2. Грошово-кредитне регулювання національної економіки

Якщо у попередньому параграфі, розглядаючи регуляторну політику сучасної держави, з’ясовувалась її фінансово-бюджетна форма, то тепер предметом аналізу стає грошово-кредитна форма державного регулювання національної економіки. Не ставлячи під сумнів органічної єдності її структурних елементів, варто виділити принаймі два аспекти грошово-кредитної форми регулювання національної економіки. Один із них пов’язаний із монетарною політикою.

Монетарна політика являє собою систему заходів держави, що ґрунтується на використанні грошових важелів регулювання макроекономічних процесів. Вона передбачає зміни обсягів пропозиції грошей в економіці і саме у такий спосіб – здійснення впливу на макроекономічну динаміку.

Другий спосіб грошово-кредитного регулювання пов’язується із кредитною політикою.

Кредитна політика – система заходів держави, яка базується на використанні ресурсів і можливостей Центрального банку країни, чим дозволяє контролювати ступінь доступності продуцентів до кредитних ресурсів країни та у такий спосіб – впливати на макроекономічну кон’юнктуру.

Виділення цих двох аспектів грошово-кредитного регулювання детермінує і логіку розгляду питання. Аналіз варто розпочати із з’ясування теоретичних основ та конкретизації мети грошово-кредитного регулювання. Це слугуватиме науковим підґрунтям наступного розгляду конкретних форм регуляторної політики на підставі використання спочатку кредитних, а згодом грошових інструментів державного впливу для забезпечення сталого, динамічного розвитку макроекономічної системи.

Звертає на себе увагу та обставина, що грошові і кредитні аспекти макроекономічного регулювання розглядаються у органічній єдності. І це не випадково. З одного боку, сучасна грошова система, в основному, є системою кредитних грошей, а з іншого – пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Але, які б конкретні способи грошово-кредитного регулювання ми не розглядали, усі вони мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

Ця рівновага фіксується рівнянням обміну, відомим ще як рівняння Фішера¹:

, де

• M – статична характеристика кількості грошей, вона відбиває пропозицію готівки та тих активів, що виконують грошові функції, наприклад, чеків чи векселів (фактично йдеться про грошовий агрегат M₁);

• V – швидкість обороту грошової одиниці (вона показує, скільки разів ця одиниця використовується на придбання кінцевих товарів і послуг протягом року);

• P – рівень цін (він приймається як середнє зважене значення цін кінцевих товарів і послуг, взяте відносно базового річного показника, що дорівнює 1,0, тобто йдеться про річний індекс цін);

• Q – реальне значення валового національного доходу (розраховується на основі номінального національного доходу із застосуванням дефлятора, тобто індекса цін).

Добуток рівня цін і реального національного доходу (права частина рівняння – PQ) показує номінальний (фактичний) національний дохід. Відповідно, швидкість обороту грошей може бути репрезентована відношенням номінального значення валового національного доходу до обсягу грошової маси:

.

Що дає орієнтація на рівняння обміну?

Це рівняння є основою моделювання ситуації макроекономічної рівноваги товарної і грошової мас.

Якщо рівновага порушується на користь ВНД (PQ>MV), то виникає потреба у додаткових грошових коштах в обігу. Але ця потреба, що випливає зі змісту рівняння Фішера, може бути реалізована без застосування примітивних і ризикованих способів нарощення абсолютної маси готівкових грошей. Більше того, “ефект верстата” (друкування додаткових паперових грошей) за умов розвинутої ринкової економіки є вкрай низьким, зважаючи на незначну частку готівки у загальній грошовій масі в країнах з розвинутою ринковою економікою.

З іншого боку, якщо рівновага порушується на користь грошової маси (MV>PQ), то зовсім не обов’язково вдаватися до брутальних форм вилучення зайвих грошей з обігу (обміну купюр, нуліфікації, конфіскаційної грошової реформи), як це практикувалося за умов командної економіки. У рівнянні обміну закладена можливість утримання рівноваги без ризикованих операцій з масою грошей, тобто залученням до обігу або вилученням з нього певної кількості грошей. Проблема лише у тому, щоб навчитись керувати “напруженістю” грошових потоків.

Грошовий обіг можна уявити замкнутою системою труб, по яких циркулює рідина (грошові потоки). По трубах можна пропустити більшу кількість рідини, збільшуючи швидкість її циркуляції через підвищення внутрішнього тиску у системі, що вимагає зовнішнього впливу – підключення потужного насоса.

Так само і в економіці. Питання лише в тому, щоб знати, де, у який момент і з якою силою має спрацювати “грошова помпа”.

