1689 році як умову сходження на трон Вільям прийняв англійський Білль про права, який утверджував парламентський суверенітет за рахунок королівської влади. Статті Білля розширювали громадянські права, включаючи гарантії проти свавільних арештів і кінець цензури над пресою. Членам парламенту було надано право свободи слова, хоча воно й не розповсюджувалося на тих, хто підпадав під дію законодавчої влади.

Таким чином, виникнення періодичної преси в Англії було підготовлено усім ходом її економічного, соціально-політичного та культурного розвитку. Книгодрукування, що виникло у країні в XV ст., розширення торгівлі, у тому числі міжнародної, процес національного становлення, розвитку й удосконалення єдиної англійської мови в XVІ ст., яке по праву вважається часами Відродження в Англії, створили комплекс передумов для появи періодичної преси.

Попередники газет в Англії в XVІ ст. стали рукописні листки “Ньюс”, що містили відомості про прибуття торгових кораблів, а потім друковані “Баладас оф ньюс” (“Балади новин”). 23 червня 1588 р. виходить номер “Інгліш мерк’юрі” (“Англійського вісника”), котрий інформував читачів про важливі міжнародні події. З цією датою звичайно пов’язується поява періодичної преси в Англії, хоча “Інгліш мерк’юрі” ще дуже мало був схожий на сучасну газету. Нагадували книгу й “Уїклі ньюс фром Італі, Джермані етс.” (“Щотижневі новини з Італії, Німеччини тощо”), які видавалися у 20-і рр. XVІІ ст., однак “Новини” вже мали порядковий номер й дату виходу.

Починаючи з XVІ ст. влада ввела суворий контроль за друкованою справою. У XVІ ст. – XVІІ ст. було прийнято ряд законодавчих актів, що встановлювали кількість друкарень і кількість осіб, яким дозволялось займатися видавничою практикою. Непокора загрожувала жорстоким покаранням. У руках Зіркової палати фактично знаходилася попередня цензура.

Незважаючи на численні заборони, видавнича справа продовжувала розвиватися, чому сприяло введення в першій половині XVІІ ст. тривалих ліцензій на право друкування новин.

У роки, що передували англійській буржуазній революції, Англія була наповнена численними політичними антифеодальними памфлетами. Після революції 1640 р. у країні з’являється багато нових видань, найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”). “Меркуріус цивікус” мав дату та зазначення місця виходу, був ілюстрований. “Меркуріус Британнікус” (“Британський вісник”, з 1649 р. “Політичний вісник”), що видавався з 1643 р., у 1659 р. надрукував першу в країні рекламу достоїнств чаю. У 1642 р. в англійській мові з’являється слово “газета” (“newspaper”).

У 1641 р. було ліквідовано Зіркову палату, проте англійське законодавство про пресу продовжувало ставати більш жорстким: у 1641 р. були заборонені публікації про палату громад, у 1643 р. введено попередню цензуру.

Після реставрації Стюартів (1660 р.) кількість періодики в Англії зменшилася, але в той же час з’являлися нові видання: “Оксфорд газетт” (з 1666 р. – “Лондон газетт”), що виникла в 1665 р., продовжує виходити й донині.

“Славетна революція” 1688 р. надала англійській буржуазії конституційні гарантії, зафіксовані в Біллі про права (1689 р.). Це значно стимулювало газетно-журнальну справу в країні, тим більше, що в 1695 р. було скасовано цензуру (проте значна кількість обмежень стосовно преси зберіглася). У 1702 р. почала видаватися перша в Англії щоденна газета “Дейлі курант”. У 1709 р. в Лондоні виходило 18 газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання їхніх виступів. Так, уперше наважилася на публікацію матеріалів про діяльність англійського парламенту газета “Джентльменс мегезін” (1731-1754). Початок XVІІІ ст. був пов’язаний з літературно-публіцистичною та видавничою діяльністю видатних англійських письменників Даніеля Дефо (1660-1731), Джонатана Свіфта (1667-1745) та ін.

Англійські видання отримали популярність за кордоном, їх наслідували в багатьох країнах Європи.

Наприкінці XVІІІ ст. в Англії з’являються газети, які протягом багатьох десятиліть і навіть кількох століть визначатимуть обличчя преси в країні. Так, у 1785 р. потреби реклами викликали до життя газету “Юніверсал дейлі реджістер”, яка три роки по тому була перейменована на “Таймс” (“Часи”). Вона поступово стала символом англійського стилю життя. Із 1781 р. виникла традиція випускати по неділях видання для масового читача.

На умонастрої прогресивних сил країни здійснили сильний вплив ідеї Великої Французької буржуазної революції (1789 р.). Незважаючи на те, що британські офіційні кола стали оплотом європейської реакції та осередком контрреволюції, заворушення охопили досить широкі верстви соціальних низів. Яскравим явищем у громадському житті Англії були публікації та поширення творів видатного англійського просвітника Томаса Пейна (1737-1809) “Права людини”, який стверджував ідеали свободи, рівності, братерства.

Співзвучній цьому документові стала спрямованість ряду видань, таких як “Пігс міт” (“Свинячий корм”, 1793-1796) та ряду інших, котрі розповідали читачу про бідування “трудящої частини людства”, виступали на захист французької революції. Відвертим противником Франції виступила заснована в 1789 р. газета “Обсервер” (“Спостерігач”).

У той час підкуп іноземної преси був дуже поширеним. Наполеон намагався використати цей спосіб встановлення контролю над пресою у боротьбі проти головного свого противника й конкурента, яким була Англія. У свою чергу, британська буржуазія пильно стежила за всіма його спробами створити політичний і психологічний плацдарм в англійській громадській думці. Так, у 1802 році англійська розвідувальна служба повідомляла із Парижа в Лондон про те, що агент Наполеона Ф’єв поїхав до Англії із спеціальною місією – знайти доступ до редакторів англійських газет для того, щоб запропонувати їм постійне утримання і тим самим забезпечити собі канали впливу на місцеві уми на користь Франції. З перших днів французької революції в Англії починає консолідуватися й створюватися база проти крамольних ідей з протилежного берега Ла-Манша. Одна з англійських газет виходила під назвою “Антиякобинський огляд”. Прагнучи нейтралізувати пропагандистські виступи своїх англійських противників, Наполеон згодом наказує передруковувати на шпальтах газет імперії усі матеріали профранцузького, пронаполеонівського характеру в Парижі та інших західноєвропейських країнах. З цією метою була заснована спеціальна газета англійською мовою “Аргус”.

У 1811 р. в Лондоні виходило 8 ранкових і 8 вечірніх газет. Якщо в 1753 р. загальний тираж періодичних видань в Англії становив 7 млн. 411 тис. 757 прим., то в 1820 р. – 29 млн. 387 тис. 843. Друковану періодику країни вирізняло велике змістовне розмаїття: у ній публікувалася внутрішня та зовнішня інформація, театральна хроніка, огляди літератури.

На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. Англія стає найрозвинутішою капіталістичною країною, але разом із зростанням її заможності відбувалося масове зубожіння трудящих. Уже в 60-і рр. XVІІІ ст. їхній протест вилився в рух луддитів, які руйнували машини й механізми, що стали символом соціальної несправедливості. Разом з численним зростанням пролетаріату (у 20-і рр. в Англії було близько 2 млн. фабрично-заводських робітників, а на середину цього ж сторіччя вони становили приблизно 40% населення) збільшувалася його політична активність, чому значно сприяла преса для трудящих.

Однак створити широку мережу масової робочої преси в Англії було дуже важко через так званий гербовий збір – мито, що береться з будь-якого періодичного видання та вноситься до скарбниці. Після його введення в 1712 р. ціни на газети підвищилися настільки, що вони стали недоступні для англійської бідноти. Якщо, скажімо, газета йшла в роздрібний продаж ціною в 1 пенс, то видавець газети мав наклеїти марку на неї в 3 пенси. Таким чином, витрати видавця з оплати гербового збору перевищували, принаймні, втричі, а в ХІХ сторіччі – у 4-5 разів виручку від роздрібного продажу газети. Значну частину витрат з видання газети власники покривали за рахунок реклами. Газети опинялися в такому становищі, коли вони могли виходити лише за підтримки ззовні. Для редакторів, що добивалися субсидій, кожний уряд тримав на поготові відповідну статтю бюджету і відпущені по ній асігнування. Як правило, стаття бюджету була закритою. Парламент утверджував їх “за рубрикою”, а не конкретним обгрунтуванням. Найчастіше це була рубрика “Витрати міністерства внутрішніх справ”. Ці асигнування вважалися непідзвітними парламенту. Спроби змінити цей існуючий аж до нашого часу порядок безрезультатні. Вони парируються таким мотивуванням: оскільки призначення спеціальних служб міністерства внітрішніх справ полягає в тому, щоб їхні операції велися секретно і успіх операції залежить від ступеня збереження секретності, то і парламент в ім’я вищих інтересів держави не повинен вимагати розкриття цих секретних операцій.

