Тема 1. Роль і місце засобів масової інформації в світовому інформаційному просторі.

Роль комунікації в людському суспільстві. Передісторія журналістики. Винахід друкарського верстата. Поява першого засобу масової інформації – періодичної преси. Загальна характеристика газет і журналів. Фотографія і реклама приходять у журналістику. “Якісна” та “масова” журналістика. Індустріальний розвиток і поява інформаційних агентств як ринкових підприємств. Типологія інформаційних агентств: світові, національні, регіональні, об’єднання (пули). Світові агентства АП і ЮПІ (США), Рейтер (Великобританія), Агентство Франс Прес (Франція), ІТАР-ТАРС (Росія). Європейський альянс агентств преси (ЄААП). Організація інформаційних агентств країн Азії і Тихого океану (ОАНА). Всеафриканське інформаційне агентство (ПАНА). Федерація арабських інформаційних агентств (ФАНА). Інформаційне агентство країн (Перської) Затоки (ВАХ). Організація національних інформаційних служб Латинської Америки (АСІН). Карибське інформаційне агентство (КАНА). Латиноамериканське агентство Пренса Латина (ПЛ). Латиноамериканське агентство спеціальної інформації (АЛАСЕІ). Пул інформаційних агентств країн, що не приєдналися (ПУЛ). Науково-технічна революція як каталізатор бурхливого розвитку електронних засобів масової інформації – радіомовлення і телебачення. ХХ вік – перше сторіччя дійсно масового, глобального впливу на людське суспільство. Комп’ютеризація в світових ЗМІ. Формування світового інформаційного простору. Поняття “інформаційний вибух”, “інформаційний фонд”, “інформаційний потік”, “інформаційна потреба”, “інформаційні ресурси”, “інформаційний продукт”, “інформаційна культура”, “світовий інформаційний простір”, “національний інформаційний простір”, “інформаційний потенціал”, “інформаційний імперіалізм”, “інформаційний колоніалізм”, “інформаційний голод”. Транснаціональні медіа-монополії. Централізація і регіональність ЗМІ, їхня спеціалізація. Міжнародно-правові основи діяльності ЗМІ. ООН, ЮНЕСКО і новий міжнародний інформаційний порядок (НМІП). Міжнародні організації в сфері ЗМІ: Міжнародна організація журналістів (МОЖ), Міжнародна спілка електрозв’язку (МСЕ). Інформаційне моделювання в ЗМІ. Історичні типи журналістики. Основні концепції мас-медіа. Світові школи журналістики. ЗМІ світу: Європи, Північної Америки, Латинскої Америки, Африки, Азії, Австралії та Океанії. Типологія видань і телерадіоканалів. Морально-етичні основи діяльності ЗМІ. Перспективи розвитку ЗМІ.

Комунікація, або спілкування між людьми, – нагальна потреба кожної людини й усього людства загалом. Без комунікації людське суспільство просто не могло б існувати. Як показує історія, навіть частина суспільства, коли опинялася в ізоляції від оточуючого світу, неминуче занепадала та деградувала.

Як вказує Є.П.Прохоров, форми інформаційного спілкування з’явилися уже на світанку людства. Це було необхідним кроком під час переходу від “первісного стада” до формування людських спільнот. Величезну роль у цьому відіграли первісні форми праці людей, у процесі організації якої виникла потреба обміну “повідомленнями”. Спочатку це були знаки (у тому числі й звукові), а потім почало виникати розбірливе мовлення. Таким чином потреба в обміні інформацією привела до розвитку форм знакового спілкування. Останнє, в свою чергу, сприяло згуртуванню людей під час організації поведінки в характерних для первісного ладу галузях діяльності. При цьому знакове і більш за все мовленнєве спілкування, що несло інформацію, виступало як складова частина усього життя людей. Інформаційне спілкування, в якому були задіяні зір і слух, було потужним чинником впливу на людей і, що особливо важливо, – впливу у сфері громадської думки, котра тоді була чи не головною силою в організації життєдіяльності людських спільнот.

Отже, уже на перших етапах людської історії виникли інформаційні потоки, спрямовані, зокрема, на формування, підтримку та активізацію громадської думки. Мовлення, жест, міміка стали факторами формування уявлень про оточуючий світ і способом впливу на поведінку людей як членів спільнот при первісному ладі. Зв’язка “інформація – громадська думка” свідчить про те, що провісники майбутніх масово-інформаційних процесів почали зароджуватися в давні часи. З повою держави форми громадського життя ускладнилися, розгорнулися процеси поділу праці, сформувалися політичні інститути і з’явилися професіональні політики. У цей час особливо активну роль у поширенні суспільної інформації відіграють оратори. Політична діяльність великих ораторів давнини, зокрема Демосфена (Греція) і Цицерона (Рим), являє яскраве виявлення того, що можна уже з більшою певністю назвати пражурналістською діяльністю, – цілеспрямоване розповсюдження в масі людей відомостей, що здійснюють на них ідейно-психологічний вплив, формують їхні думки, уявлення, прагнення, спонукають до тих чи інших дій.

З давніх-давен і донині усні виступи ораторів були і залишаються найважливішою формою масово-інформаційної діяльності. Представники державної влади розсилали з наказами гонців: глашатаїв, дяків, герольдів. З усними формами поширення інформації пов’язані слова, котрі нині широко вживаються, – “форум” (площа зібрань у Римі), “трибуна” (виборні посади, потім місце виголошення промови), “віче” (зібрання у слов’ян; від старослов. “ветъ” – “совет”), “дума” (зібрання радників) та ін. Багато цих слів збереглося у назвах газет і журналів, що свідчить про міцні зв’язки журналістики з пражурналістськими явищами. Успадкованими виявились і такі слова, як “вісник” (“Вісник Київського університету”), “кур’єр” (“Кур’єр ЮНЕСКО”), “герольд” (“International Gerald Tribune”), “пошта” (“Morning Post”), “трибуна” (“Chicago Tribune”), “дума” (“Дума”) і т.д.

Хоча журналістика, як відомо, друга найдавніша професія на землі, і древні народи мали спосіб передачі відомостей, який нагадував газети, проте це було лише далеке наближення до регулярної, масової журналістики. Давні міфи малюють передісторію журналістики – обмін соціальною інформацією. Всевідання, всезнання, повна поінформованість вважалися в усіх міфологічних, а пізніше релігійних версіях невід’ємною рисою божественної всемогутності. Покровителем “служби відомостей” у греко-римській міфології вважався Меркурій-Гермес (пам’ять про нього теж зберіглася в журналістському лексиконі: газета “Московский Меркурий”, приміром). Він сам займав у штатному розкладі Олімпу посаду вісника, не розлучаючись із крилатими сандаліями. От, виявляється, звідки тягнуться витоки журналістської професії.

Ще одна – жартівлива – версія походження журналістики належить дотепнику К.Чапеку: “Я всерйоз вважаю, що газети так само старі, як людство. Геродот був журналістом, Шахразада – не що інше, як східний варіант вечірнього випуску газет. Первісні люди, напевно, відзначали пам’ятні події спорудженням мегалітичних будов – це було монументальне, але трудомістке письмо. Єгиптяни висікали свої газети на обелісках і стінах храмів Уявіть собі, що було б, якби кожного ранку з Вацлавської площі розвозили шістдесят тисяч обелісків і кожен з них тягнули шістдесят волів!”

Але, як відомо, у кожному жарті є частка правди. По наскельних малюнках, по написах на давніх спорудах і т.п. можна простежити, як у людському суспільстві формувалася потреба у гласності, вершиною якої врешті-решт стала свобода слова при демократичному устрої. Як ця потреба виражалася й закріплювалася в письмових текстах. Усне слово мобільне, емоційне, але напрочуд недовговічне. Звичайно, гонець, глашатай, герольд могли повторити звістку кілька разів, могли виразити її символічно, але й могли щось наплутати, щось забути.

Таким чином, одночасно з усними розвивалися письмові форми масово-інформаційної діяльності: державні інститути, громадські діячі, ієрархи церкви розсилали різноманітні письмові документи – послання, реляції, рескрипти, булли. Пізніше виникли прокламації, листівки, епістолярні форми кореспонденції. На їхній основі сформувалися жанри публіцистики, що широко увійшли до журналістської практики. Шлях людства від розбірливого мовлення до його викладання в письмовому вигляді зайняв кілька десятків тісячоліть.

Усі ці форми суспільної комунікації, котрі активно використовуються нині, виникли в давнину як форми пражурналістської діяльності. Тоді ж з’явилося і щось на зразок газети. У великих за територією давніх державах (передусім у Римській імперії) усні форми поширення відомостей виявилися недостатніми, так само як і розсилка з гонцями письмових повідомлень. Тому виникли “писані” форми власне пражурналістики – подоби газет у вигляді зведень актуальних матеріалів різного роду і форм. Відомо, що уже в Давньому Єгипті при дворі фараонів “виходила”, у вигляді папірусних сувоїв, газета”; на противагу їй існувало й опозиційне “видання. Але більш стійким виявилося інше пражурналістське підприємство: у римській державі за вказівкою Юлія Цезаря почали “виходити” й утрималися протягом століть (І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) зведення різних відомостей. Призначені для них повідомлення писалися на покритих гіпсом дошках, які вивішувалися на видноті. У письмових копіях ці зведення розсилалися по містах і провінціях Риму, щоб тримати в курсі подій чиновників, військових, збирачів податків, місцевих управителів, повідомляти їм про рішення центральної влади. І в інших країнах, наприклад у Японії, до виникнення друкарської техніки існували “газети” – відбитки з обпалених глиняних дошок. Відома найстаріша” така “газета – “Іоміурі Каварабан” (“Читати й передавати відбиток”) за 1615 рік. В Англії розповсюджувалися рукописні листки “News Letters”, а в Росії протягом усього XVІІ сторіччя при дворі царя випускалися рукописні “Куранти” (від франц. сourant “плинний”), які називалися також “Вісті”, “Стовпці”.

У давнину для фіксації тексту використовувалися глиняні та натерті воском дерев’яні дощечки, папірусні сувої (спосіб виготовлення папіруса винайдений в Єгипті, звідки багато століть він “експортувався” по всьому давньому світу). На зміну дерев’яним дощечкам прийшов папір, уперше отриманий у Китаї в І ст. н.е., звідки він потрапив до Японії (VІ ст.) і через арабів в Європу (Х ст.). Тут почали виготовляти папір з ганчір’я, деревного лубу, прядива (до середини ХІХ ст.). На Русі до появи паперу писали на бересті. Книги складали з пергаментних аркушів-пластин невидубленої шкіри з видаленим волосяним покровом (назва походить від міста Пергам у Малій Азії, де пергамент виготовлявся уже в ІІ ст. до н.е.). При письмі користувалися очеретяною паличкою-пером (калам), волосяною щіточкою, дерев’яними паличками (стило у Римі, писало на Русі), гусячими та іншими перами.

З розвитком пражурналістської діяльності виникає потреба у фахівцях “інформаційної служби”. У середньовічній Європі були створені навіть своєрідні бюро із збирання та поширення письмової інформації – цехи письменників новин (Novellanti у Римі, Scrittori d’avviso у Венеції). Тоді ж виникло і слово “газета” – від назви монети “gazzetta”; за таку монету у Венеції можна було отримати для читання зведення новин. Проте усі названі явища відносяться до пражурналістики, як би сильно їхні окремі риси не нагадували журналістику. Пражурналістські явища характеризуються обмеженим і непостійним розповсюдженням “видань” (які до того ж адресовані відносно вузькій аудиторії, часто йдуть до неї дуже довго), відсутністю друкарської техніки (яка ще не була винайдена), що дозволяла швидко тиражувати газети і журнали.

З технологічної точки зору будь-які фахові знання у вигляді окремих записів не могли безпосередньо впливати на виробничий процес. По-перше, на заваді стояли посередники між нагромадженими знаннями та зацікавленими у цих знаннях людьми (спочатку жерці, пізніше – переписувачі й тлумачі книг), по-друге, рукописний варіант книги міг сприяти акту народження нового знання лише в тому дуже рідкому випадку, коли у автора книги та одного з нечисленних читачів дорогокоштовного фоліанта виявлявся “резонанс” конструктивних ідей. Ці бар’єри – незважаючи на те, що в Середньовіччі в умовах збільшення густоти населення посилювалися контакти, обмін виробами, сировиною та ідеями, утворювалися традиційні культури, розвивалася колективна пам’ять – об’єктивно заважали темпам розвитку людської цивілізації, і дане протиріччя було розв’язане в середині XV століття (1445 р.) завдяки винаходу І.Гутенбергом друкарського верстата – за своєю суттю, машини для масового тиражування зафіксованих на матеріальному носії знань. Тут слід обмовитись, що це загальноприйнята в європейській історіографії технічного прогресу версія, згідно з якою факт появи за багато століть до І.Гутенберга друкарських верстатів на Далекому Сході (у Кореї та Китаї) аж ніяк не впливав на наступні значно пізніші їхні “перевідкриття” в країнах Заходу. Скажімо, у тому ж Китаї ще в VІІ сторіччі виникла ксилографія, а в ХІ – набірний друк.