Отже, проблема у тому, щоб вдало обрати важелі і міру їх впливу на товарно-грошові потоки, забезпечуючи їх макроекономічну рівновагу. У цьому і полягає “квінтесенція” рівняння обміну І. Фішера.

Що ж є метою грошово-кредитного регулювання економіки за умов розвиненої ринкової системи господарювання?

Для обґрунтування цієї мети спробуємо знову спертись на рівняння обміну. Якщо рівняння І. Фішера продиференціювати, або, іншими словами, подати у вигляді одиниць прирощення його компонентів, то отримаємо таку рівність:

, де

• відношення показує темп приросту грошової маси (підкреслимо саме ту обставину, що йдеться не про зміну загальної кількості грошей, а про інтенсивність зміни грошових потоків);

• відношення характеризує темп приросту цін, тобто відбиває річний темп інфляції;

• відношення репрезентує річний темп приросту реального ВНД; у безпосередній залежності від останнього параметра знаходиться і рівень зайнятості, тому відношення характеризує не тільки динаміку обсягу валового національного доходу, але й зміни на ринку робочої сили;

• параметр відбиває темп прискорення обігу грошей за період, який аналізується (як правило, за рік).

Отже, напрошується висновок, що рівняння обміну Фішера пов’язує в єдине ціле усі ці показники і служить інструментом моделювання макроекономічної рівноваги.

Таким чином, вищою кінцевою метою грошово-кредитного регулювання є забезпечення стабільності цін, зростання реального обсягу виробництва і повної зайнятості.

Звичайно, поточна грошово-кредитна (монетарна) політика орієнтується на більш конкретні та кількісно виражені цілі, тобто йдеться про завдання тактичного і проміжного характеру. Наприклад, коли економіка країни знаходиться в ситуації “перегріву” ринкової кон’юнктури (високий попит викликає зростання цін і доходів, розширення виробництва загрожує втратою рівноваги з високою інфляцією) і на порядок денний висуваються завдання рестриктивного (обмежувального) характеру, то вмикаються одні важелі грошово-кредитного механізму, а коли виникає проблема подолання спаду виробництва і кволої ринкової кон’юнктури – вмикаються інші, експансіоністські (спрямовані на розширення) важелі грошового і кредитного регулювання.

Важливим аспектом теоретичного обґрунтування логіки грошово-кредитного регулювання є орієнтація на модель макроекономічної рівноваги IS-LM (Investment, Saving – Liquidity, Money)¹, відому ще як “хрест Гікса”.

Якщо орієнтація на рівняння І. Фішера забезпечує теоретичне обґрунтування методів і форм грошово-кредитного регулювання через утримання необхідної маси грошей та швидкості обороту грошової одиниці, то орієнтація на модель IS-LM, слугує методологічною основою розуміння конкретних форм грошово-кредитного регулювання через коливання процентних ставок на ринку кредитних ресурсів. В цій моделі IS віддзеркалює можливі варіанти стану часткової рівноваги на інвестиційному ринку та умови перетворення заощаджень у реальні інвестиції. В свою чергу, LM відбиває можливі варіанти стану часткової рівноваги на грошовому ринку, коли попит на кредитні ресурси збалансовується з їх пропозицією. Модель базується на тому, що при здійсненні експансіоністської або рестрикційної економічної політики щодо обсягів суспільного виробництва (Y), використовується чинник доступності кредитних ресурсів. Доступність чи недоступність сприймається продуцентами суспільного продукту через коливання процентних ставок за кредит (R'). При зростанні процентної ставки інвестиційна активність виробників згасає. Схильність до перетворення заощаджень в інвестиції послаблюється. Саме тому пряма IS на графіку (див. рис.11.2) має від’ємний нахил, що показує обернений характер залежності обсягів інвестування та перетворення заощаджень в інвестиції від коливань процентної ставки. Одномоментно, із зростанням процентної ставки активність грошового ринку, в аспекті пропозиції кредитних ресурсів, пожвавлюється.

LM

Е

IS

Y

Рис.11.2. Загальна економічна рівновага в моделі IS-LM

На графіку (див. рис. 19.2) це демонструється додатнім нахилом лінії LM, що свідчить про пряму функціональну залежність пропозиції грошей від зміни процентної ставки за кредит.

