34) Рідна мова в поезіях м. Рильського і в. Сосюри

Завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Про неї говорили: «Не было, нет и быть не может». Але вона існувала, вона жила у народній творчості та в літературі, зберігала багатовіковий історичний досвід рідного краю з його злетами і падіннями. Це змушувало українців пам'ятати, якого вони роду-племені:

Рідна мова для українських поетів-класиків М. Рильського й В. Сосюри — найкоштовніша перлина, великий скарб, який кожен з них беріг у власному серці. їхній поетичний хист доносив її багатство до свідомості краян, розповідав нею про радощі і болі народу.

У віршах Максима Рильського «Рідна мова», «Суворих слів, холодних і шорстких», «Високий спів» мотив любові до рідної мови звучить проникливо і пристрасно. Треба сказати, що освідчення в цьому синівському почутті вимагало певної громадянської мужності. Гостроту проблеми він намагався замаскувати, стверджуючи, що перешкоди на шляху розвитку української мови лишилися в минулому. Але людям, які знали правду, рядки цього вірша говорили про поетове сьогодення:

Змішування української мови з російською призвело до масового незнання як однієї, так і другої. Люди почали розмовляти суржиком. Для Максима Рильського, який розпочав свою творчість у колі «неокласиків», мовна мішанина була особливо болючою, бо із цієї школи він виніс надзвичайно уважне, вдумливе, трепетне ставлення до слова, до знання мови і віртуозного володіння нею. На виникнення суржику поет відгукнувся віршем «Мова»:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде...

Це був розумний і сміливий заклик. Особливо якщо врахувати, що навіть найменше нагадування про будь-що національне в період «радянської літератури» могло обернутися для письменника особистою трагедією.

Згадаймо нищівні удари, які посипалися на Володимира Сосюру через його поезію «Любіть Україну». Варто було йому одним рядком обмовитися про «мову солов'їну», як відразу з'явилися статті, в яких йому дорікали за оспівування «винятковості» української мови. Автор розуміє зміст цих звинувачень, тому що слово — велика сила, коли це слово рідної мови, якщо воно пройшло крізь серце поета:

Воно влуча, як куля, ця зброя золота, коли у нім ненависть з любові вироста...

Влада завжди в першу чергу розправлялася з тими, хто володів цією дієвою зброєю — художнім словом. Сумнозвісні тридцяті роки стали яскравим свідченням того. Цвіт українського письменства загинув тоді на лютому морозі тоталітарного режиму.

Але у народу залишалася мова. Вона була останнім оплотом національного самовизначення. І завжди ним буде. Доки житиме мова, не загубиться на землі слід українського народу. Вагому роль у її збереженні відіграють письменники.

35) Проблемптика повісті "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість "Тіні забутих предків" (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: "Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою". Отже, М.Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у "Тінях забутих предків" багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.

Відомо, що до написання повісті письменник ретельно вивчав життя гуцулів, їх традиції, повір'я. Крім цього, працюючи над твором, М. Коцюбинський познайомився із фольклорно-етнографічними матеріалами В. Гнатюка ("Етнографічні збірники"), І. Франка ("Гуцульські примітки"). Усе це разом і забезпечило художню достовірність при поєднаїші дійсного і уявного.

Серед розкішної гуцульської природи зростають головні персонажі повісті, Іванко та Марічка - діти ворогуючих родів. Навколишній світ їхнього дитинства - чарівний і загадковий. Він привабливий, але й небезпечний. Тут живуть нявки (мавки), щезники, чугайстри, мольфари. Тому з раннього дитинства треба знати, як поводитися серед них. Одного разу ще дитиною Іванко хотів досягнути Чорногори. Легко піднімався догори, а "за ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори...". Стомившись, хлопчик сів відпочити, і раптом він почув дивну мелодію. Навкруги не було нікого, та коли він озирнувся назад, то "скаме-нів". На камені сидів щезник, "скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющив-ши очі, дув у флояру". Страх скував хлопчика, і він "німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі...".

Світ природи вабить героїв барвами і музикою. Іванко і Марічка тонко відчувають красу гір, з нею злилися, про неї співають у своїх коломийках. У пісні висловлюють вони і свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Багато болю було у співанці Марічки, коли Іван змушений був її залишити, ідучи в найми на полонину.

Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після її смерті, часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили туди, де були вони разом, де цвіло їхнє щастя. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, "тоді він кидав роботу і десь пропадав".