Різко збільшивши тираж пасивних носіїв інформації – книг, книгодрукування вперше створило інформаційні передумови прискореного зростання продуктивних сил. Стимульований книгодрукуванням розвиток наук прискорював темпи накопичення систематизованих по галузях знань. Ці знання можна було швидко тиражувати, і вони ставали доступними для багатьох, нерідко далеко віддалених один від одного територіально та в часі, учасників внутрігалузевого процесу. За наступні після винаходу друкарського верстата три сторіччя інтенсивного зростання продуктивних сил виявилося можливим накопичити ту “критичну масу” соціально доступних знань, за якої розпочався стрімкоподібний процес розвитку промислового перевороту або, інакше кажучи, першої промислової революції. Знання, уречевлені через трудовий процес у верстати, машини, нові технологічні процеси та інші організаційно-технічні нововведення, ставали джерелом нових ідей і плідних наукових напрямків. Регенеративний цикл: знання – суспільне виробництво – знання, виявився замкнутим, і спіраль людської цивілізації з притаманною їй технологічністю почала розкручуватися з наростаючою швидкістю. Друкарський верстат зіграв під час запуску цього процесу роль інформаційного ключа, різко підвищивши пропускну спроможність соціального каналу обміну знаннями. З цього моменту почався необоротний поступальний рух людської цивілізації.

Відштовхуючись від цього соціально-економічного грунту, варто підкреслити: поряд з технологічним критерієм періодизації історії не менше значення мали духовно-культурні, релігійно-освітні зрушення. Істинна періодична преса народжувалася в політичних і релігійних зіткненнях феодального суспільства, коли для десятків тисяч землеробів світ перестав бути замкнутим у вузьке кільце селища. Ф.Енгельс оцінив ці процеси як прорив духовної диктатури церкви. І дійсно, якщо забігти наперед, то можна зробити важливий висновок: ті держави, які успішно реформували релігію і мали державний суверенітет, досягли великих успіхів практично в усіх сферах суспільного життя: духовній, політичній, економічній, соціальній. Це стосується сьогоднішніх європейських країн-лідерів людської цивілізації: Англії, Франції, Німеччини. Країни ж, які не змогли звільнитися від релігійного диктату і втратили державний суверенітет (або не мали його зовсім), були в Середньовіччі відкинуті на задвірки Європи і поповнили лави благополучних країн лише наприкінці ХХ сторіччя. Це стосується “вірних дочок” католицької церкви – Іспанії, Італії, Португалії, значною мірою Польщі.

Борючись з інквізицією, народні “пісні-хроніки”, розповіді, листівки ставали оперативною хронікою часу. Такі міста, як Базель, Цюріх, Страсбург, Майнц, Бамберг, Ерфурт, Бреслау, Лейпціг, Дрезден, Аугсбург, Нюрнберг, стають центрами, де “летючі листки” читаються вголос неграмотним, роздаються безкоштовно й кипами продаються на ринках. У науковій літературі це явище називається “журналістикою Реформації”. Усі передумови сучасної служби новин і коментарів тут є в наявності: актуальність, масовість, тиражність. Не вистачає лише якості періодичності.

Уже в 1510 році в Парижі нараховувалося 10 друкарень. В Європі друкуються календарі, збірники відомостей, листки – безпосередні попередники газет, журналів, альманахів. У Росії перша датована книга (“Апостол”) була випущена в 1564 році. Але з часу винайдення книгодрукування мине ще півтора століття, перш ніж друкарська техніка почне використовуватися для тиражування журналістської періодики.

Коли ми ведемо розмову про зарубіжну або міжнародну журналістику, слід розрізняти кілька значень цього терміну: 1) історія, теорія і практика світової журналістики; 2) наука про діяльність засобів масової інформації світу; 3) журналістська діяльність в сфері міжнародних відносин.

Офіційно історія світової журналістики бере свій початок із середини XV сторіччя, коли німець Іоганн Гутенберг надрукував у Майнці Біблію – перше повнооб’ємне друковане видання в Європі. Він витратив більше чотирьох років на випуск двох томів Біблії накладом близько двохсот примірників. Над нею працювали шість майстрів на трьох друкарських верстатах протягом 1452-1455 років. Паралельно перша друкарня видавала “дрібну” друковану продукцію: метелики, календарі, бланки індульгенцій. Однак загальна продуктивність праці друкарні не перевищувала однієї сторінки набору на працівника в день. Одна сторінка – це 42 рядки, надруковані в дві колонки витонченим шрифтом, який наслідував рукописні латинські літери.

Замислимося: одна сторінка на день. Уже і при цих темпах підприємливий друкар міг забезпечити видання щотижневої чотирьох-шестиполосної газети тиражем у кілька сотень примірників. Але про газети на той час іще не думали. Справа в тому, що оці сто відбитків щотижневих новин нікому не були потрібні у тому ж невеликому середньовічному Майнці, де городяни передавали новини одне одному швидше за друкарів. А про новини з “далекого зарубіжжя” можна було дізнатися від паломників, священиків, відвідувачів ярмарок тощо. Тому життєздатними спочатку були справжні родоначальники періодичності – щорічники. Пізніше період видань скорочувався послідовно до півроку, до кварталу, двох місяців, місяця, двох тижнів.

Однак потреба в журналістській оперативності, подоланні інформацією бар’єрів часу й простору викликала до життя перші (в сучасному розумінні) газети, які з’явилися на європейському континенті. Вирішальним фактором появи журналістики виявилися соціально-економічні причини. Рубіж XVІ – XVІІ століть – час активного становлення ринкових відносин, зростання міжнародної торгівлі. У цей же час виникають великі централізовані абсолютистські держави (Франція, потім Росія), розвиваються наука й культура, поширюється грамотність, зростає прошарок освічених людей, розширюється читацька аудиторія. Усі ці соціальні, політичні, культурні, економічні чинники сали поштовхом для більш широкого і регулярного поширення торговельної, комерційної, наукової, культурної інформації, а також політичної – про внутрішній і міжнародний стан справ. Технічні можливості тиражування інформації сприяють швидкому зростанню та розвитку всебічних зв’язків між країнами. Саме тому час виходу на арену історії буржуазії з її економічними інтересами, а потім і політичними домаганнями супроводжувалися становленням і розвитком журналістики. Крім того, і феодально-клерикальні кола почали підтримувати розвиток преси, розуміючи її значення для політичної та ідеологічної боротьби.

Родоначальниками щотижневої газетної періодичності, а тим самим і сучасної журналістики в цілому, у першій половині XVІІ сторіччя є “Аугсбурзька газета” і “Страсбурзька газета”. Обидва ці видання почали виходити у великих друкарських містах у 1609 році. Перші друковані газети, розраховані насамперед на купців і городян, містили відомості про торговельні шляхи, ціни, хід торгівлі, рух товарів, внутрішнє життя країн, міждержавні відносини та іншу інформацію, важливу для ділових людей того часу. У 1622 р. приклад Німеччини та Франції наслідувала Англія (“Уїклі ньюз”).

Але найвідомішим періодичним органом стало інше щотижневе видання, яке почало виходити в 1631 році у Парижі під керівництвом медика Теофраста Ренодо. Створена за участю кардинала Рішельє, вона почала публікувати і політичні новини з орієнтацєію на державні інтереси Франції. На титулі цього періодичного органу значилося “La Gazette” – це слово з часом перетворилося з власного ім’я на загальне – найменування типу періодичних видань. Щоправда, у багатьох західних країнах газети в наш час частіше іменуються словом “journal”, що означає “щоденник”. Родоначальник типу видань, відмінного від газет, – власне журналу – побачив світ у другій половині XVІІ сторіччя (5 січня 1665 року в Парижі). Його здійснив радник парламенту Дені де Салло, людина різнобічних інтересів і ділової кмітливості. Новонародженому дали солідне ім’я – “Журнал вчених”. Тут друкувалися повідомлення про відкриття й винаходи, описи наукових дослідів, анотації нових книг. Перша європейська промислово-наукова революція давала про себе знати пробудженням широкого інтересу до справ вчених. Наближалася епоха Просвітництва, і новий тип видань став її раннім провісником. До речі, багато країн європейського континенту за свою розгалужену нині систему ЗМІ мають завдячувати саме невтомним діячам-просвітникам, які заклали основу цієї системи, уперше започаткувавши тут (наприклад, у Скандинавії) періодичні видання. Варто зазначити, що за популярністю журнали відтіснили газети на друге місце і тримали першість 200 років – аж до кінця ХІХ сторіччя.

Але для XVII сторіччя в цілому максимальна періодичність видань становила термін один раз на тиждень. Це пов’язано з патріархальними часами журналістської професії – не за календарними строками, а за формами організації виробництва. Ранню добу становлення типів періодичних видань дослідники засобів масової інформації називають ерою “персонального журналізму”. Звичайно, це явище було зумовлене незмінністю аж до ХІХ сторіччя технічного оснащення виробництва й поширення газет і журналів.

Щоденний вихід газет став можливим на початку XVIII сторіччя. Так, в Європі та світі найдавніша щоденна газета “Вінер цайтунг” почала виходити в 1703 році. Поява щоденних видань стала гігантським кроком вперед у розвитку людського спілкування. Віднині, не знаючи особисто один одного, люди могли отримувати інформацію, яка робила їх співпричетними до подій зовнішньго світу, перетворюючи часом або в друзів, або у ворогів. Горизонти комунікації ставали ширшими, коло інтересів людей – багатшим.

Напередодні Великої Французької революції виникає демократична політична преса газетного типу. Широкі матеріальні та інформаційні зв’язки між різними соціокультурними спільнотами привели, окрім усього іншого, до того, що в журналістику прийшла платна реклама. Так, “Британський вісник” (пізніше “Політичний вісник”) ще в 1659 р. надрукував першу в країні рекламу достоїнств чаю. У Франції в 1831 році Еміль де Жірарден у газеті “Преса” першим впровадив розроблену ним концепцію масової, “інформаційної” преси на основі органічного поєднання в газеті, з одного боку, власне журналістики як виду діяльності й творчості, і, з другого, – платної реклами. У газеті “Конституціоналіст” уперше вийшла суцільна шпальта реклами (1851). Винахід фотографії теж був використаний редакціями. Доповнення текстів ілюстративним рядом зробив зовнішній вигляд газет і журналів більш привабливим для аудиторії, шпальта періодичних видань, якщо скористатися журналістським жаргоном, перестали бути “сліпими”. У 1843 р. з’являється журнал “Ілюстрація”, в якому текст посів другорядне місце по відношенню до фотографії, а через вісім років у згаданій уже газеті “Конституціоналіст” з’являється і перша рекламна ілюстрація. Французи стали першопрохідцями іще в трьох справах: у появі газетного “роману-фельєтону” як нової форми (романи О.Дюма-батька “Граф Монте-Кристо” та Е.Сю “Паризькі таємниці” друкувалися в газетах з номера в номер, що значно збільшувало газетні тиражі); у заснуванні журналістом Гавасом першого в світі інформаційного агентства; у заснуванні Луї Ашеттом першої в історії Франції монополії з поширення й транспортування періодичної преси (1850).

У ХІХ сторіччі європейська журналістика стала динамічно розвинутою, важливою галуззю громадсько-політичного, економічного, культурного життя суспільства. Вона відгукувалася на широке коло інтересів і запитів аудиторії, включаючи домознавство, аматорські заняття і моди. Політичні угруповання, урядові установи, наукові, культурні та інші товариства й асоціації прагнули мати свої видання, щоб за допомогою засобів масової інформації знайомити широкі кола громадськості зі сферою власних занять, здійснювати вплив на громадську думку та умонастрої людей. У журналістиці сформувалися напрямки, що відображали інтереси різних соціальних сил.

