Денікінський режим в Україні.

У січні 1919 р. в Катеринодарі Денікін зробив заяву з визначенням основних засад своєї політики; єдина, велика й неділима Росія; боротьба з більшовизмом до кінця; встановлення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури; смертна кара за участь в «бунтах», більшовицьких організаціях, дезертирство з армії. Ключове питання про форму державного устрою країни відкладалося до кінця війни.

Пізніше у заяві генерала конкретизувалася позиція з земельного питання. Проголошений ним закон про землю мав бути здійснений впродовж семи років після настання громадянського миру. Йшлося про обмеження поміщицького землеволодіння максимумом в 400 десятин і можливість придбання селянами за викуп поміщицької або іншої землі в розмірі до 45 десятин на сім'ю.

Як і за П. Скоропадського, новий політичний режим в Україні заходився відтворювати поміщицьке землеволодіння. У селян з допомогою військових команд знову забирали землю і реманент. За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба селяни зобов'язувалися безплатно віддавати поміщикам і орендарям. Крім того, їх змушували внести на потреби денікінської армії разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягувалася у примусовому порядку. Отже, білогвардійський податок був не краще більшовицької продрозкладки.

На підприємствах теоретично існував восьмигодинний робочий день. Однак його запровадження відкладалося до мирних часів. Робочий день офіційно тривав 9,5 год, а фактично — до 11 —12 год. Але більшість підприємств через відсутність сировини й палива працювала неповний робочий день або зовсім не діяла, і робітники залишалися без зарплати. «Некеровані» профспілки, які закликали до страйків, розганялися.

На території окупованої України було створено три області — Харківську, Київську і Новоросійську. їх очолювали генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями.

Принциповий борець за «єдину і неділиму» Росію, Денікін не визнавав незалежності України в жодній з форм державної організації, що з'являлися протягом громадянської війни: ні Української Держави, ні УНР, ні УСРР. Він боровся не тільки з національно-визвольним рухом, а й з будь-якими проявами українського національного життя. Майже в повному обсязі відновлювалося царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи, не видавалися кошти на утримання навчальних закладів з викладанням «малоросійською» мовою. Земствам також заборонялося надавати матеріальну підтримку українським школам. Викладання українознавства (мови, історії і географії України) скасовувалося.

Фото генерала А. Денікіна

Войовничий шовінізм білогвардійських військ проявлявся в різних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний натовп скинув з п'єдестала бюст Т. Шевченка і розтрощив його. В усі установи надійшла інструкція: зняти портрети поета. Білогвардійці цілком справедливо розглядали їх як символ української державності. Спеціальні цензори переглянули запасники київських книжкових магазинів і вилучили десятки назв українських книжок, навіть тих, що пройшли царську цензуру.

Ненависть до більшовизму у денікінців нерідко переростала у спалахи дикого антисемітизму (серед більшовиків, як і серед представників інших соціалістичних партій, було багато євреїв). Десятки тисяч єврейської бідноти, відданої на поталу місцевих каральних команд, гинули під час погромів. За короткий час денікінського режиму криваві погроми перевершили всі ті страхіття, що роками чинилися в єврейських містечках різноманітними місцевими бандами.

Боротьба трудящих мас проти білогвардійців. Жителі окупованої України швидко побачили, що саме Денікін розумів під очікуваним всіма верствами суспільства «порядком». Це було умиротворення, що здійснювалося військовою силою, терористичними засобами. Денікінський режим цілковито скасовував усі надбання трудящих в соціально-економічній і національно-культурній сфері. Тому трудящі піднялися на боротьбу.

Боротьбу мас прагнули очолити різні політичні сили. Найкраще це вдавалося більшовикам, які завжди були організованими і мали за собою усі переваги державної партії, зокрема можливість розпоряджатися величезними матеріальними ресурсами. Метою більшовиків була дезорганізація тилових комунікацій денікінських армій, що рвалися до Москви, позбавлення їх резервів і ресурсів, які могли бути використані в Україні для підтримки цього наступу.

На початку липня 1919 р. у Кременчуці почало діяти Зафронтове бюро ЦК КП (б)У. Його завданням було керівництво діяльністю підпільних більшовицьких організацій, широка пропагандистська робота в районі денікінської окупації. Восени в Україні діяли сотні партизанських загонів. У них налічувалося щонайменше 100 тис. бійців. За своєю політичною спрямованістю вони були різні — радянські, петлюрівські, махновські, політично не визначені.

У радянських за орієнтацією загонах впливом користувалися не тільки більшовики, а й боротьбисти, іноді борбисти. Партизани звільняли від білогвардійців, хоч і ненадовго, навіть такі великі міста, як Новомосковськ (тричі), Полтаву (двічі), Єлисаветград, Кременчук.

