3. Сім’я – мірило усіх чеснот. Становище жінки у родині

Сім’я у Китаї – начало усіх чеснот. Вона базується на принципі синівської по важливості.

Батько – голова родини. У сім’ї панує підкора батьківській волі.

Шлюб не передбачав кохання і укладався для зміцнення родини. Дітей одружували батьки. Перша зустріч молодят – заручини.

Діти до і після одруження мали жити турботою про батьків. День починався із з’ясовування, як у батьків справи, чи все у них є.

На 60-річчя батькам дарують труну і поховальний одяг, який батьки носять за життя для демонстрації турботи дітей.

Коли батьки помирали, діти і родичі носили траур: обмежували себе у їжі, спали на соломі або голій землі тощо.

Дівчинка у родині ніколи не була бажаною, бо для неї треба було збирати посаг. Якщо ж у сім’ї народжувалась донька, то її з дитинства готували до шлюбу, навчали коритись майбутньому чоловіку і свекрам. Уся юність дівчини проходила у жіночій половині дому, контакти із сторонніми людьми виключалися.

Мати старанно працювала над зовнішністю доньки. Жорстокий звичай вимагав підгинати пальці і прибинтовувати їх до стопи у 6-7-річному віці. Це робило ніжку маленькою. Інколи дитині перебивали кістку на нозі, вдягали тугі маленькі черевики, щоб кістка росла вгору, а ніжка лишалась маленькою.

У 10-14 років груди дівчинці стягували жилетом, щоб молочні залози не розвивались, груди лишались маленькими, а постава гарною. Лише “красунею” можна було вийти заміж.

Чоловік був абсолютно вільний у своїй поведінці. Якщо протягом перших років шлюбу жінка не народжувала дітей, то він мав право взяти іншу жінку чи наложницю.

Якщо чоловік помирав, вдова з дітьми лишалася під опікою свекрів. Якщо дітей не було, мусила демонстративно чинити самогубство. Можна було і залишитись живою, але вдруге вийти заміж вдова не мала права. Це схвалювалось суспільством. Інколи траплялись випадки, коли вдова вдруге виходила заміж, хоч суспільство і не схвалювало цей крок.

У китайській родині дружина сприймалась як служниця. Вдома вона повинна була виконувати усю хатню роботу. Чоловік їй не допомагав ні в чому.

Традиційне китайське житло називається фанза.

4. Живопис і скульптура Стародавнього Китаю

Живопис і скульптура Китаю своєрідні. Найчастіше у храмах, на вулицях можна бачити загадкових тварин. Найшановнішими у Китаї були ДРАКОН – символ сили, сміливості благородства, ФЕНІКС – символ жіночого начала, краси, охоронець домашнього вогнища, ЄДИНОРІГ – символ добра, успіху, приносить у сім’ю дітей, ЧЕРЕПАХА – символ мудрості і довголітті.

Зображенням драконів та інших тварин китайці прикрашали бронзовий посуд.

У малярстві Китаю домінує пейзаж. Малюнок супроводжується каліграфічним написом. Художник мав вузьку спеціалізацію і повинен був жити подалі від людей. Одним із них був Ван Вей, який підніс туш над іншими засобами малярства. Зовнішньою ефективністю живопис не відрізнявся. Він був символічний.

Розвитку мистецтва у Китаї сприяло створення імператором У-ді Музичної палати Юефу. Її завданням було збирати народні пісні. Невдовзі палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувались спів, інструментальна музика і танці. Музика завжди співіснувала з танцями та акторською грою. Артисти мали вміти співати, танцювати, копіювати зовнішність та поведінку людини.

У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів.

В країні активно створювались книгосховища. Почала розвиватись філософія. Уся літературна спадщина була систематизована у так званому “П’ятикнижжі”: “Книзі пісень”, “Книзі історій”, “Книзі перемін”, “Книзі обрядів”.