41) Проблема національного відродження у творчості п. Тичини

Проблема національного відродження українського народу постійно присутня у творчості молодого Павла Тичини. Під враженням проголошення Центральною Радою 10 червня 1917 року незалежної Української Народної Республіки Тичина пише ліричну поему «Золотий гомін», яка передає піднесений, святковий настрій. За жанром цей твір — лірична ораторія, бо в ньому водночас наявні фрагменти епічних епізодів та драматичних сцен. У творі йдеться про золотий гомін над стародавнім Києвом. Радість національного відродження святкують навіть предки, що піднялися з могил. Киян вітає легендарний Андрій Первозванний, котрий в сиву давнину поставив на наддніпрянських горах свій Хрест, започаткувавши народження славетного міста. Від повноти щасливих передчувань «засміялись гори, зазеленіли», і «ріка мутная сповнилася сонця і блакиті — торкнула струни». Прокочується з «тисячі грудей» могутнє «Слава!» Поет яскраво змальовує урочистий момент біля Святої Софії:

Але не так легко вирватися з цупких ворожих обіймів. Поет говорить про свої трагічні передчуття, що асоціюються з образом «чорного птаха», який не тільки кряче над золотим гомоном столиці та всієї України, а й гніздиться у «гнилих закутках душі». «Бездушний птах» віками спустошував людські душі, «виймав живими очі, із серця віру». Уособленням сліпих постають у творі духовні «каліки»: їх уже давно завойовники поставили «на коліна». Звідси той розбрат між людьми, коли на заклик одного до братання звучить люте: «Відступись! Уб'ю!» Цим зловісним образом «чорнокрилля» поет попереджав про наступні тяжкі для свободи дні.

Саме так і сталося: свідченням братовбивчої трагедії є тетраптих Тичини «Скорбна мати» (1918). Твір присвячений матері поета. Але образ покійної «матері Марії» переростає в образ Скорбної матері, в якому узагальнено і долю Божої Матері, і страждання України. З поеми вимальовується трагедія рідної землі, яка потрапила в криваву орбіту громадянської війни. Вражає, що поле, яке має родити хліб, тепер «в могилах... мріє», в житах (одвічний символ життя) «чийсь труп... чорніє», у тузі «мовчать далекі села», із крові рясно зросли на полі лиш «квіти звіробою», а «людське серце до краю обідніло». Боляче, що люди забули заповіти Спасителя, розіп'ятого за них на хресті. Видно, «не буть ніколи раю у цім кривавім краю», — з гіркотою і болем говорить-поет. У підтексті тетрапти-ху прочитується національна руїна України, яка висловлюється сльозами Божої Матері:

Та, на щастя, не всі серця застигли в байдужості, було кому боронити незалежність України навіть ціною власного життя. Вірш П. Тичини «Пам'яті тридцяти» присвячений київським студентам і гімназистам, що зложили голови за свою державу у нерівному бою під Кругами. Загинули в нерівній боротьбі кращі люди, що мріяли про незалежність рідної землі. Загинув «український, цвіт» зі «славою святих». І знову звучить тут болюча думка: «По кривавій по дорозі нам іти у світ». Болюча особливо тому, що кров загиблих патріотів не принесла очікуваного миру.

Ідея вічності українського народу, його духовної міці, прагнення здобути волю й власну державність звучить досить яскраво у творах Тичини. Поет вітає «рідними піснями» свій народ, що прокинувся до нового, вільного життя.

42) В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора.

Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев'янучої сили інтимної лірики поета?

Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші «Так ніхто не кохав...

Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання — могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності.Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що лиш через «тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Ліричний герой, звертаючись до місяця й зір, ніби хоче поділитися своєю радістю, бо любляче серце вміщує світ із багатством і красою землі, весни, неба й зірок:.

Ліричного героя легко зрозуміти. Дивною не є обіцянка зірвати для коханої «Оріон золотий». Це не перебільшення, а втілення мрій про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче». Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання. Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою, почуття — ще чистішими.

Спогади про минуле пов'язані з шахтарським селищем, близьким серцю шумом акацій, коліс вагонів, донецькими краєвидами. Уявлення про життя і красу нерозривні в поета з життям рідного краю. Тут він формувався як людина, відчув перші прикрощі й перші радощі життя. І хоч минуло багато років, у пам'яті рельєфно вимальовуються

Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє. Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський обов'язок об'єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

Мотив кохання у поезії «Білі акації будуть цвісти» поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім'я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв'язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов'їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни:

Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки» пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може, васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно:

Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.

43)

44) Повість «Земля» висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.

45) Повість «Перехресні стежки»

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» з життя інтелігенції. Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв повісті є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами — герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті — різних національностей. Життєві перехрестя залишають свій відбиток на їх внутрішньому світі.

Проблематика повісті надзвичайно широка. Це соціальні проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.

У цьому соціально-викривальному творі Франко розкриває взаємозв'язки українського селянства та інтелігенції, стосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір'я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків, безправ'я жінки в суспільстві.

Автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові.