В архівах англійського уряду містяться дуже красномовні документи – відомості на виплату регулярного грошового утримання газетам. Наприклад, у відомості 1792/93 бюджетного року фігурують 9 найбільших англійських газет того часу на чолі з “Дайері”. “Дайері” – 400 фунтів стерлінгів, “Лондон івнінг пост” – 200 фунтів стерлінгів, “Сент джеймс кронікл” – 300 фунтів стерлінгів, “Паблік леджер” – 100 фунтів стерлінгів, “Уайтхолл івнінг пост” – 200 фунтів стерлінгів, “Морнінг геральд” – 600 фунтів стерлінгів, “Оракл” – 200 фунтів стерлінгів, “Уорлд” – 600 фунтів стерлінгів, “Таймс” – 300 фунтів стерлінгів. Замикає цю відомість тільки щойно створена газета “Таймс”. Неважко також помітити, що кошти розподілялися залежно від калібру газети та послуг, які вона надавала уряду в політиці, включаючи й сферу взаємовідносин з іншими державами. Що вимагалося від газет за ці гроші? Щоб вони регулярно публікували заготовлені в канцелярії прем’єр-міністра або в канцеляріях інших міністерств кореспонденції, коментарі, або ж спеціально організовані кореспонденції з інших країн, покликані у вигідному світлі окреслювати зовнішню політику даного уряду.

Коли у Франції почалася революція, то багато ліберально настроєних редакторів англійських газет почали попервах всіляко підтримувати сам факт повалення французької абсолютистської монархії та утвердження рівних прав буржуазного та дворянського класів. Тоді найбільш реакційні представники британського дворянства, які сильно впливали на політичну обстановку в країні, почали в парламенті та в пресі звинувачувати “вільнодумців”, нібито надруковані кореспонденції “написані в комісаріатах нового уряду в Парижі”. Архіви того часу переповнені такими документами. Вони – свідчення розповсюдженого переконання в неминучій фінансовій залежності преси від того чи іншого джерела.

Блискучою ілюстрацією цього служить діяльність лондонської газети “Таймс”. У перші ж місяці після її заснування власник газети був запрошений у міністерство внутрішніх справ, де йому була запропонована регулярна щорічна субсидія в розмірі 300 фунтів стерлінгів в порядку компенсації за публікацію потрібних уряду коментарів і кореспонденцій. Ця практика тривала до 1799 року. У цьому році назва газети “Таймс”, ім’я її редактора зникають з платіжних відомостей міністерства внутрішніх справ. Поширення “Таймс” стало досить солідним для того часу. Середній наклад англійських газет вважався 2 тисячі примірників. “Таймс” уже в перше десятиріччя свого існування зуміла збільшити тираж до 4 тисяч. До початку 20-х років ХІХ сторіччя тираж газети перевищив 7 тисяч примірників, а до 30-х років – 10 тисяч. Коли газета набула репутацію “громовержця”, тобто гучного критика усіх політичних курсів, які не збігалися з лінією її видавця, тираж газети піднявся до рівня 20 тисяч і потім 30 тисяч примірників, що інколи перевищувало поширення інших лондонських газет, разом узятих.

Зростав тираж, зростали й прибутки від реклами. Якщо в бухгалтерських книгах 1815 року у графі “Надходження від реклами” значилося 9 тисяч фунтів стерлінгів, то в 1821 році – 14,5 тисячі фунтів. В анналах Сіті 1812 року видавець “Таймс” Уолтер 2-й значиться як бізнесмен із цілком самостійним значним прибутком (до 10 тисяч фнтів стерлінгів на рік) і характеризується в одному з документів як особистість, яка не стільки потребує підтримки, скільки здатна сама надавати пораду й допомогу іншим.

Герцог Веллінгтон, ставши головою уряду Лондона після перемоги над Наполеоном, намагався встановити довірливі стосунки з газетою і забезпечувати з її допомогою публікацію “правильних” матеріалів. Показово, що Веллінгтон і Уолтер 2-й не значилися в лавах однієї і тієї ж політичної партії. У щоденнику секретаря міністра фінансів за 1834 рік “Таймс” характеризується як єдина лондонська газета, котра має значення і як “лідер серед газет Європи”. Згодом цю практику намагалися продовжити й інші уряди. Система інспірування “Таймс” набула особливо витонченого характеру, коли на службу газеті поставив своє перо талановитий автор передовиць Г.Рів. Його статті відзначалися міткістю оцінок і суджень, глибиною аналізу (особливо щодо фігури імператора Луї Наполеона, який теж спробував підкупити Ріва і “Таймс”, але невдало). Представники міністерств змагалися в тому, щоб привернути увагу і розташування Ріва, і в такий спосіб інспірувати теми й думки для сергових передовиць газети у дусі, бажаному для уряду. Улещування газети владою змінювалося конфліктами, коли, наприклад, напередодні 1820-х років газета була позбавлена навіть такої милості, як публікація урядових оголошень. Але це уже не могло відчутно позначитися на матеріальному становищі газети. Головне досягнення видавця “Таймс” та її популярного редактора тих часів Дж.Барнса полягає в тому, що вони чуйно вловили інтереси і віяння в колах промислової буржуазії, що переживала бурхливого розквіту, так само як і в фінансових центрах Сіті, які ішли в ногу з новим поколінням англійських фабрикантів і заводчиків.

Підтримуючи так звані “нові гроші”, роблячи на них ставку, “Таймс” отримувала і відповідну матеріальну компенсацію, що дозволяло їй бути набагато самостійнішою на відміну від конкурентів. Широке коло рекламодавців давало мзогу газеті не прив’язуватися до якого-небудь певного джерела економічної сили та впливу. Видавці газети посилено створювали кореспондентську мережу за кордоном. Найбільш відомі з цих кореспондентів, на зразок У.Рассела, який створив собі ім’я на репортажах з фронтів Кримської війни, ставали в один ряд з іншими “творцями думок” – редакторами та авторами передовиць “Таймс”. Газета почала виступати в ролі коригувальника урядової політики, хоча траплялися й “проколи”. Напередодні Кримської війни “Таймс” чи не до останнього моменту проповідувала максимальну “обережність” у відносинах З Росією (оскільки ще діяла інерція курсу на всіляке підтримання “стабільності” на континенті, щоб не підірвати вигідну для певних кіл буржуазії торговельну кон’юнктуру). У цей момент лорд Рассел, який щойно пішов з посади міністра закордонних справ, звинуватив видавців “Таймс” у тому, що вони активно працюють на Росію. Після цього тон передовиць почав змінюватися настільки різко, що російський імператор дізнався про зміст англійського ультиматуму Росії саме з газети, яка випередила дипломатичний документ.

Складні метаморфози у зовнішньополітичній позиції видавців “Таймс” були викликані Громадянською війною в США. Газета зайняла двозначну позицію, зовні виступаючи за нейтралітет Англії, але продовжуючи малювати антирабовласницьку Північ у невигідному світлі. Президент Лінкольн розумів, куди схиляється “Таймс”. Коли йому представили Рассела, який приїхав до Вашінгтону в ролі спеціального військового кореспондента (після міжнародних лаврів за висвітлення Кримської війни, яка і газеті принесла репутацію безжального критика усіх негараздів у військовій машині англо-французьких союзників), то Лінкольн заявив йому: “Лондонська “Таймс” є однією з найпотужніших сил у світі. Я радий познайомитися з вами як з її посланником”. Чим більше газета схилялася на бік Півдня, тим важче для Рассела було перебування у столиці Півночі. Він перебирається до Нью-Йорка, де одержує від фінансових тузів Уолл-стріту недвозначну пропозицію: писати про США “більш прихильно” й отримувати за це грошові компенсації від місцевих бізнесменів. Безперечно, що перемога у війні за звільнення негрів Америки від рабства була отримана не завдяки, а всупереч бажанням англійських “творців думок”.

