Створення уга. Війна з Польщею

В умовах збройного конфлікту з поляками уряд ЗУНР звернувся по допомогу до Директорії УНР. Для організації регулярної армії були направлені генерал М. Омелянович-Павленко і полковник С. Мишковський. Загальна мобілізація галицького населення відбулася до весни 1919 р., що дозволило сформувати боєздатну армію (УГА) понад 100 тисяч чол.., з яких біля 40 тисяч були ветеранами Світової війни. Але не зважаючи на це відбити Львів так і не вдалося.

Мапа ЗУНР Війна з Польщею

У квітні 1919 р. поляки отримали підкріплення з Франції, так званий корпус генерала Й. Галлера, що налічував більш ніж 60 тис. чол. Крім того, польський наступ підтримала Румунія, що вторглася в частину Підкарпаття. В результаті битви на Золотій Липі полякам вдалося отримати перемогу і українські війська відступили до Збруча.

В червні було призначено новим командувачем УГА генерала О. Грекова, якій почав операцію під назвою Чортківська офензива. В цієї битві проти 25 тисячного українського війська билися понад 100 тисяч поляків, але українцям вдалося отримати верх, що підняло бойовий дух галицького населення, а УГА була поповнена добровольцями на 15 тисяч чол.. Проте, в кінці червня полякам вдалося перейти в контрнаступ, який закінчився заняттям всієї Галичини. УГА була вимушена відступити за Збруч.

Висновки.

Поразка «клаптикової» Австро-Угорської імперії у світовій війні призвела до її розпаду. Для українського населення виникла можливість побудови власної держави і об'єднання її з державою, що сформувалася на основній території України після Лютневої революції.

Утворення ЗУНР і проголошення злуки з УНР показали, що український народ прагне скористатися наявними умовами для державотворення. Проте перепони на шляху до утвердження державної незалежності були значнішими, ніж потенціал національної революції. Міжнародна ситуація в остаточному підсумку для ЗУНР та УНР склалася вкрай несприятливо.

В Австро-Угорщині українці виявилися єдиним народом, який не зміг реалізувати принцип національного самовизначення і створити після першої світової війни власну державність.

Запитання.

1. За яких обставин і коли утворилася Західноукраїнська Народна Республіка?

2. Назвіть органи державної влади Західноукраїнської Народної Республіки.

3. Яке історичне значення мала Декларацією про злуку УНР і ЗУНР?

4. Чому спроба возз'єднання українських земель була приречена на невдачу?

4. Політика Радянського уряду в Україні у 1919 р.

Німецько-австрійська окупація та гетьманський режим поклали край першому радянському уряду України. Поразка Німеччини у першій світовій війні та анулювання Росією Брестського мирного договору створили умови для відновлення радянської влади в Україні. До початку весни 1919 р. на значній території України радянські владні структури були поновлені. Другий радянський уряд України ще більше, ніж перший, копіював державотворчі акції РРФСР. Насамперед, це виявилось у процесі розробки та прийняття Конституції УСРР 1919 р.

Утворення українського Раднаркому. На початку 1919 p., коли означилися перші успіхи у боротьбі більшовиків з Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

Герб УСРР

Зміна державного устрою розпочалася з термінології. 6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави — Українська Народна Республіка. Встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією з радянською Росією,— Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Після переїзду Тимчасового Радянського уряду до Харкова виявилося, що робота уряду паралізується суперечками між двома угрупованнями — «п'ятаковцями» і «артемівцями». Більшість його членів проголосувала за увільнення Г. П'ятакова від обов'язків голови і призначення замість нього Артема (Ф. Сергеева). Г. П'ятаков дав зрозуміти, що на цю посаду його призначали спеціальним рішенням ЦК РКП(б), а тому він виконуватиме свої обов'язки до вказівки з Москви. Розрядив ситуацію у верхівці українських більшовиків В. Ленін. Він надіслав нову людину — X. Раковського.

