Католицький погляд на богонатхненність.

Панівний погляд в Католицькій Церкві на проблему богонатхненності в епоху Реформації схилявся до вербалізму. На IV засіданні Тридентського собору 1554 року було зроблено визначення, в якому говориться, що апостоли писали “під диктовку Святого Духа” (Spiritu Sanсto dictante). Однак це формулювання допускало широке тлумачення, так як залишалось питання: що саме диктувалось – буквальний текст Писання чи його зміст і ідеї.

Вже з XVII століття і в подальшому, розвиток католицького погляду на питання богонатхненності все більше наближався до усвідомлення боголюдського характеру Священного Писання. У визначенні I Ватиканського собору на 3 сесії (24 квітня 1870р.) Тридентська формула була змінена. Замість слова dictante вжите слово inspirante (inspiration – натхнення).

Енцикліка папи Пія ХІІ за 1943 рік вказала на необхідність вивчення “літературного жанру” біблійних книг, відкриваючи можливість літературно-критичного дослідження Біблії. Якщо визнається, що різні біблійні книги відрізняються за жанрами, то в них можна виділити людську і літературну сторону.

На ІІ Ватиканському Соборі в догматичній конституції “Про Божественне Об’явлення” говориться, що “через Писання Бог звертається до людей”, а що стосується богонатхненних авторів, то при написанні священних книг вони застосовували власні здібності і сили.⁵

Протестантський погляд на богонатхненність.

Відмовившись від церковної традиції і Священного Передання, ранні протестантські мислителі з особливою силою підкреслювали авторитет і значення того, що в них залишилась – Біблії. Ідеологи раннього протестантизму повернулись до першопочаткового погляду на Священне Писання, вбачаючи в ньому виключно слово Боже, позбавлене будь-яких людських сторін. Біблійний автор розумівся ними, як і християнськими письменниками ІІ ст., в дусі механічного вербалізму. Однак сучасний протестантизм в значній мірі наблизився до розуміння співвідношення Божественного і людського в Писанні.

Святі отці золотої доби християнської писемності відходять від вербалізму попередніх століть і головну увагу звертають не на букву, а на дух Писання. Так святий Василій Великий зазначає, що Бог ніколи не придушує свободи людини. І тому недостойним Бога було б думати, що в момент об’явлення священні автори були немов медіумами в стані трансу і автоматично фіксували Божественні слова. Дія Духа Святого на пророка, на противагу демонському впливу полягала в просвітленні розумових здібностей автора. Неможливо щоб Дух Премудрості робив людину безумною.⁶

Для святого Іоана Золотоустого буттяписьменник був не лише пасивним передавачем слів Божих. Він активно приймав участь у творенні священних книг. “Він вживав грубі вирази зважаючи на немочі, так як говорив людям, котрі не могли слухати інакше”.⁷

Преподобний Максим Сповідник говорить. Що ще перед втіленням Бог Слово відкривається, втілюється в природі і в Писанні. Зовнішні форми і літери є Його одягом, під котрим таємничо перебувають Його ідеї, а в них: Сам Він.⁸

Православна церква визначає богонатхненність як особливу дію Духа Божого на дух людський, через що людина при збереженні всіх своїх сил і діяльному їх прояві стає органом сповіщення Божественного Об’явлення. Поєднання божественного і людського в даному випадку ми можемо розуміти за аналогією взаємовідношення благодаті і свободи волі в справі спасіння людини. Як в справі спасіння благодать Божа нічого не робить без участі людської волі, так і написання священних книг відбувалось у взаємодії волі Божественної і людської.

Твори священних письменників досконалі настільки, наскільки це відповідало цілям Божественним. Господь не допускав недосконалості лише в тій мірі, в якій вони могли нашкодити справі людського спасіння. Там, де такої небезпеки не було Бог залишав письменника з його людськими недосконалостями.

Самостійність письменника виявилась не лише в виборі слів і виразів для думок, але й у визначенні загального плану, в прийомах викладу думки, тобто у всьому, що стосується зовнішньої літературної сторони твору. Саме цим пояснюється печать індивідуальності що лежить на творі кожного священного автора. Однак при цьому Писання залишається богонатхненним і в своїй зовнішній формі, і взагалі, неможливо вказати межі, де закінчується дія Божа і починається діяльність людська. Якщо євангеліст Іоан говорить відносно первосвященика Кайяфи, що він промовив пророцтво про смерть Христа “не від себе” (Ін. 11:51), тобто всупереч своєму бажанню явився в цьому випадку пророком, то тим більше потрібно визнати таку дію Святого Духа на його вірних служителів, яка спрямувала б їх слово відповідно Божественним цілям.

Знаменитий юдей І ст. по Р.Х. залишив нам особливо виразне свідоцтво про канон Старого Завіту: “Немає нічого більш надійного серед нас, а ніж визнаний авторитет Писань. Вони знаходяться поза всяким сумнівом так як нами визнані лише ті Писання пророків, які, будучи богонатхненними, написані багато віків назад… Ми не володіємо величезною кількістю книг, що протирічать одна одній. У нас є всього 22 книги, в яких міститься вся древня історія. Вони справедливо вважаються такими, що мають божественне походження… протягом усіх минулих віків ніхто ніколи не

457 – поверн. ІІ групи полонених на чолі з Ездрою при Артаксерксі. 444 – завершення форм. канону. 425 – смерть Артаксеркса

насмілювався щось додати до них або відняти, або змінити зміст написаного. Всі юдеї вірять, що ці книги містять божественне вчення, настоюють на цьому, якщо потрібно помруть за це. Ці книги дані нам посередництвом божественного натхнення. Що стосується інших книг, які написані після Артаксеркса, то вони не вважаються такими ж богонатхненними”.9

“Юдейський народ гідний подиву за свою щирість. З любов’ю і вірністю він береже ту книгу, в котрій Мойсей називає його невдячним перед Богом, в котрій він закликаєає в свідки проти народу небо і землю, в котрій він говорить, що Бог в гніві Своїм розсіє євреїв між усіма народами землі, в котрій народ викривається в ідолопоклонстві. Книгу, котра більше безчестила їх, а ніж вихваляла, вони свято берегли. Така щирість немає подібних прикладів і не властива людській природі. Тому я не маю причин сумніватись в істинності цієї книги. Немає сумніву, що ця книга настільки ж древня, наскільки древній сам цей народ”.