8. Що таке «суб’єкт» та «об’єкт» політики?

Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

Об’єктом політики є влада.

Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через полі­тичну владу:

– громадянське суспільство загалом;

– соціальні, етнічні та конфесійні групи;

– окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

– стани (робітничий, селянський тощо);

– політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціальне професійною приналежністю:

– громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

– громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють полі­тичну діяльність як обрані до представницьких, виконав­чих або судових органів влади;

– громадяни, які професійно здійснюють політичну діяль­ність (теоретичну чи практичну);

– громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

– етнополітичні об'єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних меншин);

– конфесійно-політичні об'єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

– державні організації та інституції;

– політичні партії;

– громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

– політичні блоки, фракції, угруповання.

9. Основні напрямки та характерні особливості політичної науки Стародавнього Сходу.

Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу – так званих “річкових цивілізаціях” Шумеру, Вавилону, Єгипту, Індії та Китаю – ще в II тисячолітті до н.e. Часті на їхніх територіях повені несли смерть і руйнації, породжували почуття безсилля і безпорадності, страху та покірності, що формувало віру у фатальність людської долі, неможливість будь-що змінити. Перед могутніми природними силами самотня людина шукала порятунку в суспільній групі, общині, що зумовило виникнення першої примітивної громадської організації – общинної, котра стала основою появи перших форм державності.

Якщо першою головною загальною рисою суспільного мислення стародавності був фаталізм (від латинського fatum – рок, доля), то другою став теократизм (від грецьких theos – Бог і kratos – влада). Правителі несли на собі відблиск величі Богів, тому виконання їхніх функціональних обов’язків сакралізувалося, а для апологетики самої організації та діяльності правителів сформувалася верства жерців. Третьою характерною рисою суспільного мислення та поведінки в країнах Стародавнього Сходу став особливий характер політичної влади – деспотичний (від грецького despoteia – необмежена влада). Він зумовлювався ізольованістю стійкої сільської общини в умовах річкових цивілізацій і потребою організованого проведення захисних та іригаційних заходів. Тому держава мала величезні землеволодіння, багато рабів і могла керувати ними безконтрольно, що породжувало свавілля, абсолютну владу. В деспотіях не було місця для бажань і волі індивідуума, вільним був лише сам суб’єкт влади, всі інші безперечно підкорялися йому, більшість була рівною у страху. Звичайно, кожна річкова цивілізація мала свої особливості реалізації політичної влади, але визначальними її засадами виступали насильство і страх.

Давній Єгипет. Єгипетський фараон Аменемхет І у “Повчанні” своєму синові стверджував: “Щоб ти міг бути добрим царем на землі, ... зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ поважає того, хто тримає його у тривозі”. Інший фараон – Тутмос ІІІ. наказував дотримуватися законів і застосовувати примус до підданих: “Викликай у людей страх перед собою, бо лише той справді владар, кого бояться люди”. Зате у “Повчанні гераклеопольського царя своєму синові” зазначалося, що треба уміти впливати на людей не лише владою та військом, а й словом, бути добрим, мудрим, справедливим, щедрим, “творити істину”, уникати зла, поважати вельмож.

Давній Вавилон. Політичні ідеї яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей - головна з них.

Стародавня Індія. У священних книгах – “Ведах” (священне знання) для кожної касти було розроблено справжній детально нормований спосіб життя, регламентований від народження до самої смерті. Надійність влади залежить від того, чи міцно цар тримає у своїх руках управління фінансами й військом, а заради інтересів держави можна користуватися подвійною мораллю, бо “хиби простих людей є чеснотами царів” (епопея “Рамаяна”). Водночас жерці у своїх працях проповідували панування законності, оскільки лише дотримання законів гарантувало кастовість у всій життєдіяльності індійців і, зокрема, у побуті, де її важче було проконтролювати. У героїчній епопеї “Махабхарата” стверджувалося, що не розум оволодіває законом, а закон оволодіває розумом.

Персія. Згідно з вченням Заратустри, у світі іде боротьба добра і лиха і в кінцевому підсумку переможе добро. Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства грунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Стародавній Китай. Політична думка Стародавнього Китаю вирізнилася опрацюванням етики влади – правил і принципів державного устрою. У написаній на зламі ІІ-І тис. до н.е. (коли виникла перша китайська держава) книзі пісень – Ші Цзін – зазначалося, що добрий володар повинен домагатися суспільної гармонії за допомогою трьох засобів: справедливості, суворості та лагідності. Вони гарантували б підданим 5 благ: довге життя, здоров’я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка б гідно завершила життя.

Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"). У своїх вченнях зумів органічно поєднати державу із суспільством, причому останнє у нього стало провідним. Поширивши на політику моральні настанови суспільства, Конфуцій пішов на злиття етики з політикою. Пошана до старших переходила із родини на державні структури, тому країною, вчив Конфуцій, міг керувати лише “шляхетний муж”, який був ідеальним втіленням усіх правил. Урядувати людьми повинні живі люди, а не сухий закон, тому Правила творяться для людей і сприймаються свідомо. Вищі чиновники повинні були мати почуття самоповаги, відповідальності, доброти та справедливості, не зазнаватися і поважати себе як особистість.

