3.Розвиток українського руху в Галичині на початку XX ст.

Як зазначалося раніше, з кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом з галицькими входили до «Українського клубу» у віденському парламенті, а головні політичні партії - національно-демократична, радикальна і соціал-демократична - були майже тотожні з галицькими. Ця співпраця не була безхмарною, але вона привела до перемоги української орієнтації серед буковинської інтелігенції. Перемога була закріплена у розвитку мережі культурних та господарських організацій. Місцеві українські школи та громадські організації були найкращими з усіх, що існували у трьох західноукраїнських регіонах. Жваву національно-просвітницьку й одночасно ,спортивну роботу здійснювали гімнастичні і пожежні організації, які у 1904-1914 рр. поширили свою сітку на всю Буковину. Діяло багато організацій найрізноманітнішого характеру: студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, гімнастично-спортивних тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських товариств і установ.

У 1909 р. в Чернівцях відбувся з'їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти (старости) з заступниками, голови читалень «Просвіти» й товариства «Січ» тощо. На з'їзді створили «Руську раду», відому також під назвою «Селянська партія» на чолі з професором Степаном Смаль-Стоцьким.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого початку в краї успішно протистояли румунізації та онімеченню, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших земель, доводили історичні права українців на Буковину.

Як і раніше, на початку XX ст. національний рух залишався слабким в Закарпатті. У політичному й культурному житті цього краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов'язана з тижневиком «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин (1874 - 1946), який згодом відіграв велику роль у національно-визвольному русі в Закарпатті. Певні зв'язки підтримувалися з галицькими українцями. Але внесок закарпатських діячів у розвиток загальноукраїнського політичного і культурного руху був мінімальним. На початку XX ст. Закарпаття залишалося, за висловом Драгоманова, «пораненим братом». Справжнє національне відродження розпочалося в краї пізніше.

П'ята частина населення Західної України проживала в Буковині і на Закарпатті. Як і в Галичині, серед українців цих двох невеликих регіонів переважали селяни, а правлячу верству складали неукраїнці. Подібно Галичині, Буковина і Закарпаття і на початку XX ст. залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини.

Але рівень розвитку національно-визвольного руху в Буковині і Закарпатті був різний. В Буковині національний рух розвивався синхронно з Галичиною. На ситуації в Закарпатті позначалася його ізоляція від решти України. Ізоляція до певної міри зумовлювалась географією краю. Цей куточок України відділяли від Галичини і Буковини гори. Але головною перешкодою до встановлення тісних контактів з українцями Прикарпаття була належність цього регіону до угорських володінь. Від Галичини Закарпаття відділяв австро-угорський кордон, що пильно охоронявся. Віддаленість та ізольованість від інших українських земель зумовлювали слабкість національного руху на захід від Карпатських гір.

Протягом століть складними залишалися взаємини українців з представниками двох найбільших національних меншин - поляками і євреями. Особливо напруженими вони були з поляками, які претендували на те, щоб вважати всю Галичину своєю землею. На початку XX ст. в практичну площину починає ставитись питання про можливість в недалекому майбутньому державного самовизначення краю, і це значно загострило українсько-польське протистояння. Все ж перед Першою світовою війною протиріччя до певної міри вдалося пригасити.

В національно-визвольних змаганнях українців велику роль відігравав Андрій Шептицький. Під його началом вдалося об'єднати зусилля греко-католицьких священиків і світської інтелігенції у досягненні спільної мети - національного визволення українців.

Патріотична діяльність Шептицького розпочалася в перші роки XX ст. У 1900 р. монах граф А. Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву. Йому тоді було лише 36 років, і він став одним з наймолодших митрополитів в історії церкви. Нащадок старого українського, але спольщеного роду, Андрій Шептицький спочатку викликав недовіру багатьох українців, підозру, що він сприятиме полякам. Так само поляки сподівалися, що молодий митрополит використає свій вплив для послаблення українського національно-визвольного руху.

Але митрополит Андрій скоро включився в боротьбу за права українського народу, й під його впливом багато священиків греко-католиків порвало з «москвофільством» і приєдналося до народовицького табору. Турбуючись про народну культурну спадщину, у 1913 р. митрополит Шептицький заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит зумів прихилити до себе народні маси і ще до початку Першої світової війни був уже визнаний усіма як український патріот. Однією з головних заслуг його стало те, що він об'єднав зусилля греко-католицьких священиків і світської інтелігенції, між якими до цього вже тривалий час не було порозуміння у досягненні спільної мети – національного визволення українців.

Загальні тенденції

• У Східній Галичині на початку XX ст. сформувалася свідома своїх політичних інтересів українська спільнота, яку вже неможливо було залишати поза увагою • Змінилося співвідношення сил між поляками та українцями в Галичині: хоча польська еліта й надалі зберігала монополію на владу в краї, українці своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищували поляків • Українські діячі вели боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців • Політична боротьба поєднувалася із соціальними виступами галицьких селян і робітників • Українці продовжували наполегливу розбудову національного життя: у краї стабільно розвивалася мережа освітніх, громадсько-культурних, наукових установ, кооперативів тощо • На початку XX ст. україно-польські відносини набули гостро конфліктного характеру. Конфронтація розгорталася навколо трьох основних проблем: селянського питання, суперечок навколо університету і вимог щодо проведення виборчої реформи, причому як до віденського парламенту, так і до Галицького сейму