мітившій образ Мертенса. Ще й зараз лунають думки, нібито в цьому образі розвінчуються німецька буржуазія. Але як же тоді розуміти Вииниченкове по­рівняння; — занепад віри в себе, у німців після поразки у війні, що звела їх з п’єдесталу народу-оіЗранця, із самозвірою більшовиків? До того ж, не можна не враховувати, що твір написано в гротесково-експресіоністичній манері.

^“Сонячна машина” та "Фабрика Абсолюту” — це твори, де надзвичайно го­стро критикуються конкретні соціальні інституції та установи: розуміння бага­тьох реальних причин катастрофи, з одного боку, зближують Чапека і Винни- ченка — вони засуджують інтереси капіталістичних магнатів, готових поставити світ на межу катастрофи. Але з іншого — не слід забувати, що для Винниченка капіталістична Німеччина — це тільки лаштунки дії, а “сонячна машина” — це тільки злак чи символ. V

У фіналах обох творів криється й суттєва відмінність між Винниченком та Чапеком, У чеського романіста виникає магічне коло суперечностей, вирішення яких не підвладне ні самому письменникові, ні будь-кому. Щодо Винниченка, то з огляду на його Платфлорму Українського Революційно-Соціалістичного Союзу, можна зробити висновок, що він вважав за можливе удосконалення людини тільки за рахунок змін суспільного ладу, хоча й підкріплював свою платформу “внутрішніми суб’єктивними умовами щастя”, тобто моментами екзистенціаль­ними

Оманливим є враження, нібито картина небажаного майбутнього є для анти­утопії головною, хоча, безперечно, без цього такі твори, як "Сонячна машина”, “Кракаїит”, “Фабрика Абсолюту”, “Чевенгур”, “Дивний новий світ” годі уявити. Проте скоріше варто говорити про особливий гатунок художності, суть якої по­лягає в тому, що в антиутопії завжди відтворено насильство над історією, котру спрощують і підкорюють, намагаючись вирівняти заради ницого ідеалу. Герой антиутопії приречений пережити це насильство як власну життєву драму, що має, принаймні для нього самого, непересічне значення, хоча вона й буває ціл­ком типовою, невідворотною згідно логіки “єдиних держав”, озброєних “сонячни­ми машинами” і “вічними Абсолютами”.

Якщо миттю вибору для зам’ятінського героя Д-503 стало відкриття того, що в ньому існує такий атавізм, як душа, то подібний злам спостерігається і в ге­роях Винниченка, хоча психологічний малюнок не є сильною стороною “Соняч­ної машини”, цього “роману з тезою”. Тут, як і в експресіоністичних творах вза­галі, провідна ідея є заданою. Замість єдності змісту та форми саме форма ви­ступає похідною, сюжет хоча й не відверто схематичний, проте герої — “рупори ідей”, умовні виразники авторських думок чи допоміжні деталі механізму алегоричної фабули, штучної, надуманоої колізії.

Подібний момент**, основоположний для антиутопії, наявний і в романі Хакслі "Дивний новий свк ”, і цей момент видається значно суттєвішим, ніж збіги, що досить легко розпізнаються кожним, хто зіставить Єдину Державу Зам’ятіна, “НімечгМину-сонячну Україну” Винниченка з Ерою Форда у Хакслі, хоча в англійського романіста відтворюється те, що відбуватиметься з людством через 800 років, коли стачовлення механістичної утиліта риз ованої людини буде дове­дено до своєрідної викінченості. Найстрашніше, що цей стан виображується Ха­кслі як законсервований, як остаточний, за яким може слідувати тільки повне виродження роду людського. З аналогічною ситуацією ми зустрічаємося і в “Со­нячній машині”, де Винниченко відтворює ту деградацію, до якої може дійти людство, запопадливо втілюючи в життя соціалістичні лозунги.

У “Дивному новому світі” та “Сонячній машині” потворна “механізація” лю­дини стає чимось метафізично неминучим, свого роду "нормальним” наслідком втілення в життя ідей “комуністичного раю”. Ці твори не відзначаються глиби­ною розкриття драматичних конфліктів, а тон автора — знущальним, в якому подеколи відчувається огида, не полишає місця проблискові надії. Хоча при цьо- ^МУ Виїшиченкові чужа манера об’єктивного літописання майбутнього суспіль­ства, притаманна англійському митцеві.

У Хакслі й Винниченка ми маємо справу передовсім з сатиричною гіпербо­лою, проте за нею висвічується й драма, що чигає на кожного, хто як особис­тість не розчинився в єдиномислії, єдинопочуванні та інших настановах найпро-

0236-1477. Слово і час. 1994. № 1 45