Новим образом в українській літературі був образ адвоката Євгена Рафаловича — представника демократичної інтелігенції. Він захищав права передового селянства, боровся проти повітової адміністрації, поміщиків, лихварів та інших п'явок, що жорстоко експлуатували трударів-бідняків. Він виїздив у села, виступав на судових процесах, організовував селянські віча, на яких присутні розповідали про кривди і утиски з боку панівної верхівки. Головним своїм завданням Рафалович вважав пробудження у селян свідомості та політичної активності.

Розкриваючи тему боротьби справедливості з жорстокістю і насильством, автор через образи Рафаловича і Стальського показує необ'єктивність тверджень окремих самозамилуваних українських патріотів про однорідність національної еліти.

Правдошукацтву народного адвоката Рафаловича протиставляється цинічність і моральний садизм Стальського, якому байдужі суспільні інтереси і який жорстоко знущається над дружиною Реґіною. Об'єктивна оповідь підсилюється ліричними авторськими відступами, у яких яскраво проявляється позиція письменника.

Прототипом Євгена Рафаловича послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем. Усі події в повісті відбуваються навколо головного героя.

Сюжет твору розгортається двома лініями: перша — це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга — зображення громадської діяльності адвоката Євгена Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору.

Обидві лінії пов'язані з молодим адвокатом Євгеном Рафаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію. Євген користується в житті девізом: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?»

Вкладаючи свої думки в уста адвоката Рафаловича, автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. І. Франко, створивши новий образ повсталої селянської маси, що бореться за свої права, ніби підштовхує народ до політичної боротьби за соціальні й національні права. Письменник знайомить нас із селянами — героями твору — не в ідилічній сцені на тлі природи, а на лаві підсудних у залі карного суду, де їх притягли до відповідальності за аграрний бунт.

До жорстокої протидії з боку влади Євген готував себе заздалегідь, проте він не міг передбачити, що « перехресні стежки » життя зведуть його з Реґіною — юнацькою любов'ю, тепер — заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму. Ця жінка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася блідою копією того ідеалу. Така зав'язка сюжету Франкового твору.

Розв'язок у ньому дві: любовна лінія закінчується трагічним фіналом (смерть Реґіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини.

У повісті автор подає правдиву, глибоко психологічну характеристику «руського», тобто українського села, мешканці якого — люди темні, затуркані, залякані, безправні. Неосвічені, наївні та довірливі селяни не вміють захистити себе, не знають, кому вірити. Вони так звикли до свого пана, що не розуміють, як самі могли б керувати майном, прибутками.

Утім, письменник не вважає селян людьми нижчого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються під час селянського віча. Для селян віче — школа політичного життя, самозахисту, можливість згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами — свідчення щирого вболівання за їхні інтереси. «Браття селяни! — говорив Євген. — Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати своєї кервавиці. Піднесемо грімкий голос проти всього панського замаху на наше добро...»

Зрозуміло, що в подібних епізодах твору устами

Євгена Рафаловича промовляв до читачів сам Іван Франко.

У повісті «Перехресні стежки» письменник виписав образ інтелігента, головною метою якого було покласти своє життя на жертовник щастя людського.

Саме з цією метою адвокат Євгеній Рафалович після закінчення Львівського університету приїжджає в невеличке повітове містечко працювати на благо селян.

Молодий адвокат мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й створити політичну організацію в повіті, запросити сюди помалу інтелігенцію, заснувати хоч невеличкий, та енергійний центр національного життя. Ці наміри додавали йому сил у важкій канцелярській праці і у спілкуванні з не дуже приємними людьми, якими були його колеги.

Сама повість розпочинається сценою успішного закінчення захисту адвокатом селян, яким загрожувала тюрма за «аграрний бунт». Більше того, Рафалович повів справу так, що у селян зародилася надія відібрати у поміщика через суд самочинно захоплені ним пасовиська. Відразу зав'язується конфлікт: боротьба між селянами, на боці яких стоїть молодий адвокат, та землевласниками.

Хоч представники влади натякали, що ніяких заворушень не потрібно в повіті, однак адвокат повів свою справу рішучо і безкомпромісно.

Рафалович боляче сприймав контрасти, що впадали в око при порівнянні життя людей в хаті і в кам'яниці. Він бачив причини страшного убозтва села, бачив ворогів села, які живляться людською працею. Адвокат під час роботи часто бував у селі, бачив гнітючі картини селянського життя, і це змушувало його замислитися над шляхами допомоги простим людям. Його думки ніби кристалізувалися в реченні-зітханні: «Ах, як багато праці потрібно!»

Ця праця стала для нього справою життя, заради якої він приніс у жертву навіть особисте щастя.

Рафалович вирішив спочатку поліпшити економічне становище селян, а потім вчити їх політичної свідомості. Євген Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.

Подання скарг до прокуратури і надсилання статей до газети нічого не дали, і Рафалович вирішив організувати селян на масові виступи проти своїх визискувачів. Розгортаючи політичну діяльність на селі, адвокат «мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам'яну гору з наміром зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: «Все одно! Мушу двигнути!».

