13. Розвиток політичної думки в період Реформації та епоху Відродження.

Французький історик Жюль Мішле в 7-му томі своєї “Історії Франції” (1855 р.), яку присвятив ХVІ століттю і назвав його “Ренесанс”, чітко вказав сутність нового поняття: “Відкриття світу і людини”. Тому систему поглядів на державу і суспільство раннього етапу Нового часу можна назвати громадянською концепцією. Її відправною точкою був індивід-громадянин, а основна увага зосереджувалася на питанні походження та заснування держави. Саме остання розглядалася в якості унікальної незалежної організації, необхідної для захисту та безпеки людей.

Найвищим злетом суспільної думки за доби Відродження, безперечно, є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Вже у 14 років він був секретарем канцелярії Флорентійської республіки, після падіння котрої у 1512 р. змушений був емігрувати і до кінця життя перебував у вигнанні, де й написав свої головні праці “Державець” (1513 р.), “Роздуми з приводу перших 10-ти книг Тита Лівія” (1513-1517 рр.), “Флорентійські хроніки” та “Мистецтво війни” (1520 р.). У них він сформулював у загальних рисах політичну доктрину майбутньої італійської держави й окреслив реальний образ її ідеального суб’єкта влади – владаря. Головними положеннями його доктрини стали політичний інтерес – як основна детермінанта політичної діяльності; невикорінний людський егоїзм – як рушійна сила політичних процесів; спрага до влади, прагнення до панування – як важлива людська пристрасть.

Сутність держави, на думку Макіавеллі, полягає у гарантуванні підданим безпеки та миру: у внутрішніх справах це захист власності й безпеки особистості громадянина, у міжнародних – незалежність, яку забезпечує сильна армія. Міць держави залежить від рівня згуртованості суспільства, а той, у свою чергу, визначається ступенем розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів і права. Об’єднують суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діють у суспільстві, тоді в ньому формуються громадянські доброчесності, політична свідомість та загальнодержавні вартості. Тільки таке суспільство може існувати в республіці, де громадяни не лише користуються свободами, а і самі управляють.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархів у перехідний період, Макіавеллі надавав перевагу республіканському ладові навіть перед найкращим правлінням аристократів. Але якщо громада не розуміє потреби єдності, зайнята власними, дрібними інтересами, панує егоїзм і відсутній патріотизм, то актуальними стають авторитаризм і примус – лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, що втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильна, безжалісна й рішуча, такий державець, диктатор стає самотнім, він одинокий, і може вимагати від підданих хіба що лояльності. Володарів не люблять, їх бояться і терплять.

Однією з важливих проблем, яку порушив Макіавеллі, була: чи можлива є моральна політика, чи, оцінюючи державного мужа, можна підходити з тими ж критеріями, що й до приватної людини? Держава, як і володар, стверджував мислитель, не повинна боятися приймати непопулярні рішення, однак зло теж треба вміти робити. Коли ж питання стоїть рішуче: бути чи не бути, Макіавеллі недвозначно рекомендує: “Володар, якщо хоче зберегти владу, повинен набратися вміння відступати від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби”. Аналогічно, “коли йдеться про існування або не існування Вітчизни... треба відкинути всілякі міркування, належить усе зробити, що може врятувати Вітчизну чи свободу”. Отже, заради спасіння свободи, своєї Вітчизни все моральне – такий висновок Макіавеллі.

Подальший розвиток громадянське трактування політики за доби Відродження дістало в працях голландського мислителя Гуго Гроція (1583-1645 рр.) та англійських – Томаса Гоббса (1588-1679 рр.) і Джона Локка (1632-1704 рр.). У роботі колишнього мера Роттердама Г.Гроція “Про право війни і миру” (1625 р.) стверджувалося, що держава є природним досконалим зв’язком вільних людей за умови, що її устрій спирається на аксіоми природного права: 1) недоторканість власності інших і повернення чужої власності разом із прибутком, який отриманий з такої власності; 2) обов’язок дотримуватися обіцянок і умов, укладених між людьми; 3) відшкодування збитків, які були завдані з власної вини, та визнання правила, що між людьми певні вчинки заслуговують на покарання.