З часу Середньовіччя людям стало ясно, що принцип тотожності релігійних і державних кордонів шкідливий для розвитку країн у цілому та їхньої економіки насамперед. Цей принцип було відкинуто. Але на заміну прийшов національний принцип – в цілому позитивний. Науково-технічна революція вимагала розширення економічних зв’язків, котрі в свою чергу вимагали спілкування, мови. Це було однією з головних причин, з яких відбувалася консолідація націй. Економіка стала одномовною, і в XVІІІ – ХІХ століттях з утвердженням капіталізму починають формуватися нації. Однак виник принцип ідентичності державних та етнічних кордонів, внаслідок чого ХІХ і особливо ХХ сторіччя народили явище націоналізму. Паралельно цим процесам у ХІХ сторіччі серед широких трудящих мас усе більший інтерес викликає комуністичне вчення К.Маркса та Ф.Енгельса, побудоване на християнських цінностях І ст. до н.е. – І ст. н.е. і дещо скориговане з метою утвердження своєї гегемонії. Саме в цей період у багатьох країнах Європи з’являються соціалістичні та націоналістичні партії різного гатунку, які починають видавати власні друковані органи. Вони свято вірять у правоту своєї справи, поступово формуючи громадську думку на власну користь. Таким чином, у демократичному русі з’являються дві крайнощі – націоналізм і комунізм, які перемагають у Німеччині, Італії, Угорщині, Румунії, Японії, Іспанії, Португалії, Фінляндії, СРСР, або ж мають значний вплив на громадську думку (приміром, в Англії, Норвегії). Наслідком цього стало встановлення тоталітарних режимів, які надовго відкинули ці країни від демократичного шляху розвитку. Зіткнення ж цих діаметрально протилежних полюсів призвело до двох надзвичайно руйнівних світових воєн.

Поступово людство помітило таку цікаву закономірність: чим багатшою була в конкретній країні мережа періодичних видань, тим швидше ініціювалися революційні зміни в суспільстві. І навпаки: будь-який тоталітарний устрій (СРСР часів Леніна – Сталіна – Хрущова – Брежнєва – Андропова – Черненка, Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні, Угорщина часів Хорті, Румунія часів Антонеску, Іспанія часів Франко, Португалія часів Салазара – Каетану і т.д.) приречує періодику на бідність, і мережа періодичних видань у такій країні є відбиттям панування відомчої і партійно-ідеологічної бюрократії, монополії на інформацію й друковане слово. Вчені вивели формулу, згідно з якою щільність структури періодики – це розвинутість суспільної самосвідомості, її здатності аналізувати плинні процеси в науці, культурі, політиці, економіці. Це можливість представити й забезпечити різноманітність думок, поглядів, позицій та інтересів. Але це одночасно і засіб рефлексії над новими результатами і матеріалом досліджень, механізми введення нового в громадське та інтелектуальне життя.

Як підмічали й самі журналісти, здатність миритися з недосконалістю світу, складністю реальності, вмінням розуміти усіх інших діючих осіб нашого життєвого театру передбачає не лише терпимість, а й навички аналізу, контактність, певний інформаційний горизонт і культурний ресурс, котрого сьогодні немає або котрим володіє невелика група інтелектуалів, доволі невмілих у політиці або не бажаючих співробітничати з мас-медіа. Проте для досягнення стану зрілості, компетентності суспільства замало одної періодики, тому що культурний пласт та історична глибина досвіду, на які вона може працювати, характеризуються головним чином параметрами плинних подій, оперативною інформацією. Для зрілого ж суспільства, незалежного, автономного, тобто суспільства сильної демократії, з розвинутими представницькими інститутами, а значить, досвідом громадянської та політичної культури, вимагається набагато грунтовніший ресурс інтелектуальної, довголітньої внутрішньої роботи.

Лише з 1980-х років людська цивілізація почала все більше схилятися до думки, що економіка не може бути обмежена рамками однієї країни, – тобто потрібні загальнопланетарні зв’язки. Сьогодні ці тенденції виразно проявляються в Західній Європі, де кордони перестають відігравати економічну роль, а надалі, мабуть, втратять і політичне значення. Проте одночасно відбувається і виникнення нових культурних осередків. Іншими словами, дивергенція культурна й національна супроводжується конвергенцією економічною та організаційною, ці два процеси ідуть поруч.

Із зростанням значення журналістики все ширше використовувалися різні технічні засоби для відтворення й передачі інформації (техніка гравірування для ілюстрування, телеграф для передачі повідомлень, залізниці для доставки тощо). У другій половині ХІХ сторіччя були винайдені способи відтворення фотографічних знімків з допомогою кліширування, ротаційна машина, лінотип. Газети і журнали завойовували широкі кола аудиторії, завдяки чому зростали тиражі і прибутки, формувалися редакційні гуртки, корпус професіональних журналістів. Наприкінці ХІХ сторіччя виділилися два різновиди журналістики: масова ( для широкого читача з низів суспільства) і якісна (для заможних людей, правлячих кіл, інтелігенції). Вплив журналістики сильно зріс. Вона стала активно втручатися у внутрішньополітичну боротьбу та міжнародні відносини, виявилася здатною не лише впливати на прийняття політичних рішень, знищувати репутації політиків, а й скидати уряди. На перше місце вийшли щоденні газети, їхніх власників стали називати лордами (або баронами) преси, вони увійшли до правлячого істеблішменту суспільства.

Отже, звідтоді, як з’явилася періодична преса, виникла й проблема постачання її інформацією. Далеко не кожна газета могла дозволити собі мати власних кореспондентів за межами міста чи району. Між тим людей цікавили не тільки місцеві новини, але й те, що відбувалося в інших частинах країни і навіть за її межами. Так, на порядку денному усе наполегливіше ставало питання про створення агентств, які відігравали б роль свого роду “газет для газет”. І от з початку ХІХ сторіччя поряд з іменами відомих тоді журналістів-газетярів почали з’являтися імена колективних авторів – інформаційних агентств: французького Гавас (1835 р.), американського Ассошіейтед Прес (1848 р.), німецького Вольф (1849 р.), англійського Рейтер (1851 р.) та інших. За даними ЮНЕСКО, нині національні агентства преси створені і діють більш ніж у 150 суверенних країнах. Їхня кількість зросла останнім часом і продовжує збільшуватись. При цьому діючі агентства далеко не однозначні за своїми характеристиками та масштабами діяльності.

Більшість дослідників журналістики класифікують інформаційні агентства за їхньою можливістю поширювати такі види інформації: а) повідомлення про свою країну для преси своєї країни; б) повідомлення про свою країну для преси інших країн; в) повідомлення про інші країни для преси своєї країни; г) повідомлення про інші країни для преси інших країн.

До розряду світових агентств відносяться ті, які розповсюджують інформацію усіх чотирьох видів у глобальному масштабі. При цьому обов’язковими показниками служать мільйонний обсяг поширюваної інформації (у словах) та кількість країн, де поширюється інформація цього агентства (більше 100). Таких інформаційних агентств на планеті лише п’ять. Це – американські Асошіейтед Прес (АП) та Юнайтед Прес Інтернешнл (ЮПІ), британське Рейтер, французьке агентство Франс Прес (АФП) і російське ІТАР-ТАРС. Останнім часом до них впритул наблизилося китайське агентство Сіньхуа, що поширює свою інформацію в 102 країнах, але до мільйонного обсягу слів ще не дотягує. Думається, називати його світовим інформаційним агентством передчасно. Так само, як і ще одного претендента на високий титул, – японське Кіодо Цусин.

Агентства, здатні поширювати інформацію усіх чотирьох видів у регіональному масштабі, можна віднести до розряду міжнародних регіональних агентств. Серед них Сіньхуа (Китай), Пренса Латина (Латиноамериканське агентство), ТАНЮГ (Югославія), ПТІ (Індія), МЕН (Єгипет) та ін.

Агентства, які працюють з інформацією перших трьох названих видів, можна назвати міжнародними національними агентствами. Серед них – більшість інформаційних агентств європейських країн, японське Кіодо Цусин та ін. Сюди ж слід віднести наше ДІНАУ.

Інші агентства, котрі працюють в основному з інформацією перших двох видів, є національними агентствами.

Інформаційна агентства розрізняються за статусом: державні (наприклад, ДІНАУ), кооперативні (приміром, Асошіейтед Прес, засновниками якого є основні одержувачі інформації – редакції ряду американських газет і журналів), громадські (РІА “Новини”), комерційні (ЮПІ). Головною функціональною ознакою, загальною для всіх агентств, є збирання інформації через власну кореспондентську мережу і поширення через передплату інформації, призначеної насамперед для преси, радіо і телебачення.

Одна з ознак життєздатності агентства полягає в обсязі інформації, що поширюється або на комерційній основі, або на принципах взаємного обміну. Інформаційні служби, що існують на урядові субсидії, звичайно займаються виданням інформаційних бюлетенів, котрі, скажімо, у багатьох країнах Африки, по суті, заміняють щоденні газети. В цілому агентський сервіс без “великої п’ятірки” дуже різновеликий і неоднозначний. Для цієї строкатої картини характерним є спеціалізація кількох сотень агентств у збиранні і розповсюдженні новин, що стосуються вузьких галузей: економіки, туризму, метеорології, науки тощо; збирання і розповсюдження переважною більшістю агентств новин у межах своєї країни; відповідна передплата ними вісників зарубіжних агентств для одержання інформації з-за кордону. На цьому фоні особливо виділяються світові інформаційні агентства, які, по суті, контролюють (у деяких регіонах монопольно) конвейєр новин, якої б галузі людської діяльності вони не стосувалися.

Європейський альянс агентств преси – ЄААП (Alliance Europeenne des Agences de Presse, European Alliance of Press Agencies) – це організація, що об’єднує інформаційні агентства майже 30 країн (по одній від кожної країни). Україна в ЄААП представлена ДІНАУ. Альянс засновано 21 серпня 1957 р. у Страсбурзі на Європейській технічній конференції інформаційних агентств. У його статуті вказано, що це “організація, заснована з метою технічного співробітництва між її членами і в цілях вивчення та захисту їхніх спільних інтересів”. ЄААП має консультативний статус при Економічній та Соціальній Раді ООН та ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку в Цюріху. Асамблея обирає Бюро, що складається з президента,трьох віце-президентів і генерального секретаря. Президент ЄААП обирається на один рік з числа віце-президентів. Штаб-квартира секретаріату – Рим (Італія).

Організація інформаційних агентств країн Азії і Тихого океану – ОАНА (Organization of Asia – Pacific News Agencies – OANA). Ця організація об’єднує близько 30 країн, у тому числі ІТАР-ТАРС. Створена за ініціативою ЮНЕСКО в грудні 1961 р. на конференції азіатських національних агентств у Бангкоку, через 20 років реорганізована шляхом створення єдиної системи обміну інформацією між її членами. Одна з головних цілей ОАНА – ліквідація дисбалансу в інформаційному потоці між розвинутими державами і країнами, що розвиваються. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається один раз на 3 роки. Асамблеся обирає Виконавчий комітет, що складається з президента, трьох віце-президентів і п’яти членів, а також секретаря. Штаб-квартира ОАНА знаходиться по черзі в країнах, які обираються для проведення Генеральної асамблеї (до грудня 1987 р. – в Делі, Індія).

Всеафриканське інформаційне агентство – ПАНА (Panafrican News Agency – PANA). Об’єднує інформаційні агентства та служби 40 африканських країн. Конвенція про створення ПАНА була схвалена 11 квітня 1979 р. на конференції міністрів інформації країн – членів Організації африканської єдності (ОАЄ) в Аддіс-Абебі. Почала діяти з 25 травня 1983 р. Її мета полягає в зміцненні незалежності, єдності та солідарності країн Африки, наданні підтримки визвольній боротьбі її народів проти колоніалізму, неоколоніалізму, апартеїду, расизму, сіонізму та всіх форм експлуатації й пригноблення; сприянні обміну між членами ОАЄ об’єктивної інформації про життя країн континенту на основі повідомлень африканських національних інформаційних агентств. ПАНА виступає проти тенденційного висвітлення африканських проблем зарубіжними ЗМІ. Є спеціалізованої організацією при ОАЄ. Не маючи формального консультативного статусу, підтримує тісні зв’язки з ЮНЕСКО. Керівним органом є Міжурядова рада у складі керівників інформаційних агентств і служб 15 держав Африки. Щодня передає інформацію обсягом до 20 тис. слів (більше 100 повідомлень) англійською, французькою та арабською мовами. Має 5 регіональних центрів: у Лагосі (Нігерія) – для Західної Африки, у Кіншасі (Заїр) – для Центральної Африки, у Лусаці (Замбія) – для Південної Африки, у Хартумі (Судан) – для Східної Африки, у Тріполі (Лівія) – для Північної Африки. Входить до складу Координаційного комітету Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися. Штаб-квартира знаходиться у Дакарі (Сенегал).

Федерація арабських інформаційних агентств – ФАНА (Іттіхад Вікалят аль-Анба аль-Арабія – Federation of Arab News Agencies – FANA, Federation des Agences de Presse Arabe). Це організація, яка об’єднує інформаційні агентства близько 20 арабських країн. Заснована в 1965 р., почала діяти після другої Генеральної асамблеї федерації у Багдаді в квітні 1974 р. Надає матеріальну й технічну підтримку агентствам арабських країн. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку у складі генеральних директорів агентств – членів ФАНА. Виконавчим органом є Бюро, котре обирається асамблеєю строком на 5 років у складі п’яти членів на чолі з генеральним секретарем. Штаб-квартира знаходиться в Бейруті (Ліван).

