5. Операція „Вісла”.

Військова діяльність ОУН-УПА поширювалась і на польську територію - Холмщину, Лемківщину, де повстанці захищали українське населення від терору польської комуністичної адміністрації. Проти них воювали польські дивізії. 12 березня 1947 р. в бою з загоном УПА загинув заступник міністра оборони Польщі Кароль Сверчевський, але повстанці були розбиті і припинили опір. 29 березня 1947 р. польський уряд прийняв антигуманне рішення провести операцію "Вісла" - насильно депортувати українське населення з рідних земель на північ і захід Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Кривава операція "Вісла" тривала з квітня до серпня 1947 р. і охопила понад 140 тис. чол. Значна частина депортованих загинула під час переселення, а в тюрмах і концтаборі Явожно, Таким чином, поляки нарешті розв'язали "українську проблему", що стояла протягом століть.

Розділ 3. Культурне життя.

Тривала розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. у повному обсязі відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити необхідного мінімуму для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/49 навчальному році з цього фонду одержали допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування тощо 140 тис. дітей.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу на знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Було відновлено роботу піонерських та комсомольських організацій, зростала їхня чисельність. Виховання відданості більшовизму, і особисто Сталіну, оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.

У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форми навчання. У вечірніх школах освіту здобували представники робітничої й селянської молоді, які не мали можливості навчатися в роки війни або мусили рано розпочати трудову діяльність.

Об'єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого військового потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов'язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково побудувати шкільних приміщень на 400 тис. учнівських місць. На середину 50-х років у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них — директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В. Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.

Фото В.Сухомлинський

Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Сфера вживання української мови постійно звужувалася.

З 1948 по 1954 р. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис., а російських — збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. До того ж російськомовні школи були значно численнішими. У 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних — 3,9 млн. дітей.

Закривалися національні школи. Майже вдвічі зменшилося число молдавських, угорських і польських шкіл. Зникли румунські, узбецькі та вірменські школи. Усі вони перепрофілювалися на російські.

Протягом четвертої п'ятирічки було відновлено роботу всіх вузів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946—1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.

У першій половині 50-х років зросла кількість студентів переважно за рахунок вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. При цьому кількість вузів в Україні дещо зменшилася, бо деякі невеликі інститути було об'єднано з більшими. Викладання в більшості вузів велося російською мовою

По закінченні війни окремі літератори, відчувши деяке послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відхилитися від офіційної лінії. Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Фото Андрій Жданов

Протягом 1946—1948 рр. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП(б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва, в яких проявилися авторитарність думок і оцінки, грубе і некомпетентне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.

Для України грім пролунав у липні 1946 р., коли ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі і мистецтві: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 р.), "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 р.), "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення" (вересень 1946 р.), "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В.Мураделі" (травень 1948 р.) та ін. В критиці окремих творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставились вимоги "викривати ворогів народу". Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі". Підкреслювалося також, що в книзі "не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення радянської України в колонію німецького імперіалізму".

Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю.Яновський і його заступник Є.Кирилюк, звинувачувалася в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів". Журнал "Перець" звинувачувався у відсутності "гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини". Виступаючи на засіданні Верховної Ради УРСР 28 серпня 1946 р., М. С. Хрущов заявив: "Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викривання буржуазно-націоналістичної ідеології". Секретар ЦК КП(б)У по ідеології К. 3. Литвин у виступі на зборах письменників Києва піддав гострій критиці Л. Смілянського, О. Кундзіча, Т. Масенка та інших, у творах яких проявлялася "національна обмеженість", "рецидиви буржуазного українського націоналізму".

Фото Микита Сергійович Хрущов

Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів 1947 р. під час перебування в Україні Кагановича. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П.Панч та інші.

Тоді ж подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Н. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

З кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом і "космополітизму" єврейських письменників, художників, зокрема О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона та ін.

У широкомасштабній дискусії з питань філософії, мовознавства, політекономії не допускалося інакомислення у суспільних науках, все більше утверджувалися догматизм і диктат.

У серпні 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ була завершена кампанія розгрому "реакційності теорії менделізму-морганізму". Жертвами "лисенківщини" стали відомі вчені-генетики М. М. Гришко, Є. М. Гершензон, І. М. Поляков, Л. М. Делоне та інші.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необгрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором", а автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946—1948 рр. М. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки", критикувалася опера К. Данькевича "Богдан Хмельницький", відзначалися "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі".

Ідеологічна, соціально-культурна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку літератури і мистецтва, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.