Роль “Таймс” як рупора зовнішньої політики Лондона та інструменту міжнародної дипломатії стала настільки загальновизнаною, що до газети зверталися не лише тоді, коли виникала потреба в інспірованих коментарях, а й для розголошення документів з метою повернути хід міжнародних відносин у той чи інший бік. У цьому смислі особливо показова тактика Бісмарка, який на рубежі 70-х років ХІХ сторіччя прагнув прискорити війну між Прусією та Францією. Знаючи про франкофобські настрої в “Таймс”Ю бісмарк зробив усе, щоб зміст усіх кореспонденцій з Берліна малював французьку сторону в невигідному світлі. Редактору “Таймс” були передані для публікації документи, які повинні були підтвердити версію про намір Франції захопити Бельгію. В умовах, коли франко-пруська війна стала неминучою, ця публікація була покликана ще більше схилити англійську громадську думку на користь Прусії.

Однак привілеї, набуті “Таймс” у період розквіту її впливу та сили, обернулися для неї уразливим боком, коли наприкінці ХІХ сторіччя газета почала втрачати свої позиції з огляду виходу на авансцену англійської політики нових угруповань, які шукали опору в масовій пресі. У спробах підтвердити свою репутацію інструменту великої політики “Таймс” пов’язує свою долю з ризикованими авантюрами. Одна з них була продовженням плану Сесіля Родса, спрямованого на захоплення усієї Південної Африки. Головним об’єктом його устремлінь став Трансвааль, колонізований бурами, – вихідцями з Голландії. Агенти Родса обрали як свою опору вихідців з Англії – уїтлендерів”. Для прикриття англійського вторгнення у Трансвааль потрібна була бездоганна версія, щоб заглушити протести європейських країн. У редакції “Таймс” фабрикується лист немов від “уїтлендерів” із скаргою на свавілля бурів. Тема “жорстокості бурів” була негайно роздута “Таймс”, з тим щоб відволікти увагу європейської громадської думки від військового нападу агентів Родса на бурську республіку. У зв’язку з провалом цієї диверсійної акції, що передувала англо-бурській війні 1899 – 1902 років, публікації “Таймс” опинилися під вогнем викривальної критики. До речі, в англо-бурській війні потрапив у полон майбутній довголітній британський прем’єр Уїнстон Черчілль.

Взагалі, газета робилася і сприймалася “респектабельними” читачами так, наче з її шпальт говорила сама істина. У “Таймс” були свої джерела інформації. Її кореспонденти у країні та за кордоном, котрі друкувалися без імені, були дипломатичними працівниками та високопоставленими особами, у газети була інформація з надр Форін офіс і Сіті, доступна лише їй. Щоранку “Таймс” розкривали, як біблію, і банкір Сіті, і поважний чиновник на Уайт-холлі, і газетний редактор на Фліт-стріт, і сам прем’єр-міністр. “Дезорієнтуючий заголовок у “Таймс” може призвести до падіння уряду”, – завіряли політики.

Ранковий потяг уходив з Лондона у Бірмінгем чи Манчестер, і пасажири з товстими стертими портфелями, що наче галасували: “Ми займаємося бізнесом!”, немов по команді відкривали “Таймс”, як тільки потяг починав рушити. На першій полосі – ділові оголошення. Потім – світські новини, повідомлення про шлюби і урочистості, призначення та панахіди. Новини по країні. Парламентські дебати. Зарубіжні новини. На розвороті – кілька передових статей, листи читачів. Дещо про мистецтво та літературу. І знову бізнес. На останній шпальті – великі фотографії. Майже на всіх сторінках – великі та малі рекламні оголошення.

Споконвіку все в “Таймс” було на своєму місці, і кожен читав, що йому потрібно.

Щоправда, в історії “Таймс” була темна пляма, про яку англійські прихильники цієї газети не любили згадувати. У 1908 році лорд Норткліфф купив газету. Купив без особливої потреби, так, з престижних міркувань, і вона 15 років знаходилася в його руках, що вельми шокувало лондонський “вищий світ”, який втратив свого “незалежного” оракула.

Сильні світу сього відкупили газету і в 1924 році, коли її власником був уже лорд Астор, створили спеціальний комітет опекунів, котрий вирішив, що газета назавжди залишиться у власності одних і тих же осіб і збереже свою блискучу “незалежність”. І все, здавалося б, стало на своє місце, і бізнесмени поспішали з Лондона у Бірмінгем, відчуваючи під собою твердий грунт “Таймс”.

Цей грунт почав коливатися у них під ногами, мабуть, у той час, коли в 1966 році редакція “Таймс” вирішила істотно змінити обличчя газети. На першу полосу були винесені найважливіші новини, тут з’явилися фотографії. Оголошення перекочували на внутрішні шпальта, зникли безіменні кореспонденти. Одним словом, газета стала схожою на інші англійські газети, і специфічний читач “Таймс” з пильною увагою стежив, що ж буде далі.

Власники газети пішли на великі витрати, і замість старого редакційного приміщення з’явився на Прінтінг хауз сквер новий, сяючий склом і сталлю бастіон “Таймс”. І тут-то і виник лорд Томсон зі своїми мільйонами і бажанням володіти “совістю Фліт-стріт”. Після угоди з Асторами газета “вищого світу” закінчила зі своєї “незалежністю”. Новий власник не став змінювати зовнішній вид газети, зберігаючи її “респектабельність” чи принаймні те, що залишилося від неї. Старий читач, як і колись, починав день з “Таймс”, але часто робив гримаси: не те! Нічого не вдієш: не ті часи.

Ще кілька кроків назад газета зробила на рубежі 1980-1990-х років, після придбання її одним з найбільших медіа-магнатів світу Рупертом Мердоком. Але трон, особливо в монархічній країні, не повинен залишатися порожнім. Замість “Таймс” флагманом британської преси стала газета ділових кіл “Файненшл таймс”. Лише з 1955 по 1970 роки її наклад зріс удвічі і нині становить більше 200 тис. примірників. Газета кваліфіковано висвітлює економічні проблеми, дає широку політичну інформацію про життя в країні та за кордоном, відводить значне місце кіно, театру, літературі. Хоча політичне обличчя газети – дітища Сіті – очевидне, вона, на відміну від інших видань Фліт-стріт, нерідко займає прогресивну, перспективну позицію. Газета зберігає багато з того, що було характерно для старої “Таймс” і що створювало їй репутацію солідної газети.

Повертаючись до гербового збору, слід відзначити прийняття на початку ХІХ ст. у країні ряду законів, котрі гальмували розвиток робочих видань. Тим не менше саме в цей час з’являються газети ремісників і фабричного пролетаріату. Активну журналістську діяльність проводили прихильники поглядів соціаліста-утопіста Роберта Оуена – оуенівці у газетах “Економіст” (1821-1822) і “Криза” (1831).

Тридцяті роки ХІХ ст. ознаменувались розширенням боротьби робітників Англії за доступну масам дешеву пресу.Першим виданням, котре відмовилося платити гербовий збір, була “Пенсова газета для народу, що видавалася захисником бідняка”, ширше відома як “Пур менс гардіан” (“Захисник бідняка”), яка виходила з 1830 р. накладом 16 тис. прим. Вона закликала до створення політичної спілки робітників і вимагала загального виборчого права.

Незважаючи на постійні переслідування, на середину 30-х рр. щотижневий тираж нелегальних дешевих видань досяг 150 тис. прим. У 1835 р. був дещо знижений гербовий збір, що значною мірою сприяло поширенню в масах ідей чартистського руху, що формувався.

Чартизм (від англ. Слова “charter” – “хартія”) – широкий масовий політично оформлений пролетарський революційний рух, під лозунгом якого обстоювали свої права англійські трудящі в 30-50-і рр. ХІХ ст. Чартизм означав, що пролетаріат вступив на шлях самостійної боротьби, котра велася під прапором Хартії – закону про загальне виборче право.