Інформаційне агентство країн (Перської) Затоки – ВАХ (Вікалят аль-Анба аль-Халідж, Gulf News Agency – GNA). Це регіональне інформаційне агентство утворили країни Перської затоки: Бахрейн, Ірак, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія. Знаходиться у Манамі (Бахрейн). Угода про створення агентства підписана 10 червня 1976 р. у Кувейті. Почало діяти з 1 квітня 1978 р. Член Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися.

Організація національних інформаційних служб Латинської Америки – АСІН (Accion de Sistemas Informativos Nacionales – ASIN). Створена в 1979 р. на конференції в Каракасі. Статут АСІН почав діяти 25 квітня 1982 р. Об’єднує інформаційні агентства та урядові служби преси близько 20 країн, а також латиноамериканське інформаційне агентство Пренса Латина. Має статус міжурядової організації. Її мета – широкий обмін інформацією між державами Латинської Америки та англомовними країнами Карибського басейну. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Щодня головна редакція АСІН випускає 4 інформаційних бюлетені обсягом у середньому 15 тис. слів для інформаційних агентств і урядових інформаційних служб країн – членів АСІН. Крім іспанської інформація поширюється англійською мовою для англомовних країн Карибського басейну та арабською для країн – членів ФАНА.Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку і обирає Керівний комітет, Оперативний та Виконавчий секретаріати. Штаб-квартира знаходиться у Сан-Хосе (Коста-Ріка).

Карибське інформаційне агентство – КАНА (Caribbean News Agency – СANA). Це регіональне інформаційне агентство засноване в 1976 р. на кооперативних засадах власниками великих газет англомовних країн Карибського басейну. Знаходиться у Бріджтауні (Барбадос).

Пренса Латина – ПЛ (Prensa Latina – PL; Agencia Informativa Latinoamericana, S.A.). Це латиноамериканське інформаційне агентство засновано 16 червня 1959 р. як акціонерне товариство за ініціативою Фіделя Кастро. Його центральні служби знаходяться в Гавані (Куба). Це основне джерело іноземної інформації на Кубі, забезпечує новинами більше 100 передплатників. Обмінюється інформацією із 78 інформаційними агентствами світу. Щодня передає 7800 повідомлень іспанською, англійською, французькою та португальською мовами. Спеціальна служба преси випускає щотижня близько 20 матеріалів аналітичного характеру. Випускає 5 інформаційних бюлетенів і 2 щомісячні журнали. Член АСІН і Координаційного комітету Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися.

Латиноамериканське агентство спеціальної інформації – АЛАСЕІ (Agencia Latinoamericana de Servicios Especiales de Informacion – ALASEI). Засновано 10 жовтня 1983 р. у Мехіко за рекомендацією ЮНЕСКО в рамках Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС) з метою протидії інформаційному засиллю на континенті найбільшьих західних агентств, які перекручували або замовчували події, що відбувалися в регіоні. Фактично почало діяти в 1985 р. Засновники агентства – 10 країн Центральної та Південної Америки. Спеціалізується на інформації аналітичного характеру. Штаб-квартира знаходиться в Мехіко (Мексика).

Пул інформаційних агентств країн, що не приєдналися, – ПУЛ (News Agencies Pool of Non-Aligned Countries, Pool des Agences de Presse des Pays Non-Alignes). Ця організація об’єднує близько 100 інформаційних агентств країн, що не приєдналися. У порядку експеримента Пул почав функціонувати із січня 1975 р. у рамках ТАНЮГ (Белград). Офіційно рішення про його створення прийнято в червні 1976 р. на конференції міністрів закордонних справ і керівників інформаційних агентств країн, що не приєдналися, в Делі. Статут Пулу затверджено в серпні 1976 р. V конференцією керівників держав і урядів країн, що не приєдналися, у Коломбо. Згідно із статутом, Пул будує свою роботу на основі вільного та збалансованого потоку об’єктивної та достовірної інформації, прагнучи утверджувати національну культурну самобутність країн – членів руху неприєднання. Вищий орган – Генеральна конференція, яка скликається один раз на 3 роки на рівні міністрів інформації і керівників інформаційних агентств країн, що входять до Пулу. Конференція обирає Координаційний комітет у складі представників 32 інформаційних агентств країн – членів Пулу, а також ПАНА. Головою комітету стає керівник інформаційного агентства – організатора проведення Генеральної конференції. Із вересня 1985 р. діє служба економічної інформації Пулу – ЕКОПУЛ (беруть участь майже 50 інформаційних агентств). 9 інформаційних агентств – членів Пулу виконують роль регіональних центрів із збирання та поширення інформації: ТАНЮГ (Белград), ПТІ (Індія), Пренса Латина (Гавана), ТАП (Туніс), ІНА (Багдад), МЕНА (Каїр), МАП (Рабат), Антара (Джакарта), АПС (Дакар). Постійної штаб-квартири не має.

Народження інформаційних агентств стимулювало нові винаходи в галузі техніки. У ХХ сторіччі з’явилися електронні засоби масової інформації – радіомовлення і телебачення. За своєю універсальністю, всесвітністю вони проникають у численні куточки планети. За останні півтора сторіччя разом з цими ЗМІ на службу комунікації були поставлені телеграф, телефон, кіно, відео, комп’ютерні банки даних, інформаційні мережі і, нарешті, штучні супутники зв’язку. Справжній “комунікаційний вибух” характеризується, зокрема, такими даними: на земній кулі нараховується більше 30 тисяч радіо- і телестанцій, більше мільярда приймачів, понад 500 мільйонів телевізорів, виходить 8200 щоденних газет загальним накладом 440 мільйонів примірників і 1700 назв книг щодоби. Це означає, що на мешканців планети обрушується гігантський потік новин, причому цей потік наростає з року в рік. Неймовірно швидкими стали й темпи поширення інформації, причому завдяки прямим репортажам журналістів з місця подій, читачі газет, радіослухачі й телеглядачі виявляються ніби очевидцями того, що відбувається часом за багато тисяч кілометрів від них, в інших країнах і на найвіддаленіших континентах. Журналісти вигадали навіть яскравий образ – “інформаційний вибух”, що отримав широкого розповсюдження. Але, якщо вдуматися, цей термін не відображає суті феномену інформації. Будь-який вибух передбачає епіцентр як кульмінацію і потім обов’язковий спад і припинення фізичної дії. Інформаційні процеси, навпаки, розширюються і на планеті, і у Всесвіті.

Масово-інформаційна діяльність у сучасних масштабах, коли склалася глобальна система комунікацій і коли мільйони (а часом і мільярди) людей дізнаються про події у момент їх здійснення,, та ще й отримують коментар до них по гарячих слідах, була неможлива ще яких-небудь сто років тому, і є феноменом ХХ сторіччя. Саме останньому віку ІІІ тисячоліття притаманні масові рухи, масове виробництво, масові комунікації та інші масові процеси і явища. Інформація загалом, і засоби інформування зокрема, дійсно стали масовими. Наприкінці ХХ сторіччя розвиток усіх трьох типів каналів масової інформації завдяки розвитку радіоелектроніки привів до створення єдиної системи журналістики. Сформувався єдиний світовий інформаційний простір, коли міждержавні кордони перестали бути перешкодою для поширення масової інформації. Заміна “холодної війни” розрядкою, а потім і мирним періодом у розвитку людства надало журналістиці іще більш вагому роль у процесах розвитку земної цивілізації. Якщо раніше в умовах ідейно-політичних зіткнень журналістику називали “п’ятою великою державою” або “третьою силою”, то тепер все частіше її стали йменувати “четвертою владою” (окрім законодавчої, виконавчої та судової) завдяки значній ролі в суспільстві через формування масової свідомості у світових масштабах. Ця сила журналістики зумовлена значенням інформації в сучасному житті суспільства. І роль її збільшуватиметься по мірі просування людства до розвинутого інформаційного суспільства, де вирішальним чинником розвитку стануть інформаційні технології. Володіння інформацією та вміння працювати з нею набудуть вирішального значення.

Поява комп’ютера – віха в розвитку людської цивілізації, яку можна порівняти лише з такими подіями, як розвиток мови, початок писемності, відкриття книгодрукування. Але комп’ютер, на відміну від книг та інших друкованих документів, котрі пасивно зберігають закладену інформацію, здатний активно її використовувати. Він може самостійно отримувати інформацію по каналах зв’язку, перероблювати її в нові види та форми, а також застосовувати для управління “на власний розсуд” за допомогою під’єднаних до комп’ютера робочих машин. Цим активно користуються люди багатьох професій, і насамперед журналісти. Інформація немов скріплює різні ділянки соціального середовища. У суспільстві, надто великому для безпосереднього контакту між його членами, засобами придбання, використання, зберігання й передачі інформації є ЗМІ, і, ширше, ЗМК.

Усі способи зв’язку підпорядковуються єдиній меті – отриманню інформації (для індивіда) та передачі інформації (для середовища). Природно, що спільна діяльність людей неможлива без об’єднання на їх основі спільних завдань і цілей, специфічний же розподіл функцій в ім’я досягнення спільних цілей породжує необхідність в координації дій і, отже, у встановленні певних комунікацій та обміні інформацією як між членами групи, так і між групою як соціальним середовищем, і індивідами, які входять у дану групу. Уся інформація, що є в наявності конкретного соціального організму на даному етапі його розвитку, становить інформаційний фонд. У ньому відбувається селекція інформації, її верифікація, накопичення, старіння та відмирання. До інформаційного фонду, який складається поступово й безперервно, входять блоки інформації, виробленої в рамках попередніх соціальних організмів, що забезпечує історичну спадкоємність. У той же час процес включення передбачає обов’язковість своєї специфічної соціальної інформації, що відповідає лише даному соціальному організму. Інструментом формування інформаційного фонду виступає багаточленне та полісемантичне утворення – інформаційний потік, що являє собою інформацію, яка циркулює в суспільстві в даний відрізок часу і яка передається суб’єктом інформаційної взаємодії об’єкту та використовується останнім як універсальний засіб соціальної дійсності. Структурно інформаційний потік складається із щойно виробленої інформації та інформаційних одиниць, “вимитих”з інформаційного фонду інформаційним потоком. Інтенсивність інформаційних потоків не є сталою величиною, проте вона не може бути кількісно виміреною існуючими засобами. З цього приводу С.О.Арутюнов і М.М.Чебоксаров пропонують спосіб непрямої оцінки, що полягає в урахуванні ряду феноменів, в яких виявляється інтенсивність інформаційних потоків, а саме: у загальному обсязі фольклорної традиції та писемних пам’яток, ступені знайомства з ними населення, поширеності грамотності, наявності і густоті мережі періодичних ринків-ярмарок, храмових свят, обсязі поштової кореспонденції, спрямованості її потоків, розвитку й розповсюдження засобів масової комунікації, рухомості населення, що відбивається в статистичних показниках, роботі пасажирського транспорту.

Отже, зростання інформаційних потоків в кінцевому підсумку визначається двома факторами – людським і технічним. При цьому технічний фактор попервах може бути розглянутий як обмежуючий – як показав наш час, здатності людини до виробництва інформації якщо не безмежні, то, в усякому випадку, дуже й дуже великі, і, окрім здорового глузду, людей стримує ще й техніка, яка поки не в змозі забезпечити необхідне для людства виробництво інформації у потрібних масштабах і необхідними засобами. Масова інформація визначається технічним боком справи і залежить від потужності каналів, а вона обмежена тиражами, кількістю сторінок, годинами мовлення тощо – тобто усі параметри діяльності ЗМІ жорстко задані технічними можливостями. З іншого боку, безперервне вдосконалення інформаційних технологій каталізує інформаційні процеси в соціумі, що врешті-решт у сукупності з іншими чинниками має забезпечити якісний стрибок у русі матерії.

Спадковість поколінь, що має місце на практиці, є нічим іншим, як орієнтованою на національний та глобальний рівні інформацією. За цим процесом стоїть реалізація національної та глобальної інформаційних потреб. Інформаційна потреба є стимулом для вилучення з інформаційного фонду тієї чи іншої його частини, інформації конкретних обсягу та змісту. Природно, у даному випадку термін “вилучення” не означає вилучення в звичайному смислі слова, коли дещо вилучається з якогось вмістилища і там більше не знаходиться. Одна з принципових відмінностей інформації якраз і полягає в тому, що її вилучення з інформаційного фонду означає дещо інше, а саме – тиражування: інформація одночасно і вилучається, і залишається, і це тиражування може бути скільки завгодно великим. Звідси випливає висновок: одна й та ж кількістьінформаційних одиниць може задовольняти інформаційні потреби різних обсягів і змістів, і якщо кількість інформаційних одиниць гранична, то кількість інформаційних потреб, які вона здатна задовольнити, практично не має кінця.

