92Ще 1977 року група американських учених попереджала політи-

ків, що “етнічні відмінності — єдине найважливіше джерело велико-

масштабного конфлікту всередині держави”.

За прогнозами західних учених, черговий цикл етнонаціонально-

го вибуху відбудеться вже на початку ХХІ століття. Сьогодні майже

кожний етнос намагається побудувати свою власну державу, забез-

печити собі участь на найвищому державному рівні, аби створити

найкращі умови для власного існування. Справжня безпека власної

етнічності може бути досягнута лише завдяки пошукові консенсусу

та гарантування безпеки кожній з етнічних спільнот, які прожива-

ють у поліетнічній державі, що зрештою має забезпечити стабіль-

ність у країні, регіоні й світі.

Забезпечення етнополітичної стабільності максимально можливе

завдяки врахуванню й задоволенню інтересів етнічних спільнот, до-

сягненню їхнього балансу з інтересами інших етносів, а також із за-

гальнонаціональними та загальнодержавними інтересами.

Міжетнічні конфлікти, в основі яких лежить рефлекс міжплемін-

ної ворожнечі, охопили весь посткомуністичний простір від хорват-

ського Дубровника до російських Курил, певною мірою однаково

виявляючи себе серед етносів, різних за географією та культурно-іс-

торичною традицією. “Розгорнувся процес етнічної солідаризації та

конфронтації за принципом “свій — чужий”. Племінна ознака “свій-

ськості” згуртовує соціум сильніше за будь-яку ідеологію”.

Хвиля міжетнічних конфліктів, що прокотилася Радянським Сою-

зом протягом останніх десяти років його існування (грудень 1986 —

Алма-Ата, 1988 — початок карабахського конфлікту, 1989 — Тбілісі,

1988–1990 — Прибалтика, 1990 — Таджикистан, 1989–1991 — Мол-

давія-Придністров’я), продемонструвала, що рушійною силою роз-

витку конфліктів були інтереси національних еліт. Ці інтереси мали

етнополітичний характер.

Ситуацію, що склалася на теренах колишнього СРСР у сфері між-

етнічних відносин, можна визначити як наслідок грубого втручання

колишніх політичних режимів у природний процес етногенезу і не

цілком адекватної етнополітики новітніх незалежних держав.

Розпад СРСР відкрив широкі можливості для культурного та по-

літичного самовизначення етносів. Проте виявилася певна дисгар-

монія між етнічною самобутністю й інтеграцією. Їхня внутрішня

93Структура, родоплемінні, конфесійні уподобання тяжіли над етнона-

ціональною самоідентифікацією. Загрозливою стала деетнізація.

Внаслідок державного розмежування розірваною виявилася тканина

багатьох етнічних спільнот.

Держави, що утворилися при розпаді СРСР, не мали традицій де-

мократичного здійснення етнополітики, не змогли в перші дні забез-

печити належний регулюючий вплив на перебіг етносоціальних та

етнокультурних процесів, а в окремих випадках відходили від демо-

кратичних принципів їх здійснення.

На теренах пострадянського простору почали спалахувати або

загострюватися міжетнічні конфлікти.

Міжнаціональна напруженість в Україні загострюється за раху-

нок втручань світових та “діаспорних” політико-громадських інсти-

туцій. Зрозуміло, що міжнародні демократичні принципи й стандар-

ти повинні бути до певної міри мірилом, але не цілком.

Характерною ознакою суспільного розвитку нині є актуалізація

щонайменше трьох аспектів життя — етнічного, релігійного та міг-

раційного.

В Україні, як і в більшості інших країн, серцевиною цього взає-

мозв’язку є державна політика міжетнічних відносин. Ця проблема є

надзвичайно важливою в державотворчому процесі. Вона може ста-

ти або цементуючим фактором суспільних відносин, або навпаки —

призвести до тяжких соціальних потрясінь і навіть розпаду (колиш-

ня Югославія). Стан міжетнічних стосунків здебільшого впливає і на

розвиток міждержавних відносин.

Що ж до українських етноконфліктогенних проблем, то можна

згадати про конфліктний потенціал певної частини української інте-

лектуальної еліти, орієнтованої на традиційні етнополітичні та націо-

нально-культурні цінності. Серед них — самостійність і державна

незалежність, націокультурне відродження й розвиток. А з другого

боку — представники російськомовної радянської еліти, яка бачила

українську перспективу по-своєму. Слід мати на увазі, що ця проб-

лемна ситуація носить латентний характер і має своє історичне під-

ґрунтя. Хоча якщо оцінювати громадську думку, то переважає ро-

сійськомовна проблема.

Дискримінації щодо росіян зустрічаються рідко, і про це свідчать

дані вивчення громадської думки [22, 96]. До того ж вищим є показ-

ник не завжди толерантного ставлення до українців в Україні, ніж до