Найбільш відомою чартистською газетою стала “Норзерн стар” (“Північна зірка”, 1837-1852), що ви ходила накладом 50 тис. прим., форматом великих англійських щотижневиків. Маючи розгалужену мережу кореспондентів, газета містила детальну хроніку чартизму, всебічну й глибоку інформацію про нього.

У другій половині ХІХ ст. ряд англійських видань був пов’язаний з комуністичним рухом (Спілка комуністів створена в Лондоні 1847 р.). З ім’ям міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), заснованого в 1864 р., були пов’язані “Біхайв” (“Вулик”, 1861-1876) – впливова газета дондонських тред-юніонів, “Захисник робітника” (1865-1867) – центральний орган Інтернаціоналу, а також ряд інших видань.

У 1853 р. в Англії було скасовано податок на оголошення в пресі, у 1855 р. знищено гербовий збір, у 1861 р. анульовано податок на папір. Ці заходи сприяли подальшому розвитку преси в країні: лише за один рік після відміни гербового збору у Лондоні виникло 26 нових газет, а в провінціях – 81. Якщо в 1829 р. в країні видавалося 308 газет, то в 1891 р. їх стало 2 263, а загальна кількість періодичних видань досягла 4 145.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. в Англії відбувається диференціація преси, її поділ на якісну та масову. Провідним якісним виданням стає газета “Таймс” (“Часи”, заснов. у 1785 р., тираж 305,7 тис. прим.), “Файненшнл таймс” (“Фінансові часи”, заснов. у 1888 р., наклад 204 тис. прим.), що відбивали інтереси фінансово-промислових кіл і призначалася для вузької елітарної аудиторії. Заможні читачі групувалия й навколо “Дейлі телеграф” (“Щоденний телеграф”, заснов. у 1855 р., тираж 1,3 млн. прим.). Серед якісної преси ми бачимо й “Манчестер гардіан” (“Вартовий Манчестера”, заснов. у 1821 р., тираж 421,6 тис. прим.; з 1959 р. носить назву “Гардіан” – “Вартовий”).

На початку 60-х рр. ХІХ ст. читацька аудиторія щоденних газет в Англії становила 3% чисельного населення країни, недільних – 12%, журналів – близько 20%. Але в останній третині ХІХ ст., після уведення закону про загальну початкову освіту, з’явилися передумови появи більш широкої читацької аудиторії. Саме для неї й призначався ряд масових газет, котрі вирізнялися низькою роздрібною ціною, великим накладом і величезним обсягом реклами: “Ньюз оф уорлд” (“Новини світу”, заснов. у 1843 р., наклад 4,78 млн. прим.), “Сан” (таку назву носить з 1964 р., тираж 4,05 млн. прим.), “Дейлі мейл” (“Щоденна пошта”, заснов. 1896 р., тираж 1,86 млн. прим.), “Дейлі експрес” (“Щоденний експрес”, заснов. 1900 р., тираж 1,98 млн. прим.), “Дейлі міррор” (“Щоденне дзеркало”, заснов. у 1903 р., тираж 3,26 млн. прим.; з 24 квітня 1985 р. носить назву “Міррор” – “Дзеркало”), “Дейлі скетч” (“Щоденний скетч”, заснов. у 1903 р.).

Виникає одна з основних партій Великобританії – Консервативна (заснов. у 1867 р.), пізніше –Лейбористська (виникла в 1900 р.; у 1981 р. частина лейбористів вийшла з партії й створила Соціал-демократичну партію Великобританії), Ліберальна партія Великобританії (організаційно сформувалася в 1877 р.; у 1988 р. разом з частиною Соціал-демократичної партії утворила партію “Соціальні та ліберальні демократи”), і Комуністична партія Великобританії утворена в 1920 р. (XXXIX з’їзд КПВ, що відбувся в 1985 р., виявив серйозні розбіжності між членами партії, частина котрих була виключена з КПВ; тоді ж утворилася самостійна група комуністів – ветеранів комуністичного руху в країні). Сильні традиції має у Великобританії тред-юніоністський рух (загалом на островах діє 413 галузевих профспілок, 81 профспілка об’єднує Британський конгрес тред-юніонів).

В останній третині ХІХ ст. в Англії знову спостерігається інтерес до соціалістичних ідей, який знизився після розпуску І Інтернаціоналу (1876).

У 1883 р. у країні виникає Демократична федерація (з 1884 р. – “Соціал-демократична федерація”), що оголосила програму, основану на визнанні принципів наукового соціалізму. Її друкованим органом служила газета “Джастіс” (“Справедливість”, 1884-1925), котра брала участь в організації демонстрацій і мітингів робітників. Після розколу Соціал-демократичної федерації з неї виділилася Соціалістична ліга зі своїм друкованим органом “Коммонуїл” (“Загальне благо”, 1884-1895).

На хвилі громадського піднесення виникла газета лейбористів “Дейлі геральд” (“Щоденний вісник”, 1911-1964), позиція якої була більш радикальною, ніж платформа керівництва лейбористської партії, котра утворилася в 1900 р. “Дейлі геральд” користувалася популярністю серед англійських робітників. У роки, що передували першій світовій війні, газета служила форумом гострих політичних дебатів, допомагаючи розгортанню широкого профспілкового руху.

У роки першої світової війни, незважаючи на лозунг “громадянського миру”, у Великобританії вже в 1915 р. почалася смуга страйків, викликаних важкими умовами життя трудящих. Антивоєнні сили країни об’єдналися навколо щотижневика “Колл” (“Поклик”, 1911-1921), котрий видавався представниками створеної в 1911 р. Британської соціалістичної партії.

На розвиток робітничого руху у Великобританії серйозно вплинула Жовтнева революція в Росії. Рух на її підтримку був пов’язаний із створенням Комуністичної партії Великобританії в 1920 р. Першим центральним органом КПВ була щотижнева газета “Ком’юніст” (1920-1923), яка висвітлювала питання теорії робітничого руху. У 1921 р. був заснов. щомісячний робітничий журнал “Лейбор манслі” (“Робітничий щомісячник”). Після закриття газети “Ком’юніст” завдання більш тіснішого об’єднання пропаганди і агітації намагався вирішити щотижневик “Уоркерз уїклі” (“Щотижневик робітників”, 1923-1927), спадкоємницею котрого, у свою чергу, стала газета “Уоркерз лайф” (“Життя робітників”, 1927-1928), що очолила боротьбу безробітних в умовах економічної кризи.

Новим етапом в розвитку комуністичної преси Великобританії та історії КПВ став вихід у світ щоденної газети “Дейлі уоркер” 1 січня 1930 р. (перший редактор – Дж.Кембелл).

У 20-30-і рр. у Великобританії складається газетно-журнальний ринок, який значною мірою зберігся до кінця 50-х рр. ХХ ст. Провідні позиції тут посіли власники найбільших видань: лорд Бівербрук (“Дейлі експрес”), лорд Ротермір (“Дейлі мейл”), лорд Астор (“Таймс”), лорд Кемроз (“Дейлі телеграф”), лорд Кемслі (“Санді таймс” – “Недільні часи”, заснов. у 1822 р., наклад 1,27 млн. прим.) та ін.

Період, що передував другій світовій війні, характеризувався яскраво вираженим розмежуванням політичних сил у країні, що знайшло відображення в пресі. Так, військові амбіції Гітлера підтримував у своїх виданнях лорд Ротермір. Послідовним борцем за мир зарекомендувала себе газета англійських комуністів “Дейлі уоркер”, а також ряд літературних журналів “Сторм” (“Буря”, 1933), “Лефт рев’ю” (“Лівий журнал”, 1934-1938), “Модерн куотерлі” (“Сучасний щоквартальник”, 1938).

Багато англійських журналістів, критиків, публіцистів стали учасниками війни в Іспанії. Там загинули видатні письменники Р.Фокс (1907-1937) і К.Колдуелл (1907-1937).

У 1935 р. Ліга комуністичної молоді заснувала в Англії газету “Челлендж” (“Виклик”). Напередодні другої світової війни ліва англійська преса користувалася великою популярністю. У 1939 р. “Дейлі уоркер” продавала 50 000 прим. щодня, що становило близько чверті накладу “Таймс”.