Своєрідною вищою ланкою соціального організму виступає цивілізація, яку характеризують прострова стабільність і часова спадковість, котрі у свою чергу основані на інформаційних зв’язках. Останні, на відміну від генетичних, існують у вигляді різних форм комунікацій. Якраз зростання інформаційних потреб зумовлене переходом до інтенсивного, більш прискореного типу суспільного розвитку, що вимагає застосування нових ресурсів, використання нових факторів розвитку. За таких обставин кількість інформації повинна рости набагато швидше, ніж національний прибуток. Свого часу А.А.Харкевич встановив, що потреба в інформації росте приблизно пропорційно квадрату національного прибутку країни. Тому, щоб піднести національний прибуток на 2%, необхідно спочатку забезпечити приріст інформації на 4%.

Інформація стає одним з найважливіших національних ресурсів. Під інформаційними ресурсами тут розуміється вся сукупність документалізованої інформації, яка є в розпорядженні підприємства, регіону, країни або людського співтовариства в цілому. Таким чином, інформаційні ресурси можна визначити як обсяг і зміст інформації, яка може бути вилучена з інформаційного фонду у ході реалізації інформаційної потреби та використана для досягнення конкретної мети конкретного виду діяльності. Інформаційні ресурси залежать від обсягу та змісту інформаційної потреби, через що саме вони, разом узяті, визначають обсяг і зміст інформації, котра повинна бути або буде вилучена з інформаційного фонду.

Використовуючи національні інформаційні ресурси, журналісти на базі новітніх інформаційних технологій виготовляють національний інформаційний продукт. Будучи виробленою й пізніше споживаною, інформація продовжує функціонувати в суспільстві та є, з одного боку, об’єктом споживання, з іншого – сировиною для виробництва знову ж таки інформації. Оскільки поновлення виробництва інформації відбувається в усе зростаючих масштабах, то це не просто відтворення, а розширене відтворення. Закон розширеного відтворення лежить в основі наростання інформаційних потоків, що свідчить про об’єктивність і неминучість цього процесу. З усією гостротою постає питання прищеплення людям інформаційної культури – єдності інформаційних здібностей і творчої інформаційної діяльності, що реалізуються в інформаційній взаємодії суб’єктів у процесі створення, зберігання, перетворення, трансляції, сприйняття та використання інформації в суспільстві. Інформаційна культура передбачає наявність у суб’єктів здібностей, навичок і вмінь під час роботи з інформацією, певних інформаційних потреб і інтересів.

Розвиток інформаційних технологій дає змогу поширювати комп’ютерні мережі, які в сукупності із супутниковим зв’язком долають граничність інформаційних полів як відрізків простору і надають інформаційному середовищу суцільного, глобального характеру. Простір існує скрізь – як абстракція і водночас реальність. У той же час простір внаслідок його конкретизації, локалізації тісно з територіальними рамками. Цей взаємозв’язок досі диктував і поки продожує диктувати територіальну побудову будь-якого соціального організму, будь-якої людської цивілізації. Ось чому нинішня людська інформаційна цивілізація, об’єднуючи в планетарному масштабі засоби масової комунікації, орієнтується на територіальні межі. ЗМІ формують світовий інформаційний простір, який у свою чергу вміщує національні інформаційні простори суверенних і незалежних держав. У світовому інформаційному просторі рух інформації набуває небаченої швидкості та потенційної вседоступності. У зв’язку з цим В.І.Шкляр зауважує, що інформаційний простір не тотожний системі ЗМІ або системі масової комунікації на певному геополітичному просторі. Під національним інформаційним простором слід розуміти, насамперед, структурність і протяжність інформаційного зв’язку суспільства: матеріальні (технологічні) можливості отримання, збереження і розповсюдження інформації на території країни та за її межами за допомогою всіх діючих компонентів національної (загальнодержавної) системи інформації та зв’язку, діяльність якої має гарантоване правове забезпечення.

По ходу справи відзначимо, що намагання багатьох західних вчених передрікати появу нового типу суспільства, побудованого не за територіальним, а за національним принципом, суспільства, в якому національні розбіжності між людьми замінюватимуться інформаційними, є передчасними. Можна казати лише про інформаційний характер, якого набуває суспільство в цілому, а це визначається інформаційним потенціалом країн з розвинутою системою ЗМК. Інформаційни потенціал можна визначити як всю інформацію, котра в разі інформаційної потреби може бути вироблена в рамках конкретного соціального організму за умови оптимального функціонування усіх його підсистем. Точно підрахувати інформаційний потенціал сучасної людської цивілізації неможливо. Його можна оцінити лише непрямим шляхом – приміром, наявними технологічними можливостями (потужністю радіовипромінювання на метровому діапазоні; надсилання сигналів до зірок, де може існувати розумове життя тощо).

З того часу, як у світі з’явилися перші газети, інформація, так само як і засоби її поширення, стала розглядатися як товар, який можна придбати або продати, так само, як продаються продукти харчування, одяг або взуття. Власники газет і журналів (а пізніше – радіостанцій і телевізійних компаній) використовували їх для отримання економічної або політичної вигоди. З утворенням монополій транснаціональних корпорацій у світовій пресі розпочалися процеси концентрації капіталу, централізації преси, утворення газетно-видавничих монополій, великих телерадіокорпорацій. Безконтрольне та орієнтоване на потреби вільного ринку технологічне вдосконалення ЗМІ і ЗМК веде до збільшення існуючих у цій галузі диспропорцій. Нерівноцінність міжнародного обміну інформацією зростатиме, оскільки інформаційно високорозвинені держави значно швидше збільшують виробництво та збут інформації. Концентрація зменшує кількість власників міжнародних інформаційних каналів, внаслідок чого чиясь, як казав колись М.Горький, “кочка зору” починає визначати зміст інформації, що передається по каналах зв’язку. Нові технічні можливості дозволяють невидимо перетинати державні кордони усе більшої кількості країн, у небачено зростаючій мірі втручатися у внутрішні справи інших країн, порушувати їхній інформаційний, національний суверенітет, культурну незалежність, підривати економічну стабільність.

Перша половина ХХ сторіччя характеризується так званим “інформаційним імперіалізмом”. Цей термін, авторство якого належить багаторічному президенту післявоєнної нейтральної Фінляндії Урха Калева Кекконену, означає систему, що склалася в монополізованих засобах масової інформації великих західних країн, і методи, що застосовуються їх власниками та редакторами для пропагандистського забезпечення своєї внутрішньої та зовнішньої політики.

Конкретними проявами інформаційного імперіалізму є: 1) концентрація газет, журналів, радіо і телебачення, а також засобів зв’язку в руках невеликої купки потужних спеціалізованих корпорацій; 2) безпосереднє підпорядкування значної частини засобів інформації та зв’язку багатогалузевим монополіям; 3) відкрите втручання органів держапарату розвинутих країн у сферу інформації; 4) панування транснаціональних корпорацій інформації на світовому ринку новин західного світу; 5) поглиблення диспропорцій у забезпеченні засобами інформації та зв’язку західних держав, з одного боку, та молодих країн, що розвиваються, – з другого.

Перший в історії газетний трест Скріппса виник у США в 1876 році. За ним з’явилися газети тресту Херста, Мак-Корміка, Паттерсона та інші. А сьогодні вже більше половини періодичних видань США належать великим газетно-журнальним концернам (за термінологією ЮНЕСКО – газетним мережами). Іще в 1980 році, як вказувалося в одному з документів ЮНЕСКО, з 1945 року кількість газетних мереж у США, які об’єднують від 2 до 80 щоденних газет і належать одному й тому ж власникові, зросла з 60 до 165. Ці групи контролюють більше 60% усіх щоденних газет, що видаються в країні. У 1985 році найбільша в Сполучених Штатах корпорація в галузі ЗМІ “Ганнет” оголосила про рішення купити компанію “Івнінг ньюз ассошіейшн”, яка володіла шостою за величиною газетою в країні “Детройт ньюз”, кількома місцевими газетами, двома радіо- і телевізійними станціями. До цього моменту імперія “Ганнет” уже володіла 85 щоденними і 38 нещоденними газетами, 14 радіо- і 6 телевізійними станціями.

Аналогічні процеси протікають і в інших провідних західних країнах. Так, в Англії на долю 9 із 111 щоденних газет припадає 60% їхнього загального сумарного накладу. На ринку інформації в цій країні тон задає “газетний король” Руперт Мердок, американець австралійського походження. У Франції найбільш сильні позиції в галузі масової інформації посідає трест Робера Ерсана. Він контролює 40% ринку загальнонаціональних і 20% місцевих газет. У Німеччині більше половини газет і журналів належить десяти концернам (головний з них – концерн, створений Акселєм Шпрінгером).

Докорінні зміни на світовій арені відразу після завершення Другої світової війни, що співпали з винаходом ЕОМ та інтенсивним розвитком інформаційних технологій, створили принципово нову ситуацію – глобального протистояння двох протидежних соціально-економічних систем, які уособлювали в собі СРСР і США. Сполученим Штатам як країні-лідеру інформаційної цивілізації, що прагнула в стратегічному плані об’єднати навколо себе інші територіальні утворення з високим інформаційним потенціалом, конче потрібний був вихід на зовнішньоторговельні ринки. При цьому вирішувалося двоєдине завдання: 1) захистити власні цінності перед насуваючою загрозою комунізму та відповідним чином сформувати світову громадську думку; 2) витіснити із світового ринку інформації колишні колоніальні держави. Відомо, що до Другої світової війни серйозну конкуренцію двом світовим американським агентствам АП і ЮПІ складали інформаційні агентства Англії, Франції та Німеччини як монополісти у сфері комунікації в певних географічних межах. Американська інформація не могла пробитися в Азію, Африку, не кажучи вже про Європу. Між тим доступ до цих регіонів якраз і відкривав шлях до завоювання зовнішньоторговельних ринків. Саме бізнесові та ідеологічні інтереси стояли за сформульованим лозунгом “вільного потоку інформації та ідей, котрий, як стверджували американські пропагандисти, органічно витікав із самої філософії західної демократії і був важливою частиною “всесвітньої боротьби за права і свободи людини”, що мала універсальне значення та служила виключно взаєморозумінню народів.

У перші післявоєнні роки, використовуючи механізм голосування, США вдалося нав’язати ООН та її органам, а потім ЮНЕСКО свою концепцію “свободи інформації”. Так, в одній з перших резолюцій (у грудні 1946 року) Генеральної Асамблеї ООН з даного питання відзначалось, що свобода інформації входить у число основних прав людини, а це “передбачає право збирати, передавати й публікувати відомості скрізь і без перешкод”. Недаремно тодішній держсекретар США Дж.Ф.Даллес казав, що якби йому довелося вибрати лише один головний принцип з тих, на яких грунтується американська зовнішня політика, то він вибрав би принцип “свободи інформації”. Подібна лінія нав’язувалася ЮНЕСКО. За ініціативою США проблема “свободи інформації” була включена до програми діяльності ЮНЕСКО, а в її секретаріаті були створені відділ масової інформації та сектор, що займався “перешкодами на шляху вільного поширення інформації та ідей”. При цьому повністю ігнорувалися зміст інформації та відповідальність за її розповсюдження. У 1948 році в прийнятій Всезагальній декларації прав людини було записано про право кожного вільно “розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів”. Досі західні теоретики журналістики, фахівці у галузях масової інформації та масової комунікації, соціології, міжнародної юриспруденції тощо посилаються на ці два документи, свідомо змішуючи проблеми особистої свободи й права індивідуального вираження власної думки із розповсюдженням масової інформації.

Та як би там не було, США, користуючись своєю перевагою у кількісній (технічній) стороні міжнародного інформаційного обміну, – особливо після появи інформаційних мереж, банків даних і мовлення посередництвом супутникового зв’язку – нав’язали світовому співтовариству власну модель масових комунікацій, що дало привід, окрім згадки про “інформаційний імперіалізм”, говорити і про “інформаційний колоніалізм” (Індіра Ганді). На погано розвинені в інформаційному відношенні країни полинув потік низькопробних, вульгарних, розрахованих на невибагливий смак програм і видань у поєднанні з комерційною рекламою. Це явище у словосполученні “засоби масової інформації” надало прикметнику “масовий” негативних відтінків. Зміст інформації, що передавалася та передається з іноземних джерел, як правило, відірваний від національної культури, звичаїв, соціально-економічних реалій і є фактором роз’єднання та відчуження народів країн-споживачів. Подібна інформація породжує нереалістичні з економічної точки зору устремління, являє нереальний спосіб життя, сприяє перейняттю зовнішнього блиску і демобілізуюче впливає на дії, спрямовані на розвиток власної країни. І що ще гірше – у погано розвинених в інформаційному відношенні країн немає ніякої іншої можливості, окрім тої, яку їм пропонують ЗМІ західних держав. Останні не лише мають політичну, ідеологічну, технологічну перевагу, а й вилучають величезні прибутки з передачі інформації. Крім насичення світового інформаційного ринку своєю продукцією західні країни продають бажаючим телекомунікаційне, поліграфічне, радіо-, теле- і обчислювальне обладнання та здійснюють контроль за його функціонуванням. Тобто вони переносять в інші країни свою власну систему комунікації – в технічному, організаційному, соціальному та ідеологічному значеннях. Для держав, які мають обмежений доступ до інформаційних ресурсів загальнодоступних банків даних і комп’ютерних мереж, особливо прикрим є та обставина, що значна частина теоретично відкритих даних залишається невідомою для нації. Тим самим обмежується інтелектуальний потенціал та розвиток того чи іншого суспільства. У той же час якщо гіпотетично припустити втечу світових мас-медіа з азіатського, африканського чи латиноамерканського регіонів, то ці країни відразу відчують “інформаційний голод”, оскільки їхніх власних ЗМІ явно недостатньо, щоб задовольнити інформаційні запити багатомільйонного населення.

