Богонатхненність Священного Писання.

Поняття богонатхненності і канону Священного Писання тісно взаємопов’язані між собою. Саме богонатхненність є визначальним чинником, який встановлює належність тієї чи іншої книги до канону священних книг. Тому канон Священного Писання є не стільки списком юдейських і християнських книг, скільки кодексом богонатхненних творів юдеїв і християн.

Самі священні письменники вказували на те, що вони записували історичні події або пророцтва, отримавши стосовно цього запису чітке Боже повеління.

Мойсей отримав від Господа наказ записати в книгу:

• історію війни євреїв с амаликітянами (Вих. XVII,14)

• перелік єврейських станів під час 40-літньої подорожі (Числ. ХХХІІІ)

Пророки: Аввакум (2,2),

Ісая (8,1),

Єремія (36 розд.),

Даниїл (12:4,9)

отримували від Господа повеління записати в книгу, а іноді в присутності особливих свідків (Іс. 8:1) пророцтва про майбутні події.

Згідно з такими повеліннями, священні книги і їх окремі розділи мають особливі назви:

Писання Мойсея називаються:

• книга завіту Господнього або книга словес Господніх (Вих. 24:4,7)

• книга закону Господнього (Іс. Нав. 24:26)

• книга Господня (Іс. 36:16)

Пророчі писання надписуються і називаються:

• словом Господнім (Іс. 2:1; 8:1; Єрем. 1:1,2; Мих. 1:2; Ам. 1:1,2 та ін.)

• видінням Господнім (Іс. 6:1; 13:1; Єрем. 46:1; Єзек. 1:1 та ін.)

Розпочинаються пророчі книги зазвичай словами:

• так говорить Господь (Іс. 1:2; Єрем. 2:2; Ам. 1:2…)

Відповідно до цих свідчень в християнському богослів’ї розуміється і вислів псалмопівця, що язик його, як богонатхненного письменника, є тростиною книжника – скорописця (Пс. 44:2); він промовляє Господні слова і натхненні пісні (2Цар. 33:2).

Про богонатхненність Священного Писання є також безліч новозавітних свідчень:

“Бо сам Давид сказав Духом Святим: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх – підніжжям ніг Твоїх” (Мк. 12:36 = Пс. 109:1).

Згідно вчення Спасителя, апостоли визнавали священних письменників особами богонатхненними. Св. ап. Петро говорить:

“Належало статися тому, що у Писанні провістив Дух Святий устами Давидовими про Іуду, колишнього вождя тих, що взяли Ісуса” (Діян. 1:16 = Пс. 40:10).

Апостол Павло свідчить, що Дух Святий через пророка Ісаю промовив пророцтво про осліплення юдеїв:

“Добре Дух Святий сказав отцям нашим через пророка Ісаю: “Піди до цього народу і скажи: Слухом почуєте і не зрозумієте, і очима дивитися будете і не побачите” (Діян. 28:25 = Іс. 6:9).

Це ж святий апостол Павло говорить про всіх пророків:

“Багаторазово і різноманітно здавна Бог говорив отцям через пророків” (Євр. 1:1).

Святий апостол Петро говорить:

“Знайте насамперед те, що ніяке пророцтво в Писанні не залежить від власного вирішення. Бо ніколи не було пророцтва з людської волі, а промовляли його святі Божі люди, натхненні Духом Святим” (2Петра 1:20).

Святий апостол Павло робить висновок і узагальнює всі новозавітні свідчення про богонатхненність старозавітних книг. До апостола Тимофія він звертається з такими словами:

“Ти з дитинства знаєш Святе Писання, яке може умудрити тебе на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання богонатхненне (πα̃σα γραφή θεόπνευσος) і корисне для навчання, для викривання, для виправлення, для настанови в праведності” (2Тим. 3:15,16).

Наслідуючи Спасителя і апостолів, отці Церкви завжди визнавали старозавітні канонічні книги богонатхненними. Святий Климент Римський говорить:

“Дух Святий через пророка Ісаю сказав: “Господи, хто повірив чутому від нас, кому відкрилася сила Господня?” (1Кор. 13розд. = Іс. 53:1).

В іншому місці святий Климент говорить:“Істинне Писання є словом Святого Духа”.

Отже, біблійна богонатхненність є дією Святого Духа, Котрий таємничим чином керує розумом і людським духом, внаслідок чого виникає одухотворений запис, священний документ, що містив у собі Божественне Об’явлення, і з яким Дух Божий і в подальшому органічно пов’язаний.

Лише богонатхненність Святого Писання дає нам відповідь, яким чином і чим керуючись Біблія ставить поруч книги настільки різних авторів як за освітою, так і за своїм походженням: від царів і народних вождів, і до простих пастухів і рибалок?

Самі священні письменники мали абсолютну впевненість у тому, що вони передають слова Божі.

Тільки Мойсей в книзі Левит більше 50 разів повторює подібні слова: “І сказав Господь Мойсею говорячи: Скажи синам Ізраїлевим…”. За виключенням декількох віршів в розділах 10-му і 24-му, книга Левит містить в собі лише слова Бога, записані Мойсеєм для народу Ізраїля.