У складному становищі опинилася преса Великобританії в роки другої світової війни: військова цензура, самоцензура, фінансові труднощі наклали серйозний відбиток на діяльність газет і журналів країни. Найбільший тягар ліг на плечі комуністичної і робітничої преси: репресій зазнала “Дейлі уоркер”, яку влада закрила в січні 1941 р. (лише 1942 р. заборона було знято).

У 1941 р. відділ інформації МЗС СРСР у Лондоні почав видавати щоденну газету “Советские военные новости” і щотижневик під такою ж назвою. За аналогією в СРСР із 1942 р. міністерство інформації Великобританії випускало щотижневик “Британский союзник”. Обмін виданнями припинився в роки холодної війни.

У післявоєнні роки кількість англійських національних і регіональних газет скоротилася, що дуже значною мірою було обумовлено концентрацією і монополізацією у сфері газетно-журнальної справи.

На початок 60-х рр. на 41 прес-концерн Англії припадало 57% загального комерційного обігу 542 газетних підприємств. Більша частина газетно-журнального ринку в цей час була розподілена між групами “Дейлі міррор ньюзпейперс” (Сесіль Кінг), “Одамс прес груп” (А.Дункан), “Рой Томсон ньюзпейперс” (Рой Томсон), “Асошіейтед ньюзпейперс” (Ротермір), “Ілюстрейтед ньюзпейперс” (Джон Еллерман), “Юнайтед ньюзпейперс” (Гарольд Дрейтон), “Вестмінстер прес провіншіел ньюзпейперс” (лорд Каудрей), “Хармсворт ньюзпейперс лімітед” (Гарольд Хармсворт).

Певних втрат зазнали ліві видання (приміром, “Дейлі геральд” (“Щоденний вісник”, заснов. у 1921 р.), ставши в 1964 р. власністю магната преси Р.Мердока, почала виходити під новою назвою “Сан” (“Сонце”) і остаточно втратила зв’язок з робітничим рухом).

На початок 60-х рр. комуністична і робітнича преса Великобританії, окрім газети “Дейлі уоркер”, була представлена журналами “Комент” (виходив з 1963 р.) і “Лейбор манслі” (виходив з 1921 р.), а також органом англійської спілки молоді журналом “Челлендж” (“Виклик”, заснов. 1935 р.). У 1957 р. почав видаватися щомісячний теоретичний журнал англійських комуністів “Марксизм тудей” (“Марксизм сьогодні”).

На середину 60-х рр. завдання об’єднання лівих сил країни продиктували необхідність створення замість “Дейлі уоркер” нової газети. Після дискусії, що розгорнулася з цього приводу в 1966 р., почала виходити газета “Морнінг стар” (“Ранкова зірка”), котра, залишаючись комуністичним виданням, стала виразником поглядів більш широких демократичних шарів.

У 70-і – на початок 80-х рр. у Великобританії продовжували діяти тенденції концентрації та монополізації в в сфері ЗМІ. Із 1920 по 1970 р. кількість англійських газет скоротилася майже на 35%; з 1974 по 1981 рр. замість 1300 провінційних газет стало виходити 800; за 20 років на початок 80-х рр. кількість газет, які не належали концернам або конгломератам, зменшилось з 490 до 220.

На середину 70-х рр. країна пережила серйозну кризу преси, в ряді видань знизився тираж, скоротився прибуток. У цей час поступилися своїми позиціями “газетні королі” старшого покоління, в списку національних газет не стало видань Томсона, Бівербрука, Асторів.

Кризові явища не обійшли й пресу лівих: у 1974 р. наклад “Морнінг стар” становив 45 тис. прим., у 1976 р. – 41 235 прим., у 1979 р. – 34 588.

Королівська комісія з преси на середину 70-х рр. дійшла висновку, що вихід з кризи можна досягти за рахунок впровадження нової техніки та скорочення на 1/3 робочої сили.

Незважаючи на кризові явища, що охопили пресу Великобританії, ряду видань у 70-і рр. вдалося не лише зберегти свою економічну ефективність, а й здобути популярність у широкої аудиторії. Це стосується безкоштовних газет, кількість яких з 1974 по 1981 р. зросла з 194 до 512. Їхня аудиторія на початок 80-х рр. становила 95% населення країни.

Становище ЗМІ у Великобританії пов’язано із специфікою законодавства у країні. Свобода преси вважається таким же правом особистості як право дихати. Його самостійне закріплення в спеціальному правовому акті традиційно вважалося позбавленим будь-якого юридичного смислу. Через це тут немає єдиного документа, котрий звичайно являє собою конституцію, немає законодавчо зафіксованого утвердження свободи преси. Дуже мало й специфічних актів, присвячених ЗМІ, зате в регулюванні їх діяльності дуже велика роль прецеденту, що створює основу для суперечливого тлумачення ряду законодавчих положень, витоки яких слід шукати в глибині історії країни. У Великобританії, як і в інших країнах Заходу, є антимонопольне законодавство, проте одночасно зберігаються й можливості для того, щоб обійти його на законних підставах. Існують закони про дифамацію (наклеп), але саме поняття дифамації не означає брехню. Охороняються інтереси держави, влади, однак немає закону, що дозволяє зберігати в таємниці джерело конфіденційної інформації. Нарешті, існують статутні правила (норми, встановлювані актами парламенту), загальне право, правові норми, що регулюють висвітлення діяльності уряду, парламенту, місцевої влади, бізнесу з тим, щоб урівноважити свободу слова з громадською потребою в їхній нормальній роботі. Є і спеціальні копоративні інститути, які контролюють зсередини діяльність ЗМІ – Бі-Бі-Сі, ІБА, Рада преси, Мовна комісія по скаргах.

Словом, адвокати, котрі обслуговують газети, радять не просто дотримувати букву закону, а й триматися подалі від краю дозволеного чи безпечного, щоб не потрапити під караючий меч правосуддя. Журналіст сам собі ставить питання, не що він повинен написати, а що він може написати, щоб юрист дав добро на публікацію. Ступінь обережності залежить від інструкцій власника, який прагне уникнути дорогокоштовного процесу.

Хоча третя Королівська комісія з преси визначила свободу преси як “такий ступінь свободи від обмежень, що дозволяє власникам, редакторам і журналістам захищати громадський інтерес, публікуючи факти й думки, без яких неможливий свідомий вибір виборців у демократичному суспільстві”, проте відсутність писаної конституції звільнює парламент і суд від конституційного обов’язку стояти на сторожі права засобів масової інформації: повідомляти про все, що являє громадський інтерес. Прагматичний підхід судових лордів добре ілюструє такий вислів: “Поняття “вільни й” загальне і невизначене. Воно набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте, наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний”, у смислі “безкоштовний”, обід. “Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т.п. Це свобода в рамках закону”.

Право журналістів друкованої та електронної преси вимагати суду присяжних (у тих галузях кримінального права, де він ще існує) є важливою процесуальною гарантією проти зазіхань на свободу преси. На відміну від інших країн юридичні гарантії свободи преси у Великобританії мають не стільки матеріальний, скільки процесуальний підмурок. Причому присяжні мають право визнати відповідача невинним незалежно від того, що говорить буква закону. Лорд Девлін прокоментував незвичність ситуації таким чином: “Суд присяжних може вирішувати справу по справедливості, тоді як суддя зобов’язаний виконувати закон і не може собі цього дозволити”.

Незважаючи на надані докази, присяжні звільняли журналістів, коли вони діяли в інтересах суспільства або коли звинувачення проти них носили репресивний характер. Так, у 1977 році поліція передала в суд ряд справ проти репортерів кримінальної хроніки. Юридично справи проти них були бездоганними. Але присяжні виправдали їх, переконані аргументами захисту, що репортери виконували свій професійний обов’язок інформувати громадськість. Тому правоохоронні органи неохоче саджають видавців і журналістів на лаву підсудних, побоюючись, що присяжні всеодно їх виправдають. Приміром, закон про підбурювання до заколоту розглядає “збудження ворожнечі між різними класами підданих її величності” як дію, що має бути покарана в кримінальному порядку. Такого роду матеріали можуть бути знайдені в газетних статтях практчно щодня. Право редактора бути судженим присяжними є єдиною причиною, чому до цього закону не зверталися з 1947 року. Таким чином, існування процесуальної гарантії здійснює лібералізуючий вплив на драконівські закони Сполученого королівства.

