38) Література 20-х років

Історично-суспільні прикмети цього часу - від проголошення НЕПу як способу "мирного" шляху будівництва соціалізму до остаточного переходу до насильницьких методів соціально-економічного розвитку наприкінці десятиріччя.

Активність національно-відроджувальних змагань в умовах більшовицької українізації та участь у них письменників. Намагання митців продовжувати процес оновлення літератури. Розмаїття ідейно-естетичних шукань. Багатоманіття літературних напрямків і угрупувань, художній плюралізм у вирішенні завдань, що постали перед красним письменством. Прагнення виробити нові принципи і засоби художнього освоєння дійсності Протистояння командно-вульгаризаторським тенденціям.

Структура літературного процесу даного періоду. Дилема "Європа чи Просвіта?“ на прикладі естетичних та ідейних платформ різних літературних організацій та творчості письменників, що до них належали. Утвердження в сучасному літературознавстві нових підходів до поцінування літературних організацій та угрупувань 20-х років. Письменницькі об'єднання, що зробили найбільший внесок у примноження художніх вартостей у літературі.

Неокласики - оригінальна і перекладна творчість М.Зерова, М. Драй-Хмари, П.Филиповича, М. Рильського, Ю. Клена. Взірцева культура вірша, протистояння лівацько-нігілістичним концепціям у питанні про вагу світової культурної спадщини для розвитку українського письменства нового часу. Складність ідейно-естетичної еволюції М.Рильського.

Ланка (МАРС) - літературна творчість лідерів цеї групи Є.Плужника та В. Підмогильного. Зразки прози Г. Косинки та Б.Антоненка-Давидовича. Поезія Д.Фальківського. Орієнтація ланківців на глибини психологічного аналізу, на нічим не згладжуване відтворення складних явищ та процесів дійсності, рівняння на кращий досвід національної та європейської (В.Підмогильний) літератур.

ВАПЛІТЕ - причини та історія появи. Обстоювання ваплітянами художнього критерію. Намагання "пошлюбити" соціалістичну ідею з національно-відроджувальною. Енергійна боротьба проти малоросійщини і просвітянщини, проти "хатніх" критеріїв та несамостійності літературного розвитку, за орієнтацію українського письменства на світовий художній досвід. Діяльність "мятежного комунара" М.Хвильового. Видатні ваплітяни: М.Куліш, І[.Дніпровський, Г.Епік, М.Йогансен, О.Досвітній, О.Слісаренко, П.Тичина, О.Довженко, А.Любченко, Ю.Яновський, П.Панч, І.Сенченко, Ю.Смолич та ін. Атмосфера наклепів та інсинуацій, у якій творили ваплітяни.

Об'єднання письменників, що прагнули творити нову літературу за "марксо-ленінською методою". Спілка селянських письменників "Плуг". Спілка пролетарських письменників "Гарт". Об'єднання комсомольських літераторів "Молодняк". Організації ВУСПП та "Західна Україна". Літературні програми цих об'єднань, характер і зміст діяльності, ідейно-творча еволюція. Наявність частини талановитих сил (А.Головко, В.Гжицький, П.Усенко, О.Копиленко та ін. ) - і водночас спрощення і вульгаризація завдань літератури у програмових заявах і творчості, підпорядкованість партійно-урядовим вказівкам, легковаження художньою специфікою літератури, зниження творчих критеріїв ("масовізм" плужан, лозунги "соціального замовлення" та "літератури факту" тощо), боротьба з т. зв. "попутниками“, “чистки“ письменницького середовища. Утвердження вуспівців на агресивних пробільшовицьких позиціях, нищення талановитих пошуків у літературі, нагнітання атмосфери цькувань та переслідувань.

Український авангард 20-х рр. та обстоювання ним програми революційного оновлення літератури. Об'єднання українських футуристів, їх видозміни: Фламінго - Комкосмос - Аспанфут - Комункульт - Нова генерація -ОППУ. Група конструктивістів "Авангард". Техномистецька група "А". Літературні програми і видання авангардистів 20-х рр. Насильницьке обірвання української авангардистської традиції. Характеристика творчості та естетичних позицій представників згаданих творчих об'єднань - М.Семенка, В.Поліщука, Г.Шкурупія, О. Слісаренка та ін. Еволюція творчості М.Бажана.