На думку Конфуція, правитель зобов’язаний був мати почуття відповідальності за справи в державі, виховувати народ і вміти його використовувати, причому головне – не допускати конфліктів із народом, самому бути прикладом у виконанні “лі” – етикету, що об’єднував милосердя, гуманність, любов до людини (“жень”), пошану до батьків (“сяо”) і ввічливість (“жан”). Мислитель був прихильником авторитарної системи, проте не погоджувався на абсолютизацію царської влади й прагнув до її обмеження. Це завдання покладалося на шляхетних вищих чиновників, потреба в котрих відпаде, якщо правитель повністю дотримуватиметься Правил, а в державі “царюватиме Дао” (закони природності).

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.

1-й - порівняльні ідеї моізму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

10. Політична думка стародавньої Греції. Політичні погляди Платона та Аристотеля.

На відміну від річкових цивілізацій Сходу античній політичній доктрині передусім була притаманна ідея свободи, що наскрізь пронизувала мислення і ментальність вільних греків та римлян. На Сході джерелами політичної думки були кодекси, повчання правителів та їхніх сановників, у Греції й Римі – роздуми вільних громадян, які часто не займали ніяких державних посад, але мали один почесний обов’язок – громадянський. Свобода була головною вартістю, метою і мірилом античного суспільного життя, оскільки цінність життя вільні греки і римляни вимірювали його свободою. Другою спільною ідеєю античної думки була справедливість, яку елліни, наприклад, тісно пов’язували зі встановленням влади Богів-олімпійців на чолі із Зевсом. Справедливість виступала як принцип взаємовідносин між людьми, навіть між Богами, та як ідея певного суспільного ладу. Третьою спільною ідеєю стала демократія як реальна конкретизація справедливого державного устрою та синтезу ідей свободи і справедливості. У Стародавніх Греції й Італії її коріння заховані у феномені поліса (грецьке polis, латинське civitas) – міста-общини-держави, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Виник приблизно у VІІІ-VІІ ст. до н.е. Саме у полісі формувався новий тип мислення, що відрізняв еллінів і римлян від східних “варварів”.

Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління:

- аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих")

- олігархії (влади небагатьох, багатих)

- демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).

Всі громадяни поліса були рівними на народних зборах, і для них, принаймні формально, відкривалися рівні можливості участі у державному правлінні. Як зауважив свого часу перший давньогрецький поет Гесіод (VІІІ-VІІ ст. до н.е.), будь-яке суперництво передбачає стосунки рівності, тому що змагатися можуть тільки рівні. Для цього потрібно, щоб поняття правління, влади відділилося від поняття “базилеа” (верховна, царська влада). В античній Греції крім царської влади у полісах виділилася ще й виборна – архонта, якого обирали спочатку на 10 років, потім на 1 рік.

Це була нова концепція влади – архе, згідно з котрою внаслідок публічних суперечок, боротьби різних думок, поглядів та інтересів, голосуванням обирали суб’єкт верховної влади. Він уже не міг бути царем, володіти надприродними властивостями, стати людиною-Богом, як це було в Єгипті. Влада (архе) переставала бути чиєюсь монополією, особливим правом, власне держава-поліс позбавила архе будь-якого приватного характеру, вивільнила від родових обмежень, зробила справою усіх громадян.

У системі античної демократії надзвичайно важливим атрибутом став логос (слово, думка), який перетворився на головний інструмент політики, був ключем до влади в державі, засобом управління та панування над іншими. З іншого боку, логос втратив претензії на висловлювання абсолютних істин, оскільки слово ставало засобом суперечок, діалогів, передбачало присутність публіки, емоцій, пристрастей тощо. За силою переконливості якоїсь промови визначали перевагу одного промовця над іншим, ухвалювали відповідне рішення. Отже, політик або той, хто хотів ним стати, мусив навчатися не просто гарно, переконливо говорити, а й висувати ідею. Так встановлювався тісний зв’язок між політикою і логосом, політичне мистецтво полягало в умінні володіти логосом.

Важливою рисою полісу була також повна публічність найважливіших проявів суспільного життя. Поліс існував настільки, наскільки вивільнялася суспільна сфера, у процесах протиставлення громадських інтересів особистим: відкриті судові процедури протиставлялися таємним судилищам, різні форми дій та процедур, кадрові питання вже більше не можна було вирішувати в тиші царських покоїв, їх виносили на публіку – на площу, під контроль усіх громадян. Пізніше такий процес демократизації процедур прийняття рішень в інтелектуальному плані мав для Греції й Риму вирішальне значення, тому що відкрив шлях у духовний світ, а отже, і в культуру багатьом громадянам, і нарешті, усьому демосу. Таким чином, давньогрецька політична думка донесла нам ідеї свободи, демократії, справедливості, громадянства