Євгеній прагнув розвинути в народі почуття солідарності. Але це страшенно важко. Прикладом цьому може служити зустріч із селянином, який заблукав у лісі і не міг потрапити до свого села. Ця зустріч набула для Рафаловича символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народа?» А слова адвоката: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» становлять ідейну основу повісті.

Існуюча система відчула в особі адвоката. Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгена — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) — вселивши надію і віру, других (можновладців) — налякавши.

Щоб рельєфніше, драматичніше зобразити діяльність головного героя, автор повісті вводить у твір любовну сюжетну лінію. Виявляється, що вже десять років Рафалович має у серці «незагоєну рану». Сталося розлучення Євгена зі своєю коханою Реґіною Твардовською. Рафалович дізнався про примусове одруження його коханої з якимось чоловіком. Після тяжких страждань Євген поїхав в невелике місто, де поринув у роботу. Він так і не одружився.

46)

47) Повість "Земля" висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.

48) Описуючи дітей автор не подає детальної портретної характеристики, а використовує одну промовисту портретну деталь – очі: «лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я». Лише глибокі, стражденні очі, які були живими. В думках батька з’являється слово «мерці», що стає зав’язкою новели. Зринувши підсвідомо у пригніченому батьківському мозкові від жалюгідного вигляду дітей, слово вже не відпускало Гриця і швидко збагачується новими смисловими відтінками.

Від думки про живих мерців через безвихідь становища утверджується в свідомості Гриця думка про приреченість дітей. Він молиться, аби позбутися від страшної думки, проте вона не відпускає. Батько усвідомлює, що голодної смерті не відвернути.

Щоб передати горе батька, його боротьбу із самим собою, автор використовує ще одну деталь – образ-символ «камінь»: «чогось йому так стало, якби йому хто тяжкий камінь поклав на груди», «не дивився на світ, лише на той камінь, що давив груди», «камінь на грудях став іще тяжчим».

Стан батька після вбивства донечки передається ще однією художньою деталлю. На шляху Гриця річка, яку він не в силах перейти. Він задеревів, а відтак усвідомив свій вчинок, камінь лише на коротку мить впав з душі, і повернувся назад – уже назавжди, бо суд людський для Гриця уже не важливий, важливішим є суд власним: своєї совісті, сумління.

Хоча загальний тон новели – чорний, проте є «фарба, що її лілея носить» - це усвідомлення свого вчинку Грицем.

49) У віршах Лесі Українки багато автобіографічних мотивів. У творі «Давня весна є рядок, у якому лірична героїня повідомляє про свою хворобу. Леся Українка насправді була хвора і все своє життя мужньо боролася з недугою. Через хворобу кісток дівчина змушена була покинути заняття музикою, про що гірко шкодувала, цей сум вона висловила у віршах, зокрема в творі «До мого фортепіано». У інтимній ліриці також присутні біографічні мотиви..Кохання до Сергія Моржинського стало основою багатьох творів Лесі Українки.

Повість «Для загального добра» напів-автобіографічна як за життєвим матеріалом, так і за світоглядною кризою, яку переживає член комісії по боротьбі з філоксерою, її головний герой Тихович. В центрі гостросюжетної розповіді — доля молдавського селянина Замфіра Нерона. Добросовісно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту. Однак сталося нещастя – рослинна тля – філоксера напала на його виноградник. У село прибуває філоксерна комісія, щоб допомогти селянинові – знищити роками виплекану лозу, аби тля не перекинулась на виноградники інших господарів. Здійснюється це для загального добра. Це розоряє сім'ю Замфіра Нерона, в результаті чого вмирає його дружина. Він показує, що псевдоборотьба з філоксерою, запроваджувана урядом, не тільки не поліпшувала становища, а навпаки — несла злидні й голод місцевому населенню. «Радикальні» методи боротьби з філоксерою відбирали у селян їх єдиний «хліб». Зрештою у Замфіра лишилась тільки глуха ненависть до всього, що зветься паном, що чимось пов'язане з школою, наукою, законом.

Усі події, змальовані у творі, подані автором через сприйняття Тиховича — другого з двох основних персонажів оповідання. Для Замфіра Тихович — теж «пан», уособлення антинародного «закону». Проте — це людина з чистим серцем, яка щиро хоче допомогти селянинові, тому вірить, що можна запобігти народному лихові, діючи в рамках законності. Крах цієї віри становить зміст еволюції Тиховича. Поволі він все більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям. Він починає розуміти, що не такі повинні бути методи допомоги селянам, бо це не змінить їхнє економічне становище. Високо оцінив це оповідання Франко, бо написане воно на «не торканому нашою белетристикою» матеріалі, в ньому «розкішними фарбами» змальоване життя селян-молдаван і наявна «добре вироблена літературна техніка». Творче зростання автора виявилося у більш помітному відході від стильових зразків літературних учителів, двоплановій композиції, в органічному злитті двох планів у трагічному конфлікті, осмисленому в широкому суспільному аспекті. Відчутно виявилося і притаманне зрілому Коцюбинському майстерне використання художньої деталі.