Слід відзначити недопущення попередніх обмежень. Журналісти мають право спочатку піблікувати матеріал, а потім відповідати за скоєне. Єдиний виняток з цього права вчинив свого часу Кромвель, який увів систему ліцензування книг і газет, позбавивши тим самим журналістів цього права. Він призначив 27 цензорів, щоб регулювати, що можна і що не можна читати публіці. Мільтон у своїй “Ареопагітиці” порівняв ліцензування книг і газет з бажанням джентльмена не пустити ворон у парк. Діяльність цензорів призвела до скандалів, здирства, залякування, і, нарешті, у 1695 році систему ліцензування було скасовано.

Правило про недопущення попередньої цензури було сформульовано Блекстоуном, одним з помітних авторитетів у юридичній науці: “Свобода преси – невід’ємна властивість вільної держави. Полягає вона в недопущенні попередніх обмежень публікації, а не в свободі від засудження за здійснення дій, що караються у кримінальному порядку. Будь-яка вільна людина має право висловлювати свої почуття публічно, заборонити це означає знищити свободу преси, але якщо вона публікує щось непристойне, шкідливе чи протиправне, вона повинна відповідати за наслідки власної зухвалості”.

У Великобританії, на відміну від США, правило про недопущення цензури захищене слабо. Практично щотижня на закритих засіданнях Високого суду до суддів звертаються з проханням про заборону публікації тих чи інших матеріалів. Видача судових наказів багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій суддів.

Існує і поняття свободи від урядового втручання. Якщо міністри уряду не бажають допустити виходу матеріалу, вони повинні просити суд винести відповідну постанову і не мають права самі віддавати такий наказ. Однак існує широка позаправова практика маніпулювання інформацією. Наприклад, під час Фолклендської війни 1982 року між “Туманним Альбіоном” та Аргентиною міністерство оборони Великобританії було єдиним джерелом інформації. Преса могли лише спекулювати з приводу того, наскільки точною була надана їй інформація. Репортажі підлягали цензурі, причому армія спиралася не на закон, а на контроль за засобами зв’язку.

Так зване Д-сповіщення не має юридичної сили, це лише порада, звернена до преси, з боку спільного комітету представників преси і збройних сил. Порушення заборони такого сповіщення не є злочином. Багато ЗМІ робили це безкарно. У галузі ТБ на Бі-Бі-Сі, на відміну від комерційного телебачення, не лежить статутна зобов’язаність безпристрасно діяти в політично чутливих питаннях. Проте в надзвичайних обставинах відповідно до ліцензійної угоди, що є складовою частиною статуту Бі-Бі-Сі, міністр внутрішніх справ має право, у випадку, коли, на його думку, виникла надзвичайна ситуація і доцільно діяти відповідним чином, вводити війська й встановлювати контроль над Бі-Бі-Сі від імені її величності.

Зупинимося детальніше, наприклад, на пункті 13 (4) ліцензійної угоди, що дає право міністру внутрішніх справ забороняти передавати будь-якй матеріал у будь-який час. Це положення не обмежується лише періодом надзвичайних обставин. Єдиною гарантією від політичної цензури є дозвіл повідомляти громадськості, що Бі-Бі-Сі отримала таке припис. Ця юридична гарантія була використана генеральним директором Бі-Бі-Сі лордом Хіллом, коли міністр внутрішніх справ Реджінальд Маудлінгзапропонував не випускати в ефір передачу про дії уряду в Ольстері. Лорд Хілл змусив його взяти назад свої слова, погрожуючи повідомити громадськості причину, чому програма не буде показана. Проте швидше за все чимало репортажів стало жертвою цього припису.У 1981 році парламент поновив угоду до 1996 року, залишивши ці повноваження в силі.

Нагляд за комерційним мовленням здійснює Незалежне радіомовне управління (НРУ), що має широкі повноваження із втручання в зміст програм, що передаються. Ці повноваження були надані НРУ в 1954 році і відображали перебільшені страхи перед можливостями комерційної експлуатації цих засобів. Управління має забезпечити, щоб ніщо з включеного до програми не ображало гарного смаку і не порушувало пристойності, не могло б стати підбурюванням до карних злочинів і призвести до заворушень; а також належну безпристрасність з боку осіб, які готують програми з питань, що викликають політичні або промислові суперечки.

Судді вкрай неохоче втручаються в рішення компетентних професіоналів-цензорів. Загальна установка повною мірою поширюється на дію такої відповідальної групи людей, як правління НРУ. В усякому випадку за 30 років комерційного мовлення жоден генеральний атторней не здійснив такої спроби, хоча має на це право.

Проте виробники програм скаржаться на непряму політичну цензуру через накладення НРУ вето на програми, ідеї та сцени. Генеральний директор НРУ, захищаючи редакторські повноваження управління, висловився вельми красномовно: “Нам дано зуби, щоб ми кусали, а не просто скалили їх”.

Важливою процесуальною гарантією свободи преси є необхідність підтримки генеральним атторнеєм чи директором публічних переслідувань ЗМІ з цілого ряду законів. Генеральний атторней не зобов’язаний чинити юридично значимі дії, навіть якщо закон було порушено. Він має дискреційні повноваження із збудження карного переслідування, а його рішення залежить від того, чи вважає він таке переслідування необхідним у громадських інтересах. Два моменти впливають на поведінку генерального атторнея: його політична лояльність і приналежність до юридичної професії.

Отже, Європейська конвенція, суд присяжних, відкритість судовиробництва, правило неприпустимості попередніх обмежень, відсутність законів, що дозволяють пряме урядове втручання, а також стримуюча роль генерального атторнея – усе це веде до того, що британські ЗМІ користуються відносною свободою від цензури порівняно із Східною Європою і країнами третього світу.

Потужним важелем регулювання діяльності ЗМІ є реклама: з кінця другої світової війни по 70-і рр. англійський уряд щороку витрачав на рекламні кампанії в пресі, на радіо і телебаченні 5,5 млн. фунтів стерлінгів. Урядові витрати на рекламу у виданнях лівих сил набагато менші: у 1977-1978 рр. “Морнінг стар” отримала 1,5 тис. фунтів стерлінгів з 12 млн. фунтів стерлінгів, витрачених урядом на рекламу.

Нині Великобританія має широку розгалужену мережу періодичної преси. Національні видання загального типу (приміром, газети “Таймс” і “Санді таймс”) і спеціалізовані (наприклад, щоденна газета “Спортінг лайф”, що виходить з 1859 р.) поширюються по всій країні. До провінційних (або місцевих) відносяться близько 20 ранкових і всі вечірні газети, а також журнали, які висвітлюють життя своїх регіонів. На сторінках якісної преси друкується реклама важкої прмисловості, будівельної індустрії. Оскільки рекламодавці готові платити за надану для реклами газетну площу солідні суми, наклади якісних газет порівняно невеликі. Якісна преса висвітлює серйозні проблеми внутрішнього і міжнародного життя, вона змістовна та інформативна. До національних щоденних якісних газет відносяться “Дейлі телеграф”, “Гардіан”, “Таймс”, “Файненшнл таймс”.

Масова (або популярна) преса орієнтується на широке коло читачів, рекламує, як правило, товари масового вжитку, публікує набагто менше аналітичних та інформаційних матеріалів, аніж якісні видання. До масових відносяться такі газети, як “Ньюз оф уорлд”, “Сан”, “Міррор”, “Дейлі експрес”, “Дейлі мейл”.

Різноманітна англійська журнальна періодика. Її представляють політико-економічні та наукові видання, наприклад, “Економіст” (заснов. 1843 р., тираж 232,1 тис. прим.). Висвітлюють проблеми політики, літератури та мистецтва щотижневий журнал лейбористського спрямування “Нью стейтсмен” (“Новий державний діяч”, виходить з 1913 р., тираж 40 тис. прим.), заснований за участі Дж.Б.Шоу, і журнал “Сектейтор” (“Спостерігач”, заснов. 1828 р., наклад 18,4 тис. прим.), котрий орієнтується на консерваторів.

