3. Диспозитивний характер цивільно-правових норм.

Диспозитивні засади в цивільному праві надають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпоряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. Диспозитивні засади, зокрема, втілюються у диспозитивних нормах. Наявність останніх пояснюється особливостями відносин власності, товарно-грошових відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання. Так, у товарно-грошові відносини суб'єкти вступають за своєю волею, яка, поряд з нормами цивільного права, безпосередньо впливає на формування змісту цивільних прав та обов'язків.

Це означає, що цивільний закон надає суб'єктам цивільного права можливість у певних межах своєю волею, на свій розсуд врегульовувати зміст цивільних прав та обов'язків. У зв'язку з цим договір та одностороння угода є не лише юридичними фактами, а й засобами врегулювання змісту цивільних прав та обов'язків.

Правила диспозитивних норм застосовуються лише у випадках, коли учасники правовідносин своєю волею не виробили іншої умови з питання, розв'язаного у даній нормі. До диспозитивних норм слід віднести правила статей 128, 171, 214 та інших статей ЦК України.

4. Характеристика найважливіших нормативних актів цивільного права. (в 2 питанні)

5. Роль судової і арбітражної практики в цивільному законодавстві.

Важливого значення набувають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких на підставі аналізу й узагальнення судової практики містяться керівні роз'яснення судам з питань застосування чинного цивільного законодавства при розгляді різних категорій цивільних справ. Вони є обов'язковими для всіх судів України і публікуються у відповідних збірниках'.

Судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з цивільних справ, на відміну від керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, не має обов'язкового значення для судів країни. Рішення з конкретних справ є обов'язковими лише для учасників спорів, а також для громадян і організацій, до яких пред'явлено вимоги судового виконавця з виконання судових рішень (статті 348—352 ЦПК України). Разом з тим вивчення судової практики необхідно для з'ясування змісту цивільних законів та їх правильного застосування. Судову практику законодавець також враховує у процесі вдосконалення чинного законодавства і видання нових нормативних актів. Зазначені моменти характерні для арбітражної практики.

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150 Конституції України).

Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких даються керівні роз'яснення судам з питань застосування цивільного законодавства.

У зв'язку з проведенням судової реформи відбулися певні зміни у компетенції Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів. Відповідно до ст. 44 цього Закону пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Тобто за новим законодавством роз'яснення зазначених судових органів мають рекомендацій ний характер. Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз'яснення з питань законодавства при вирішенні судових справ мають бути надіслані Генеральному прокурору та Міністру юстиції.

Роз'яснення вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного цивільного законодавства, що застосовується судами.

Цивільні відносини регулюються нормами законодавства або угодою сторін. Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але він відповідає загальним його засадам. Сторони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і самостійно врегулювати свої відносини. Сторони в договорі не можуть відступити від положень, визначених в актах цивільного законодавства, якщо в них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Під діловим звичаєм розуміються сталі в цивільному обороті правила поведінки. Самі по собі ділові звичаї не є джерелом цивільного права. Однак у тих випадках, коли держава правовим актом санкціонує діловий звичай, він здобуває юридичну чинність правової норми і входить до системи цивільного законодавства. Згідно з раніше діючим законодавством тільки окремі норми права для конкретних випадків передбачали можливість застосування ділових звичаїв.

У даний час з усіх ділових звичаїв законодавець особливо виділяє звичаї ділового обороту. Відповідно до ст. 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаями ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

Звичай ділового обороту може бути застосований незалежно від того, чи зафіксований він у якому-небудь документі (опублікований пресі, викладений у рішенні суду, що вступив у законну силу, конкретній справі, що містить подібні обставини, і т. ін.). Звичай, що суперечить актам цивільного законодавства або договору, У цивільних відносинах не застосовується.