Постанови Костянтинопольського і Єрусалимського соборів 1672р. Про неканонічні книги.

Спочатку Сповідання Лукариса і його однодумця Критопула були засуджені на соборах у Костянтинополі (1638р.). і в Яссах (1648р.). Тут переважно розглядались догматичні положення цих Сповідань. При чому Костянтинопольський собор (1638р.) анафематствував як Сповідання, так і самого костянтинопольського патріарха Кирила Лукариса, задушеного у цьому ж році внаслідок доносу, за наказом султана Мурада IV.

Пізніше, майже через 30 років, на Костянтинопольському і Єрусалимському соборах 1672 року було підняте питання про старозавітній канон.

На Костянтинопольському соборі (січень 1672р.) було постановлено:

“Хоча деякі старозавітні книги, писані священними письменниками, у списках (тобто соборних і отцівських) не зараховуються до священних книг, вони не повинні відкидатись як природні і звичайні, а повинні завжди вважатись добрими і повчальними, і зовсім не зневажатись”.

На Єрусалимському соборі (березень 1672р.) це спірне питання було вирішене майже так само:

“Керуючись правилом кафоличної Церкви, називаємо Священним Писанням усі ті книги, які визнані Лаодикійським собором, а також і ті , які Кирило нерозумно назвав апокрифами: Премудрість Соломона, книгу Юдиф, Товію, історію дракона і Сусанни (Дан. 13-14розд.), Маккавейські, Премудрість Сираха. Їх визнаємо, разом з іншими книгами, незмінною і чистою частиною Священного Писання. Як передала Церква дійсною частиною Священного Писання Євангелія, так і ці передала, без сумніву, такою ж частиною Священного Писання. Хто відкидає їх, той і перші (Євангелія) відкидає. Усі книги, що завжди і всіма соборами древніми у кафоличній Церкві і знаменитими богословами рахуються і вводяться до Священного Писання, - усі ці книги ми вважаємо канонічними книгами і визнаємо Священним Писанням ”.⁵⁶

Як видно з вище наведених соборних постанов, – в них не було повного переліку священних книг. Вирішувалось переважно підняте Критопулом і Лукарисом питання про неканонічні книги і їх авторитет. Отці висловили свою незгоду з тим, що ці книги виводились зі складу Священного Писання, і називались апокрифами. Ці головні положення протестантського характеру і засуджувались соборами.

Постанови Костянтинопольського і Єрусалимського

соборів 1672 року можна розбити на такі пункти:

1. Неканонічні книги повинні вважатись не “природніми і звичайними”, а “добрими і повчальними” (За Кост.соб.).

2. Вони, разом з іншими канонічними книгами, повинні вважатись незмінною частиною Священного Писання, і в цьому розумінні канонічними.

3. Нічого не говориться про авторитет книг Варуха, Послання Єремії, другої і третьої книги Ездри.⁵⁷

4. Із загального соборного положення про незмінність біблійного кодексу можна зробити висновок, що всі неканонічні відділи і в інших книгах (Даниїла, Есфір, 2 Параліпоменон, Псалтирі) також визнаються частиною Священного Писання.

5. До неканонічних книг не застосовується термін “богонатхненність”. Цим само вказано на головну відмінність між книгами канонічними і неканонічними, а також на суттєву відмінність православного вчення про канон від католицького.

В порівнянні з попередніми соборними і богословськими визначеннями про старозавітній канон, на Костянтинопольському і Єрусалимському соборах 1672 року православний погляд на неканонічні книги був розповсюджений також на неканонічні відділи в канонічних книгах, що на східних соборах до цього часу визначено не було.⁵⁸

Наостанок треба зазначити, що якщо Костянтинопольський собор (1638р.) анафематствував не тільки Сповідання, але й самого патріарха Кирила, то Єрусалимський собор (1672р.) визнав, що це Сповідання не належить перу Кирила.Цей собор також довів, що сам патріарх був рішучим противником протестантизму.