Історія виникнення священної писемності та формування канону священних книг Старого Завіту.

Вказаний відділ ісагогіки досліджує історію та етапи формування канону священних старозавітних книг. Його можна поділити на такі періоди:

1. історія виникнення та зібрання старозавітних книг в один Священний кодекс або історія походження канону;

2. історія подальшого збереження канону в юдейській спільноті;

3. історія канону в євангельський період, розкриття значення канону священних книг Ісусом Христом і апостолами;

4. історія канону в християнській церкві.

Але перед тим, як безпосередньо перейти до викладу матеріалу вище вказаних рубрик, потрібно розкрити ключові для цього розділу поняття, а саме – біблійний канон і богонатхненність священних книг.

1. Поняття про канон і богонатхненність священних книг.

“Усе писання богонатхненне і корисне для навчання, для викривання, для виправлення, для настанови в праведності.” (2Тим. ІІІ, 16).

За загальноприйнятим православно-богословським визначенням, каноном старозавітніх книг є зібрання богонатхненних писань, які містять у собі слово Боже, сповіщене старозавітньому Ізраїлю через богонатхненних мужів.

Грецьке слово κανών відпочатку мало вузько-професійне значення: тростина для вимірювання, шнур, стовп, який прямо підтримує покрівлю дому (Юдиф ХІІІ, 6). Згодом цей термін у олександрійських вчених починає використовуватись в значені – правила, еталон, зразок, стандарт. Він знайшов своє застосування у найрізноманітніших галузях людської діяльності:

• у граматиці і риториці це стосувалось граматичних правил, певних зразків побудови речень, де за взірець (канон) брались фрагменти з літературного надбання античних авторів,

• у літописців, істориків термін “канон” позначались головні епохи в історії людства, держави чи народу,

• у композиторів, співаків каноном називались головні принципи музичної грамоти,

• у юристів законодавчі акти³

у новозавітних священних письменників термін “канон” вживається в моральному значені, як правило духовного життя: “тим, які живуть за цим правилом (κανών), мир їм і милість” (Гал. VI, 16);

“а ми не будемо хвалитися безмірно, але за мірилом, що призначив нам Бог, як таку міру, щоб досягти і до вас” (2 Кор. Х,13-16). Саме таке значення слова κανών було найбільш вживаним також і в святоотцівських творах (Іриней Ліонський. Проти єресей. ІІІ,11; Климент Олександрійський. Стромати. VІ,15; VII,16). Саме тому соборні віровчительні і моральні постанови зазвичай називались в християнській писемності канонами, як правила віри і життя. Запозичене у олександрійських вчених значення слова κανών було застосоване до зібрання священних книг, в яких “містяться єдині норми істини, джерела спасіння, єдине правило віри і життя” (Іриней Ліонський. Проти єресей. ІІІ,11; IV,35). Святий Ісидор Пелусіот говорить: “каноном істини іменуємо Священне Писання” (Листи IV,14). “Хто заперечує Священне Писання, той далекий від канону”, – говорить святий Іоан Золотоустий (Бесіди на Бут. 58,3 – на Діян. 33,4). Блаженний Феодорит і Ориген зауважують, що канон означає зібрання божественних писань (Поясн. Пісні Пісень. ІІ,1.3. Ориген. Тлум. на Ісуса Нав. 2,1…). “Канонічні писання (Βίβλια κεκανονισομένα), - за святим Афанасієм Великим, - є богонатхненними писаннями і цим відрізняються від усіх інших невизначених ( ’αόρισα ) книг” (39 пасх. посл.; порівн.: 60-е прав. Лаодик. соб.; Євсевій. Церков. істор. VI,25).

Загальний погляд святих отців на поняття канону священних книг може бути вказаний в таких словах святого Іоана Золотоустого: “як звичайну міру (довжини, ємкості або ваги) не можна свавільно збільшувати чи зменшувати щоб вона не втратила свого вимірювального значення, так і зібрання канонічних богонатхненних писань не можна свавільно змінювати доповненням чи позбавленням із них чого-небудь” (Тлум. на посл. до Філіп. ІІІ,16). Таку саму точку зору виявляли святий Василій Великий (Проти Євномія. І,5), святий Григорій Ниський (Проти Євномія. 4), святий Іоан Дамаскін (Точн. виклад. правосл. віри. IV,17); її поділяли давні юдейські історики і богослови (Йосиф Флавій і Філон).