Такий підхід давав змогу мислителю аргументувати необхідність сильної влади та держави. У праці “Вільне море” (1609 р.) Г.Гроцій виправдовував свободу дій голландських купців, що не погоджувалися з поділом нововідкритих земель між Іспанією та Португалією, здійсненим у 1493 р. Папою Олександром VІ. В епоху безперервних воєн Г.Гроцій, услід за Цицероном, поділив війни на справедливі та несправедливі, вважаючи, що оскільки уникнути їх неможливо, то слід ввести у певні норми збройні конфлікти. Під час війни, вважав він, діють лише природні права – право на життя, свободу, людську гідність і право на власність, їхній захист в умовах бойових дій також ставав природним правом людини.

Т.Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії в Англії у 1660 р., вважав, що ця форма правління є найкращою, але влада короля походить не від Бога, а є результатом суспільного договору. В додержавному суспільстві, писав Гоббс у “Левіафані” (1651 р.), був хаос і велася війна всіх проти всіх, оскільки прагнення людини до максимального задоволення своїх пристрастей – слави, багатства, влади – не має меж. З іншого боку, людина має інстинкт самозбереження, який змушує шукати порятунку перед смертю, знищенням. Люди шукали миру і знайшли його в суспільному договорі, погодившись при цьому передати свої права (за винятком збереження власного життя) монархові та підкоритись йому в обмін на закон.

Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це і є держава, суверенна влада в суспільстві необхідна для того, щоб позбавити його членів від хаосу й насильства. В обмін на виконання обов’язків і підкорення громадянин отримує безпеку та захист. Оптимальною формою правління є абсолютна, чи це була б монархія, аристократія або демократія, причому суб’єкт верховної влади зобов’язаний забезпечити охорону і добробут усіх членів суспільства. Верховна влада – абсолютна, але не тотальна: вона не втручається в особисті справи громадян, зокрема, в економічну діяльність.

Дж.Локк, який стояв біля джерел аристократичного лібералізму (від латинського liberalis – вільний, хоча саме поняття “лібералізм” увійшло до європейської суспільно-політичної лексики пізніше, коли в Іспанії у 1812 р. лібералами назвали групу депутатів-патріотів у кортесах), не погоджувався з Гоббсом, що, укладаючи суспільну угоду, людина втрачала всі свої права, передаючи їх суверену в особі володаря. У “Двох трактатах про державне правління” (1689-1690 рр.) Дж.Локк наголошував, що змістом суспільного договору було посилення охорони природних прав, від яких людина не відмовлялася, а навпаки – прагнула отримати кращі гарантії їхньої реалізації за допомогою публічної влади. Причому в процесі утворення суспільства Локк розрізняв два види суспільних угод: перша вела до формування власне суспільства, а друга, спираючись на вже організоване суспільство, - до виникнення уряду. Ця конструкція давала змогу мислителю моделювати ситуації зі зміною не лише уряду, а й політичної структури держави взагалі, що не спричиняло автоматично, як у Гоббса, до повернення суспільства в додержавний природний стан.

Держава, що утворюється внаслідок укладання суспільної угоди, отримує право карати тих, хто порушує природні права. Маючи це на меті, влада приймає конституцію, створює низку спеціальних інститутів, головне завдання котрих – гарантувати людям природні права. Водночас держава не могла приймати ніяких юридичних норм, що порушували б права людей, вона також не була уповноважена втручатися в економіку, релігійне життя та культуру. У цьому контексті Локк особливо наголошував на необхідності поваги до приватної власності, котру він розглядав не лише як символ працьовитості людини, критерій її оцінки, але і як умову особистої свободи.

Значної уваги в політичній концепції Локка було надано аналізові місця й ролі влади в державі. Він вважав, що коли влада порушує умови суспільної угоди, громадяни мають право на повстання і створення нової влади, найкращою ж формою державного ладу була б обмежена монархія з поділом влади. Відповідно до визначених ним напрямків діяльності державної влади (законодавство, виконання законів, міжнародні відносини) Локк розрізняв законодавчу, виконавчу та федеральну влади. Для гарантування свобод особи та суспільства Локк запропонував розділити законодавчу та виконавчу влади, федеральну ж можна було об’єднати з виконавчою. Причому вищою мала бути законодавча влада, котра визначала б усі інші влади, проте парламент не мав пріоритету щодо індивіда й не міг обмежити природних прав громадян. Тому Локк наполягав на необхідності представлення у парламенті якомога ширших кіл громадян.