Запитання

1. Схарактеризуйте зміни в соціальній структурі України, що відбулися в 1929 — 1938 pp.

2. Порівняйте становище робітничого класу і селянства в 1930-ті pp. Чи можна зробити висновки про нове закріпачення селянства?

3. Проаналізуйте зміни у життєвому рівні населення, що відбулися у 1930-ті pp.

4. Що сприяло поширенню масового терору в Україні в 1930-ті pp.?

5. З якою метою було організовано процеси над неіснуючими «Спілкою визволення України» та «Українським національним центром»?

6. Чому, на вашу думку, Сталін у боротьбі за владу розгорнув «чистку» старих партійних кадрів?

7. Коли було прийнято нову Конституцію СРСР і Конституцію УРСР? Які відбулися зміни у виборчий системі?

8. Доведіть, що принципові зміни конституційних положень не позначилися на системі дійсної влади. Поясніть чому.

9. Які права і свободи людини і громадянина проголошувала Конституція СРСР 1936 року? Чи були вони втілені в життя?

Стан культури в Україні в 1930-ті pоки.

«Культурна революція». Одним із завдань комуністичної партії В. Ленін вважав культурну революцію. У добу «великого перелому» гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади.

Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, яке розглядалося як фронт — не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Улюбленим мотивом газетних публікацій став показ непідробного ентузіазму, з яким громадяни республіки опановували культурою.

Проте назвати революційними культурні здобутки доби комуністичних перетворень було б помилково. Є причини, внаслідок яких без лапок у словосполученні «культурна революція» не обійтись. Мабуть, найістотніша серед них — сталінські репресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами. Проте другою рукою тоталітарна держава знищувала таланти. Від репресій особливо страждала культурна еліта, зокрема і компартійно-радянська — керівні працівники старшої генерації, які вийшли в основному з інтелектуального середовища.

Не менш важливим є і те, що влада ще з ленінських часів до культури ставилася надто прагматично. Культура її цікавила передусім як важіль зміцнення політичної влади. Тому культурне життя набуло вкрай політизованих форм, а сама культура розглядалася як підґрунтя ідеології.

Влада вкрай нігілістично ставилася до культурних надбань попередніх поколінь: холоднокровно руйнувалися старовинні будівлі, які нібито заважали реконструкції міст, за валюту на зарубіжних ринках продавалась націоналізована культурна спадщина, велася боротьба з митцями, які прагнули зберегти національні традиції.

Услід за Леніним сталінські апаратники повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені минулими поколіннями. Однак чимало із загальнолюдської культурної спадщини було затавровано як «чуже пролетарській ідеології». Діяльність діячів культури стала настільки зарегламентованою, що почала втрачати ознаки творчості, їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів також болюче позначалася на культурному процесі.

Держава прагнула обмежити внутрішній світ людини тільки цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині. Прикладаючи зусилля для вилучення релігії з духовного життя людей, вона діяла методами виховання, пропаганди і терору.

Ліквідація неписьменності. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

В Україні до шкіл лікнепу в другій п'ятирічці залучили 1,5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації малописьменності навчалися 1,7 млн. чоловік. Товариство «Геть неписьменність» було ліквідовано, а роботу з лікнепу покладено на наркомат освіти.

У 1936 р. було утворено школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Партійно-радянське керівництво країни і республіки прийняло спеціальні постанови, в яких зобов'язало місцеві органи влади тримати під постійним контролем справу остаточної ліквідації неписьменності.

Через небажання багатьох людей похилого віку вчитися зробити це повністю не вдалося.

Величезні зусилля громадськості і держави не дали стопроцентного результату, але досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років.

Стан шкільної освіти. Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв історичну постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Школа являла собою найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.

Постанова ЦК ВКП(б) була декларацією намірів. З її прийняттям розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний похід за всеобуч»1. Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники.

З метою розв'язання цих та інших завдань при Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу ва чолі з В. Чубарем. Мережа таких комітетів створювалася й на місцях.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася докорінна перебудова існуючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, в Україні було охоплено навчанням 98 % дітей віком до 10 років. 95 % учнів початкової школи продовжувало вчитися далі. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, від якого гинули насамперед діти. За цих умов годі було говорити про навчальний процес. У 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи більш як на 500 тис. учнівських місць. Завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Співвідношення між типами шкіл радикально змінилося. Більшість початкових шкіл було перетворено у семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. В них навчалося близько третини учнів.

Велику увагу влада приділяла змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову, в якій йшлося про те, що початкова і середня «школа повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Вчитель зобов'язувався дотримуватися апробованих програм і текстів підручника.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» критикувалась спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії і зникла як окремий навчальний предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, в якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи — російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Після скасування політики коренізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовою.

У 1938/39 навчальному році в неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалось 4—5 уроків з мови на тиждень, то російська мова ставала основною навчальною дисципліною, а навчальні програми з інших предметів істотно скорочувались. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Широкою була позакласна і позашкільна робота з учнями. У багатьох містах і районах створювалися дитячі технічні станції, станції юних натуралістів, спортивні школи, театри юного глядача, будинки художнього виховання тощо. Вони проводили олімпіади, конкурси, виставки. В їх роботі брали участь десятки тисяч школярів.

