14. Політична теорія н. Макіавеллі

Найвищим злетом суспільної думки за доби Відродження, безперечно, є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Вже у 14 років він був секретарем канцелярії Флорентійської республіки, після падіння котрої у 1512 р. змушений був емігрувати і до кінця життя перебував у вигнанні, де й написав свої головні праці “Державець” (1513 р.), “Роздуми з приводу перших 10-ти книг Тита Лівія” (1513-1517 рр.), “Флорентійські хроніки” та “Мистецтво війни” (1520 р.). У них він сформулював у загальних рисах політичну доктрину майбутньої італійської держави й окреслив реальний образ її ідеального суб’єкта влади – владаря. Головними положеннями його доктрини стали політичний інтерес – як основна детермінанта політичної діяльності; невикорінний людський егоїзм – як рушійна сила політичних процесів; спрага до влади, прагнення до панування – як важлива людська пристрасть.

Сутність держави, на думку Макіавеллі, полягає у гарантуванні підданим безпеки та миру: у внутрішніх справах це захист власності й безпеки особистості громадянина, у міжнародних – незалежність, яку забезпечує сильна армія. Міць держави залежить від рівня згуртованості суспільства, а той, у свою чергу, визначається ступенем розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів і права. Об’єднують суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діють у суспільстві, тоді в ньому формуються громадянські доброчесності, політична свідомість та загальнодержавні вартості. Тільки таке суспільство може існувати в республіці, де громадяни не лише користуються свободами, а і самі управляють.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархів у перехідний період, Макіавеллі надавав перевагу республіканському ладові навіть перед найкращим правлінням аристократів. Але якщо громада не розуміє потреби єдності, зайнята власними, дрібними інтересами, панує егоїзм і відсутній патріотизм, то актуальними стають авторитаризм і примус – лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, що втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильна, безжалісна й рішуча, такий державець, диктатор стає самотнім, він одинокий, і може вимагати від підданих хіба що лояльності. Володарів не люблять, їх бояться і терплять.

Однією з важливих проблем, яку порушив Макіавеллі, була: чи можлива є моральна політика, чи, оцінюючи державного мужа, можна підходити з тими ж критеріями, що й до приватної людини? Держава, як і володар, стверджував мислитель, не повинна боятися приймати непопулярні рішення, однак зло теж треба вміти робити. Коли ж питання стоїть рішуче: бути чи не бути, Макіавеллі недвозначно рекомендує: “Володар, якщо хоче зберегти владу, повинен набратися вміння відступати від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби”. Аналогічно, “коли йдеться про існування або не існування Вітчизни... треба відкинути всілякі міркування, належить усе зробити, що може врятувати Вітчизну чи свободу”. Отже, заради спасіння свободи, своєї Вітчизни все моральне – такий висновок Макіавеллі.