1.Соціальні стимули і соціальні гарантії

Соціальний захист є однією з ключових функцій держави. Соціальна політика в Україні, у тому числі через безпрецедентний бум соціальних зобов’язань, розгорнутий внаслідок кількох виборчих кампаній, залишається витратною для держави і водночас неефективною для суспільства. Основною методологічною проблемою державної соціальної політики залишається її суто дотаційна спрямованість і уніфікація всієї сукупності громадян у концепції бідності. Між тим українське суспільство є складною соціальною системою, кожен елемент якої потребує особливих форм взаємодії з державою.

Чинна система соціального захисту, особливо її трансформація впродовж вересня 2004 – березня 2005 років (наслідки якої спостерігаються і дотепер), призвела до оживлення утриманських настанов серед широких верств населення, зруйнувала страхові принципи пенсійного забезпечення та спровокувала "зрівнялівку" доходів переважної більшості непрацюючих громадян, спричинила абсолютно неприйнятне навантаження на бюджет. На жаль, цим загрожують суспільству і перші кроки нового уряду, сформованого після позачергових парламентських виборів 2007 року. Необхідне реальне, а не деклароване формування системи соціального захисту на принципах системності, соціальної справедливості та ефективності, фінансової обґрунтованості.

Здійснення соціального захисту населення у двох принципово різних формах вимагає розмежування і методів його надання. Оскільки безпосереднім результатом соціального страхування має бути унеможливлення зубожіння населення при настанні страхової події, діяльність уряду слід сконцентрувати на формуванні повномасштабної системи соціального страхування. Механізм призначення страхових виплат має бути абсолютно прозорим і зрозумілим, що сприятиме заохоченню населення до участі в страхових програмах і до висвітлення своєї заробітної плати.

Соціальне страхування повинне стати запобіжним заходом щодо бідності населення, а соціальна допомога має спрямовуватись бідним виключно на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї. Винятком може залишитися тільки допомога при народженні дитини, яку з огляду на надзвичайну важливість підвищення народжуваності та створення рівних умов догляду всіх немовлят доцільно і надалі надавати на універсальних засадах.

Слід трансформувати чинну систему пільг, яка є фінансово необґрунтованою, соціально несправедливою і значною мірою декларативною. Конче потрібно замінити пільги, що виконують функцію соціальної підтримки вразливих верств населення, адресною соціальною допомогою, забезпечити запобігання необґрунтованому відтворенню контингенту пільговиків, і надавати пільги, пов’язані із компенсацією шкоди здоров’ю, у формі та розмірах, безпосередньо пов’язаних із масштабами та видом нанесеної шкоди.

Отже, перехід до адресної соціальної допомоги в Україні не лише неминучий, а й життєво необхідний. Однак адресність слід розуміти не як масову монетизацію пільг та скасування або скорочення привілеїв, а як диференціацію підходів у взаємодії держави з різними суспільними групами. Лише у такий спосіб держава зможе уникнути зрівнялівки і гарантувати гідний рівень життя для усіх громадян, не перетворюючи водночас соціальні зобов’язання на критичні ризики для національної економіки.