Оскільки жоден з інформаційних процесів не може бути розглянутий як феномен винятково національного характеру, очевидна потреба міжнародного співтовариства в міжнародних і регіональних угодах у галузі масової інформації. Подібні угоди як прояв правового регулювання міжнародної інформаційної діяльності держав стали актуальними відразу з появою широкомовної техніки передачі інформації за межі національних кордонів ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Наприклад, досі діє Конвенція 1936 року про використання радіомовлення в інтересах миру. Однак у зв’язку з нехтуванням американцями інтересів країн, що розвиваються, останні почали вживати заходів щодо обмеження інформаційної експансії.

Поступово у світовому співтоваристві у 1970-х роках визріла концепція нового міжнародного інформаційного порядку (НМІП). Згідно з резолюцією Генеральної асамблеї ООН №149 від 16 грудня 1981 року він тісно пов’язаний з новим міжнародним економічним порядком (НМЕП) і є невід’ємною частиною міжнародного процесу розвитку. Авторами цієї концепції є країни, що не приєдналися, а сам термін уперше прозвучав на нараді цих країн у Коломбо в 1976 році. НМІП має за мету “деколонізацію” сфери інформації у країнах, що розвиваються, та створення демократичних соціальних структур, на основі яких може бути побудована незалежна ендогенна національна система інформації, що забезпечить ефективну участь у міжнародному обміні інформацією країн, що розвиваються, як рівноправних членів міжнародного співтовариства. Як зауважує Я.Пастецька, НМІП вимагає створення незалежних систем інформації у країнах, що розвиваються, головним чином на основі їхньої власної програми соціально-економічного розвитку, власних матеріальних ресурсів, суспільної та культурної традиції. Співробітництво згідно з принципами НМІП повинно бути доповнено принципом “партнерства у розвитку”, переважно через ЮНЕСКО, Міжнародну програму розвитку комунікації (МПРК). Це співробітництво має розвиватися в двосторонньому та багатосторонньому порядку й охоплювати усі країни світу, а не лише ті, що розвиваються. А закладені в НМЕП юридичні принципи повинні регулювати потік інформації у кількісному та якісному відношеннях. Тим самим НМІП підтримує та розвиває нову категорію прав людини – так зване колективне право народу: право на життя в умовах миру, право на розвиток, прогрес, культурну ідентичність, взаємну вигоду.

Основні напрямки діяльності країн, що розвиваються, у галузі створення НМІП становлять: 1) обмеження одностороннього потоку інформації із Заходу; 2) подолання культурного панування Заходу шляхом широкого обміну інформацією та програмами між країнами, що розвиваються; 3) реформа, розвиток і удосконалення власних ЗМІ і ЗМК.

Слід підкреслити, що на межі 1980-1990-х років концепція нового міжнародного інформаційного порядку, принаймні в частині надання слабо розвиненим в інформаційному відношенні країнам допомоги в розвитку інформаційної структури на основі західних високих технологій, особливо супутників зв’язку, зазнала значного уточнення. США, Великобританія та деякі інші держави, відмовившись від правового регулювання обмінів інформацією, вийшли із складу ЮНЕСКО. Нова ситуація вимагала поглибленого аналізу. З одного боку, інформаційна індустрія з її виробництвом електронно-обчислювальної техніки, телекомунікаційного обладнання, пропозицією інформаційних послуг була і є на сьогодні єдиною галуззю світової економіки, що дає прибутки, солідний капітал, розвивається найшвидшими темпами, обганяючи, очевидно, навіть космічну техніку та індустрію. З другого боку, перед очима взірець Японії, яка в деяких позиціях витісняє США з її традиційних економічних “насиджених місць” та є єдиною в світі країною, здатною в короткі строки організувати масове виробництво будь-яких товарів і обновити їхній світовий парк. Або приклад СNN, яка починала з невеликої телестудії, а згодом потіснила трьох американських телегігантів і організувала свою всесвітню службу. І все це в умовах стійкого розподілу світового інформаційного ринку, в той же час гнучкого й прихильного до будь-яких іновацій. Після проведення поглибленого аналізу інформаційної ситуації ряд країн, особливо Азії, де-факто уточнили концепцію НМІП. Новий міжнародний інформаційний порядок, не відмовляючись від ідеалів демократії, під тиском законів “вільного ринку” дещо відступає від благородних норм і принципів, позбавляє слабо розвинені в інформаційному відношенні країни принизливої позиції жебрака з простягнутою рукою. Ці країни починають вести по відношенню до Заходу контрекспансіоністську діяльність у сфері інформаційних технологій. (Звичайно, цим тенденціям міжнародні організації прагнуть надати демократичного характеру – але факт залишається фактом). Ставка на суцільну інформатизацію суспільства вивела Південну Корею, Тайвань, Сингапур, Малайзію, Індію, колишній Гонконг, Індонезію, Таїланд та інші країни Азії в число процвітаючих держав людської інформаційної цивілізації – і все це в короткі строки, за якийсь десяток років. Ці країни, за прикладом Японії, вчасно зрозуміли, що в умовах обмеженості, а часто й відсутності власних національних ресурсів основне їхнє багатство – люди, їх “сіра речовина”. Вони свідомо пішли на направлення здібної, обдарованої молоді на навчання до власників “ноу-хау”, розуміючи при цьому, що багато молоді не повернеться, а ті, хто приїдуть на батьківщину, очолять переміни. Ці представники по-новому мислячих поколінь обіймають ключові посади в своїх країнах. Інформатизація останніх веде до вирівнювання можливостей у виробництві інформації по-різному розвинутих країн. Приміром, якщо за 1980-і роки обсяг виробленої інформації збільшився у провідній “сімці” країн світу (без “восьмої” Росії) у 1,8 раза, то в інших країнах, – у 3,8 раза.

У світі нині діє понад 4 тисяч міжнародних організацій, кожна з яких тією чи іншою мірою оснащена засобами пропаганди своєї діяльності. Отже, ці організації є повноправними діючими особами в процесі міжнародного поширення інформації і здійснюють свій вплив на міжнародну інформаційно-пропагандистську обстановку. Звести разом усі дані, що стосуються пропагандистської діяльності багатьох сотень таких організацій, практично неможливо. Але можна розглянути їхню діяльність на типовому прикладі унверсальної всесвітньої міжурядової організації – ООН.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) має у структурі свого Секретаріату відповідні підрозділи: Департамент громадської інформації (ДГІ) і Департамент з обслуговування конференцій (ДОК), у завдання яких входить інформування міжнародної громадськості про діяльність ООН. Служба радіо і телебачення ООН у Нью-Йорку випускає в ефір спеціальні бюлетені новин і тематичні програми. Радіостанція ООН передає щоденні та щотижневі зведення новин із штаб-квартири Організації, її комітетів і спеціалізованих установ, а також репортажі й документальні програми по тематичних рубриках. Радіопрограми ООН передаються 34 мовами світу – значною мірою в розрахунку на наступну ретрансляцію (у запису) національними радіостанціями держав – членів ООН. Служба телебачення ООН забезпечує трансляцію в ефір найбільш важливих заходів у рамках діяльності ООН (засідань Генеральної Асамблеї та ін.), а також готує відеопрограми про різні аспекти діяльності ООН для поширення по запитах її членів. Аналогічну роботу виконує служба кіно.

Служба преси та видавництва ДГІ займається випуском оперативних бюлетенів про засідання органів ООН і повних документованих збірників по всіх розділах діяльності всесвітньої організації. ДОК має видавничу службу, що випускає стенографічні звіти про засідання різних органів ООН у перекладі на іноземні мови. ДГІ відає також інформаційними центрами ООН, заснованими в кожній країні, що є членом цієї універсальної організації. Інформаційні центри поширюють документацію ООН і представляють Секретаріат ООН під час проведення в даній країні тих чи інших заходів, пов’язаних з діяльністю ООН. У спеціальних випадках ООН проводить цілеспрямовані кампанії з мобілізації міжнародної громадської думки на підтримку мети і завдань цієї універсальної організації. Такі кампанії проводяться за рішенням Генеральної Асамблеї ООН.

ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури із штаб-квартирою в Парижі) окрім бюлетенів оперативного характеру випускає близько десятка періодичних видань загального та спеціалізованого типу. “Кур’єр ЮНЕСКО” – щомісячний ілюстрований журнал, що виходить 27 мовами. “Хроніка ЮНЕСКО” – щомісячний бюлетень офіційної інформації про діяльність ЮНЕСКО. Виходить англійською, французькою, іспанською та арабською мовами. Ще випускаються спеціальні бюлетені для працівників музеїв, бібліотек, видавців перекладної літератури, наукових організацій тощо. Ця організація займається дослідною та нормативно-організаційною діяльністю в галузі ЗМІ – зокрема, складає програми міжнародного співробітництва в цій галузі. Тут можна згадати Міжнародну програму розвитку комунікацій (МПРК) і доповідь в ООН голови спеціальної Міжнародної комісії з вивчення проблем ЗМІ в усьому світі Ш.Макбрайда (1980), доповідь до другої сесії Економічної та соціальної ради (ЕКОСОС) ООН, присвячену феномену інформатики (1990). Також економічні комісії ООН – для Європи (ЕКЄ), для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО), для Африки та Латинської Америки – видають щорічник (поки лише для Європи), регулярні бюлетені стосовно проблем цих регіонів.

Проблема правового та політичного регулювання діяльності ЗМІ на міжнародній арені постала відразу, як тільки мовлення через кордони держав стало технічно доступним для всіх учасників міжнародного спілкування. Насамперед регулювання зачепило технічні аспекти діяльності мас-медіа. У 1906 р. на базі Міжнародної телеграфної спілки, заснованої в 1865 р., було створено Міжнародну радіотелеграфну спілку. Держави-учасниці зобов’язалися дотримуватися ряду правил під час експлуатації берегових та корабельних радіотелеграфних станцій, що передавали публічну кореспонденцію. Вашінгтонська радіотелеграфна конвенція 1927 р. поширила міжнародно-правове регулювання радіозв’язку на всі без винятку станції. На мадридській конференції 1932 р. МРС була перетворена на Міжнародну спілку електрозв’язку (МСЕ), яка нині є однією із спеціалізованих установ ООН. МСЕ займається поліпшенням та раціональним використанням усіх видів зв’язку: телеграфного, телефонного, радіо тощо. Його учасниками є більше 160 країн. Штаб-квартира знаходиться у Женеві (Швейцарія).

Серед найбільш вагомих заходів варто назвати Конвенцію про міжнародне право спростування (1962), яка зобов’язувала країни-учасниці передавати своїм кореспондентам та інформаційним агентствам спростування іншої держави на опубліковані або розповсюджені перекручені відомості, здатні завдати шкоди престижу цієї держави або відношенням з іншими країнами; Декларацію головних принципів з питання використання супутників радіозв’язку для вільного поширення інформації, розширення просвіти та розвитку культурного обміну (1972); окрему аналогічну Декларацію, що стосувалася використання штучних супутників для безпосереднього телевізійного мовлення (БТМ) з орбіти Землі на індивідуальні приймачі.

