Музичний театр- особливе явище української культури хіх ст..

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. 1. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60—70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80—90-х роках.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

Н

Напрямки розвитку освіти незалежності України.

Як і для інших бюджетних сфер, 90-ті роки були дуже складними для вітчизняної середньої школи. Такі проблеми, як постійне недофінансування галузі, низький рівень заробітної плати вчителів, брак підручників та іншої навчальної літератури, низький рівень матеріально-технічного забезпечення шкіл залишаються актуальними і на сьогоднішній день. Бурхливі 90-ті не могли не позначитися на рівні народжуваності в Україні, а значить, і на кількості школярів. За даними Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, за 20 років незалежності кількість учнів у школах скоротилася майже на 40%. Досить болючим залишається питання закриття шкіл, у першу чергу в сільській місцевості. З одного боку, в цих школах навчається невелика кількість учнів, а це означає, що їх утримання невигідно державі з економічної точки зору. З іншого боку, закриття шкіл у селах сприяє і без того високій міграції молодих сімей з сіл у міста. Плюс виникає питання працевлаштування викладацького складу. За два роки кількість середніх шкіл знизилося з 21,4 до 20 тисяч. На тлі закриття державних шкіл в Україні почали з'являтися приватні навчальні заклади. За даними МОНМС, в минулому навчальному році у нас працювали 208 приватних шкіл і гімназій. Приватні навчальні заклади активно відкривалися в 1990-х, з початку 2000-х років їх кількість залишається приблизно на тому ж рівні.

Вища школа На момент розпаду Радянського Союзу в Україні працювало 143 вищих навчальних заклади і 742 технікуми та училища, в яких навчалося в цілому 1,6 млн студентів. Вітчизняні вузи за радянських часів готували фахівців не тільки для потреб України, а й інших союзних республік. В Україні були такі унікальні для СРСР вузи, як Інститут нафти та газу або Інститут кораблебудування. Як згадує директор департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Ярослав Болюбаш, зростання кількості вузів почалося вже у 1991 році. "Це не було створення нових державних вищих навчальних закладів. Найчастіше філії університетів в регіонах перетворювалися в окремі навчальні заклади", - говорить чиновник. З початку 1990-х в Україні намітилися дві ключові тенденції - різке зниження кількості ПТУ і технікумів, що мають готувати фахівців технічних спеціальностей, і зростання числа приватних вищих навчальних закладів. За даними профільного міністерства, кількість ПТУ і технікумів за 20 років знизилася з 742 до 505 навчальних закладів, при цьому число студентів в них знизилося більш ніж у два рази - з 757 до 361 тис. При цьому колосальними темпами зростало число вузів. Якщо в 1990 році в Україні було 149 інститутів і університетів, то в 2010 році - вже 349. При цьому кількість студентів збільшилася з 881 тис. осіб до 2139 тис."У 2007 році Україна досягла рекордної кількості студентів - більше 2,8 млн людей навчалося в навчальних закладах I-IV рівнів акредитації", - говорить Ярослав Болюбаш.Експерти в один голос стверджують, що збільшення числа приватних вузів вкрай негативно позначається на якості вищої освіти.

"За останні 20 років якість освіти дуже сильно погіршилася. Усього кілька вузів в Україні все ще дають гідну вищу освіту. Через низьку заробітну плату багато висококваліфікованих викладачів (насамперед професори) пішли з сфери освіти у бізнес або просто емігрували", - говорить директор соціальних програм Центру ім. Разумкова Людмила Шангіна.