3. Виникнення нових політичних партій

Наприкінці 1989 — на початку 1990 р. на базі "неформальних" організацій і Руху почали утворюватися нові політичні партії, опозиційні до КПРС. Цьому процесові сприяла зміна ст. 6

Конституції СРСР, з якої були вилучені слова про "керівну і спрямовуючу" роль КПРС (березень 1990 р.) У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову "Про порядок реєстрації громадських об'єднань", чим відчинила двері до багатопартійності, а реєстрація 5 грудня у Міністерстві юстиції Української республіканської партії поставила цю багатопартійність на практичний грунт.

Установчий з'їзд УРП, яка виникла на базі Української гельсінської спілки, відбувся 29—ЗО квітня 1990 р. в Києві. 495 делегатів представляли 2300 членів УГС від 32 філій майже з усіх областей України. З'їзд прийняв програму УРП, яка проголосила головною метою створення Української незалежної держави, затвердив Статут партії. Головою партії був обраний Левко Лук'яненко, за плечима якого 27 років ув'язнення за політичними статтями. Заступниками голови стали Степан Хмара з Львівської області та Григорій Гребенюк з Донецької. З'їзд обрав Раду партії в складі 75 осіб.

УРП — виразно антикомуністична партія. Проти КПРС була спрямована програмна вимога заборони діяльності політичних організацій, керівні центри яких знаходяться за межами України і які водночас прагнуть влади в Україні. УРП вимагала також націоналізації власності КПРС у республіці. Партія заявила, що визнає лише мирні засоби досягнення своєї мети, як парламентські, так і позапарламентські — аж до акцій громадянської непокори. До програми УРП були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, пріоритету екології над економікою, приведення законів Української держави у відповідність з міжнародними нормами права, виходу України з військової системи СРСР, створення професійного війська, проголошення України без'ядерною зоною.

На II з'їзді УРП (1—2 червня 1991 р.) ледве не відбувся розкол між прихильниками поміркованої лінії Левка Лук'яненка, який виступав за парламентські методи боротьби, припускав можливість співпраці з "суверен-комуністами", і радикально настроєними делегатами під проводом Степана Хмари, який відкидав будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликав опозицію негайно покинути Верховну Раду і піднімати народ на "мирну демократичну революцію". Більшість делегатів підтримала Л. Лук'яненка, який був переобраний головою УРП. Заступниками стали С. Хмара і О. Павлишин зі Львова. Розколу вдалося уникнути, але протистояння прихильників Л. Лук'яненка і С. Хмари збереглося.

За політичним спектром справа від УРП розташувалися утворені в 1989 — 1990 рр. Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська народно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України". Користуючись традиційним поділом на "лівих" і "правих", УНП, УНДП, УХДП і ДСУ можна зарахувати до праворадикальних партій. Для них характерний непримиренний антикомунізм і радикальний націоналізм. Проте всі ці партії залишалися малочисельними і не мали помітного впливу. Це спонукало деякі з них до консолідації.

1 липня 1990 р. у Києві відбулася І сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА). У ній взяли участь представники 17 організацій, у тому числі чотирьох партій: УНП, УНДП, Української селянської демократичної партії (УСДП) і Республіканської партії України. Асамблея намагалася втілити в життя так званий конгресовий шлях до незалежності, який передбачав бойкот існуючих державних структур як колоніальних, створення громадянських комітетів і реєстрацію громадян Української Народної Республіки. Прихильники цього шляху вважали, що коли зареєструється більш як 50% населення УРСР, це дасть підставу для скликання Національного конгресу громадян України, який стане парламентом незалежної держави, усунувши від влади Верховну Раду УРСР. Очолив УМА лідер УНП Григорій Приходько.

Міжпартійна асамблея не стала широким об'єднанням політичних партій. Впливові опозиційні організації — Рух, УРП та інші — скептично поставилися до цієї ідеї. Проте УМА розгорнула широку діяльність щодо реєстрації громадян УНР (на серпень 1991 р. було зареєстровано близько 5 млн. осіб). Згодом УНДП, УСДП і УНП вийшли з УМА, піддавши гострій критиці "революційний націоналізм" її керівництва. Провідну роль в організації стали відігравати націонал-радикали з правого крила Спілки незалежної української молоді (СНУМ).

Міжпартійна асамблея продовжила діяльність під проводом Юрія Шухевича (сина командуючого У ПА), який заступив Г.Приходька. Навесні 1991 р. УМА об'єднувала 10 невеликих партій та громадсько-політичних організацій крайнього правого напряму.

У травні 1990 р. в Києві на установчому з'їзді Об'єднаної соціал-демократичної партії України відбувся розкол. "Праві", які були в більшості, проголосили себе Соціал-демократичною партією України. Було заявлено, що члени СДПУ "не приймають традиційної соціалістичної ідеї переустрою суспільства", відкидають термін "демократичний соціалізм", рішуче заперечують марксизм-ленінізм. Головою ради партії обрали Андрія Павлишина, головою правління — Андрія Носенка. СДПУ так і не стала впливовою партією. Згодом деякі її члени, зокрема А. Павлишин, вийшли з партії, приєднавшись до Партії демократичного відродження України. На другому з'їзді (1991 р.) партію очолив народний депутат України О. Сугоняко.