Якщо ж процентна ставка за кредит знизиться, то усе відбувається навпаки – інвестиційна активність продуцентів зростатиме, а пропозиція грошей на ринку кредитних ресурсів зменшуватиметься. При значенні процентної ставки досягається рівноважний обсяг суспільного продукту ( ), а точка Е стає точкою загальної економічної рівноваги, у якій, по-перше, відсутній надлишок чи дефіцит грошових засобів у обігу та, по-друге, усі вільні, заощаджені гроші активно інвестуватимуться. Таким чином, ключовим важелем приведення в рух моделі IS-LM є зміна процентної ставки за кредит. Варто підкреслити, що прямо і безпосередньо встановити чи змінити процентну ставку, яка є ціною товару на ринку кредитних ресурсів, неможливо. Для цього використовуються важелі опосередкованої дії. Вони складають комплекс методів і форм грошово-кредитного регулювання національної економіки.

З’ясування того, які є важелі грошово-кредитного регулювання і яким чином вони застосовуються, складає предмет наступної частини параграфа. Основним завданням тепер стає розгляд конкретних форм грошово-кредитного регулювання економічних процесів та з’ясування, у цьому контексті, ролі Центрального банку країни.

В сучасних умовах держава (в особі центрального банку країни) застосовує три основних форми макроекономічного регулювання, що ґрунтуються на використанні важелів грошово-кредитного механізму.

Центральний банк застосовує такі форми грошово-кредитного регулювання: операції на відкритому ринку цінних паперів; маніпулювання обліковою процентною ставкою; зміни норм обов’язкового резервного покриття.

В Україні використання названих важелів макроекономічного регулювання знаходиться ще у стані становлення, тому особливо цінним для нас є осмислення і критичний аналіз досвіду застосування форм грошово-кредитного регулювання, набутого країнами із розвинутою ринковою системою господарства.

Операції на відкритому ринку ґрунтуються на тому, що держава, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг.

Перш ніж пояснити механізм операцій відкритого ринку цінних паперів, варто з’ясувати економічну природу самих державних цінних паперів, що фігурують на ньому.

Цінні папери держави є своєрідним сертифікатом (свідоцтвом) надання їй позики суб’єктами економіки (домашніми господарствами, фірмами, банками, іншими кредитними установами тощо). Державні цінні папери поділяються на дві категорії: неринкові і ринкові.

До неринкових належать такі цінні папери (ощадні облігації, урядові серії), які не можуть бути передані або перепродані іншим особам. Такі цінні папери не обертаються на вторинному ринку цінних паперів.

Інша справа – ринкові цінні папери. В обіг їх випускає державна скарбниця (міністерство фінансів), що створює первинний ринок. Згодом до справи залучаються ділери (комерційні банки, брокерські компанії або фірми, що спеціалізуються тільки на цьому бізнесі).

Ділери купують державні цінні папери і створюють їх вторинний ринок, пропонуючи продати або купити цінні папери в період їх дії (від дати випуску до дати погашення). Клієнтами ділерів, або інвесторами цих цінних паперів, є корпорації, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, іноземні комерційні і центральні банки. Приватні особи на цьому етапі руху цінних паперів безпосередньої участі в операціях не беруть, вони обмежуються використанням економічних важелів. Річ у тім, що на торгах вторинного ринку (фондової біржі) такі цінні папери продаються великими партіями (лотами) значної номінальної вартості (наприклад, у США один такий лот має вартість не меншу від одного мільйона доларів).

Ринкові державні цінні папери в окремих країнах мають відтінки у назвах. Зокрема, в Україні навіть папери, розраховані на три місяці, називають облігаціями. В інших країнах цінні папери такого строку дії називають скарбничими векселями. У деяких країнах боргові зобов’язання держави поділяють на скарбничі векселі і скарбничі бони.

У США, наприклад, застосовуються назви скарбничих векселів, середньострокових скарбничих векселів і скарбничих облігацій.

Незважаючи на багатоваріантність назв, усі державні цінні папери поділяються на три групи за критерієм строку погашення. Так, в США скарбничі векселі повинні погашатись (оплачуватись) протягом одного року з моменту їх емісії (випуску), середньострокові скарбничі векселі мають термін погашення від одного до 10 років, а скарбничі облігації (довгострокові боргові зобов’язання державної скарбниці) розраховані на строк понад 10 років, іноді взагалі не маючи чітко визначеного терміну погашення.

Отже, усі державні цінні папери поділяються на такі групи:

• короткострокові (терміном дії менше від одного року);

• середньострокові (терміном дії від 1 до 10 років);

• довгострокові (терміном дії понад 10 років).

Варто відзначити, що в Україні державні цінні папери середньострокової та довгострокової дії не отримали ще необхідного розвитку. Періодично і у обмежених обсягах емітуються, наприклад, облігації типу ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Нерозвиненість ринку довгострокових державних цінних паперів пояснюється тим, що Україна ще не досягла необхідного стану економічної стабільності. Незавершеними залишаються структурні перетворення, не подолано небезпечного стану залежності від примх світового ринку енергоносіїв, не спрацьовують у належній мірі заходи антиінфляційної політики. Усе це пояснює ризиковість довгострокових інвестицій, які могли б надійти через ринок вітчизняних цінних паперів.

