5. Деструктивні процеси на селі.

Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві. З 1966 по 1985 р. посівні площі у республіці скоротилися на 1,1 млн. га. Досягнутий (1976—1980) 43-мільйонний середньорічний рівень виробництва зерна знизився наступного п'ятиріччя до 39,3 млн. т. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Якщо на початку 60-х років сільськогосподарські підрозділи райвиконкомів налічували близько 20 працівників, то створені 1982 р. районні агропромислові об'єднання (РАПО) — до 60. Майже кожен п'ятий з них ніколи не працював не лише на землі, а й взагалі у сільському господарстві. Значно розширився і апарат обласних управлінь. Численні реорганізації, власне, й здійснювалися на догоду агропромисловій бюрократії. Окрім цього, селянином ще керували партійні комітети. Держава систематично підвищувала ціни на техніку, транспорт, міндобрива, залишаючи незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію.

Капіталовкладення в агрокомплекс (1966—1985 рр. — 101 млрд. крб.) були малоефективними. Ні майже потроєння їх обсягів, ні збільшення їх питомої ваги у складі інвестицій у народне господарство до 27% не дали очікуваної віддачі. Як і "закопування" в землю 16 млрд. крб. за допомогою меліорації. Темпи зростання врожайності були дуже низькими, та й ті досягалися часто за рахунок "прихованих" земель.

Ініціатива практиків також не знаходила підтримки збюрократизованої сільськогосподарської керівної верхівки, бо підточувала підґрунтя її владарювання. Наприклад, колективний підряд з оплатою праці за кінцевими результатами за врожай у Баштанському районі Миколаївської області запровадили ще 1971 р., але й через 12 років кількість таких колективів у колгоспах і радгоспах республіки ледь перевищила 5%. Чимало господарств (на початку 80-х років — 41%) були низькорентабельними та збитковими.

Гальмування розвитку особистих підсобних господарств лише протягом 1966—1975 рр. призвело до скорочення в них поголів'я свиней на 1976 тис. (або на 34%), овець і кіз — на 702 тис. (54,3%) і корів — на 620 тис. (18,2%). У наступні десять років кількість корів в особистому користуванні зменшилась ще на 480 тис. Відповідно скоротились прибутки селянських господарств.

І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками з Москви вивозила сільськогосподарську продукцію. Наприклад, на межі 70—80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, ЗО — овочів, 27 — плодоовочевих консервів, 26 — тваринного масла, 23 — м'яса, 20% сиру і бринзи тощо.

Але умови життя та праці на селі залишалися надзвичайно тяжкими. Так, 1985 р. ручною працею у рослинництві було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього додамо примітивність знарядь, недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуго вування. До 1985 р. природний газ отримали 5% населених пунктів, водопровід — 1260 сіл (4,4%), каналізацію — 213 (0,7%). Колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово рушили до більш цивілізованого міста. Протягом 1966—1985 рр. до цього кроку вдалися 4,6 млн чол. З карти України зникли сотні оголошених "неперспективними" сіл, зокрема, 1972—1986 рр. — 1502. У селі залишились пенсіонери, немічні люди, які не мали снаги розпочинати нове життя, та ще ті, хто не встиг виїхати або не мав змоги це зробити.

Зрозуміло, що міграція сільського населення у міста не була б явищем негативним за умови відповідного підвищення продуктивності праці в агропромисловому комплексі. Але цього не сталося, й командно-адміністративна система знову застосувала традиційний метод "зосередження сил на вирішальних ділянках". Щодо сільського господарства цей принцип реалізувався у вигляді шефства міста над селом. Для польових робіт, на сінокоси, заготівлю кормів, збирання врожаю, перебирання того, що не встигло зігнити, залучали робітників і студентів, вчителів і школярів, науковців і військових, творчу інтелігенцію і працівників торгівлі. Держава, зберігаючи середній заробіток високооплачуваним спеціалістам, зазнавала величезних збитків.

Екстенсивний підхід до сільського господарства ще раз довів свою неефективність. При тому, що у 1960—1985 рр. енергоозброєність одержавленого сільського трударя зросла майже у сім разів, електроозброєність його праці — у двадцять, а використання мінеральних добрив — у 10,5 раза, валовий обсяг продукції рослинництва збільшився за цей час лише у півтора, у тому числі зернових — у 1,3 раза. Поголів'я корів зросло на 1037 тис. (на 13%), а річний надій — в 1,4 раза і становив 1985 р. 2570 кг молока від однієї корови. Для порівняння зауважимо, що у США він досяг на той час 5800 кг.

Остаточно з'ясувалося: колгоспно-радгоспна система господарювання на селі виявила цілковиту нездатність забезпечити високоефективне функціонування. Не допомогла і прийнята травневим (1982 р.) пленумом ЦК КПРС і продубльована того ж року листопадовим пленумом ЦК КПУ Продовольча програма, її чекала доля попередніх програм. Виконаною виявилася лише та частина, де йшлося про створення додаткових управлінських структур.

Однією з кардинальних причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, величезної армії виробничо-управлінської бюрократії, яка на середину 80-х років досягла у країні за далеко не повними підрахунками 18 млн чол. Але найбільшим гальмівним фактором економіки була відсутність зацікавленості трудівника у результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією.

Ці явища свідчили про розклад радянського ладу. Тоталітарна комуністична система могла продемонструвати певну ефективність в екстремальних умовах, коли потрібно було мобілізувати зусилля суспільства на вирішення надзвичайних завдань (індустріалізація, війна, повоєнна відбудова тощо). Вона могла також, зосередивши ресурси на окремих ділянках, домогтися на них значних результатів (наприклад, в освоєнні космосу чи гонці озброєнь). Але ця система не змогла забезпечити стабільного й ефективного розвитку суспільства за нормальних, мирних умов. У 70—80-х роках стала очевидною її нездатність витримати конкуренцію з західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

70-ті — першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни, а отже, і всіх з'єднаних однією долею республік, у тяжку економічну кризу.