Фото Х. Раковського

Х. Раковський дістав повноваження для самостійних дій в Україні. Ленін підкреслював, що він має докласти зусиль для відновлення єдності у розколотому керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної армії. Вождь більшовиків порадив Х. Раковському заручитися підтримкою українських лівих есерів, які «збільшовизували» війська Директорії і виявили ознаки готовності разом з більшовиками формувати в Україні владу. На відміну від більшовиків, які не мали впливу в українському селі, ліві есери контролювали сільську місцевість і численні повстансько-партизанські загони.

Після приїзду у січні 1919 р. у Харків Х. Раковський реорганізував робітничо-селянський Тимчасовий уряд і перетворив його на постійний. За російським зразком відділи уряду було названо народними комісаріатами, а сам уряд — Радою народних комісарів. Наркомат у військових справах очолив М. Подвойський, внутрішніх справ — К. Ворошилов, освіти — В. Затонський, землеробства — 3. Мещеряков, продовольства — О. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е. Квірінг, наркомом державного контролю — М. Скрипник, командуючим Українським фронтом — В. Антонов-Овсієнко.

Організація державної влади. Радянська державність створювалася «зверху», тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, ця назва зберігалась до 1936 р. Конституцією СРСР 1936 р. і Конституцією УРСР 1937 р. встановлювався інший порядок означень: спочатку «радянська», а потім «соціалістична», тобто УРСР

Ради існували здебільшого в губернських центрах. У повітових та інших невеликих містах, а також у волосних центрах діяли військово-революційні комітети — ревкоми. Офіційно проголошувалося, що це органи диктатури пролетаріату. Насправді ж вони здійснювали диктатуру державної партії. Ревкоми ліквідували старий апарат влади і здійснювали так зване «радянське будівництво»: відбір потрібних кандидатів в депутати рад, проведення їх виборів, створення апарату виконавчих комітетів рад. Своїх суперників у радах більшовики оголошували контрреволюціонерами. Контрреволюціонерів викорінювали за допомогою «меча революції» — Надзвичайної комісії (Чека).

До селян-власників державна партія ставилася упереджено й недоброзичливо. Більшовики часто відмовлялися проводити навіть формальні вибори в сільради і покладалися тільки на призначувані зверху комітети бідноти (комбіди).

На початку березня 1919 р. у Харкові відбувся III з'їзд КП(б)У. Принципове значення мала його рекомендація взяти за основу майбутньої Конституції УСРР Конституцію радянської Росії.

Прийнята у липні 1918 р. Конституція РСФРР надавала вирішальну перевагу робітничому класові в структурі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У ній, зокрема, утверджувалася така норма представництва: Всеросійський з'їзд рад складається з представників міських рад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представників губернських з'їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. Таким чином, у радах представників від робітників було вп'ятеро більше, ніж від селян. Фактична перевага була більшою, бо на губернських з'їздах також віддавалася п'ятиразова перевага міським жителям даної губернії порівняно з сільськими.

Майже одночасно зі з'їздом більшовиків в Україні відбулися з'їзди лівоесерівських партій. Вони заявили, що приймають комуністичну програму, а тому зберегли можливість легальної роботи. Українські ліві есери прийняли назву Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів, скорочено УПСР (комуністів-боротьбистів). Унаслідок розколу Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР) — відгалуження загальноросійської партії лівих есерів — утворилася Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів). Назва цієї партії походила від назви її російськомовної газети «Борьба». (Як уже зазначалося, боротьбисти також іменували себе за назвою свого центрального друкованого органу — газети «Боротьба».) Усі інші партії як «контрреволюційні» у виборах до рад легальної участі не могли брати.

Боротьбисти і борбисти вимагали забезпечення рівних політичних прав пролетаріатові й трудящому селянству. Замість диктатури пролетаріату вони висували лозунг диктатури трудящих класів. На практиці це означало, що лівоесерівські партії заперечували диктатуру партії більшовиків. Не маючи змоги контролювати сільську місцевість, X. Раковський (так само, як В. Ленін в Росії у першій половині 1918 р.) змушений був укласти союз з лівими есерами. Та цей союз не перешкодив КП(б)У утвердити політичний лад з провідним становищем у ньому партії більшовиків.