Поділ державних цінних паперів на три зазначених групи не є випадковим. Необхідність короткострокової позики зумовлена проблемою нерівномірності надходження податків до державного бюджету протягом окремих періодів року. Наприклад, надходження до бюджету податків від сільськогосподарських та залежних від них переробних промислових підприємств мають сезонний характер. Водночас, видатки бюджету є відносно рівномірними. Тому держава, навіть за умови ефективного функціонування всього макроекономічного комплексу, змушена вдаватись до короткострокової внутрішньої позики, випускаючи цінні папери короткотермінової дії.

Існування середньострокових боргових зобов’язань держави зумовлюється циклічними коливаннями ринкової економіки. Відомо, що фази рецесії (спаду і депресії) змінюються фазами експансії (пожвавлення і піднесення). Від того, на якій фазі циклу знаходиться ринкова економіка у даний момент, залежить більша або менша напруженість бюджету. Для подолання спаду і фінансового забезпечення наступної політики економічної експансії, у одному випадку, та для фінансування рецесійних (стримуючих) заходів – у іншому, необхідні фінансові ресурси на строк промислового циклу. Зважаючи на це, держава користується позикою середньострокової дії.

До довгострокових позик держава вдається для фінансового забезпечення глобальних структурних перетворень в економіці, які здійснюються протягом кількох десятиліть.

Відмінною рисою короткострокових боргових зобов’язань держави є також те, що казначейство (скарбниця) продає векселі з дисконтом, у той час, як за середньостроковими і довгостроковими зобов’язаннями сплачується (один або два рази на рік) купонна ставка.

Коли казначейство випускає в обіг вексель номіналом 1 млн.дол. терміном на три місяці, то це означає, що продажна ціна його має бути нижчою на величину дисконту. Через три місяці вексель погашається за номіналом. Тому дилер лише тоді погоджується на купівлю короткострокового векселя, коли сплатить ціну, нижчу від номінальної. Ця дисконтна знижка повинна забезпечити нормальну (рівноважну) рентабельність інвестування капіталу.

Якщо продажна ціна скарбничого векселя (P) номіналом (N) в 1 млн.дол. сформована на конкурентних торгах на рівні 980 000 дол, то рентабельність вкладеного капіталу буде становити:

Угода купівлі відбудеться, якщо за розрахунками ділера 8,16% рентабельності будуть не нижчими, ніж норма прибутку від альтернативних інвестицій. При цьому, дилер прагнутиме продати вексель кінцевому інвестору (перепродати його). Зважаючи на продаж скарбничого векселя із дисконтом, ціна його буде невпинно зростати у міру наближення моменту погашення. Сплативши сьогодні 980 000 дол. за вексель номіналом в 1 000 000 дол., дилер отримує реальну можливість продати його за більш високою ціною уже наступного дня.

Середньострокові та довгострокові боргові зобов’язання державна скарбниця продає також на конкурентних аукціонних торгах. Потрібно зауважити, що на ці цінні папери дохід формується не на основі дисконту, а на основі фіксованої купонної ставки. Саме ця обставина детермінує специфіку ціноутворення на вторинному ринку.

Припустимо, що котирується (встановлюється ціна) щойно випущеної державною скарбницею облігації номіналом N. Вона розрахована на n років. Купонна ставка (k) гарантує щорічний дохід – А. Виплата доходу за купонами здійснюється один раз на рік. Банківський процент по депозитах дорівнює i. За таких умов, ціна облігації (Р), по-перше, буде залежати від номіналу.

У момент погашення облігації її власник одержить суму грошей, яка буде дорівнювати номіналу, але, враховуючи дію закону спадної продуктивності (віддачі), реальне значення N через n років буде нижчим, тому номінальна ціна облігації (Р₁) може бути розрахована на засадах теперішньої вартості майбутнього грошового потоку за формулою:

.

По-друге, ціна облігації на вторинному ринку буде залежати і від доходу. Ціна від доходу (P₂) приймається до уваги тому, що за n років власник облігації отримає доходу. Але реальне значення фіксованого доходу буде мати тенденцію до зниження. Знову ж таки, виходячи із дії закону спадної продуктивності, грошова маса сьогодні завжди більша, ніж така ж грошова сума завтра. Тому ціна від доходу розраховується за формулою:

.

Отже, на вторинному ринку облігація буде котируватись за такою схемою, де:

.

З’ясування економічної природи державних цінних паперів дає змогу розглянути механізм операцій відкритого ринку.