Не менших масштабів набрав повстансько-партизанський рух на Херсонщині. Навколо великого села Баштанка Миколаївського повіту зібралося близько 20 тис. повстанців. Вони вигнали денікінців з усіх навколишніх сіл і утворили Баштанську республіку, яка трималася два місяці. За цей час повстанці спромоглися експропріювати всіх поміщиків і розділити між біднотою їх землю. Денікінці врешті-решт придушили повстання і спалили Баштанку. Та неподалік, в районі села Висунськ, утворилася нова республіка.

Після прориву фронту тяжкі бої з наступаючими білогвардійцями вела бригада Н. Махна. Вона не підкорилася наказу Реввійськради РСФРР про передислокацію і самовільно попрямувала в район Гуляйполя, до рідних осель. Тоді голова Реввійськради Л. Троцький і голова уряду УСРР Х. Раковський оголосили Н. Махна поза законом. У цій складній ситуації далекоглядний і по-селянському кмітливий «батько» залишив основну частину своїх військ у лавах Червоної армії, а сам з невеликим загоном став вичікувати.

У серпні 1919 р. Н. Махно наказав командирам своїх загонів у Червоній армії приєднатися до нього. Не відмовлявся він і від розгромлених денікінцями залишків інших червоноармійських частин. Таким чином, під командуванням Махна виявилося чотири корпуси, зведені в армію. Ці сили дістали назву Революційно-повстанська армія України (махновців). Петлюра запропонував йому разом тримати фронт проти Денікіна. Діставши від Петлюри боєприпаси, армія махновців вщент розгромила розпорошені на великій території білогвардійські частини. Загони махновців складалися з кінноти й піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Вони були дивовиж рухливими — за добу здійснювали майже стокілометрові переходи.

У жовтні під контроль Махна перейшла величезна територія від Перекопу до Бердянська та Маріуполя і від Каховки до Синельникового. Денікін змушений був кинути проти нього армійський корпус під командуванням генерала Я. Слащова і кінний корпус генерала А. Шкуро. Тоді махновці залишили Північну Таврію і відступили в катеринославському напрямку. Вони вибили з Катеринослава білогвардійський гарнізон і утримували місто до початку грудня.

У цей час основні махновські сили становили близько 14 тис. бійців піхоти на тачанках з тисячею кулеметів, 6 тис. кавалеристів в окремих частинах, до 5 тис. чоловік у допоміжних підрозділах, зокрема артилеристів і кіннотників у піхотних полках. Це була регулярна армія, що не поступалася за боєздатністю найкращим з'єднанням денікінських військ.

Поразка білогвардійців. У вересні армії Денікіна перейшли в новий наступ. Денікінці підійшли до Тули — головного арсеналу РСФРР. Дипломати Антанти наполегливо працювали над тим, щоб противники радянської Росії об'єднали воєнні зусилля в цей переломний час. Вони планували узгодити денікінський похід на Москву з наступом на Петроград білогвардійських частин генерала М. Юденича разом з фінською армією К. Маннергейма, а також арміями Й. Пілсудського. Однак Денікін не визнав незалежності Фінляндії. К. Маннергейм відмовився від походу, а сили М. Юденича були надто слабкі, щоб реально загрожувати Петрограду.

Польща також не піддалася тиску Антанти і не утворила єдиного фронту з А. Денікіним. Й. Пілсудського не задовольняв хід обговорення проблеми східного кордону відродженої Польської держави, який Паризька мирна конференція схилялася визначити в основному за етнографічною ознакою (тобто залишити за Польщею тільки землі, заселені поляками). А в разі перемоги Денікіна Польща не могла розраховувати на більш вигідний кордон з включенням до своїх меж українських і білоруських земель. Незважаючи не те, що вона перебувала в неоголошеному стані війни з РСФРР, Й. Пілсудський дав зрозуміти радянській стороні, якою є його справжня позиція.

У результаті боєздатні частини Червоної армії, які розміщувалися на польсько-радянській лінії розмежування сил, було кинуто проти Добровольчої армії. Пізніше Денікін скаржився, що Й. Пілсудський вкрав у нього перемогу.

У середині жовтня радянські війська домоглися істотної переваги над Денікіним у живій силі та артилерії. Трохи пізніше було ліквідовано перевагу білогвардійців у кавалерії — найбільш ефективному роді військ в умовах громадянської війни.

Зі складу 14-ї армії було виділено ударну групу військ, до якої увійшла бригада червоних козаків В. Примакова. Під Кромами вони розпочали битву з трьома дивізіями Добровольчої армії. Тяжкі бої точилися безперервно протягом 20 діб. Офіцерські полки не відступили, але майже повністю були знищені.

Одночасно корпус С. Будьонного на підступах до Воронежа завдав поразки кінноті Шкуро і Мамонтова. Інші частини денікінцїв, що складалися частково з мобілізованих в Україні селян, швидко втрачали боєздатність.