Пророки постійно повторюють: “Так говорить Господь”, “Слухайте слово Господнє”, “Господь сказав мені”, “уста Господні промовили це”. Ці вирази зустрічаються: в пророка Ісаї: 120 разів; Єремії – 430; Єзекіїля – 329; Амоса – 53; Огія – 27; Захарії – 53 і т.д. Пророк Єремія отримує від Бога повеління: “Ось вклав слова Мої в уста твої… Скажи їм все, що Я накажу тобі…У кого Моє слово, той нехай говорить слово Моє вірно… скажи всі ті слова, котрі Я говорив тобі… Візьми собі книжний звиток і напиши в ньому всі слова, котрі Я говорив тобі” (Єрем. 1:9,17; 23:28; 26:2; 36:2 – порівн. Іс. 6:7,9; 51:16; Єзек. 2:7,8; 3:10,11; Втор. 18:18).

Автори Нового Завіту іноді вживають вираз “Бог говорить”, коли фактично говорить Писання. І навпаки вираз “говорить Писання” в дійсності означає для них, що говорить Бог. Таким чином, вирази “написано”, “говорить Писання” або “говорить Бог” мають однаковий зміст.

“Писання, бачивши наперед, що Бог виправдає поган вірою, дало Авраамові цю добру звістку: “в тобі будуть благословенні всі народи” (Гал. 3:8; Бут. 12:1-3)

“Писання говорить фараону: “Власне, на те Я тебе поставив, щоб на тобі показати Мою силу” (Рим. 9:17; Вих. 9:16). В дійсності ж Писання ще не існувало, коли Бог говорив ці слова Аврааму чи фараону. Тому слова “Писання говорить” потрібно розуміти “Бог говорить в Писанні”.

В Новому Завіті можна нарахувати близько 300 цитат або посилань на Старий Завіт, так що в новозавітному тексті це кожен 22 вірш. Старозавітні вирази і цитати в Новому Завіті є майже зі всіх старозавітніх книг.⁴

“Усе Писання богонатхненне” (2Тим. 3:16) – говорить святий апостол Павло, маючи на увазі Священне Писання Старого Завіту. Тому при посиланнях на тексти Священного Писання, як він сам, так і інші апостоли однаково вживають вирази “написано” або “Писання говорить” і т.п. без різниці з якої книги вони запозичуються.

Вказуючи на факт богонатхненності священних письменників і їх творів, Біблія не дає точно визначених вказівок на те, як потрібно розуміти цю богонатхненність, внаслідок чого це писання вирішувалось і вирішується до цих пір по-різному.

Довгий час пануюче значення мав погляд запозичений з юдео-олександрійського богослів’я, який бачив в священних письменниках лише механічне знаряддя в руках Бога, Котрий давав їм однаково як зміст, так і форму, відкривав їм не тільки думки, але й диктував їм самі слова. Цей суто механічний погляд сприймався в древності навіть декотрими вчителями Церкви – наприклад, св.муч. Юстином Філософом, Афінагором, Тертуліаном, які порівнювали священних письменників з музичними інструментами, що видають звуки, коли їх торкаються рука або уста музиканта.

В новітні часи цей механічний погляд був підтриманий протестантськими схоластиками XVII-XVIIIст. (Хемніцем, Герхардом, і особливо Квенштендом, Каловим і ін.). Вони стверджували, що єдиним автором священних книг може бути названий лише Сам Бог. Він побуджував до писання, диктував думки і вказував навіть самі слова для виразу думок. Дехто бачив богонатхненність навіть в писання, диктував думки і вказував навіть самі слова для виразу думок.

риклад,, як потрібно розуміти цю богонатхнепунктуації і акцентації єврейської Біблії. А таке поняття богонатхненності заперечує в Біблії будь-які погрішності – історичні, географічні і навіть граматичні, що явно суперечить реальному становищу рукописного тексту.

Подібне бачення могло б бути природньо прийнятим в древньому поганському світі. Але в християнстві воно рішуче відкидається самим поняттям про відношення Бога до людини. Дарувавши людині свободу волі, Бог в Своїх діях щодо людини зберігає цей дар недоторканим. Тому було б дивним уявляти момент божественного натхнення, як стан певного придушення людської особистості, людського духу, як стан лише суто пасивного сприйняття об’явлення. Саме активністю священних письменників пояснюються літературні особливості їх творів. Для захисників вербального натхнення ці особливості завжди будуть каменем спотикання. За цією теорією потрібно визнати богонатхненність і всіх перекладачів Священного Писання. Тоді як будь-який переклад за великим рахунком є лише коментарем і ніколи не може бути абсолютно точним відтворенням оригіналу.

Існують також раціоналістичні теорії, одні з яких визнають богонатхненність певної частини Писання (наприкл.: тільки законодавчі і пророчі книги), а інші - богонатхненність самих авторів, але не книг.