Серед видань з питань науки й техніки істотне місце належить щотижневому ілюстрованому науково-популярному журналу “Нью сайєнтист” (“Новий вчений”, заснов. 1856 р., тираж 77,2 тис. прим.).

Англійська військова періодика представлена рядом журналів, у тому числі щомісячниками “Діфенс” (“Оборона”, заснов. 1970 р., наклад 11,3 тис. прим.), і “Арм форсіз” (“Збройні сили”, заснов. 1978 р.), а також щоквартальним військово-історичним і військово-політичним журналом “Армі куотерлі енд діфенс джорнел” (“Армійський щоквартальний журнал з питань оборони”, заснов. 1820 р., тираж 20 тис. прим.).

У Великобританії виходять ілюстровані щотижневики для жінок: “Вумен” (“Жінка”, заснов. у 1937 р., наклад 1,3 млн. прим.), “Вуменз оун” (“Журнал для жінок”, заснов. у 1932 р., наклад 1,38 млн. прим.), “Мі” (“Я”, заснов. 1989 р., тираж 1,25 млн. прим.).

До розпаду СРСР товариством Британо-радянської дружби видавався журнал “Бритиш сов’єт френдшіп” (“Британо-радянська дружба”, заснов. у 1929 р., наклад 3 тис. прим.). У Радянському Союзі поширювався популярний щоквартальний журнал російською мовою “Англія” (після 1991 р. регулярно виходить як “журнал у журналі” у виданні “Эхо планеты”).

Широку відомість отримали журнали “Уест Африка” (“Західна Африка”, заснов. 1917 р., тираж 31 тис. прим.), “Нью африкен” (“Новий африканець”, таку назву носить з 1978 р., заснов. 1966 р. і спочатку видавався під назвою “Нью африкен дівелопмент” – “Новоафриканський розвиток”, наклад 42 тис. прим.), “Африка” (заснов. у 1971 р., тираж 92,5 тис. прим.), котрі висвітлюють політико-економічні та соціальні проблеми Африканського континенту.

Популярні у Великобританії видання, що висвітлюють діяльність телебачення і радіомовлення, – “Радіо таймс” (заснов. 1923 р., тираж 3,36 млн. прим.) і “Ліснер” (заснов. у 1929 р., наклад 29,2 тис. прим.). Обидва видання є виданнями Британської телерадіомовної корпорації – Бі-Бі-Сі.

Історично склалася стала партійна орієнтація (яка, щоправда, не завжди відверто визнається) преси Великобританії. Консерваторів підтримують “Таймс” і “Санді таймс”, “Дейлі телеграф” і “Санді телеграф”, “Ньюз оф уорлд”, “Сан”, “Дейлі експрес”, “Дейлі мейл” та ін.; традиційно пов’язані з лейбористами “Міррор”, “Триб’юн” (заснов. 1937 р. щотижневий політичний журнал), щомісячник “Нью соушіаліст”. Преса лейбористів наприкінці 80-х рр. зазнала значних труднощів: закрився офіційний партійний щотижневик “Лейбор уїклі”, скоротився випуск журналу “Лейбор парті ньюз”. Інтереси лібералів відбиває найстаріша впливова недільна газета “Обсервер” (заснов. 1791 р., тираж 793 тис. прим.).

У 80-і рр. продовжували виходити старі видання лівих сил і виникли нові. Центральний щомісячний теоретичний і дискусійний орган Компартії Великобританії “Марксизм тудей” (“Марксизм сьогодні”, заснов. 1957 р., тираж 12 тис. прим.) висвітлює найбільш актуальні проблеми внутрішнього життя країни і міжнародні події. Із вересня 1986 р. виходить щотижневик Компартії Великобританії “7 дейз” (“7 днів”) – таблоїд (тобто газета формату А3. – Прим. укл.), який друкується на 12 шпальтах. Він виступає за широкі демократичні перетворення у Великобританії, конституційні реформи, політичний плюралізм.

Група виключених з Компартії Великобританії діячів, котрі утворили в подальшому Комуністичну партію Британії, об’єдналися навколо газети “Морнінг стар” (з квітня 1966 р., колишня назва – з 1 січня 1930 р. по квітень 1966 р. – “Дейлі уоркер”, тираж 30 тис. прим.). Ця газета продовжує активно підтримувати страйковий рух, виборювати права англійських трудящих.

Широкого розмаху у Великобританії отримали альтернативні видання (формату А2), що публікуються на кооперативній основі на кошти профспілок або демократично налаштованих осіб. У другій половині 80-х рр. у країні нараховувалося близько 80 таких малоформатних газет, котрі нагадують бюлетень і виходять нерегулярно невеликими тиражами.

У 1987 р. у Лондоні та Манчестері виникла щотижнева недільна газета “Ньюз он санді” (“Новини в неділю” – популярне демократичне видання, призначене для людей праці і безробітних (наклад 700 тис. прим.).

Для преси Великобританії характерний ряд сталих тенденцій. Одна з них – триваюче посилення концентрації в сфері преси. Близько 70% щоденної і недільної преси контролюють групи газетних магнатів Р.Мердока (“Ньюз інтернешнл”), лорда Стівенса (“Юнайтед ньюз пейперз”). Сильні позиції груп лорда Ротерміра (“Асошіейтед ньюзпейперз груп”) і Томсона (“Томсон ріджен ньюзпейперз”). Після загадкової смерті Р.Максвелла випала з цієї обойми його “Мірор груп ньюзпейперз”.

Р.Мердок обганяє своїх суперників на газетно-видавничому ринку: він контролює понад 1/3 накладу щоденних і недільних національних видань країни.

Англійська преса відчуває вплив транснаціональних корпорацій, який постійно посилюється. За активної участі цих корпорацій відбувається злиття капіталу в газетному світі західних держав: так, британські володіння Р.Мердока становлять лише 25% тиражу усіх газет його концерну; англійська видавнича група “Пірсон-Лонгмен” у другій половині 80-х рр. придбала французьку газету “Еко” і зміцнює зв’язки з голландською видавничою компанією “Ельзевір”; Р.Максвелл був компаньйоном Ф.Буїга – приватного власника ТФ-1 – програми французького телебачення. Р.Максвелл встиг створити щоденну європейську газету “Юропіен”.

Англійський капітал присутній у пресі африканських країн: англо-південноафриканський концерн “Лонро” пов’язаний з однією з найбільших газет Кенії “Стандард”, а також дуже помітний на південноафриканському ринку преси. Південноафриканські фінансисти, в свою чергу, встановили контроль над одним з англійських журнальних об’єднань.

Найбільші інформаційні корпорації Великобританії відкривають для себе ринок у країнах Східної Європи: Р.Мердок у Румунії, Р.Максвелл залишив по собі пам’ять у Болгарії. Ці представники західного газетного світу знайшли сфери застосування капіталу і в пресі Угорщини.

Наслідком зверхмонополізації англійської преси є її змістовна уніфікація, що викликає стурбованість громадськості країни; тому цілком природним є прагнення журналістів до створення газет, котрі не належать магнатам преси, наприклад, таких, як “Санді кореспондент” (заснов. у 1989 р.). Незалежною оголосила себе газета “Індепендент” (заснов. у 1986 р., тираж 335 тис. прим.).

Принципово новим явищем для преси Великобританії стало розширення співробітництва з пресою Радянського Союзу. На рубежі 80-90-х рр. у туманному Альбіоні почав виходити англійський варіант газети “Московские новости”, англійською мовою видавалися щомісячник “Правда” і газета “Аргументы и факты” (тираж 10 тис. прим.). Останнє видання включало в себе довідник з торгівлі, призначений для бізнесменів, які мали ділові контакти з СРСР. Видавництво “Пергамон прес” вирішило публікувати щорічник “Перестройка в СССР” 6 європейськими мовами. Р.Максвелл почав видавати журнал “Наше наследие” (Радянський фонд культури) для радянських читачів.

Якщо 70-і рр. були кризовими для преси Великобританії (приміром, у 1978-1979 рр. практично не виходила газета “Таймс”, яка до цього стала збитковою), то наприкінці 80-х рр. кризові тенденції певною мірою були подолані. Відбулися суттєві зміни в технології видавничої справи, фактично було скасовано друкарський набір. Створення нової технічної бази преси в Лондоні спричинило зникнення найбільших газетних підприємств з Фліт-стріт, що була протягом кількох століть цитаделлю англійської преси.