Розвиваючи наступ, радянські війська у середині листопада заволоділи вузловою станцією Касторна. Білогвардійці почали відступати у двох напрямках: на Ростов та Крим і Одесу.

Успіх почала незабаром розвивати 12-та армія, яка тримала 700-кілометровий фронт по периметру північно-західних кордонів України. 6 листопада її частини увірвалися в Чернігів, а 16 грудня оволоділи Києвом.

У цей час 13-та армія очищала від білогвардійців Лівобережну Україну. 12 грудня козаки Примакова і латиські стрільці вступили у Харків.

Реввійськрада РСФРР прийняла рішення про наступ в Україні трьома арміями. 12-та армія вийшла на Правобережну Україну з півночі й перепинила просування польських військ, які зупинилися на рубежі річки Збруч. 13-та армія після боїв в Донбасі звільнила Маріуполь і почала переслідування групи військ, що проривалася в Крим. 14-та армія після звільнення Катеринослава переслідувала білогвардійців, які відступали вздовж чорноморського узбережжя. Кавалерійська бригада під командуванням Г. Котовського 7 лютого 1920 р. вступила в Одесу. Після цього армія вийшла на Правобережну Україну з півдня.

Мапа Громадянська війна осінь 1919-весна 1920 року

Боротьба УНР на Правобережжі

Війна на два фронти. Війська С. Петлюри не могли чинити опір Червоній армії. Уряд УНР змушений був залишити спочатку Вінницю, потім Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. Фронт руйнувався, і на початку травня Петлюра зі своїм штабом і уряд УНР змушені були евакуюватися в Радзивилів, на територію ЗУНР.

Смертельна небезпека, що нависла над українськими землями, зблизила керівників ЗУНР і УНР. Вони змушені були розв'язувати питання, який фронт ліквідувати: проти більшовиків чи проти Польщі?

Ліквідація одного з фронтів була воєнною необхідністю. По суті вона означала, що діячам українського національно-визвольного руху доведеться вибирати, на захисті якої української території зосереджувати сили. Вони повинні були розв'язати трагічну проблему: чи віддати денікінцям або більшовикам Наддніпрянську Україну і об'єднати військові сили у боротьбі з Польщею Й. Пілсудського, чи залишити західноукраїнські землі з тим, щоб здобути Київ.

У травні — червні 1919 р. головний отаман спочатку в Радзивилові, а потім у Тернополі доклав багато зусиль, щоб реформувати армію, перетворити її з партизанської на справді регулярну. Реформа піднесла боєздатність армії, і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької влади, щоб повернутися в Україну. На початку червня петлюрівські війська просунулися до лінії Старокостянтинів — Кам'янець-Подільський.

Тим часом Українську Галицьку армію (УГА) тіснили польські війська. Щоб запобігти занепаду дисципліни в її лавах, Є. Петрушевичу було надано права диктатора. На початку червня він підготував наступ, і в районі Чорткова УГА розгромила зосереджені там польські частини. Цю звістку українське населення Галичини зустріло з великою радістю. З'явилося близько 90 тис. добровольців з вимогою зарахувати їх в армію. Але вдалося прийняти лише їх шосту частину, бо не вистачало зброї. Через брак набоїв довелося припинити й наступ.

Об'єднання петлюрівської і галицької армій. Проти військ С. Петлюри, які наступали, В. Антонов-Овсієнко кинув резервні частини, призначені для допомоги радянській Угорщині.

Фото бронепоїзд «Вільна Україна»

З липня 1919 р. (якраз цього дня Денікін оголосив похід на Москву) на проскурівському напрямку радянські війська дістали перевагу, захопили Проскурів і створили загрозу Кам'янцю-Подільському. Але війська Петлюри успішно наступали на сході і захопили Могилів-Подільський, а потім Жмеринку. Маючи можливість підтягнути резерви, радянське командування відбило Жмеринку у виснаженої й цілком відірваної від джерел постачання зброєю петлюрівської армії. Над нею нависла загроза знищення: відступати було нікуди — територію ЗУНР повністю зайняла Польща.

Якраз у цей час керівники Польщі дістали дозвіл Антанти продовжити воєнні операції аж до Збруча, тобто на території, що належала царській Росії. Виникла ситуація, коли армії Є. Петрушевича також нікуди було податися. Є. Петрушевич погодився передати армію Петлюрі. Об'єднання обох українських армій відбулося у вимушеній ситуації.

Фото Є. Петрушевича

Бійці УГА і навіть її керівництво прагнули такого об'єднання. Перша бригада галичан перейшла Збруч з власної ініціативи. Завдяки цьому радянське командування зупинило свої війська перед Кам'янцем, щоб не потрапити в мішок між українськими арміями.