Окрім технічних аспектів необхідно згадати і про міжнародний журналістський рух. З кінця ХІХ сторіччя національні загони цього руху були слабкими, роз’єднаними, а їхні міжнародні професіональні зв’язки носили спорадичний характер. І лише в 1920-х роках, із швидким розвитком ЗМІ, виникла Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), заснована в 1926 р. Вона охоплювала представників преси ряду європейських країн та Австралії; роль цієї організації реально окреслилась лише у сфері захисту професійних прав. Незабаром після початку Другої світової війни антифашистські журналісти держав союзної коаліції утворили в Лондоні (1941) нову міжнародну федерацію європейського масштабу. Після війни, підключивши механізми ООН, нова організація зросла до світових масштабів. Вона отримала назву Міжнародна організація журналістів (МОЖ). Її установчий конгрес відбувся 3-8 червня 1946 року в Копенгагені. Штаб-квартира була перенесена з Лондона до Праги. МОЖ займається розробкою етичних принципів роботи журналістів і ЗМІ (наприклад, існує Кодекс журналістської честі, Хартія вільної преси і т.д.), широким обміном професійним досвідом у різних журналістських спеціалізаціях, підготовкою кваліфікованих кадрів у власних школах і центрах (особливо для країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії), умовами та оплатою праці, побутом і відпочинком журналістів. МОЖ видає десять разів на місяць журнал “Демократический журналист” російською, англійською, вранцузькою та іспанською мовами (заснований у 1953 році, російською виходить з 1961 року), один раз на два тижні інформаційний бюлетень “Новости”, чотири рази на рік кольоровий журнал “Интерпресс-график”російською та англійською мовами (з резюме французькою, німецькою, іспанською та угорською мовами), одан раз на два місяці ілюстрований журнал “Интерпресс-магазин”. Постійно діє ряд секцій і клубів МОЖ – секція журналістів, які пишуть на сільськогосподарські теми, міжнародна фотографічна секція, Інтерпресавтоклуб і т.д. Інтересам підвищення ідейно-політичного та професійного рівня журналістики служать такі акції, як щорічне, ось уже протягом майже сорока років, присудження міжнародних журналістських премій і, починаючи з 1974 року, Почесних медалей Юліуса Фучика, періодичне проведення виставок кращих творів фотожурналістики – “Інтерпрес-фото”, а також міжнародного бієннале гумору та графіки для карикатуристів, гумористів і художників-графіків.

Залучаючи сили науковців і викладачів, які працюють у галузі журналістики, МОЖ вивчає методологічні питання підготовки кадрів. Цим проблемам було присвячено ряд науково-практичних симпозіумів і колоквіумів: “Науково-технічна революція і вимоги до журналіста”, “Сучасна техніка зв’язку: її вплив на журналістську підготовку”, “Особливості підготовки журналістів країн, що розвиваються”, “Удосконалення засобів масової комунікації і новітні тенденції в галузі навчання журналістів”.

Значна увага приділяється виданню на допомогу журналістам спеціальної літератури. Адже журналістика як наука (втім, як і кібернетика, педагогіка, психологія, соціологія, філософія та інші дисципліни, що вивчають процеси масової інформації) має одну мету – оптимізувати управління в різних інформаційних системах. Для досягнення кінцевого результату доцільно використовувати моделювання – один з природних прийомів пізнання та практичної дії. Це обумовлено як з гносеологічної точки зору (коли між суб’єктом і об’єктом ставиться проміжний ланцюжок – модель), так і в прикладному плані (коли моделювання виконує завдання раціоналізації практичної або теоретичної діяльності шляхом її спрямування на модель). В узгодженні з природою ЗМІ та пізнавальною діяльністю журналіста відображення об’єкта уже є його моделюванням. Модель – це система нових знань, зокрема в образній формі. А образ об’єктивної дійсності є не що інше, як уявлення людини. Це уявлення є результатом процесу пізнання і тому не є пасивним, “прикріпленим” до свого предмета, дзеркальним відбитком останнього. Завдяки відносній самостійності уявлення людина може зіставляти його з предметами, чиїм безпосереднім образом воно не є. Тоді відношення адекватності замінюється відношенням подібності, і уявлення може стати моделлю. Останнє можливе тоді, коли предмет уявлення та предмети, з якими ми зіставляємо це уявлення, об’єктивно мають спільне, подібні. Оперуючи таким уявленням, ми можемо виявити спільні властивості, тобто за допомогою уявлення одного предмета ми можемо одержати знання про інші предмети.

Мета журналістики привела відповідно до вироблення насамперед інформаційної моделі, головним завданням якої є фіксація даних про поведінку об’єкта, що моделюється, розкриваючи ті чи інші його функції. Журналістиці властива своя інформаційна модель, яка вирішує подібні завдання. При цьому необхідно зважати на специфіку моделювання: фактично мова йде про широкий спектр понять, оскільки моделювання в редакційній роботі містить “організаційну модель редакції”, “модель внутрішньоредакційної роботи”, “довгострокову модель газети”, “інформаційну модель”, “композиційно-графічну модель”, “модель випуску газети в друкарні”, “модель видання газети за комп’ютерною технологією”, “модель підготовки журналістських кадрів” тощо. По суті, йдеться про систему моделей, які не існують відокремлено, а навпаки – співіснують у тісному взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємопроникненні. Так само і якась конкретна модель, приміром, інформаційна, зазнаючи впливу з боку системи моделей, сама має досить складну побудову. Вона може містити структуру змісту як організацію розділів газети за жанровими, тематичними та іншими ознаками, а також тематичну структуру як організацію газетних розділів тільки за тематикою. Це є основною відмінністю між інформаційною та, наприклад, композиційно-графічною моделями, оскільки остання з названих може включати способи розміщення матеріалів на полосах, способи використання зображальних засобів або поєднання художніх і поліграфічних засобів та елементів оформлення.

Для того, щоб зрозуміти багатоаспектність існування інформаційної моделі, необхідно дати її робоче визначення. Як продукт абстрактно-логічного мислення вона є організованою, схематичною, категоріальною, науково обгрунтованою інформаційною системою відображення соціальної дійсності у вигляді конкретних образів, уявлень, словесно-графічних схем, термінологічних систем тощо. Згідно з цим виділяється три рівні газетних інформаційних моделей: перший, або нижчий, – конкретно-образний; другий, або середній, – рівень уявлень; третій, або вищий, – рівень словесно-графічних схем, термінологічних систем. На першому, конкретно-образному рівні, інформаційна модель формується під сильним впливом газетних стереотипів, творчості того чи іншого журналіста. Призначення такої моделі полягає в наслідуванні журналістами, в цілому дописувачами манери авторського письма, образів, які створює автор, конкретна газета. На другому рівні – уявлень – інформаційна модель створюється шляхом огляду багатьох матеріалів на одну й ту ж тему і побудови уявлень про якийсь факт соціальної дійсності. Ця модель найбільш поширена: вона існує або у свідомості журналістів-практиків, або у вигляді певних статей, навіть монографій. Третій, вищий рівень інформаційної моделі, становлять словесно-графічні схеми, термінологічні системи. Подібні моделі можуть являти собою рубрикатори, системи ключових слів тощо.

Моделі другого й третього рівнів можуть існувати у вигляді паперових носіїв і комп’ютерному. В останньому випадку це є банки тематично згрупованих текстів, до яких додаються певні тематичні огляди. Моделі третього рівня, якщо вони базуються на електронних носіях інформації, існують у вигляді розробленої інформаційно-пошукової системи, яка може включати так звані ключові слова, рубрикатори, транзакції і т.д.

Комп’ютерна журналістика, на відміну від традиційної, завдяки використанню новітньої технології дозволяє створювати неординарні інформаційні моделі. Якщо в умовах паперової технології такі моделі мали дискретний характер, тобто були розірваними у просторі й часі, то комп’ютерна технологія на основі систем управління базами даних дає змогу створювати глобальні, єдині у часі і просторі інформаційні моделі.

Порівнюючи інформаційні моделі, які існують у періодиці та електронних банках і базах даних, варто зауважити: суспільство, що користується паперовою технологією, не спроможне обробити і вчасно видати інформацію. В усіх сферах діяльності стає помітною нерівновага між уведенням і виведенням інформації: пропорція 5-13:1 наочно показує обмеженість інформаційної моделі в періодичній пресі. Якщо з п’яти-тринадцяти введених текстів на папері відтворюється лише один, то про моделювання соціальної дійсності на якісному рівні не може бути й мови.

Звичайно, цю тезу не можна абсолютизувати. Недискретні інформаційні моделі з ознакою глобалізму можуть існувати як теоретичні моделі в людській, у тому числі журналістській свідомості, у статтях, навіть монографіях – якщо вони описані. Проте в цьому випадку вони є статичними, нединамічними. А електронні бази даних постійно поповнюються. Така модель весь час розвивається, вона взагалі варіантна (тільки рубрики залишаються постійними). Можна сказати, що в машинній пам’яті існує єдина модель, суспільна.

Вона абсолютно не нав’язується журналістові. Звільнюючи його від важкої фізичної та монотонної розумової праці, машина бере на себе машинне, залишаючи людині людське – тобто творче. Знайомлячись з комп’ютерною інформаційною моделлю, журналісту не треба пристосовуватись, поспішати, боятися щось пропустити або недорозуміти. Він розмірковує, порівнює, класифікує, аналізує й синтезує, інтерполює та екстраполює, щоб самостійно зрозуміти суть моделі. І комп’ютер йому в цьому допомагає. Якщо раптом не вистачить інформації – ЕОМ її дістане, якщо не зі своєї, так із чужої пам’яті, хоча б цей інший комп’ютер знаходився за океаном. Якщо журналіст коливається у визначенні ознак моделі – ЕОМ видасть нову порцію даних у статистично обробленому та більш наочному вигляді.

При всій своєрідності кожного органу журналістики в ту чи іншу історичну епоху, в тій чи іншій країні, серед тих чи інших політичних сил слід виділяти основні історичні типи журналістики, виходячи з їхніх фундаментальних соціально-класових орієнтацій, відповідних їм (хоча зовсім не однозначно і тим більше не дзеркально) ідеологічних уявлень і пропагандованих цінностей. Співвіднесення конкретного журналу або газети, радіо- чи телепрограми до одного з історичних типів – результат високого узагальнення на основі визначення “ядра” позиції та ролі в суспільстві, головної соціальної спрямованості. З часу виникнення журналістики в XVІІ сторіччі за цією ознакою виділяються феодально-монархічна, релігійно-клерикальна, буржуазна, соціалістична “журналістики” з перспективою формування загальногуманістичної журналістики в новій цивілізації, яка має прийти на зміну сучасному суспільству з його посткапіталістичними та постсоціалістичними рисами та властивостями. Варто також мати на увазі, що в конкретних виданнях і програмах можуть поєднуватися риси різних історичних типів (приміром, соціалістичні ідеї проникають в капіталістичні ЗМІ і навпаки), а всередині кожного історичного типу існують різновиди, що серйозно відрізняються (наприклад, демократичні й тоталітарні форми і буржуазної, і соціалістичної журналістики); нарешті, залежно від зміни ролі тієї чи іншої групи та журналістика, що представляє її інтереси, змінює свій характер (феодально-монархічна журналістика періоду формування абсолютизму різко відрізняється від журналістики тих же сил у період піднесення буржуазії і особливо в періоди буржуазних революцій).

Феодально-монархічна преса з’явилася відразу після появи перших газет. Кардинал Рішельє першим інспірував заснування “La gazett”. Характерно, що цей тип преси виник за велінням верховної влади передусім у період формування абсолютистських монархій з метою, кажучи сучасною мовою, ідейно-організаційного зміцнення монархічної абсолютистської влади, коли формувалися потужні централізовані держави. Попервах преса, сприяючи розвиткові держави, поширюючи ідеї освіченого абсолютизму та борячись за їхню реалізацію, відігравала відносно прогресивну роль. Однак по мірі перетворення феодально-монархічного ладу на гальмо суспільного розвитку цей тип преси відверто виявив свою консервативну, а згодом і реакційну сутність. Верховна влада в своїй інформаційній політиці намагалася зберегти монополію на журналістську діяльність для “своєї” преси, обмежуючи за допомогою прямих заборон і цензури опозиційну журналістику.

Релігійно-клерикальна журналістика в епоху феодалізму виступала як носій і проповідник пануючої ідеології, що грунтувалася на релігійному світогляді, і була спільником і “доповненням” феодально-монархічної преси. Освячуючи існуючі порядки, вона навіювала думку про їх надлюдське походження (“промисел божий”) та страшне покарання (вічні муки в пеклі) за зазіхання на них навіть подумки.

Буржуазна журналістика ідеологічно готувала перемогу буржуазних революцій. Саме в цей час проголошується свобода преси, закріплена незабаром у конституціях країн-переможниць. Прагнення проникнути в різні шари суспільства народило безліч типів видань і програм, адресованих різноманітній аудиторії. Головний “вододіл” тут проходить між “якісною” та “масовою” пресою. У той же час формування соціальних новоутворень у суспільстві приводить до появи нових різновидів ЗМІ, в яких часто переплітаються риси “преси низів” і “преси верхів”, що диктується зростанням різноманітних середніх шарів населення. Прагнучи здаватися й реально бути “четвертою владою” буржуазна журналістика відчуває сильний тиск капіталу (через володіння ЗМІ, рекламу, об’єднання підприємців) і тієї держави,, інститути котрої мають можливість впливати на неї через “спрямовану інформацію”, включаючи організовані “втечі інформації”, діяльність PR-служб тощо.