Припустимо, що економічний барометр вказує на високу ринкову кон’юнктуру. Сукупні доходи є максимальними, рівень безробіття – мінімальний. Водночас, спостерігається порушення макроекономічних пропорцій та високий рівень цін (адже у фазі циклічного піднесення зростає попит на працю, інші виробничі ресурси і технології). Щоб усунути можливість “перегріву” кон’юнктури, необхідно забезпечити зниження схильності до інвестицій та зменшення сукупного попиту. Держава мусить вдаватись до методів рестриктивної політики (політики обмеження) сковування грошово-кредитних ресурсів.

Існує кілька її варіантів.

По-перше, вона здійснюється шляхом продажу на відкритому ринку частини довгострокових боргових зобов’язань скарбниці, до моменту погашення яких залишилось ще дуже багато часу (понад 10-15 років). Зростання пропозиції цих цінних паперів спровокує падіння попиту на них і – відповідне зниження ціни. А зменшення ціни обов’язково призведе до зростання доходу від даних облігацій. У свою чергу, зростання доходу по одній групі цінних паперів пошириться на інші, що зумовить вигідність вкладення грошей у державні цінні папери. Таким чином, мета буде досягнута – певні маси грошових коштів сковуються цінними паперами.

По-друге, центральний банк може піти на продаж на відкритому ринку певної кількості короткострокових боргових зобов’язань державної скарбниці. Важливо наголосити на тому, що поширеними платіжними засобами в операціях із скарбничими векселями є чеки. Центральний банк, отримавши за векселі чеки, пред’являє їх для оплати банкам покупців векселів. Комерційні банки втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів у центральному банку. Отже, у цьому варіанті операцій на відкритому ринку відбувається не тільки скорочення сукупної грошової маси в економіці, як і у попередньому варіанті, але й – зменшення активів і пасивів центрального банку. Кредитні можливості скорочуються. Політика рестрикції досягає мети.

Якщо економіка знаходиться у депресивному стані, а доходи і зайнятість перебувають на низькому рівні, держава мусить вдаватись до політики економічної експансії. Необхідністю стає стимулювання сукупного попиту та пожвавлення ділової активності. Тепер гроші та кредит мають стати більш досяжними і дешевими. Щоб досягти цього, центральний банк починає скуповувати державні цінні папери. Кредитні резерви центрального і комерційних банків зростають, кредит стає дешевшим, що стимулює інвестиції і забезпечує зростання зайнятості. Якщо скорочується безробіття, то породжене цим зростання доходів населення і корпорацій посилює тенденцію зростання сукупного попиту, що дає додатковий поштовх до зростання національного виробництва.

Отже, маневруючи операціями купівлі і продажу скарбничими цінними паперами держава має змогу реально впливати на динаміку валового внутрішнього продукту. Вона стимулює економічне зростання на стадії рецесії і стримує його, коли насувається небезпека надмірного зростання і порушення економічної рівноваги. У цьому і полягає суть операцій на відкритому ринку цінних паперів.

Другою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що доповнює операції на відкритому ринку.

Облікова процентна ставка центрального банку пов’язана із обліком векселів при кредитуванні комерційних банків.

Відомо, що з моменту появи центральних банків з’являється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Річ у тім, що центральний банк стає кредитором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція центрального банку отримала назву обліку (дисконту) векселів.

Які ж векселі обліковуються центральним банком?

На перших етапах розвитку дворівневої (центральний банк – комерційні банки) банківської системи обліковувались як державні цінні папери, так і боргові зобов’язання клієнтури комерційних банків. Доречно зауважити, що у другому випадку йдеться не про облік, а про переоблік векселів, адже їх облік уже провели комерційні банки.

За сучасних умов у більшості ринкових країн центральні банки відмовились від практики “переобліку” векселів. Основним мотивом стало те, що облік уже облікованих векселів веде до збільшення амплітуди коливань грошової маси в економіці, адже комерційні банки, маючи змогу отримати у резервному банку додаткову масу готівки під заставу векселів своїх клієнтів, можуть до небезпечних обсягів збільшувати свої кредитні ресурси. А це ризиковано, адже на фазі циклічного піднесення грошова маса отримує додатковий імпульс до зростання, а на фазі рецесії – до зменшення. Параметри коливань грошової маси небезпечно розширюються, посилюючи розмах економічного циклу та інфляції. Зважаючи на це, сучасна практика надання центральним банком позик комерційним банкам ґрунтується на обліку виключно державних цінних паперів. Термін “переоблік” став рудиментом кредитного словника.