У 80-і рр. у країні залізничні перевезення друкованої продукції були замінені автомобільними.

Значно зріс обсяг реклами в пресі. Наприкінці 80-х рр. усі національні газети Великобританії були рентабельними. Проте цей процес мав і негативний бік. Відміна набірного виробництва призвела до масових звільнень друкарських робітників, що викликало піднесення страйкового руху й зростання соціальної напруги в країні. Одним з найбільших в історії Великобританії став страйк друкарів 1985-1986 рр., звільнених Р.Мердоком у зв’язку із створенням нового, сучасно оснащеного поліграфічного комбінату в Уоппінгу (Східний Лондон). Конфлікти неодноразово виникали на підприємствах Р.Максвелла і в редакціях його видань: журналісти, звільнені ним, вимагали виключити Р.Максвелла з лейбористської партії.

РАДІОМОВЛЕННЯ І ТЕЛЕБАЧЕННЯ. У 1922 р. була організована Британська телерадіомовна корпорація. У 1927 р. вона отримала назву Британська радіомовної корпорація (скорочено Бі-Бі-Сі). Їй було надано монопольне право на радіомовлення на території Англії та Північної Ірландії. Зарубіжне мовлення іноземними мовами розпочалося 1930 р. і особливо поширилося після другої світової війни. Із 1936 р. Бі-Бі-Сі почала вести телепередачі, і до того, як влада в 1954 р. дозволила у Великобританії комерційне ТБ, що фінансувалося приватними компаніями, Бі-Бі-Сі була монополістом і в сфері телебачення.

У 1971 р. у Великобританії було введено комерційне радіомовлення в провінціях, таким чином у країні склалася конкуруюча з Бі-Бі-Сі комерційна радіомережа, котра в середині 80-х рр. мала два загальнонаціональні канали телебачення, а також місцеві радіостанції.

Якщо в середині 80-х рр. Бі-Бі-Сі – некомерційне громадське підприємство – мала чотири загальнонаціональні канали радіо, місцеві радіостанції і два канали телебачення, то наприкінці 80-х рр. у сфері радіо- і телебачення Великобританії відбулися зміни. Бі-Бі-Сі зберегла статус громадської організації, але замінила абонентну плату за її телепередачі передплатою, а кількість національних радіоканалів замінила двома. Створено три загальнонаціональні канали ефірного телебачення, два з них залишаються Бі-Бі-Сі за одночасного розширення можливостей комерційних ефірних телекомпаній. Йдеться про створення нових супутникових телевізійних каналів, розширення кабельної мережі і створення місцевих мікрохвильових телестанцій.

Бі-Бі-Сі у 70-80-і рр. продовжувала відігравати значну роль у міжнародному рідіомовленні. Найбільш великими є служби Бі-Бі-Сі, що ведуть передачі французькою, німецькою та арабською мовами. Вагоме місце посідають передачі російською, польською, чеською, словацькою та болгарською мовами. Існують програми мовами народів Африки, Індії, Китаю, Південно-Східної Азії. У 80-і рр. загальний обсяг іномовлення 39 мовами становив 643 год. на тиждень.

Англія – один з найбільших експортерів телевізійної продукції: у 80-і рр. вона поставляла за кордон програми загальною тривалістю 20-30 тис. год. Програми Бі-Бі-Сі експортуються в 100 країн.

У Лондоні знаходиться штаб-квартира Візньюз – міжнародної компанії з поширення телевізійних новин за участі англійського, американського та канадського капіталу. Агентство Візньюз експортує телематеріали 174 компаніям у 100 країн.

Одним з найбільш потужних агентств телехроніки у світі в 80-і рр. було спільне підприємство Англії і США – Юпітн.

Із 60-х рр. між Великобританією, Канадою, Австралією та іншими державами діяли кабельні мережі КОМПАК і СЕАКОМ. Дуже помітна роль Великобританії в забезпеченні країн співдружності не лише кабельним, а й супутниковим зв’язком. Британська система телекомунікацій (Бритиш Телеком) у 1981 р. набула статуту самостійної організації.

ІНФОРМАЦІЙНІ АГЕНТСТВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. Одним з п’яти світових інформаційних агентств є Рейтер (заснов. у 1851 р.) – акціонерна компанія із штаб-квартирою в Лондоні. Щодня передає 5 млн. 500 тис. слів. По регіональних програмах передається 120 тис. слів англійською, французькою, німецькою, іспанською та вірменською мовами. Спеціалізується на збиранні та розповсюдженні переважно зарубіжної інформації.

Внутрішня інформація віддана Прес Асошіейшн (ПА, заснов. 1868 р.) – агентству, правління якого також знаходиться в Лондоні. Передає щодня 80 тис. слів.

Економічну, фінансову, статистичну і спортивну інформацію передає Ексчейндж Телеграф (Екстел, заснов. 1872 р.) – англійське акціонерне інформаційне агентство, правління якого розташоване в Лондоні.

ПІДГОТОВКА ЖУРНАЛІСТСЬКИХ КАДРІВ. У 1952 р. у Великобританії створена Національна рада з підготовки журналістів, яка займається розробкою програми з журналістської освіти. Останні в 1961 р. стали обов’язковими для журналістів-початківців. Навчання журналістів ведеться в тісному поєднанні теорії і практики. Існують курси і для практиків, котрі бажають підвищити свій професійний рівень.

Курси підготовки журналістів організовують і найбільші газетні корпорації країни, приміром, “Інтернешнл паблішінг корпорейшн” і “Томсон організейшн”.

Із 1962 р. діє Міжнародна програма навчання журналістів, створена за задумом Р.Томсона. З моменту свого створення фонд Томсона надав допомогу працівникам пресових видань і телевізійних станцій більше 90 країн світу.

Підготовка працівників ЗМІ у Великобританії ведеться в Центрі дослідження масових комунікацій (університет у Лейчестері), в Європейському інституті засобів інформації (університет у Манчестері), в Національній школі кіно і телебачення (Біконсфілд), у Міжнародному інституті радіомовлення (Лондон) та інших навчальних закладах і організаціях.

Рекомендована література:

1. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984.

2. Беглов С.И. Монополии слова. – М., 1972.

3. Белявский В.С. Британская пресса 70-х-80-х гг. о политической активности тред-юнионов // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1986. – №1.

4. Бережной А.Ф. Карл Маркс и Фридрих Энгельс – журналисты. – М., 1983.

5. Власов Ю.М. Взаимоотношения буржуазного государства и журналстики в США и Великобритании в 1986 г. // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1987. – №5.

6. Власов Ю.М. Взаимоотношения буржуазного государства и журналистики в США и Великобритании в 1988 г. // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1989. – №6.

7. Власов Ю.М. Буржуазная журналистика Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1986. – №4.

8. Власов Ю.М. Буржуазная журналистика Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1987. – №4.

9. Власов Ю.М. Взаимоотношения буржуазного государства и журналистики в США и Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1989. – №1.

10. Власов Ю.М. Буржуазная журналистика Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1989. – №4.

11. Голованова Г.А., Маринко И.В. Транснациональная корпорация Руперта Мэрдока // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1987. – №1.

12. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

1. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С.А.Лосева. – М., 1986.

1. История зарубежной коммунистической и рабочей печати, 1917-1945 гг.: Хрестоматия / Под ред. Я.Н.Засурского. – М., 1981.

13. Коммунистическая печать европейских стран в борьбе против фашизма // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1985. – №2.

14. Маевский Сраженья мирных дней. – М., 1975.

15. Маринко И.В. Газета “Морнинг стар” // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1986. – №2.

16. Маринко И.В. Газета британских трудящихся “Морнинг стар” // Вестн. Моск. ун-та. Сер.10: Журналистика. – 1987. – №2.

17. Матвеев В.А. Империя Флит-стрит. – М., 1961.

18. Рамазанова Н.К. Ежедневная коммунистическая печать в Англии в годы второй мировой войны и послевоенный период. – М., 1974.

19. Телень Э. Как готовят профессионалов // Журналист. – 1985. – №10. – С.60-61.

20. Энтин В. Правовое регулирование деятельности прессы за рубежом: (Обзор законодательных документов). – Вып.№1. – М., 1992.