Проголошену російською Конституцією нерівність робітників і селян у виборах до рад в Україні було використано тільки як принцип. Конкретні ж норми представництва відрізнялися від російських і відповідали специфіці українського села, яке йшло за лівоесерівськими партіями. Саме тому ці норми виявилися обурливо низькими для селян. Хоч у містах вибори проводилися по підприємствах, де існувала залежність голосуючих від місцевого начальства, яке у свою чергу залежало від ревкому, більшовики не дуже довіряли й робітничому класові. Головну ставку було зроблено на армію.

Сільська волость могла надіслати на з'їзд рад тільки одного представника незалежно від кількості населення. Таке саме право надавалося 10 тисячам робітників або 1000 червоноармійців. Не дивно, що ревкомам вдалося сформувати такий склад депутатів, який їх цілком влаштовував.

III Всеукраїнський з'їзд рад працював у Харкові 6—10 березня 1919 р. На цьому з'їзді остаточно оформилася УСРР — радянська форма державності, цілком зрощена з суворо централізованою в масштабах всієї країни політичною партією, яка мала цілковиту монополію на владу,— РКП(б). 10 березня 1919 р. з'їзд прийняв першу Конституцію УСРР, в якій проголошувалося закріплення влади за робітничим класом. Поняття «партія» в ній навіть не згадувалося, хоча було очевидним, що диктатура класу реально може проявлятися тільки через диктатуру його політичної організації, тобто партії.

Згідно з Конституцією найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з'їздові рад, а в період між з'їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету — ВУЦВК. Членами ВУЦВК з'їзд обрав 89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК став Г. Петровський. Було затверджено і склад Раднаркому республіки на чолі з X. Раковським.

«Воєнно-політичний союз». У міру того як Червона армія відтісняла війська Директорії, реальні ознаки незалежного існування України поступово зникали, хоча формальна незалежність зберігалася. Створювався дублюючий український центр, який мав певну свободу дій, але з принципових питань підпорядковувався Москві. Підпорядкування України Росії у військовій сфері було всеохоплюючим. 7 січня 1919 р. було прийнято постанову про поширення на територію України декретів і розпоряджень уряду РСФРР з питань військового будівництва.

На Україну було поширено російську грошову систему. Вона не мала права утворювати власний бюджет. Фінансування з Москви являло собою найбільш вагомий доказ цілковитої залежності українських наркоматів від російського центру. Українська рада народного господарства розглядалася як територіально відокремлена частина єдиного апарату ВРНГ. Було об'єднано залізниці, поштово-телеграфний зв'язок.

Централізація управління, здійснювана явочним порядком, не задовольняла працівників центрального апарату. Вони не могли звикнути до факту існування кордонів між окремими національними республіками і продовжували мислити категоріями «єдиної і неділимої» Росії. Так, головком І. Вацетіс 23 квітня написав Леніну: «Естонці, латиші, литовці, білоруси, українці створюють свої армії, свої апарати Наркомвійськсправ, в яких кожний діє з притаманною лише йому одному специфікою».

Ленін поставився до записки Вацетіса серйозно і під час обговорення питання на політбюро написав документ, який на десятиліття визначив основні засади не тільки військової, а й загальної централізації управління. Це був «Проект директиви ЦК про військову єдність». У ньому передбачалися такі заходи: «Єдине командування всіма загонами Червоної армії і якнайсуворіша централізація в розпорядженні всіма силами й ресурсами соціалістичних республік, зокрема всім апаратом військового постачання, а також залізничним транспортом».

Виконуючи рішення партійного центру, більшість членів ВУЦВК (боротьбисти протестували) у травні затвердила резолюцію про так званий «воєнно-політичний союз». Президії ВУЦВК доручалося звернутися до інших республік з пропозицією виробити конкретні форми союзу.

1 червня було проголошено декрет ВЦВК, згідно з яким об'єднувалися: 1) військові організації і військове командування; 2) ради народного господарства; 3) залізничне управління і господарство; 4) фінанси; 5) комісаріати праці. Керівництво цими галузями зосереджувалося в руках «єдиних колегій».

14 червня ВУЦВК схвалив цей декрет і запропонував урядовим установам негайно запровадити його в життя.