Тепер знову, як і в операціях на відкритому ринку, на передній план висуваються операції з борговими зобов'язаннями державної скарбниці, але обсяги і ефективність обліку векселів суттєво поступаються операціям відкритого ринку¹ . Причиною є те, що в операціях на відкритому ринку центральний банк виконує активну роль, а в операціях з обліку векселів – пасивну. Центральний банк не здатен примусити комерційні банки до більших обсягів обліку, ніж ті, які є бажаними для самих комерційних банків. Усе, що він може – очікувати зростання бажання комерційних банків збільшувати свою позику в центральному банку.

Але таке природне обмеження не означає, що центральний банк зовсім не має важелів впливу на обсяги обліку векселів.

По-перше, зважаючи на економічну ситуацію, центральний банк взагалі може відмовити комерційним банкам у кредиті.

По-друге, для кожної установи кредитної системи він встановлює максимальний рівень або, іншими словами, – ліміт обліку векселів.

По-третє, центральний банк тримає у своїх руках важіль процентної ставки за надання кредиту комерційним банкам.

Доречно було б відзначити, що процентна ставка отримала назву ставки обліку векселів або облікової ставки процента¹.

Яким же чином центральний банк користується важелем облікової ставки?

Необхідно мати на увазі, що політика регулювання ставки обліку векселів завжди застосовується у органічній єдності із операціями на відкритому ринку. Так, коли на фазі високої ринкової кон’юнктури держава вдається до продажу своїх боргових зобов’язань і кредитні можливості комерційних банків зменшуються, відповідно зростає ринкова ставка процента за кредит. Для функціонуючих капіталів (промислових корпорацій, торговельних фірм, фермерських господарств тощо) позика стає дорожчою. За цих умов банки прагнутимуть до отримання якомога більшої позики у центральному банку за ще не піднятою обліковою ставкою. Щоб зупинити таке зростання потоків облікованих векселів і виданих позик, центральний банк змушений піднімати облікову ставку процента і, тим самим, привести її у оптимальне співвідношення із ринковим попитом.

На фазі економічного спаду держава, як відомо, вдається до політики здешевлення грошей і кредиту. Центральний банк скуповує на відкритому ринку боргові зобов’язання державної скарбниці, збільшуючи цим кредитні ресурси. Ринкова ставка позичкового процента падає. Облік векселів за старою ставкою стає невигідним комерційним банкам. Облікова ставка тепер не відповідає вимогам фактичної ринкової ситуації, а тому вона, услід за ринковою ставкою, буде знижуватись.

Отже, за умов підвищення облікової ставки обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів стає дорожчим. Якщо облікова ставка знижується, то кредитні ресурси зростають, а позика для функціонуючих капіталів стає дешевшою. Тому можна сказати: користуючись важелем облікової ставки процента, держава отримує можливість активного впливу на загальну інвестиційну ситуацію в економіці.

Поряд із операціями на відкритому ринку та регулюванням ставок обліку векселів особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов’язкового резервного покриття.

Відомо, що для сучасної кредитної системи розвинутих країн звичайною практикою стало утримання центральним банком частини резервів усіх інших кредитних установ. Це означає, що комерційному банку законодавчо заборонено використовувати усі 100% депозитованих клієнтами грошових коштів. Якщо, наприклад, ставка обов’язкових резервів дорівнює 15%, то 85 грошових одиниць на кожну сотню депозиту банк має право використати для позики своїм клієнтам, а 15 грошових одиниць – зобов’язаний утримувати на безпроцентній основі у центральному банку. Зрозуміло, що практика резервування є необхідною формою підтримання ліквідності та страхування усієї кредитної системи від банкрутства¹ .

Якою ж повинна бути ставка обов’язкових резервів? Звичайно, для комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є очевидною втратою, адже це зменшує частку тих коштів, які банк міг би використати з прибутком. Але, з іншого боку, утримання низької резервної ставки посилює ризик банкрутства. Міра ризику залежить як від форми депозиту, так і від маси депозитованого капіталу.

Користуючись важелем резервних вимог, держава має змогу впливати на динаміку національного виробництва. Коли, наприклад, виникає необхідність стримування сукупного попиту та інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів. Кредитні можливості комерційних банків звужуються, обсяги інвестицій стають меншими.

Якщо ж на порядок денний висувається проблема подолання економічного спаду, то центральний банк мусить полегшити умови отримання кредиту. З цією метою ставки обов’язкових резервів знижуються.