Боротьба течій та напрямків у літературному процесі 20-х років, її ідейні та естетичні спонуки. Наростання самознищувальних тенденцій. Відображення цього у тогочасній літературній періодиці. Боротьба КП(б)У за підпорядкування художнього слова партійним настановам та наростання ілюстраторсько-соціологічних тенденцій у літературі,

Літературна дискусія 1925-1928 років на Україні. Причини її виникнення, хід та наслідки. Основні полемічні тези, винесені ініціатором дискусії - М.Хвильовим на обговорення. Неспроможність їх вульгаризаторського витлумачення. Відстоювання у ході дискусії самобутності й самостійності національного літературного розвитку, унеможливлення спрощення завдань мистецтва. Причини переростання дискусії з літературної в загальнополітичну Вульгаризаторське потрактування Сталіним (лист до членів ЦК КП(б)У ) гасел М.Хвильового та його роль у "завершенні" дискусії, що була спробою відданих своєму народові мистецьких сил накреслити і захистити високі художні орієнтири рідного письменства, а водночас - стати в оборону суверенного національно-духовного розвитку України. Знищення по "завершенні" дискусії сформованих до революції кадрів "старої" української інтелігенції (С.Єфремов та ін.) в результаті процесу над "Спілкою визволення України". Подальше посилення реакції наприкінці 20-х років.

Узагальнюючий жанрово-стильовий огляд літератури 20-х років.

ПРОЗА. Збагачення новими засобами зображення. Успіхи у використанні реалістично-побутового та романтично-символічного ключів. Значна питома вага експресивно-романтичної образності, засобів орнаментальності. Плідні пошуки у сфері психологічного наснаження письма, освоєння здобутків європейської і світової художньої школи на національному грунті. Рішуче збагачення інтелектуального струменя у прозі 20-х рр., її гуманістична наснаженість. Концепція людини у прозі цього часу, показ складних стосунків особистості у суспільстві ("Я/Романтика", "Санаторійна зона", "Сентиментальна історія" М.вильового; "Місто", "Невеличка драма" В.Підмогильного; "Смерть" Б.Антоненка-Давидовича; "Робітні сили" М.Івченка; новели Г.Косинки; повісті П.Панча, О.Копиленка та ін.). Зображення драматичних контрастів часу громадянської війни у прозі 20-х років.

Праця як якісно нова форма зображення в літературі цього часу (віра у розкутість, звільненість людської праці у "Майстрі корабля" Ю.Яновського, творах А.Головка, Г.Епіка та ін.). Витворення колізій, пов'язаних із утвердженням нових стосунків у місті й селі, з крахом усталеного ладу життя. Показ психологічно-моральних наслідків цього процесу. Розвиток жанрів сатири і гумору (феномен Остапа Вишні, творчість В.Чечвянського, К.Котка та ін.) Успіхи в художній публіцистиці

ПОЕЗІЯ. Багатство стилів, форм, образних вирішень. Соціальне самовизначення ліричного героя, його прагнення прилучитися до ключових проблем часу, гострота переживання історії та сучасності. Традиційне і новаторське у поезії 20-х рр. Трансформація модерних пошуків майстрів початку XX ст. у поетичному слові цього періоду. Відтворення у поезії, з одного боку, вростання у нову добу, з іншого - внутрішнього розладу з нею (протилежні акценти, наприклад, у творчості Є.Плужника, Т. Осьмачки, І. Багряного, Д.Фальківського, М.Йогансена - і П.Тичини, П.Усенка, О.Влизька). Наростання у поезії маршово-лозунгових інтонацій.

ДРАМАТУРГІЯ. Принципове оновлення засобів драматургійного письма у творчості М.Куліша. Питання зв'язку з традицією і глибинного новаторства його доробку, експериментальність, свіжість почерку. Співпраця з найпошуковішим театром того часу - "Березілем" Л.Курбаса, реалістичне розкриття глибинних зрушень у психології й моралі, змалювання об“ємних людських характерів та трагічних конфліктів у п'єсах "97", "Маклена Граса", Багатство змісту й винахідливість художнього втілення у "Патетичній сонаті". Драматизм світосприймання і сатиричне розвінчання потворних явищ і типів дійсності у п'єсах "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Зона", "Отак загинув Гуска". Неперехідні творчі уроки М.Куліша.

Внесок у розвиток драматургії інших представників цього жанру: "Яблуневий полон" І.Дніпровського, "Республіка на колесах" Я.Мамонтова, "Родина щіткарів" М. Ірчана. Доробок І.Микитенка та його ідейно-творча еволюція.

Розвиток критики і публіцистики у 20-і роки. Наростання у критиці вульгарно-соціологічної тенденційності.

Прогностична сила та соціальна прозірливість ряду майстрів художнього слова Відтворення зради революційних ідеалів у суспільстві сталінського "соціалізму" у творчості М.Хвильового, М.Куліша, Б.Антоненка-Давидовича, Є.Плужника, В.Підмогильного, І. Багряного та ін. Прозирання ними прийдешніх похмурих часів та їх наслідків для окремої особистості і всього суспільства.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

39) Одна з найкращих п'єс Старицького — «Не судилось», над створенням якої він працював під час нового революційного піднесення. Сам письменник говорив: «Дра¬ма эта была задумана мною еще в 1876 году, и в том же году не только подробный план, но и два первых действия были окон¬чены; но, в следствии запрета малорусской сцены, работу свою я бросил тогда, не видя в ближайшем будущем цели ее примене¬ния» 8.