Розвиток вищої школи. Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Спочатку власті спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру, «висуванцями» з робітничого середовища. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них обов'язками. Тому з початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 pp., а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Великобританію (50 тис. ), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис).

Уперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи діяло у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Кривому Розі, Житомирі, Миколаєві, Херсоні.

У підготовці фахівців більше уваги приділялось якості навчання. Строки навчання подовжилися. Систему короткострокової підготовки було скасовано.

Знову почала розвиватися університетська освіта. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу вузів, що позитивно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дореволюційній Росії.

Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянського походження поділила сумну долю фахівців з дореволюційними дипломами: вона була репресована.

Розвиток науки. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УСРР. Президентом ВУАН в 1928 —1929 pp. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. керівництво України здійснило заходи з оновлення складу ВУАН й істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоправда, у цековському списку переважали науковці, які мали справді об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Фото Д. Яворницького

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О. Богомолець. М. Вавилов. О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та ін. Разом з тим були обрані такі представники партійно-радянської верхівки, як В. Затонський, Г. Кржижанівський, М. Скрипник, О. Шліхтер. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(б)У, пройшли в академіки комуністи-суспільствознавці С. Семковський, В. Юринець, М. Яворський, а також Янка Купала і П. Тичина (за фахом «мова і література»).

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр'євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 1930-х pp., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгаризаторських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІНу формально злилися з ними, але фактично внаслідок репресій співробітників у них уже майже не залишалося.

Література та мистецтво. Література та мистецтво вважалися однією з ділянок «культурного фронту». Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія «великого перелому» вплинула навіть на цю галузь культури: у 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників в літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася система консультативних бюро при редакціях літературних журналів, видавалися посібники.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки також об'єдналися працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійний комітетів придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму».

Фото П. Тичини

Так, контроль і регламентація з боку влади згубно вплинули на творчу долю П. Тичини. Він «вписався» у сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але порівняно з раннім періодом творчості його яскравий талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти півроку в ув'язненні за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» являли собою вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Фото М. Рильського

Великою популярністю у читачів України користувалися вірші М. Бажана, М. Зерова, А. Малишка, М. Семенка, В. Сосюри, твори прозаїків А. Головка, Івана Ле, Петра Панча, Ю. Смолича, 3. Тулуб, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка.

Фото М. Бажана

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до «Української військової організації» (УВО) і засудили до 10 років концтаборів. Тоді ж за приналежність до створеної чекістами УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, покінчив життя самогубством М. Хвильовий.

У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. заарештували і потім розстріляли на засланні М. Зерова. За гратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник. У 1937 — 1938 pp. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова.

У 1934 — 1938 pp. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду (193). А всього в Україні було репресовано близько 500 письменників.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтва. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та ін.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Леся Курбаса — актора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі і загинув у концтаборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усі вони були розстріляні.

Фото О. Довженка

У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Земля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

"Особливу" увагу сталінське керівництво приділяло неоднорідній по своїм політичним поглядам творчій інтелігенції. Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили у націоналізмі і репресували. У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 учених і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий. У тому ж році за надуманими звинуваченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та установ. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16 ,4% всього складу науковців. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко, Терещенко та ін. У 1935 р . були «викриті» «Всеукраїнський боротьбистський центр» та інші «антирадянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Під могильний, В. Поліщук, Г. Енік та багато інших діячів культури. Протягом 1934 1938 pp. було заарештовано понад половину членів та кандидатів-стажистів Спілки письменників України (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників. Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1957 репресовано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Фото Л. Кураса

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців їх було об'єднано за фахом у відповідні спілки. Характерною рисою політики сталінського режиму щодо творчої інтелігенції України були масові репресії під виглядом боротьби з націоналістичними ухилами.

Одним з прикладів терору є розправа над учасниками з'їзду кобзарів і лірників. У 1934 р. вони з'їхалися в Харків на республіканську олімпіаду. Задовго до того один з високопоставлених працівників ЦК КП(б)У на пленумі Всеукраїнської спілки працівників мистецтва назвав кобзу і бандуру «класово ворожими» інструментами. Цей чиновник (пізніше також репресований) твердив, що кобза і бандура «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики». Щоб розв'язати проблему раз і назавжди, учасників кобзарського з'їзду (майже триста чоловік) заарештували і розстріляли. Це були люди здебільшого похилого віку, зокрема інваліди. Для радянської влади вони були небезпечними, тому що оспівували традиції визвольної боротьби українського народу.

Письменники української діаспори назвали 19ЗО-ті pp. добою «розстріляного відродження». Ця назва тепер вживана й у нас.

Створюючи сприятливі умови для вибіркового поступу культури, тоталітарна держава водночас придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий " відстріл " інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народів України, загальному рівні науки і культури, функціонуванні народного господарства.

При зовнішній увазі до національних форм культури тоталітарний режим виявив неабияку вправність в уніфікації глибокого змісту культурного процесу за ідеологізованими стандартами.