Варто мати на увазі одну важливу обставину – до зміни резервних норм центральний банк звертається, по можливості, рідко. Причиною є високий рівень резонантності цього методу грошово-кредитного регулювання. Якщо, наприклад, норма обов’язкових резервів підвищується від 16,67 до 20%, то тепер банки мусять привести у відповідність пропорцію “усі депозити – усі резерви”. Адже співвідношення “депозит – резерв” до підвищення було 6:1, а після підвищення вимог центрального банку має стати 5:1. Відповідно скоротяться і усі депозити.

Як реагує комерційний банк на такі вимоги?

Він продає частину облігацій, які має у розпорядженні, і вимагає повернення грошей за своїми позиками. Покупці облігацій використовують для цього свої позастрокові депозити. Боржники, у яких будуть вимагати повернення боргів, також використовують свої позастрокові депозити для погашення боргів. Процес завершиться лише тоді, коли банки скоротять свої депозити до рівня, який буде у 5, а не у 6 разів перевищувати інші резерви.

І це ще не все. Зростання резервної норми від 16,67 до 20% обов’язково зумовить підвищення ставки позичкового процента. Дорожчі позики спровокують скорочення інвестицій, зменшення національного доходу і зайнятості. Саме тому такий сильнодіючий засіб грошово-кредитного регулювання повинен застосовуватись із пересторогою.

Якщо операції на відкритому ринку застосовуються щоденно і безупинно, зміни облікових ставок періодично і як допоміжний засіб до операцій на відкритому ринку, то метод зміни норм обов’язкового резервування – рідко і вкрай обережно.

Якщо перед цим розглядалось, яким чином із застосуванням грошово-кредитних важелів держава (центральний банк) здійснює макроекономічне регулювання, то тепер з’ясуємо, як здійснюється політика контролю самої грошової маси.

Політика контролю грошової маси спрямовується на регулювання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гарантування стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є монетарною передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.

У загальному вигляді ця політика мусить забезпечити рівноважну динаміку грошово-кредитних і товарних потоків. Вимога рівноваги математично репрезентується рівнянням обміну Фішера у його розгорнутому вигляді, що враховує не тільки рух готівки, але й обсяги банківських депозитів (M₁) та швидкість їх обороту (V₁):

Варто зауважити, що політика утримування рівноваги тільки тоді буде успішною, коли вона враховує особливості руху попиту, пропозиції і ціни на грошовому ринку. Угоди грошового ринку мають свою специфіку. Тут гроші не продаються і не купуються, як звичайний товар, а обмінюються на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю, яка вимірюється в одиницях номінальної норми позичкового процента. Отже, ціною грошового товару є процент. Він розглядається основним чинником зміни попиту і пропозиції на грошовому ринку. Цю залежність відображено на графіку (див. рис. 11.3).

Рис. 11.3. Залежність попиту і пропозиції грошей від норми процента

Крива MD₁ відбиває характер зміни попиту на гроші залежно від зміни процента – чим вища його норма, тим меншим буде обсяг попиту на грошовому ринку. Графік пропозиції MS₁ відображає її цілковиту нееластичність. Пропозиція грошей нееластична тому, що центральний банк прагне утримати грошово-кредитні ресурси на фіксованому рівні, уникаючи збільшення грошей в обігу.

Як би не змінювалась норма процента, пропозиція грошей залишалась би на рівні 200 умовних грошових одиниць. Отже, збалансованість попиту і пропозиції грошей забезпечується 10-відсотковою нормою процента. Але існують об’єктивні чинники зміни попиту на гроші – обсяг виробництва, економічний цикл, інфляція, швидкість обігу грошей. Їх вплив зміщує криву попиту у позицію MD₂, що відображає зростання попиту під впливом перерахованих чинників. Тепер рівновага грошового ринку (точка E₂) забезпечується процентною ставкою на рівні не 10, а 15%.

У цій ситуації на грошовому ринку виникають одразу дві проблеми: по-перше, відзначене зростання обсягів виробництва за умов фіксованої грошової маси спричинить нестачу грошей; по-друге, підвищення процентної ставки негативно відіб’ється на котируванні облігацій, векселів та інших цінних паперів.

Як подолати ці проблеми? Для того, щоб уникнути зростання ставки процента, з одного боку, та можливих невиплат – з іншого, центральний банк змушений піти на помірне і кероване збільшення пропозиції грошово-кредитних ресурсів. Це означає, що пропозиція грошей стане більш еластичною, втратить форму вертикальної прямої і зміститься у позицію MS₂. Рівновага грошового ринку (точка E₃) тепер забезпечується процентною ставкою на рівні тих же 10% за рівності попиту і пропозиції обсягом 300 умовних грошових одиниць. Таке нарощення грошово-кредитних ресурсів вимагає аргументованої політики контролю грошової маси. її реалізація передбачає вплив на окремі грошові агрегати – M₁, M₂, M₃¹.

