50) Модернізм. Модернізм в українській літературі. Модернізм (фр. Moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва літературно-мистецьких явищ, що виникли в Європі на зламі XIX і XX століть.

Поняття «модерн» має досить давнє походження. Модерним у свій час було християнство. Через модерність (новочасність) воно відмежовувалося від язичницького минулого. З часом поняття «модерн» позначає те, що сприяє вираженню актуального, сучасного. Виникнення модернізму як літературного напряму подиктоване запереченням попередніх набутків (особливо епігонського повторювання у творчості), пошуком нових форм художнього зображення. Модерністи кінця XIX – початку XX ст. наголошували на величезних можливостях мистецтва одухотворювати світ, виступали проти служіння мистецтва будь-яким потребам суспільства, заперечували наукові основи літератури як мистецтва слова, орієнтувались на творчу інтуїцію. Найважливіший об'єкт зображення для письменників-модерністів і найважливіша категорія модерністського мистецтва — прекрасне, краса.

Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, поширившись невдовзі в інших європейських літературах. Найяскравіші письменники-модерністи — це французи Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен, С. Малларме, бельгійці Е. Верхарн, М. Метерлінк, англійці О. Уайльд, Ч. Свінберн, росіяни В. Брюсов, О. Блок, австрієць Р.-М. Рільке, поляк С. Пшибишевський та ін.

В українській літературі епоха модернізму тягнеться приблизно з 90-х рр. XIX ст. до середини XX ст. Слово «модернізм» у значенні художнього напряму Леся Українка вжила в 1899 р. Ідеї модернізму приходили в Україну різними шляхами. Кінець XIX ст. в українській літературі характеризувався посиленим перекладацтвом. Переклади, на думку молодої Лесі Українки, мали відіграти головну роль у модернізації української літератури. Вона повідомляла свого дядька М. Драгоманова: «... Серед киян молодих останнього часу починає ширитися європеїзм: вони починають учити європейські мови і інтересуватися європейською літературою».

У Галичині джерелом знань були німецькі, австрійські і польські публікації. Віденські, краківські і навіть паризькі літературні новини ставали предметом обговорювання на тільки у великих містах, але й серед сільської інтелігенції.

Поширення ідей модернізму на Західній Україні пов'язане передусім з літературним угрупуванням «Молода Муза», що існувало у Львові в 1907–1909 рр., та київським журналом «Українська хата» (1909–1914), які мали значний вплив на дальший розвиток української літератури по обох боках України. До «молодомузівців» належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. «Молода Муза» не була організацією з розробленим статутом і чіткою програмою. Це був клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді із різних галузей мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Усі вони прагнули оновити українське мистецтво, їх об'єднувало прагнення шукати в ньому нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і влитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.

«Молодомузівцям» часто доводилось чути несправедливі звинувачення в тому, що їх твори нежиттєві, штучні. Насправді письменники, що входили до літературного угрупування «Молода Муза», і ті, що були під впливом «Молодої Польщі» (В. Стефаник, Б. Лепкий), чи взагалі поділяли основні принципи естетики модернізму (Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська) не цуралися ні громадських тем, ні національних традицій української літератури. У їх творах суспільні теми розкриваються не описово, а крізь призму людської душі. Ні «Молода Муза», ні «Українська хата» не проголошували розриву із школою «старого» реалізму, а прагнули поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями. Творчість «молодомузівців» ішла поруч з творчістю поетів, що гуртувалися навколо журналу «Українська хата» в Києві, і стала важливим етапом в розвитку української літератури. Незаперечний вплив «молодомузівців» на молодих поетів, чий талант розгорнувся пізніше (П. Карманський — М. Рильський, В. Пачовський — П. Тичина).

Літературна група «Молода Муза» вперше поставила своїм завданням засвоювати тогочасні надбання західноєвропейської поезії.

Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерегли найперше у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на межі XIX і XX століть. І. Франко зауважував на початку XX ст.: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів». Представників різних груп, течій, а то й просто індивідуальностей об'єднувало неприйняття старого способу письма — молоді творчі сили переходили від зображення, тобто від опису зовнішніх обставин, портретів тощо, до проникнення у людську душу — вираження настроїв. В основі їх творчості лежала увага не тільки до змісту, а й до форми, до внутрішньої структури твору.

У прозі Ольги Кобилянської, наприклад, згармонізувалися європейська філософська думка та український духовний аристократизм (ідея духовної краси людини). Представниками раннього українського модернізму були М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків. Вони розпочинали писати у традиційній реалістичній манері, поступово виходячи на шляхи нового модерністичного напряму: М. Коцюбинський — імпресіоністичного, В. Стефаник — експресіоністичного, М. Яцків — символістичного (йдеться про визначальні риси стилю, оскільки «чистого» стилю не існує взагалі). Творчість таких письменників, як М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський, так само належить до раннього модернізму. Отже, особливістю раннього українського модернізму було те, що представники його не проголошували повного розриву із «старим» реалізмом, не зрікалися ідеї служіння рідному народові, а намагалися поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями.

Українську традицію письменники шукали не в описі, а у символіці фольклору, насамперед кобзарських дум і пісень, у поетичних образах Г. Сковороди, в українській демонології (сукупність «демонів» — дyхів, що населяють світ і сприяють або шкодять людині). Не випадково при характеристиці літератури кінця XIX – початку XX ст. часто зустрічаємо поняття «символізм», хоча нікого з українських письменників цього періоду не можна назвати символістом у повному розумінні цього слова.

Помітною ознакою української літератури цього періоду було існування у ній «нової» (модернізм) і «старої», тобто реалістичної школи. Представники реалізму також прагнули оновити традиційний стиль, надати йому нової якості. (Це так званий психологічний реалізм або неореалізм. Основні риси неореалізму — зосередження на внутрішньому світові особистості, філософське заглиблення у дійсність, промовиста художня деталь. Неореалізм як стильова течія яскраво виразив себе у 20-х рр. ХХ ст., зокрема у творчості Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60–70-х рр. — у Гр. Тютюнника). Тут найяскравіше виявилася рання проза В. Винниченка.

Нові літературні віяння, що приходили в Україну із Західної Європи в Україну, лягали тут на особливий ґрунт національно-культурного і політичного життя. М. Грушевський, зокрема, писав про це: «Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи й обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя. Усе українське життя було вивернене зі своїх нормальних умов... й викинено на великоруський ґрунт, на ... розграблення». Звідси цілком природною була необхідність запліднити літературний процес національною ідеєю. Літературний модернізм в Україні набував національного підтексту і підсилював новими художніми засобами ідею української національно-культурної самостійності.

З появою нового напряму руйнується уявлення про «загальноросійську» літературу як якусь вищу, тобто літературу для інтелігенції, а українську — нібито тільки для простолюду.

У розвитку українського модернізму виділяють три етапи або так звані три хвилі. Перший етап — це 90-ті рр. XIX – 10-ті рр. ХХ ст. Представники — І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку ХХ ст. в українській літературі вже розрізнювали поняття стосовно нових течій у літературі. Леся Українка у 1903 р. писала: «Символізм чи декаданс — так не можна казати, тому що це не одне й те ж».

Поступово перша хвиля модернізму перейшла у другу. Це — 20-ті роки ХХ ст., коли нове творче покоління продовжувало розвивати модерністські засади. Друга хвиля модернізму тривала півтора–два десятиліття і виявилася ціліснішою, ніж перша. Це вже були не окремі яскраві особистості, а ціле покоління, яке ознаменувало собою «розстріляне Відродження».

Прагнення до українського державотворення дало поштовх розвиткові революційного романтизму, який став найактивнішою течією. Проза другої хвилі модернізму була пройнята як революційно-більшовицькою героїкою (М. Хвильовий, А. Головко), так і національно-визвольною (Г. Косинка, Ю. Яновський). Імпресіонізм 20-х рр. виразно виявився у новелах М. Івченка і Г. Косинки. Символізмом позначений, наприклад, «Блакитний роман» Г. Михайличенка. Український експресіонізм яскраво заявив про себе у повісті О. Турянського «Поза межами болю».

Оновлений на початку століття реалізм продовжувався і у 20-х рр. — у творах В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, В. Домонтовича, І. Сенченка, О. Копиленка, П. Панча.

Потужний потенціал української прози сприймався владою як найнебезпечніша загроза для радянської ідеології. Від середини 20-х рр. розпочалася відверта боротьба московського державницького апарату з національно свідомими українськими силами, насамперед письменниками. Весь художній процес силоміць спрямовано до єдиного реалістичного стилю у вульгарно-соціологічному вияві — соціалістичного реалізму. Одні з неоромантиків та імпресіоністів продовжили утвердження радянської ідеології («Бур'ян» А. Головка), інші — стали на викривальні позиції («Вальдшнепи» М. Хвильового).

Будь-яка нестандартність охрещувалась «антирадянською» літературою, а письменники — політичними ворогами. Так, друга частина «Вальдшнепів» М. Хвильового була заборонена, письменницька організація ВАПЛІТЕ ліквідована. Після гучного процесу СВУ (1929) одні письменники опинилися на лаві підсудних (С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко), інші — у ролі свідків (М. Зеров), ще інші — громадськими звинувачувачами (О. Слісаренко).

Проза 1930-х рр. ще встигла зблиснути останніми проявами творчої незалежності («Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Невеличка драма» В. Підмогильного, «Іван Іванович» М. Хвильового, «Мати» А. Головка). Усі вони зазнали розгромної критики з вимогою заборони або негайного створення нових варіантів (останнє зробив лише А. Головко).

Тільки на Західній Україні та в еміграції могла розвиватися українська проза як мистецьке явище. Різні стильові течії тут вільно виявлялися навіть у межах доробку одного письменника. Так, Б. Лепкий оповідання писав у реалістичній манері, а історичну пенталогію (5 томів) «Мазепа» — у романтичній. Трилогія Уласа Самчука «Волинь» — це епос критичного реалізму, а його повість «Марія» відзначається глибоким ліричним психологізмом. В. Винниченко започатковує наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. нові жанри великої прози: роман-утопію «Сонячна машина» та соціально-філософський роман «Нова заповідь».

Кінець 30-х рр. у прозі радянської України звівся до «виробничого» і «колгоспного» романів із обов'язковим позитивним героєм-комуністом. Будь-які спроби об'єктивно-мистецького зображення дійсності були затоплені тотальним нищенням українства в усіх верствах нації: голодомор, політичний терор, концтабори і розстріли.

У повоєнні роки відбувається спроба відродження української літератури за межами УРСР — у рамках Мистецького Українського Руху (МУРу) в Німеччині. 1945–1948 рр. — це третя хвиля модернізму. Еміграційна проза того часу дала досить помітні модерністські твори. Серед них «неоромантичні» романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою». Т. Осьмачка підніс жахи геноциду 30-х рр. до символістського узагальнення (повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців». Психологічний реалізм з романтичним забарвленням переважає у повістях В. Домонтовича «Без ґрунту» та Ю. Косача «Еней і життя інших». Соціально-ліричний епос розгортається у трилогії Докії Гуменної «Діти Чумацького шляху». Проте Мистецький Український Рух мусив зійти з арени, бо під тиском законів європейської економіки українські письменники-емігранти опинилися чи не на всіх континентах світу. Визначальними літературно-мистецькими явищами початку другої половини ХХ ст. стали Нью-Йоркська група (в еміграції) та шістдесятники (у материковій Україні). Їх стильові особливості сучасні літературознавці називають постмодерністськими.

Таким чином, починаючи від останнього десятиліття XIX ст. головним напрямом в українській літературі ХХ століття був модернізм, який розвивався у трьох стильових течіях — імпресіонізмі, неоромантизмі, символізмі.