7. Закономірності розвитку мов (дивергенція і конвергенція)

З часу свого виникнення і протягом усього періоду існування будь-яка мова (на перших порах - діалект, яким володіли члени племені) переживає безперервні зміни. Не з однаковою інтенсивністю, але змінюється звуковий і словниковий склад, зазнають еволюції морфологічна і синтаксична системи живих мов.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Сучасна мовна ситуація у світi характеризується суперництвом процесів мовної дивергенції та конвергенції. З одного боку, існує близько п’яти тисяч мов, якими послуговується людство на п’яти континентах. Точної кількості мов досi не встановлено, позаяк остаточно не визначено статус деяких автохтонних говірок в Азії, Африці та Океанії, i питання про те, чи є вони окремими мовами чи діалектами інших мов, залишається відкритим.

З іншого боку, спостерігаємо тенденцію до значного поширення п’яти-семи мов, які прагнуть увійти до клубу так званих світових мов. Йдеться насамперед про англійську, іспанську, французьку, арабську, португальську, російську. Ці мови є національно негомогенними, тобто розподіляють свої функції, обслуговуючи різнi нації і різні культури.

Дивергенція в лінгвістиці, 1) фонологізація варіантів фонеми у зв'язку з усуненням позиційних умов, що спочатку зумовили дане варіювання. Наприклад, в історії російської мови утворення твердих і м'яких приголосних фонем з однієї фонеми після падіння зредукованих і в історії англійської мови утворення фонем s і z, f і v з позиційних варіантів однієї і тієї ж фонеми; 2) позиційна зміна звуків, алофонічна розбіжність в межах однієї фонеми; 3) мовна еволюція, в результаті якої діалекти однієї мови відособляються від ін. діалектів цієї ж мови і утворюють самостійні мови. Протиставляється конвергенції.

Конвергенція (від латів. convergo — наближаюся, сходжуся) — зближення або збіг два і більш лінгвістичної суті.

8 «Мова і мислення»

Мова тісно пов’язана із свідомістю (сукупність усіх психічних процесів, що беруть участь в осмисленні людиною навколишнього світу і свого існування), обмін думками між індивідами зумовлює формування свідомості окремої людини. Складовою свідомості є мислення – найвища форма пізнавальної діяльності людини, яка характеризується узагальненням, відбиттям предметів і явищ ті їх зв’язків у вигляді понять, теорій. Мисленню властиво: абстракція, аналіз, синтез, постановка задач і їх вирішення.

Часто мову і мислення ототожнювали – Шлейєрмахер (мова це лише форма мислення), Гаман і часто розривали ці поняття – Бенеке (мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах).

Всі ці твердження були помилковими, адже мова і мислення тісно взаємопов’язані.

У радянські часі вважалося, що мислення може здійснюватися вербально, але, це не зовсім так. Мислення здійснюється як вербально так і не вербально.

Існує три типи мислення

1. Наочно-образне (предметне) – мислення конкретними образами, картинками. Саме ця форма повністю заперечує думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

2. Технічне – здійснюється без участі мови. Властиве як і «1» вищим тваринам і людині.

3. Поняттєве мислення – здійснюється за доп. мови. Людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух. Частіше мислять за допомогою внутрішнього мовлення.

Переважає із цих трьох типів поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Історично мислення виникло раніше мови. Саме тому функції мови щодо мислення змінювались. Спочатку мова доповнювала предметне і технічне мислення, з часом вплив мови зростав. І вона стала основним знаряддям мислення.

Засновник загального мовознавства Ф. де Соссюр розглядав мову і мислення, як одне ціле, хоча припускав можливість їх розмежування. «Мову можна порівняти із листом паперу. Мисль – це його лицьова сторона, звук – зворотна. Не можна розрізати лицьову сторону, не розрізавши зворотної. Так само і в мові, не можна відділити ані мисль від звуку, ані звук від мислі.

Питання про взаємозв’язок мови і мовлення має ще один аспект – внутрішнє мовлення.

*внутрішнє мовлення – не зовнішнє* Егоцентричне мовлення дитини – експеримент – якщо її залишити. Вона буде розмовляти «сама з собою» мовлення, яке не звернуте до співбесідника, чого не має у дорослих =) але, якщо ми використовуємо внутрішнє мовлення, то болять зв’язки, ми зв’язуємо мисленєві процеси із мовою.

Таке дитяче мовлення було описане Жаном Піаже. Спочатку таке мовлення має розгорнутий характер, потім у дітей старшого віку воно скорочується, перетворюється на шепітне, а через 1-2 роки взагалі це мовлення зникає, залишаються ледь помітні рухи губ.

Висновок: внутрішнє мовлення виступає проміжною ланкою між мисленням, яке відбувається в мовленнєвих зонах мозку, та зовнішнім мовленням.

У яких формах здійснюється мислення людини? Караулов виділяє три структурні рівні мовної особистості: вербально-семантичий (фонд граматичних знань людини), лінгво-когнітивний (в ньому форм. система знань людини про навколишній світ), мотиваційний (система установок, цілей людини)