Через уяву героїв, особливо Іванка в дитячі та юнацькі роки, письменник розкриває міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів: "Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири...". На все життя засвоїв Іван, що "всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля; хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду". Остерігався герой їх на полонині. Не раз мав з ними клопоти, коли одружився з Палатою і став заможним господарем. Щоб уникнути небезпеки для своєї худоби, "треба було багато знати, підкурювати, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти". Відьмами у гуцулів могли бути і звичайні люди. На переконання Івана і Палагни, нею була їхня сусідка Хима: "Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами переки-далась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв".

Строго дотримувалися гуцули звичаїв своїх предків, коли приходив Святий вечір. Іван у цей день "був завжди в дивнім настрої". Наче переповпеций чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу правив", У цей вечір він багато допомагав Палагні. Був луже лагідний із своєю худобою. Тричі закликав ворожі сили та бурю до себе на вечерю. Але вони не з'являлися, "тоді він заклинав їх, щоб не з'являлися ніколи, і легко зітхав". У цей вечір Іван дуже щиро молився за душі померлих і "був певний, то за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...".

Після смерті Марічки Іван шість літ блукав по світу і "худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний" повернувся додому. Не з кохання, а лише тому, що треба було жити і ґаздувати, одружився з Палагною. Була вона доброю господинею, але своїм духовним світом дорівнятися до Марічки не могла. Не зуміла вона відчути Іванову душу, а згодом зраджує його з Юрою-мольфаром. Це було останнім поштовхом до передчасної смерті героя. Останні хвилини напів-свідомого існування, пов'язаного з уявною зустріччу з Марічкою, були для Івана щастям. Цікавим епізодом у повісті, який передає своєрідність світосприй-мання гуцулів, є забава біля мертвого Івана. Веселощі, сміх, розведене на подвір'ї багат-тя символізують спробу протистояти смерті, тьмі. Життя продовжується, воно вічне. Ця традиція - як спадок предків, їх тінь - живе з гуцулами впродовж віків.

Проблему міфологічного світовідчуття та світосприймання гуцулів по-своєму інтерпретували С. Параджанов та І. Миколайчук, створивши за повістю М. Коцюбинського кінофільм.

36) Чи не в усі часи люди боролися за землю. Земля приносила людям радість і горе, багатство і банкрутство, вабила своїми надрами і широчінню. Народ споконвіку не просто дбав, а плекав землю, передавав наступним поколінням свою любов до поля, як найдорожчий спадок. Недарма казали: «Шануй землю і вона тебе пошанує» або «Віддай себе землі, і вона віддячить тобі сторицею». Проблема людини і землі хвилювала відданих народу письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, а Ольга Кобилянська так і назвала свою повість — «Земля».

У цьому творі зображено сім’ю заможного селянина Івоніки Федорчука. Образ землі — основа конфлікту. Ставленням до землі герої перевіряються на людяність та справедливість. Довго гнув Івоніка спину разом зі своєю дружиною Марійкою в молоді роки, щоб бути господарем на своєму клаптику. Земля стала для нього живою істотою, рідною і дорогою. Любов до неї, до праці він прищеплював і своїм синам Михайлові та Саві.

А як же ставилося до цього молоде покоління? Михайло не копіює батька, він не прагне розширення господарства, хоча любить землю змалку. Покохавши Анну, хлопець не зважав на її бідність. Перед службою він думає більше про свою кохану, ніж про землю. А яким виріс Сава? Злий і впертий у стосунках з батьками та Михайлом, здатний іноді підняти руку на матір; а спересердя говорить батькам, що їхньої землі не потребує. Він без будь-якої потреби вбиває тварин і птахів. Проте водночас Саву постійно гризла і мучила тривога, що не дістане він ніякої землі.

Письменниця через деталі підкреслює психологічне спрямування ситуації. Коли Івоніка розповідав дружині, що гроші пропали й Михайла заберуть до війська, неначе іншими очима подивився батько на Саву. Це дуже виразна психологічна деталь. Івоніка знає, що втрачає хлопця, тому тепер його зір особливо пильний.

Залишивши Михайла у війську, батько наяву і в снах з ним. Після страшного сну опівночі він іде до міста й застає сина хворим, внутрішньо майже готовим до втечі з армії. Становище Михайла його дуже вразило. Івоніка запитує себе, хто має право кривдити людей, знущатися з його дитини. Але не зміг вдатися до помсти старий батько, навіть крикнути не міг «від болю серця. Лише його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно». Так письменниця зображує психологічний стан Івоніки. У його уяві малюється жахлива картина розстрілу сина-дезертира. Але хіба міг подумати батько про братовбивчу кулю? Звичайно, ні.