Фракція лівих оголосила про створення Об'єднаної соціал-демократичної партії України. ОСДПУ базувалась на принципах демократичного соціалізму, розглядаючи його не як модель, а як процес, при якому забезпечуються демократичні свободи і конкуренція різних форм власності. Головою ради ОСДПУ став О. Алін. Вплив ОСДПУ був ще меншим, ніж СДПУ. Другий з'їзд (29—30 червня 1991 р.) обрав головою партії народного депутата України В. Московку.

У червні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української селянської демократичної партії. У проекті її програми, який ще в березні 1990 р. опублікувала "Літературна Україна", говорилося про "побудову Української народної держави демократичного соціалізму", про "оновлену федерацію" радянських республік. Але за час, що минув до з'їзду, відбулася радикалізація програмних положень. У прийнятій з'їздом програмі головною метою УСДП визнано побудову "незалежної самостійної Української народної держави", де "утвердяться різні форми власності, ринкова економіка". Підкреслювалося також, що УСДП є партією не лише одного класу, а всього народу України. Називаючи себе селянською, партія лише декларує нагальну потребу вирішення аграрних проблем. Лідером партії став письменник Сергій Плачинда.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху кілька його керівників (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський) заявили про свій вихід з КПРС і про сформування ініціативного комітету для утворення Демократичної партії України. 14 травня ініціативна група прийняла Маніфест, підготовлений колишнім політв'язнем Ю. Бадзьом. Маніфест проголосив, що Демократична партія закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продовжує традиції української соціал-демократії. Водночас зазначалося, що категорії "соціалізм" і "капіталізм" застаріли, відкидався марксизм.

Перший з'їзд ДемПУ відбувся в Києві 15—16 грудня 1990 р. З'їзд затвердив програмові принципи і статут партії. Головною метою проголошувалося "досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства". У програмових принципах підкреслювалося, що "шлях до державної самостійності неможливий без демонтажу самодержавства КПРС як інструменту колоніального гніту й тоталітаризму, без виходу України із СРСР". ДемПУ підтримала ідею перетворення СРСР у співдружність незалежних держав. У галузі економіки партія виступала за націоналізацію ^загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності, у тому числі землі, в соціальній політиці — за створення держави, яка гарантує соціальну захищеність людини. Головою Національної Ради ДемПУ було обрано Юрія Бадзя.

28—ЗО вересня 1990 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Партії зелених України. Партія утворилася на базі екологічної асоціації "Зелений світ", що існувала з жовтня 1989 р. Однак створення ПЗУ не означало трансформації "Зеленого світу" в партію, асоціація продовжила свою діяльність. Мета ПЗУ — "відродження та захист природного довкілля і людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної, суверенної, демократичної держави — Республіки України". Засобом досягнення цієї мети визнавалося формування уряду народної довіри шляхом парламентських та ненасильницьких громадянських дій. Головою партії став відомий письменник і громадський діяч, народний депутат СРСР Юрій Щербак.

1—2 грудня 1990 р. на з'їзді в Києві утворилася Партія демократичного відродження України, її попередницею була Демократична платформа в КПУ, яка після XXVII з'їзду КПРС і XXVII з'їзду КПУ заявила про своє відокремлення від КПРС і створення нової партії. В процесі формування до неї приєдналася частина соціал-демократів і ліберальних демократів. Це зумовило співіснування в новоствореній партії двох течій — соціал-демократичної та ліберально-демократичної, які об'єднувала спільна мета — створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. ПДВУ виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію державності СРСР та створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності й військової коаліції (до останньої Україна мала входити тимчасово, до остаточного утвердження її нейтрального статусу). Партія заявила, що домагатиметься виконання поставлених завдань через досягнення демократичними силами республіки більшості в парламенті й утворення коаліційного уряду народної довіри. Було обрано сім співголів партії. II з'їзд ПДВУ (29—ЗО червня 1991 р.) зменшив кількість співголів до трьох (Олександр Ємець, Володимир Філенко і Валерій Хмелько).

Крім названих протягом 1990—1991 рр. в Україні виникли ще Ліберально-демократична, Ліберальна, Народна партії, Партія слов'янського відродження, Соціалістична робітнича партія лівих сил та інші організації, які не мали широкого впливу. В Україні діяли також філії деяких російських та загальносоюзних партій (Демократичного союзу, Демократичної партії Росії та ін.).

Попри велику кількість опозиційних політичних партій (майже 20) реальним впливом користувалися лише три: Республіканська, Демократична і Партія демократичного відродження України. Робилися спроби об'єднати сили опозиції, але вони не мали успіху.

Виникнення численних опозиційних партій ще не означало реального переходу до багатопартійної політичної системи, але завдало вирішального удару монополії КПРС.