Київська операція. Об'єднання різко змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі. Польська армія залишилася за державним кордоном і перестала існувати як противник. Попереду були два інші противники — радянські і денікінські війська.

Хоч армія була об'єднана, галицькі командири зберігали певну самостійність. Командуючий УГА генерал М. Тарнавський запропонував похід на Одесу, щоб встановити контроль над чорноморським узбережжям і налагодити зв'язок з Антантою, а потім рушити на Київ. Командування армії УНР, навпаки, хотіло спочатку утвердитися в Києві. Ілюзій щодо позиції Антанти у нього вже не було. Було прийнято компромісний варіант трьох напрямків — київського, житомирського й одеського.

30 серпня 1919 р. передові частини УГА вступили в Київ. Радянські війська залишили столицю без бою. На наступний день призначався парад українських частин на Думській площі (нині — майдан Незалежності). Однак 31 серпня з лівого берега Дніпра у місто несподівано увірвалися кавалерійські частини білогвардійського генерала М. Бредова.

Незважаючи на нечисленність, денікінці діяли рішуче й добилися від галицького генерала А. Кравса згоди на встановлення вигідної їм лінії розмежування збройних сил. Київ залишався за ними, а українська армія відступала аж до Василькова.

Керівники УГА не вбачали у білогвардійцях ворогів і легко поступилися столицею України. Трагічна помилка Петлюри полягала в тому, що він сформував групу військ київського напрямку, в якій переважали галицькі частини, і довірив командування людям, які слабо орієнтувалися в особливостях війни на Наддніпрянщині.

Вкрай безглузда втрата вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на моральному і матеріальному становищі збройних сил УНР.

Війна армії УНР з Денікіним. У вересні 1919 р. петлюрівці перехопили наказ денікінського командування про оволодіння територією, яку контролювала армія УНР, і знищення цієї армії. Навчені київською катастрофою, керівники УНР передбачали такий хід подій. Вони перебували у «трикутнику смерті», тобто між Польщею, що окупувала західні райони Волині, радянською Росією і денікінцями. Наближалися холоди, а в української армії не було зимового одягу. Вичерпувалися боєприпаси, не вистачало медикаментів і медперсоналу для боротьби з епідеміями. Треба було будь-що обмежити кількість фронтів.

У цей час випадково до Кам'янця потрапив швейцарський комуніст, керівний діяч Комінтерну Ф. Платтен. Він взявся передати керівництву Росії пропозицію С. Петлюри укласти з більшовиками конвенцію про спільну боротьбу з А. Денікіним.

Головний отаман розпочав переговори з Польщею. 1 вересня було укладено тимчасове перемир'я, а пізніше до Варшави виїхала дипломатична місія, яка мала насамперед подбати про те, щоб Й. Пілсудський не вступив у союз з Денікіним.

У дальший перебіг подій втрутився Н. Махно. У середині вересня він підійшов до Умані і вступив у контакт з С. Петлюрою. Останній уклав з ним угоду про спільні дії проти А. Денікіна. Коли ж білогвардійці розгорнули наступ проти петлюрівців, Махно прорвався на тачанках через фронт і почав руйнувати тили Денікіна, знищувати його гарнізони на Півдні України. У результаті наступ денікінців проти армії УHP захлинувся.

Обопільна незаінтересованість петлюрівців і більшовиків продовжувати воєнні дії в умовах війни кожної сторони з денікінськими арміями привела до фактичної ліквідації фронту. У середині жовтня січові стрільці і два корпуси УГА, що утримували цей фронт, перебазувалися на південний фронт і виступили проти Денікіна. Петлюра дав наказ розпочати наступ, але він тривав лише кілька днів. Білогвардійці прорвали фронт і зайняли Брацлав, Гайсин, Тульчин. Знову дався взнаки брак боєприпасів. Виявилося й те, що галицькі частини відступали перед нечисленним ворогом, уникаючи бою.

У жовтні, коли з Москви повернувся Платтен, він повідомив уряд УНР про згоду Раднаркому на спільну боротьбу проти Денікіна і його готовність вивільнити для петлюрівської армії певну територію. Конкретні деталі угоди мали обговорити делегації армії УНР і 12-ї радянської армії. Після цього член реввійськради 12-ї армії М. Муралов, якому доручалося з радянської сторони проводити переговори на місці, повинен був згідно з письмовим наказом Л. Троцького видати С. Петлюрі 20 тис. рушниць з тисячею набоїв до кожної, гармати, кулемети, амуніцію.

Того самого дня, коли в Кам'янці-Подільському з'явився Платтен, командуючий УГА генерал Тарнавський таємно направив посланців до білогвардійського командування. 6 листопада було укладено угоду про перехід Галицької армії на бік Денікіна. Це означало, що фронт ліквідується. Денікінці розпочали новий наступ, не зустрічаючи опору.