Було поставлено питання про пряме входження незалежних республік до складу радянської Росії на правах автономних. Для підготовки такого рішення при ВЦВК було створено комісію у складі Л. Каменева (голова), X. Раковського і наркома юстиції РСФРР Д. Курського. Х. Раковський запротестував проти механічної «автономізації» незалежних республік. Він запропонував утворити новий орган — Федеративну Раду Республік. Як тимчасовий захід до утворення такої федерації голова Раднаркому УСРР вважав доцільним ввести до складу існуючого Всеросійського ЦВК представників інших республік, а також підпорядкувати основні республіканські наркомати відповідним відомствам РСФРР. Це якраз і було зроблено декретом ВЦВК від 1 червня. Формально незалежний статус радянських республік до певного часу залишився без змін.

Комуністичне будівництво. Програма перетворень більшовиків ґрунтувалася на переконаності в тому, що опосередковані грошима виробничі відносини можна замінити безгрошовими, тобто комуністичними. Цілком серйозно говорилося про те, що в умовах пролетарської революції гроші і ринок стають непотрібними і їх треба замінити централізованим планом. Це означало, що держава через створені нею планові органи повинна була вказувати, що і де виробляти, а потім вироблену продукцію розподіляти безкоштовно серед тих, хто її потребував.

Деякі партійно-державні діячі вважали за можливе експропріювати буржуазію «до останньої нитки» і замінити кредитно-фінансову систему роботою державних планових органів уже найближчим часом. Це були так звані «ліві комуністи». У пресі обговорювалися проекти ліквідації грошового обігу і запровадження оплати праці за «трудовими одиницями» — тродами.

В. Ленін спочатку обстоював більш повільний темп комуністичних перетворень, але з другої половини 1918 р. солідаризувався з «лівими комуністами».

Серед заходів, до яких приступив Раднарком, були: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація праці, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, карткова система постачання міського населення, націоналізація всіх підприємств.

Усі ці заходи в Україні почали здійснюватися пізніше, ніж у Росії. 11 січня 1919 р. було опубліковано декрет про порядок націоналізації підприємств. Право націоналізації визнавалося тільки за урядом республіки. Протягом кількох місяців було усуспільнено підприємства цукрової промисловості, великі шахти, металургійні і машинобудівні заводи. Загальне керівництво націоналізованою промисловістю здійснював Укрраднаргосп.

На початку 1919 р. було запроваджено продовольчу розкладку. Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку треба було здати державі. При її визначенні виходили не з потреб селянської сім'ї і фактичної наявності у неї зерна, а з потреб держави у хлібі. «Лишком» ставала та кількість зерна, яку селяни повинні були здати. «Розкладка, подана на волость, вже є сама по собі визначенням лишків»,— відверто говорилося в роз'яснювальному циркулярі ЦК РКП(б) губкомам.

Від здавання хліба звільнялися господарства із засівом менше 5 десятин. Певна кількість хліба, який надходив за розкладкою, залишалася на селі для розподілу між наймитами і бідняками. Практичне здійснення розкладки на місцях покладалося на комбіди. На допомогу їм з міст надсилалися робітничі продовольчі загони. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах.

Продрозкладка з українського села у 1919 р. визначалася в обсязі 140 млн. пудів. Однак обурене селянство всіляко опиралося конфіскації хліба. До наступу білогвардійців вдалося зібрати не більше 8 млн. пудів. Близько половини цієї кількості становило зерно, конфісковане у поміщицьких маєтках.

Питання про землю ускладнювало відносини селян з більшовиками не менше, ніж продрозкладка. У жовтні 1917 р. було прийнято декрет, в якому урочисто проголошувалася передача поміщицької та всієї іншої землі у користування селян на засадах зрівняльного поділу. Однак лозунг поділу землі більшовики запозичили у есерів тільки для того, щоб заручитися підтримкою селян у боротьбі за владу. У 1919 р. більшовики проголосили зовсім інший лозунг: утвердження на селі «великого соціалістичного виробництва» замість дрібного селянського і великого поміщицького. Селяни повинні були відмовитися від своєї власності, а також від сподівань одержати поміщицьку заради праці в радянських господарствах (радгоспах) і комунах.

