1.Мовозна́вство (лінгві́стика) — наука про мову в усій складності її прояву[1]; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників[2].
Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки[3].
Як окрема дисципліна мовознавство оформилася в середині 19 століття. Мовознавство — наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.
Розділи
Розділи і галузі лінгвістики (див. також розділ Зв'язок мовознавства з іншими науками):
Теоретична лінгвістика
Фонетика — вивчає звуковий склад мови.
Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.
Граматика — вивчає будову мови.
Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови.
Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці.
Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови)
Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів.
Лексикографія — наука про укладання словників
Ономастика — наука про власні назви.
Етимологія — вивчає походження і історію слів мови.
Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.
Лексична семантика — наука про значення слів.
Статистична семантика
Структурна семантика
Прототипічна семантика
Прагматика — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем.
Прикладна лінгвістика — вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці.
Засвоєння мови
Психолінгвістика — вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту.
Соціолінгвістика — вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства.
Антропологічна лінгвістика
Комунікативна лінгвістика
Генеративна лінгвістика
Когнітивна лінгвістика — функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.
Математична (комп'ютерна) лінгвістика — ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов.
Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика — описова лінгвістика.
Історична лінгвістика
Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння.
Стилістика — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо)
Приписова лінгвістика
Корпусна лінгвістика — займається створенням, обробкою та використанням корпусів.
Історія лінгвістики
Конкретна (вивчає окремі мови або групи мов) і загальна лінгвістика (вивчає всі мови світ)
Невирішені проблеми
2.Графіка (від гр. grapho - пишу, малюю) – розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення.
До графічних знаків належать букви алфавіту, апостроф, знак наголосу, дефіс (риска), крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки, три крапки та ін.
Сукупність букв, розташованих у встановленому порядку, називається алфавітом. Слово алфавіт походить від назв двох перших літер грецького алфавіту: ? – альфа і ? – бета (по-новогрецькому віта). В українській абетці для передачі звуків на письмі існує 33 букви. Голосні звуки позначаються буквами а, о, у, е, и, і. Літери я, ю, є, ї теж служать для передачі на письмі голосних звуків, але в їхньому поєднанні з приголосним [j] або ж для позначення м’якості попереднього приголосного (виняток становить буква ї, яка завжди позначає сполучення двох звуків:[j] та [і]). На позначення приголосних звуків уживаються літери, кожна з яких має свою назву: б – бе, в - ве, г - ге, ґ – ґе, д – де, ж – же, з - зе, й – йот, к - ка, л - ел, м- ем, н - ен, п – пе, р - ер, с – ес, т – те, ф - еф, х - ха, ц – це, ч – че, ш – ша. Літера щ (ща) завжди позначає два звуки: [ш] і [ч], а ь (м’який знак) зовсім не позначає звука і служить для передачі м’якості попереднього приголосного.
Взагалі в українській графіці немає спеціальних букв для фіксації на письмі м’яких приголосних. Проте існують спеціальні способи позначення м’якості:
1) вживання після букви, яка позначає приголосний, м’якого знака: батько, льон, коваль;
2) вживання в аналогічній ситуації букв я, ю, є (у цьому випадку вони позначають голосні звуки і м’якість попереднього приголосного): теля, нюх, синє;
3) вживання після літери на позначення приголосного звука букви і: літо, ріка, тісто.
Графічний знак «’» (апостроф) використовується для позначення на письмі твердої вимови приголосних звуків перед сполученням [j] з голосними [а], [у], [е], [і] (графічно – я, ю, є, ї). Особливості вживання апострофа, як і багато інших правил запису усної мови, вивчає окремий розділ мовознавства – орфографія.
3.Фонетика
Українська мова має 48 фонем[106]:
6 голосних: [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и;
32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.
А)Голосні звуки
Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).
Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.
Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звуки [d͡z] (дз) та [d͡ʒ] (дж) не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.
/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ] [знан':а́] /dʲ/ суддя [suˈɟːɑ] [суд':а́] /tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ] [жиет':а́] /lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ] [з'і́л':а] /t͡sʲ/ міццю [ˈmʲit͡sʲːu] [м'і́ц':у] /zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ] [моуту́з':а] /sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ] [коло́с':а] /t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] [обли́ч’:а] /ʒ/ збіжжя [ˈzbʲiʒʲːɑ] [зб'і́ж’:а] /ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ] [зати́ш’:а]
Б)Приголосні звуки
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звуки [d͡z] (дз) та [d͡ʒ] (дж) не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем. У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].
4. Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми, вичленування морфів у слові, аломорфію морфеми, межі аломорфії, перетворення на морфеми, швах, спрощення, перерозклад у морфемі, ідентифікацію морфем, їхню структурну, дистрибутивність, функціональну класифікацію. В українській мові виділяють такі морфеми:
корені (основна значуща частина слів),
афікси
префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
постфікси
суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок слова з іншими членами речення)
інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах — водоспад).
Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).