Кожен із агрегатів грошової маси має свій рівень ліквідності, а тому вимагає специфічних методів контролю. Зокрема, здійснення контролю обсягів агрегату M₁, що вбирає в себе готівку (Г) і позастрокові депозити (Д), потребуватиме обов’язкового розв’язання проблем грошової мультиплікації. Річ у тім, що, перебуваючи у формі позастрокових кредитів, гроші спричинюють ланцюгову реакцію самозростання.

Міра цього самозростання, або мультиплікації, залежить від трьох змінних:

• норми обов'язкових резервів;

• частки готівки у загальній грошовій масі;

• обсягу активів центрального банку.

Якого ж вигляду набуває функціональна залежність між ними?

За основу аналізу беремо значення активів центрального банку. Відомо, що ці активи (А) складаються,

по-перше, з обсягу усієї готівки (Г), бо саме її емісує і контролює центральний банк,

по-друге, із загальної суми резервів комерційних банків (Р).

У такому випадку, активи центрального банку дорівнюють:

.

Залучаючи до аналізу фактор частки готівки (_Г) у грошовому агрегаті М₁, увесь обсяг готівки можна подати через таке рівняння:

.

Наприклад, якщо частка готівки у агрегаті М₁ складає 20%, або 0,2, то загальна сума готівки визначатиметься так:

.

У свою чергу, загальна сума резервів залежить від двох змінних:

• суми банківських депозитів (Д);

• норми обов'язкових резервів (р), тобто

.

Якщо, наприклад, центральний банк встановлює резервну норму на рівні 10%, тобто 0,1, то комерційний банк на депозити у 200 000 доларів повинен спрямувати у частковий резерв 20 000 доларів. Отже,

Виходячи із того, що , а , загальний обсяг активів центрального банку можна виразити рівнянням:

.

Обсяг готівки можна замінити її значенням. Тоді рівняння набуде такого вигляду:

, звідки

Вираз показує рівень грошової мультиплікації у агрегаті М₁, тобто це – коефіцієнт грошового мультиплікатора. Коефіцієнт мультиплікатора завжди більший від одиниці завдяки тому, що частка готівки ніколи не може перевищити обсяг усієї грошової маси, а обсяг обов’язкового резервування не може перевищити обсяг позастрокових депозитів.

Якщо коефіцієнт мультиплікації становитиме, наприклад, 2,8 (таким є пересічне значення грошового мультиплікатора у країнах розвиненого ринку), то це означатиме, що на кожну тисячу грошових одиниць приросту активів центрального банку агрегат М₁ буде збільшуватись на 2800 грошових одиниць.

В Україні коефіцієнт грошової мультиплікації є порівняно низьким. Це має місце тому, що частка готівки у загальній грошовій масі занадто висока, а чекові депозити вкрай незначні. Низькою є схильність населення України тримати заощадження на чекових депозитах. Високою є схильність до утримання вільних грошей у формі готівкової твердої валюти та нерухомості. Це свідчить про ринкову нерозвинутість системи грошового обігу в Україні.

Політика контролю грошової маси мусить враховувати і дію чинників, які гальмують мультиплікаційне розширення агрегату М₁. Їх існування спричиняється альтернативними чековому депозитуванню варіантами використання грошей. Йдеться про утримання населенням грошей у формі готівки та готівкової іноземної валюти, існування надлишкових банківських резервів, зміну частки строкових та ощадних вкладів, можливість позабанківського обороту готівки.

Якщо основною проблемою політики контролю грошової маси в агрегаті М₁ є врахування мультиплікаційного ефекту, то у агрегатах М₂ і М₃ головною є проблема регуляторів кредитного ринку.

Річ у тому, що активи М₂ і М₃ вбирають у себе не тільки готівку та позастрокові депозити, але й відповідно строкові (понад 4 роки) та ощадні вклади. Саме тому основним важелем їх регулювання є норма (ставка) позичкового процента. Як уже відомо, її рівень встановлюється на конкурентних засадах на грошовому ринку. Від коливань норми процента залежать обсяги попиту і пропозиції грошово-кредитних ресурсів. Тому, коли центральний банк прагне до зменшення або збільшення агрегатів М₂ і М₃, він пускає в дію уже відомі нам механізми регулювання: активізуються операції на відкритому ринку, коригуються ставки обліку векселів, змінюються норми обов’язкового резервного покриття. Усі ці заходи зумовлюють зрушення ринкової норми позичкового процента, а тому викликають зміну реальних обсягів строкових та ощадних вкладів, що й відбиває необхідні напрямки зменшення або збільшення грошових агрегатів М₂ і М₃.