Соціалістична журналістика з перших днів свого існування боролася за встановлення соціалістичного, а згодом і комуністичного ладу. Особливо яскраво вона виявила себе в Німеччині ХІХ сторіччя за часів К.Маркса і Ф.Енгельса та в Росії ХХ сторіччя, коли виникло державне утворення під абревіатурою СРСР. Так само, як і інші типи журналістики, соціалістична журналістика пройшла шлях від прогресу до тоталітаризму, що поступово дискредитувало пропаговані високі ідеї, мрії людства про щастя, і привело до краху – як ладу, так і ЗМІ.

На сучасному етапі міжнародний обмін інформацією позбавляється конфронтаційного духу, що є важливою ознакою зближення між країнами, формування нового клімату у світовому інформаційному просторі, чинником становлення нового міжнародного порядку. Людська цивілізація формує загальногуманістичну журналістику.

Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних теорій і доктрин. Іще в 1956 році три американські професори – Фред Сіберт, Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси: 1) авторитарну, 2) свободи волі; 3) соціальної відповідальності; 4) тоталітарної.

Основні особливості авторитарної теорії автори визначають таким чином:

а) оформилася в XVI -XVII сторіччях, широко практикується в усіх країнах й донині;

б) виникла із філософії абсолютної влади монарха, або його уряду, або того й іншого;

в) головна мета – підтримувати й проводити політику уряду, що знаходиться у влади, і служить державі;

г) печатку мають право використовувати ті, хто отримав королівський патент чи інший подібний дозвіл;

д) преса контролюється посередництвом урядових патентів, за допомогою гільдій і ліцензій, а іноді цензурою;

е) в пресі заборонена критика політичної машини та осіб, які знаходяться при владі;

ж) преса знаходиться в руках приватних осіб або держави.

Протиставляючи авторитарній теорію преси, основану на визнанні свободи волі, автори визначають такі її основні риси:

а) оформилася й прийнята в Англії (після 1688 р.) і в США, вона впливова і в інших країнах;

б) вона розвинулася з праць Мільтона, Локка, Мілля та з філософії раціоналізму і природних прав людини;

в) основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду;

г) пресу має право використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості й кошти;

д) преса контролюється самодовільним процесом встановлення правди на “вільному ринку ідей”, а також судами;

е) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

ж) преса належить переважним чином приватним особам;

з) основна відмінність від інших концепцій в тому, що преса є інструментом контролю за урядом і задоволення інших потреб суспільства.

Це основна теорія свободи преси, яка визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої, виконавчої та судової. Але і за цією концепцією автори не можуть не визнавати взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння тиражів центральних видань, що змусило “ринок ідей” піти на деяке послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що трьохвікове існування концепції свободи преси не лише не привело до її торжества, професори висунули тезу про необхідність перегляду цієї точки зору на розвиток преси. Нині, стверджують вони, потрібна нова теорія преси. Цю нову концепцію преси вони називають теорією соціальної відповідальності.

П’ять положень цієї теорії мають забезпечити свободу висловлення думок у пресі:

1. преса повинна відділяти новини від редакційних статтей, новини від думок. Більше того, преса повинна давати можливість не просто повідомляти факти, а повідомляти про ці факти всю правду. На ділі це означає передусім визнання, що буржуазна преса була й залишається дуже тенденційною, теза про відділення інформації від думок не забезпечує її нейтральності, преса прховує багато фактів;

2. газета повинна служити форумом для обміну коментарями й критикою. Тому ЗМІ мають надавати місце різним точкам зору;

3. преса повинна давати представницьку картину різних соціальних груп у суспільстві;

4. газета повинна роз’яснювати цілі та цінності суспільства;

5. преса повинна давати повний доступ до всіх проявів розуму.

Теорія соціальної відповідальності не позбавлена проявів авторитаризму. Фактично монополія транснаціональних корпорацій на міжнародну комунікацію, включаючи комунікацію між країнами, що звільнилися, панування цих корпорацій над великою кількістю ЗМІ та їхній вплив майже на всі ЗМІ у світі були особливо відзначені в дослідженні, яке підготувала до VII спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН дослідницька група Фонду Дага Хаммаршельда. Результатом цієї монополії виявилися величезні диспропорції в ресурсах і засобах комунікації і в міжнародному поширенні новин. Осмислення цих явищ привело до появи нових концепцій – “вільного потоку інформації” та “права на комунікацію”.

У світі існує багато фондів та інших організацій, створених на підтримку свободи слова у тоталітарних державах або країнах з перехідною економікою. Лише в США таких фондів близько десяти. В Україні, зокрема, відома діяльність інформаційного прес-центру і бібліотеки організації IREX Промедіа Україна, Фонду Конрада Аденауера, Міжнародного центру “Інтерньюз”, Інституту масової інформації та інших, які ефективно та безкоштовно надають різноманітну допомогу українським журналістам. Невеличкі матеріальні фонди на підтримку культурних заходів, у тому числі і в галузі мас-медіа, мають окремі посольства розвинутих зарубіжних держав, акредитованих у нашій країні.

Розвиток засобів масової інформації привів до появи та становлення світових шкіл журналістики. Як вказує В.І.Шкляр, таких шкіл нараховується 7:

1. Англо-американська (із впливом на Австралію, Нову Зеландію, Океанію, англомовні країни Азії, Африки, значним впливом на країни Латинської Америки);

2. Французька (із впливом на франкомовні країни Азії та Африки, частковим впливом на Бельгію та Швейцарію);

3. Німецька (із впливом на Австрію, частковим впливом на Люксембург, Швейцарію, Нідерланди);

4. Європейська (Скандинавія, Балкани, Піренеї, Апенніни);

5. Радянська – пострадянська з частковою переорієнтацією на англо-американську (країни СНД, центрально- та південноєвропейські країни Європи – колишні соціалістичні країни );

6. Арабська (Близький і Середній Схід, Північна Африка);

7. Китайсько-японсько-корейська на основі ієрогліфічного письма (із впливом на відповідні країни Азії).

Згідно з цими світовими школами журналістики розрізняються й засоби масової інформації – Європи, Північної Америки, Латинської Америки, Азії, Африки, Австралії та Океанії. Нормативний курс “Сучасна зарубіжна журналістика” розрахований на вивчення особливостей функціонування преси, радіомовлення і телебачення в усіх цих регіонах, ознайомлення студентів з історією, теорією та практикою світових шкіл журналістики.

Визначений редакцією напрямок і побудована на ньому інформаційна політика реалізуються через формування обличчя видання – системи “зовнішніх” ознак, “внутрішнього” змісту, творчих форм вираження його типологічних характеристик. Останні виявляються “зовні” у регулярному проведенні принципово-важливих проблемно-тематичних ліній, що розробляються з прийнятих редакцією соціальних позицій, її ідейних основ. Оскільки тематичне й проблемне поле життя безмежно широке, перше завдання під час визначення проблемно-тематичних ліній полягає у виборі: бути універсальними виданнями або програмами (тобто відображати все розмаїття явищ життя), багатопрофільними (тобто висвітлювати ряд проблемно-тематичних ліній, пов’язаних між собою певним центрируючим напрямком і характером інформації) або спеціалізованими (зверненими до однієї проблемно-тематичної лінії). Крім проблемно-тематичного типоутворюючого фактора слід назвати іще два корінних чинники, що впливають на певний тип видання або програми. Це соціально-політична та аудиторна орієнтованість. Звичайно, при цьому діють й інші типоутворюючі фактори, котрі доповнюють і специфікують прояви головних До відносяться: розрахунковий масштаб регіону поширення; періодичність; жанри, що використовуються. У результаті система журналістики складається таким чином, що виявляються зайнятими практично всі інформаційні “ніші” (за тематикою, позиціями, формами представлення інформації).

Відомо, що розвиток професій історично супроводжувався виробленням норм моралі. Так, приміром, склалися лікарська та педагогічна, дипломатична етика, етика офіцера, вченого, керівника… Це стосується і журналістики, однієї з тих професій, які дуже тісно пов’язані з мільйонами людей, впливаючи на розвиток їхніх інтересів і поглядів, підтримуючи одні суспільні тенденції та відхиляючи інші, формуючи громадську думку. Ролі засобів масової інформації присвячені томи досліджень. У сучасному світі з революційним розвитком інформатики, зв’язку, засобів передачі інформації їхня роль зростає ще більше, пред’являючи, в свою чергу, особливі вимоги до журналістів, їх моральних якостей. Ця, особлива система координат, не має сили закону, але часто виявляється сильнішою за закон. В їх основі такі поняття, як честь, совість, обов’язок, репутація. І це зрозуміло. Про що б не розповідав журналіст, – про економіку чи спорт, екологію чи освіту, молодіжні проблеми чи армію – він завжди втручається у стосунки живих людей; і якщо навіть висвітлює минуле, всеодно висловлює відношення живих до мертвих. Журналістські матеріали в кінцевому підсумку – це ВЧИНКИ редакційних працівників. Моральні або неморальні. Неморальність протипоказана журналістиці так само, як і медицині або юриспруденції. Проте якщо помилки лікаря, за старим англійським прислів’ям, ховає земля, а помилки юриста – в’язниця, то прорахунки газетярів, телерепортерів, радіожурналістів миттєво стають відомими всім. Таким чином, предмет журналістської етики виходить за власне вузькопрофесійні рамки.

Філософи й політики, письменники й соціологи дали багато яскравих визначень преси. І все ж таки одне з найємніших належить К.Марксу, як би до нього зараз не ставились. Він порівнював вільну пресу з відвертою сповіддю народу перед самим собою, з духовним дзеркалом, в якому народ бачить самого себе, “а самопізнання є першою умовою мудрості”. Чисті руки журналіста, чесне його серце – чисте й правдиве це всеохоплююче духовне дзеркало.

Сьогодні, у постіндустріальному, інформаційному суспільстві діяльність ЗМІ серйозно змінюється й технічно. Після трьох перших етапів розвитку (усне мовлення, письмові форми, технічні засоби копіювання тексту та зображення, звуко- та відеоматеріалів) настає четвертий, що грунтується на пануванні електронних засобів – цифрового запису та передачі інформації з використанням волоконно-оптичного кабеля та космічного зв’язку. Настає пора “мультимедіа” в широкому розумінні цього слова, коли “споживач” інформації матиме єдиний комунікаційний пристрій, який з’єднує властивості телевізора, радіоприймача, телефона, електронної пошти. Зв’язок з банками даних, у тому числі й газетними, дозволить за допомогою лазерного принтера отримувати газету, створювану – з урахуванням інтересів і смаків споживача – комп’ютером, що знає, чому віддає перевагу “хазяїн” і виконує його замовлення. Таким чином, сьогоднішній “бродкастинг” перетворюється на майбутній “бродкетч”: виникає парадоксальне явище – індивідуалізована (або демасовізована) масова інформація. Такими є масово-інформаційні прогнози на ХХІ сторіччя.

Рекомендована література:

1. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества. – В ежегоднике: Расы и народы: Соврем. Этнич. И расовые проблемы. – Т.2. – М., 1972. – С.3-20.

2. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984.

3. Беглов С.И. Монополии слова. – М., 1972.

4. Буева Л.П. Социальная среда и сознание личности. – М., 1986.

5. Вачнадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой информации – их аудитория, техника, бизнес, политика. – Тбилиси, 1989.

6. Воробьев Г.Г. Твоя информационная культура. – М., 1987.

7. Громов Г.Р. Национальные информационные ресурсы: проблемы промышленной эксплуатации. – М., 1985.

1. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С.А.Лосева. – М., 1986.

8. Кашлев Ю.Б. Информационный взрыв: международный аспект. – М., 1988.

9. Коган В.З. Информационное взаимодействие: (Опыт анализа субъектно-объектных отношений). – Томск, 1980.

10. Коган В.З., Уханов В.А. Человек: информация, потребность, деятельность. – Томск, 1991.

11. Мащенко І.Г. Глобальне телебачення. – К., 1992.

12. Мащенко І.Г. Горизонти всесвітнього телебачення. – К., 1991.

13. Мелещенко О.К. Комп’ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір. – К., 1998.

14. Мелещенко О.К. Паперові та електронні інформаційні моделі. – К., 1995.

15. Моисеев Н.Н. Слово о научно-технической революции. – М., 1985.

16. Москаленко А.З. Вступ до журналістики. – К., 1997.

17. Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф., Вергун В.А. Масова комунікація. – К., 1997.

18. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К., 1996.

2. Печать зарубежных стран (Западная Европа, Америка, Австралия). – М., 1962.

19. Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 1995.

20. Суханов А.П. Мир информации: (История и перспективы). – М., 1986.

21. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.І. – К., 1996.

22. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.ІІ. – К., 1997.

23. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.ІІІ. – К., 1998.

24. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.І. – К., 1997.

25. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.ІІ. – К., 1998.

26. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.ІІІ. – К., 1999.

27. Ученова В.В. Беседы о журналистике. – М., 1985.

28. Чічановський А.А., Шкляр В.І. Світ інформації: особистість, суспільство, держава. – К.; М., 1995.