Більшовицька партія не наважилася відразу після жовтневого перевороту перешкодити бажанню селянських мас здійснити «чорний переділ», тобто суцільний зрівняльний перерозподіл землі й реманенту. Декрет про землю в Росії було реалізовано, основна частина поміщицьких маєтків зруйнована, тільки деякі з них перетворилися на радгоспи або комуни. Пануючою фігурою на селі став середняк, селянин-власник.

14 лютого 1919 р. ВЦВК прийняв декрет «Про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалася колективізація селянських господарств.

Дослідним полігоном для нового курсу аграрної політики стала Україна. Тут ліквідація поміщицького землеволодіння (відновленого за гетьмана П. Скоропадського) затрималася майже на півтора року порівняно з Росією. III Всеукраїнський з'їзд рад схвалив «Положення про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Цей документ повністю відтворював декрет ВЦВК від 14 лютого.

Уряд Х. Раковського почав реалізацію декрету. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалася створенню радгоспів і комун. Більше мільйона десятин поміщицької землі було виключено з поділу і передано націоналізованим цукровим заводам і ґуральням. Земельні відділи почали тиснути на селян, щоб вони об'єдналися в комуни.

У відповідь піднялася могутня хвиля селянського протесту, яка змусила В. Леніна і Х. Раковського переглянути аграрну політику. Близько половини земельного фонду цукрових заводів передали для розподілу між селянами. ЦК КП(б)У звернувся до місцевих органів радянської влади з вимогою суворо додержувати принципи добровільності при утворенні комун. Та ці запізнілі й половинчасті заходи не змогли виправити становища.

Антибільшовицькі виступи в українському селі. Більшовики шукали і знаходили підтримку у пролетаризованих верств селянства. Проте наймити і бідняки не бажали працювати на державу у «соціалістичних» економіях, так само як не бажали повернення поміщицьких маєтків. Маючи власність і пов'язуючи свій добробут з ринком, селяни не могли змиритися з комунами, забороною торгівлі, конфіскацією продукції.

Довгочасною стратегічною метою аграрної політики було розселянювання, тобто переведення селянства на становище робітників. Ідею розселянювання не пропагували. Висувалося гасло союзу робітничого класу і селянства. З весни 1919 р. його було істотно уточнено: союз з середнім селянством. Це гасло насправді було не стратегічним, а тактичним, тимчасовим, до здійснення на селі комуністичних перетворень.

Стихійний рух українського селянства проти комун і продрозкладки більшовики негайно охрестили куркульським бандитизмом. На боротьбу з «бандитами» і «контрреволюціонерами» (яких за часів Скоропадського і Директорії називали партизанами або повстанцями) більшовицький партійно-державний апарат спрямував усі можливі ресурси.

Дієвим знаряддям придушення антибільшовицького руху виявилася Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і службовими злочинами. З березня 1919 р. її очолив один з найближчих співробітників Ф. Дзержинського М. Лаціс.

Для боротьби з селянським рухом використовувалися армійські підрозділи. Певну роль у придушенні повстань відігравали комбіди. Але нерідко вони ухилялися від активної участі в надто непопулярних заходах властей. Враховуючи неможливість активних дій на селі через нестачу працівників, здатних порозумітися з селянством, Х. Раковський намагався налагодити співпрацю з лідерами українських лівих есерів. Ліві есери продовжували користуватися впливом на селі і притягували до себе радикальні та екстремістські елементи з інших соціалістичних партій. Так, відбулося злиття УПСР (комуністів-боротьбистів) з лівою фракцією українських соціал-демократів незалежників, у результаті чого утворилася нова партія — Українська комуністична партія (боротьбистів) — УКП(б).