Первісна назва драми — «Панське боло¬то». Завершуючи роботу над нею 1881 року, автор змінив її на «Не судилось». Під цією назвою твір було вперше надруковано 1883 року в альманасі «Рада». Тоді ж автор на¬діслав п'єсу до цензури, сподіваючись от¬римати дозвіл на її постановку. Проте до сцени вона допущена не була.

Основний конфлікт драми носить яскра¬во виражений соціальний характер — непри¬миренні суперечності між поміщиками і се¬лянством. Актуальна проблематика, психо¬логічна достовірність кожного характеру, гострота конфлікту, сценічність — усе це ставить драму «Не судилось» на чільне мі¬сце в українській драматургії. Автор ви¬криває не тільки «панське болото», а й фальшивий лібералізм, який не має нічого спільного із справжнім демократизмом. Письменник доходить висновку, що у пред¬ставників «панського болота» немає і не може бути майбутнього, що вони приречені. Постановка п'єси, в якій пропагувалася ідея перетворення існуючого укладу життя на користь народу, мала етапне значення в творчості Старицького. Без перебільшення можна сказати, що вона стала вершиною критичного реалізму Старицького. Саме тому п'єса відразу дістала високу оцінку в українській критиці. Борис Грінченко, який у 1897 році заперечував будь-яке зна¬чення драматичної творчості Михайла Ста¬рицького, був змушений визнати, що «тіль¬ки одно з них має літературну вартість,

8 Ростовський-на-Дону листок.— 1890.— № 88.— С. 3.

7 Добролюбов M. O. Літературно-критич¬ні статті.—К., 1961.—С. 220.

8Старицький Михайло. Твори.— Т. 8.-С 470.

се;справді драма *Не судилось»9. Шею дра¬мою був захоплений і М. Костомаров. У ре¬цензії на п'єсу він писав: «По чистій со¬вісті не можемо не визнати новий само¬бутній твір пера цього письменника одним з кращих у своєму роді і вартих уваги явищ у небагатій щодо книг малоруській літе¬ратурі. Автор зачепив найчутливіші струни сучасного суспільного життя, розкрив не¬дугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в таких рисах, в яких вона про-являється в сучасному малоруському су¬спільстві» І0.

17 листопада 1890 р. драма «Не суди¬лось» була поставлена у Львівському га¬лицько-українському театрі (зал «Фрозін»). «Вибір п'єси для першої вистави був гід-звичайно вдалий,— відзначав І. Франко.— Вперше у Львові йшла драма Старицького «Не судилось», яку критика визнала одним з найкращих творів нової української літе¬ратури» ".

В драмі «У темряві» М. Старицький та¬кож художньо досліджує сучасне йому ка¬піталізоване село. В основу сюжету покла¬дено соціальний конфлікт між багатою вдовою Тетяною Коломийчихою, її прихильниками і однодумцями — старшиною Тягнивусом, писарем Лобчинським, шинка¬рем Шмігелем, з одного боку, і сільською біднотою, яку очолює Степан Петраш, з другого.

Оповите темрявою, визискуване і заля¬кане селянство поступилося отруйному впливові багатіїв і залишилося пасивним, коли старшина та її посіпаки чинили роз¬праву над Степаном Петрашем — борцем проти соціальної кривди. Безневинно засу¬джений, закутий у кайдани, він помирає нескореним. Перед смертю, звертаючись до селян, він сказав: «В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку, одпасають черева з вашої крові та поту, тума¬нять бідний ваш розум страхами, дурниця¬ми, а найпаче горілкою. І нема у вас ні братерства, ні правди, а тільки кривда па¬нує» І2.

Високо оцінив драму відомий літерату¬рознавець 3. П. Мороз: «У драмі «В темря¬ві» («Без світла») М. Старицький з такою силою, як і М. Кропивницький у «Глитаї», намалював картини розорення трудящих селян куркульством, сільськими чиновника¬ми і торговцями. Поспіль з цим він ство¬рив у цій п'єсі образ бунтівника Степана Петраша, що закликав селян до протесту й боротьби проти сваволі глитаїв. У цьо¬му творі письменник піднісся до викриття всього самодержавного ладу, що обороняв інтереси сільських багатіїв» І3.

40) Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай!» Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну», і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.

Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить». Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:

Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…

Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить», який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає: