3.Образотворче мистецтво Київської Русі.

До найпоширеніших видів мистецтва Київської Русі відносять фрески, мозаїки, ікони, книжкова мініатюра.

Фреска – настінний живопис, картина, написана фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці.

Мозаїка – зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці різнокольорових шматочків скла, камінців, мармуру, смальти і тому подібне.

У Софії Київській збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40-і роки 11 століття грецькими майстрами та їх учнями.

Стиль мозаїк суто візантійський. Їм відводилось у храмі головне місце, а фрескам – другорядне.

Увесь мозаїчний розпис храму мав символізувати ідею вічної церкви і навіювати людині думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний. Погляди святих і мучеників спрямовані у простір храму.

Фрески є як на біблійну тематику, так і на побутову.

Фрески мав Михайлівський собор (втрачені в часи СРСР), Успенський собор (втрачені в роки ВВв), Кирилівська церква, храми Чернігова, Білгорода та інших міст. Здебільшого вони загинули в різні періоди. Збереглися лише рештки.

Ікони теж спочатку привозили з чужини. (збереглося до 40 ікон грецького походження), а пізніше з’явився український іконостас.

Улюбленою темою староукраїнського іконопису була Богородиця. Багато старих ікон присвячено святим – Миколі, Юрію, Іллі, Кузьмі і Дем’яну, Борису Глібу. Поряд із святими іконописці малювали сцени із Старого і Нового Завітів.

Визначним майстром іконопису у добу Київської Русі був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій. Він мав свою власну школу. За легендою, у малюванні йому допомагали янголи.

Одним із відомих іконописців був Григорій.

Книжкова мініатюра.

Книги на Русі дуже шанували. Вони були рукописні і дуже дорогі. Їх переплітали у міцні оправи з металевими замками, прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами.

До наших днів збереглося кілька рукописних книг 11-12 століття, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавнішою книгою є “Остромирове Євангеліє”, написане у 1056-1057 роках. Її зробив диякон Григорій. Написана уставом на пергаменті. Зміст – євангельські щоденні читання. Книга прикрашена трьома великими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Лінії виконані золотом.

Другою книгою був “Ізборник Святослава”. Її виконав диякон Іоанн у 1073 році. Ця книга цікава зображенням сім’ї Святослава, а також заставками і малюнками на полях.

Поширеним У Київській Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Відомі художні ремесла – метало пластика, деревообробка, ткацтво, кістково-різьблене мистецтво та інші. Майстри на замовлення князів і бояр виготовляли вироби із золота, срібла. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були золоті княжі діадеми.

4. Театральна мистецтво. Музика і танок Київської Русі.

Театр

У добу Київської Русі існувало два театри: народний і княжий.

Народний театр здобув найширше визнання у весільній народній обрядовості.

Основою княжого театру були скоморохи та шкільмани. Їх під впливом візантійської культури запрошують з Візантії наші князі.

Спочатку скоморохи ставили сценки тільки перед князями та боярами. Згодом вони почали мандрувати по містах і селах. Вони виступали на ярмарках перед натовпом і веселили глядачів різними веселими або сатиричними п’єсками. Інколи вони перевдягалися і на звірів.

З Німеччини в Київську Русь забрели шкільмани – іншого роду комедіанти. Вони грали на музичних інструментах і співали балади, супроводжуючи усе це жестами і мімікою.

Але хоч вони були і дуже смішними, і популярними, але для Русі так і залишилися чужими. Театру вони так і не створили.

Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу 2 елементи: речитатив та величання. Основні мотиви – оборона Батьківщини, служба князю, лицарські честі, помста за покривджених тощо. Головними героями були – “князь”, “княгиня”, “бояри”, “дружба” тощо.

Музика та пісні.

Музичне мистецтво поділялося на 3 групи: музика народна, музика княжих салонів і церковна.

Народні пісні мали вільний ритм і являли собою монотонні повтори одного і того ж мотиву. Такими були пісні-голосіння, які виконували без музичного супроводу платні плакальниці. Вони є дуже архаїчними, на що вказує один і той же мотив.

І музика, і пісні були пов’язані з роковими святами чи господарськими подіями (колядки, щедрівки, купальські пісні тощо) або пісні, пов’язані з людським побутом (весілля, похорони, хрестини). Ці пісні мали чіткий ритм і форму.

Репертуар музики княжих салонів був різний – жартівливий, ліричний, танковий тощо. Найчастіше це були “співання слави” князям. Були тут і власні поети, композитори і виконавці: Боян (11 століття), Митуса (13 століття).

З інструментів у Київській Русі шанували гуслі, роги, орган, труби, дзвони і дзвіночки. Останні запозичила християнська церква.

З приходом християнства з’являються співаки і церковний спів. Його поширювало духовенство.

У 11-12 столітті стає відомим у Києві двір “деместиків”, чи “домественників” (учителів співу). Спів був одноголосний, декламаційного характеру, причому ритм слова надавав ритму музиці.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг.

Особливого поширення на Русі набула музика дзвонів. Вона виконувалась по нотах. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали віче тощо. Перегук дзвонів був як невеличкий музичний концерт.

Танок

Народний танок на Русі називався “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями. Танці у Київській Русі виконувались у супроводі співу і музики (труба, бубон, гуслі, сопілка) та плескання в долоні.

Народ сходився для розваг на майдані і на вулиці. Танці відбувались під час бенкетів, вечорниць, весіль, свят. Професійними танцюристами були скоморохи. Вони жили при княжих дворах і розважали гостей на бенкетах.

Народні танці на Русі поділялись на три групи:

1. Хороводи – це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Зміст пісні ілюстрували рухами. Були і провідні особи, і солісти. Характер хороводів мали і веснянки, ігри на Івана Купала тощо.

2. Народний танець. Група поділялась на пари. Зміст такого танцю – залицяння і пантомімічне визнання кохання.

3. Сольні танці. За своїм характером – це танці-змагання. Виконавці таких танців змагалися у різнорідності кроків і жестів.

Отже, культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. За короткий історичний проміжок часу вона досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.