Зусилля Х. Раковського не відразу увінчалися успіхом. III з'їзд КП(б)У висловився проти надання керівних посад у державному апараті представникам українських соціалістичних партій, яких більшовики зневажливо називали «дрібнобуржуазними». Тоді Х. Раковський подбав про те, щоб на адресу ЦК КП(б)У була надіслана спеціальна директива Леніна з «пропозицією» ввести представників боротьбистів до Раднаркому УСРР. Скликаний пленум ЦК КП(б)У реалізував вказівку більшовицького центру. Численні партизанські загони встановлювали контроль над величезною територією. Уряд Х. Раковського контролював тільки міста. Були загони, що не визнавали ніякої влади, займалися мародерством, єврейськими погромами.

Повстанські настрої охопили чимало колишніх партизанських загонів, включених до складу Червоної армії. Ще в середині березня одним з перших проти уряду виступив отаман Зелений (Д. Терпило). Його загони входили до війська Директорії і в повному складі перейшли на бік Червоної армії. Коли ж В. Антонов-Овсієнко зробив спробу розпорошити «зелених» по окремих полках, вони заявили, що не бажають вливатися в російську Червону армію.

Регулярним військам довелося докласти чимало зусиль, щоб придушити повстання.

На Катеринославщині, у районі Гуляйполя, отаборилися численні загони під загальним керівництвом Н. Махна. Після того як Директорія залишила Київ, він заявив, що визнає радянську владу. В. Антонов-Овсієнко дозволив Махну самому переформувати свої загони в окрему бригаду, що передавалася під начало П. Дибенка у Задніпровській дивізії. Махно цінував посаду комбрига, але не відмовився від присвоєного виборними селянськими отаманами почесного звання «батько».

З денікінцями Махно воював добре, але реально існуючу радянську владу підтримував умовно. У квітні 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся з'їзд селянських депутатів Катеринославщини, який висловив категоричну незгоду з рішеннями III Всеукраїнського з'їзду Рад.

Х. Раковський не наважувався вживати каральних заходів проти бунтівного «батька», який тримав своїми військами фронт на ділянці від Маріуполя до Волновахи. Ленін також застерігав його і В. Антонова-Овсієнка від необачних кроків: «З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним».

Наймасштабнішим у Червоній армії став заколот отамана М. Григор'єва. Цей отаман служив у гетьмана Скоропадського, а потім об'єднав під своїм командуванням численні повстанські загони. На початку лютого 1919 р. Григор'єв перейшов на бік більшовиків і зумів блискавично витіснити війська Антанти з півдня України. Як і Н. Махну, В. Антонов-Овсієнко довірив йому переформування загонів у бригаду, яку також було включено до складу Задніпровської дивізії. У квітні григор'євська бригада була переформована в дивізію. Настрої в ній були явно опозиційні.

У травні Григор'єв дістав наказ іти маршем у Бессарабію, але відмовився виконати його. Через два дні в Єлисаветграді він оголосив маніфест «До українського народу» із закликом боротися проти комун, надзвичайки і комісарів, організовувати ради з представників усіх партій, крім більшовиків.

Велика сила, яку Григор'єв мав у своєму розпорядженні, і раптовість заколоту, що стався в тилу радянських військ, дали йому змогу швидко розширити район своїх дій.

Проте антибільшовицькі сили не об'єдналися навколо Григор'єва. Махно відмовився приєднатися і навіть публічно осудив заколот. Зелений також не підтримав його. Відмежувалися від Григор'єва майже всі українські партії правої орієнтації. Вони були шоковані гаслом «Україна — для українців!», антисемітськими закликами, погромами, терором.

Долаючи першу розгубленість, Рада робітничо-селянської оборони, що діяла під керівництвом Х. Раковського, стягнула сили для придушення заколоту. Війська під командуванням К. Ворошилова (кременчуцький напрямок) і О. Пархоменка (катеринославський напрямок) узяли у кліщі основні сили григор’євців і біля Кобеляк на Полтавщині розгромили їх. Григор'єв з нечисленними загонами відступив на Херсонщину. У липні він зробив спробу приєднатися до махновців, але за наказом «батька» був убитий.

Антибільшовицькі виступи селянства істотно вплинули на стан переважно селянської за своїм складом Червоної армії, викликавши в ній ряд великих заколотів, а також загальне послаблення дисципліни і масове дезертирство. Такими сприятливими для себе обставинами скористався А. Денікін.