В Івоніці поєднується сила і покірність, доброта і твердість, любов і прагнення правди. Це образ людини зі складною психікою, мужньої і здатної глибоко відчути чужий біль. Гостро засуджуючи рекрутчину як велике соціальне лихо, Ольга Кобилянська підкреслює трагедію солдатського життя. Михайло всім серцем рветься додому, до землі, до праці. Жорстокість жовнірства загартувала його волю. Під час відпустки, зустрівшись з Анною, Михайло рішуче думає піти проти волі батьків і одружитися з дівчиною, навіть покинути господарство і працювати в місті. В останній день відпустки він думає про Анну, хоче піти до міста, щоб купити їй подарунок. Але мрії його не здійснилися, за намовою Сави Михайло йде до сусіднього лісу по смерть.

Чи прикидався Сава, коли «ридав» біля тіла мертвого брата. Гадаю, що він не вдавав жалю за Михайлом. Докори сумління не могли не гризти душу Сави. А потім він замкнувся в собі. Убивши брата за землю, Сава почув прокляття землі і крові на собі. Він збайдужів до батьків. «Його душа мов без внутрішнього постійного життя, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства була такою?»

О. Кобилянська зуміла дати проникливий аналіз образу Сави, підкресливши і соціальні причини трагедії. Дуже правдиво письменниця відповідає на питання: «Чи був він щасливий з Рахірою?» Вона випила «з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши це — стратив і себе самого».

Коли труп Михайла був уже в хаті, стан батька теж характеризують психологічні деталі. Він не може промовити і слова. Тільки поглядом звертається до людей, запитуючи: «Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?» Батьківське серце відчуває всю правду. Старий батько знає вбивцю, але не хоче втрачати другого сина. Та коли Саві доведуть убивство, він не запротестує. То хай же буде так, як буде.

Втративши сина, Івоніка відвернувся від землі. Згорьована людина намагається в ній побачити основну причину трагедії, адже Рахіра була двоюрідною сестрою Сави, і тому кохання між ними було гріховним, і через цей гріх трапилося нещастя.

А як же Марійка пережила сімейну трагедію? Були хвилини, коли вона, охоплена божевільним обуренням і ненавистю, хотіла б бачити Саву «з чорною землею в устах з навхрест складеними руками». Це глибока трагедія матері, яка бажає синові смерті. Марійка почала сторонитися людей, заглибилась у свою жалобу, з якої не було виходу.Трагедія цієї родини нагадує біблійну історію про Каїна й Авеля. Братовбивство — страшний гріх, злочин. Злочин обов’язково буде покараний, і найчастіше це покарання йде через докори сумління злочинця, через нещастя з близькими йому людьми, через відсутність духовного спокою та щастя. Чому ця трагедія трапилася в порядній, працьовитій родині? Мабуть, Івоніка боготворив землю й працю, але не догледів власних синів і тому втратив їх обох.

37) Павло Тичина – видатний український поет, публіцист, перекладач, учений. Уже в перших його творах, які виявляють пристрасну любов поета до людини й природи («Розкажи, розкажи мені, поле…», «Ви знаєте, як липа шелестить…» тощо) бачимо глибоко оптимістичне відчуття життя та його оспівування.

Перша збірка письменника «Сонячні кларнети» вийшла 1918 року, до неї ввійшли найкращі з ранніх творів, а також написані 1916-1917 років. У цих віршах поет захоплено малює яскраві картини рідної природи, славить її та співає їй гімни. Образ Сонячних Кларнетів у збірці – це образ усесвітньої гармонії. Поет оптимістично сприймає природу, тонко відчуває її барви й звуки, це є частиною повноцінного людського життя. Майстерність поета невіддільна від змісту його творів. Вірш «Гаї шумлять» - зразок ніжної та музикальної лірики, яка підносить значення краси та емоцій як основи мистецтва. Основа цього вірша, як і всієї збірки – це народна поезія, це виявляється і в образах вірша, і в худжоніх прийомах: повторах, мелодійній ритміці, римування:

Уся збірка перейнята радісним відчуттям людини, як вслухається у весняний шум зеленого гаю, усміхається сонцю, милується квітами, хмарками. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою, захоплений нею, довіряє їй свої найпотаємніші почуття.

У поезіях «О люба Інно», «З кохання плакав я» ніжно, з почуттяс поваги до дівчини висловлено прекрасне, чисте почуття кохання. У «Сонячних кларнетах» поет іще шукає свого героя, намагається усвідомити його історичні перспективи.

Безперечно, збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети» - видатне явище в історії української літератури. Можливо, головний секрет її привабливості і для нас в її чудовій молодості, свіжості почуттів, у молодій радості відкриття й сприйняття світу.

Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). К. вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер