15) Людські почуття в інтимній ліриці в. Сосюри

В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора.

Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев'янучої сили інтимної лірики поета?

Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші «Так ніхто не кохав...»

Образ коханої викликає палкі почуття в ліричного героя:

Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання — могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності.

Гей ви, зорі ясні! Тихий місяць мій!

Де ви бачили більше кохання?

Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що лиш через «тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Ліричний герой, звертаючись до місяця й зір, ніби хоче поділитися своєю радістю, бо любляче серце вміщує світ із багатством і красою землі, весни, неба й зірок:

Ліричного героя легко зрозуміти. Дивною не є обіцянка зірвати для коханої «Оріон золотий». Це не перебільшення, а втілення мрій про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче». Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання. Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою, почуття — ще чистішими.

Спогади про минуле пов'язані з шахтарським селищем, близьким серцю шумом акацій, коліс вагонів, донецькими краєвидами. Уявлення про життя і красу нерозривні в поета з життям рідного краю. Тут він формувався як людина, відчув перші прикрощі й перші радощі життя. І хоч минуло багато років, у пам'яті рельєфно вимальовуються

Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє. Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський обов'язок об'єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

Мотив кохання у поезії «Білі акації будуть цвісти» поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім'я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв'язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов'їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни:

Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки» пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може, васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно:

Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.

16) Неоромантичні віяння мали місце у творчості й інших поетів початку століття, але вони відрізнялися від творчого методу Лесі Українки. Так, герой значної частини віршів Олександра Олеся – ніжно-мрійливий лірик, що никне душею від зіткнення з жорстоким світом, уособлюючи своїм життям мотив передчасного квітування. Центральним героєм "екзотичних поезій" А.Кримського є "один бідолашний дегенерат" (за авторським визначенням), який не зрозумілий оточенню, а головне коханій жінці. Ліричний герой неоромантичної поезії Б. Лепкого володіє наодинці з собою такими цінностями, якими не здатен, чи не може, чи не бажає поділитися з оточенням.

Для неоромантичної творчості цих поетів характерною є виняткова увага до внутрішнього життя особистості – її пристрасних прагнень, багатства переживань і відчуттів. Внутрішній світ індивіда, нерідко минаючи його безпосереднє оточення, співвіднесений із надособистісними реаліями – закономірностями світобудови, розлитою в природі гармонією, об'єктивованими в різних формах ідеалами краси й моральної досконалості тощо. Як правило, маючи вразливу й чутливу душу, ліричний герой тужить за пожаданим, шукаючи в навколишньому піднесене й прекрасне. На суперечності між світом, який він омріює для себе, і цілком емпіричними обставинами його життя виникає здебільшого конфлікт неоромантичного твору. Його втілення поряд з реалістичною достовірністю в зображенні включає нерідко символічне іносказання, елементи фантастичного в ліричних формах допустимості та сюжетних побудовах ("Був у мене сад таємний" М.Чернявського, "Жайворонком стати б..." Олександра Олеся та ін.).

17) Якщо порівнювати драму О. Олеся з сюжетно схожим твором М. Горького («Легендою про Данко»), то відчувається набагато глибший філософський рівень проблематики. Адже Данко веде народ до цілком конкретної країни, він герой, який здатний до самопожертви заради мрії інших, і хоч Данко помирає і ніхто йому не вдячний, проте натовп потрапляє до світлого майбуття, хай і затоптавши в екстазі свого поводиря. У О. Олеся головний герой теж помирає, вбитий зневіреними, але лише Він бачить, що Казка існує, а натовп повертає назад, у ліс, у болото. Очевидно, маси просто не готові прийняти ту Казку, до якої їх веде герой. Отже, за О. Олесем, Казка не для всіх. І причина того, що юрба обирає темний ліс, а не світлу Казку, всередині кожного з цього натовпу. До того часу, поки внутрішнє бажання кожного з маси не стане його особистим, доки кожен не вирішить для себе необхідність шляху до мрії, не стане-таким, як Він, доти жоден не потрапить до Казки.

У такому контексті символічними постають і образи Дівчини й Хлопчика. Дівчина — це ніби символ вагання між мрією (яка все ж таки примарна) і тим, що вже є, тобто дійсністю. Показово, що Дівчина, хоч і вступає в суперечку ідей з Ним, остаточно не зневірюється в існуванні Казки, в тому, що там буде краще. Хлопчик років десяти, який справді живе в Казці, є доказом того, що вона існує. Але найголовніше смислове навантаження цього образу полягає в тому, що для того,, щоб потрапити до Казки, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина, і вірити в свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому.

Можна припустити, що саме дорога дб Казки є метою блукань, що характеризує її як символ страждань, можливість очищення від темряви. Така сліпота натовпу (чи то вроджена, чи набута) в умовах вічної темряви, коли «В цім лісі завжди ніч — вночі день», є співзвучною до сліпоти в драмі М. Метерлінка «Сліпі».

В етюді «По дорозі в Казку» відчутний вияв філософії двох світів — матеріального й духовного. І хоча духовний світ є вищим, ціннішим, перемагає матеріальний, звідси й песимістичний фінал твору, адже до Казки не потрапив ніхто. Автор залишає відкритим питання, чи вдасться комусь із тих, хто пішов назад у темряву, бодай одним оком побачити, цю Казку.

18) Для її змалювання він користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні талановитого живописця. Поет, ніби прозираючи у душу, звертається до кожного зокрема і до всього народу.

Усе у рідному краю миле - "вітер, і трави, і води". Намагаючись осмислити саме поняття "любов до батьківщини", з'ясувати його для себе і для читача, В. Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас всеохоплююче почуття, яке підносить самоповагу людини, звеличує її. Засобом інтонаційного і смислового перераху-вання досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.

Україна - у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу національних святинь - усі прояви української духовності. Не збройною потугою українці завоювали пошану й повагу інших народів, хоча нащадки повік не забудуть звитяг славного лицарства запорозького, безсмертних оборонців нашого краю. Український народ споконвіку славен "всіми своїми ділами".

Поезія має форму послання. Анафора "Любіть Україну" робить вірш струнким і композиційно завершеним. Поетове слово звучить щиро і безпосередньо. Він звертається насамперед до молоді. Майбутнє України завжди пов'язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме її доля при будь-яких обставинах.

Традиції Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших українських поетів розвинув поет і висловив по-новому, з притаманним йому особливим ліризмом і теплом. Багатство мови, риторичні заклики, а найголовніше - щире, схвильоване почуття, що пульсує в словах і рядках, відрізняють цей твір.

19) З віршами Є. Плужника, сповненими непозбутнього болю над жертвами революції та громадянської війни, в українську поезію ввійшов той необхідний для осягнення вищої істини голос «загальнолюдської» гуманності, милосердя, який доти дозволив собі лише П. Тичина в «Скорбній матері» та на сторінках збірки «Замість сонетів і октав», — і обидва поети в цьому були не лише суголосні, а й сумірні один з одним!

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» полягала у тому, що в його поезії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне переживання втрат учорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче-рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє: «Я знаю: перекують на рала мечі. І буде родюча земля — не ця... І буде так: пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Вірю» («Я знаю»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами — дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужника така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору. Щоправда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала часом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

20) повнений найкращих замірів, Чіпка якось непомітно для себе заплутався в нетрях життя, загруз у драговинні суперечностей і всю енергію свою, розум та хист віддав справі нерозумного протесту. Роман задуманий як широке полотно. Автори починають здалеку, показують, якою духовною спадщиною наділили головного героя предки, на якому соціальному ґрунті він виріс. Змалечку вже прокидалася невеличка злість в його невеличкому серці і разом з питанням “де правда?” та браком відповіді на нього росла-виростала у велику злість у великому серці. Не знайшов Чіпка жаданої правди ні в громаді, ані в державних установах, ані в родинному житті.

“Немає тепер нічого, ані-ні, — каже він після однієї зі спроб знайти правду. — Пропало, все пропало. І добро, і душа пропала, бо немає правди на світі’. Коли цей етичний нігілізм міцно вкорінюється в душі, то й шукання правди помалу-малу набирає тільки негативних рис, обернувшись на самий протест проти кривди, на помсту кривдникам, що розростається в принципове нехтування всього громадського ладу: “Коли є правда, то для всіх хай буде рівна; коли нема, то всім нема!..”. Соціально-державна кривда розростається в Чіпки згодом у якусь абсолютну кривду, що запанувала над усім світом. “Куди не глянь, де не кинь, — каже він, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна — ввесь би цей світ виполов, а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!”.

До такого максималізму виросла невеличка колись злість. Нахил до протесту спричинений самою злістю й керований етичним нігілізмом, робить із Чіпки злочинця, бунтівника проти всіх норм ненависного ладу, не розбираючи між ними. “Хіба ми ріжемо?— виправдовується він, — ми тільки рівняємо багатих з бідними”. Чіпка гине не тільки фізично: він — а це значно страшніше — гине морально, і питання, що ним опекла його востаннє нещасна жінка “так оце та правда?” — було найстрашнішим йому іспитом і найважчим осудом. Нігілізм не зродив нічого.

Інший життєвий шлях, та теж далекий від щастя, обирає ровесник Чіпки, найближчий приятель його дитячих літ — Грицько. Круглий сирота, він у дитинстві вилив добрий ківш лиха. Зростав без материнської ласки й батькової підтримки, піднімався на чорних, як земля, сухарях — тій мізерній платні, що перепадала йому від сільської громади за догляд овець.

На відміну від Чіпки, котрий вже дитиною задумувався над причинами людської недолі, Грицько не обтяжував себе такими питаннями. Коли підріс і довелося розпрощатися з вівцями, парубок, скинувши через плече косу, а за спиною — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи, потягнувся з іншими бідарями на заробітки в південні стели. Грицька в злигоднях підтримує бажання стати господарем. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, він переносився уявою в майбутнє, де бачив власну хату теплу.

21) Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Походив зі шляхетського роду.

Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків.

Творчість

Перші твори Старицького були надруковані у 1865. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-их pp.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську групу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

Поезія та переклади

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).

Драматургія

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

Проза

В останні роки свого життя, незважаючи на хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

22) Героєм громадянської лірики Івана Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу із гнобительським існуючим ладом. Класичними зразками політичної лірики є вірші І. Франка «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Беркут», «На суді», «Viwere memento», «Земле моя, всеплодющая мати» та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, полум'яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів.

Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби «за добро, щастя й волю всіх», і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем.

Внутрішньою силою, яка об'єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов'язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

23) Образ ліричного героя “Contra Spem Spero” постає в певних стійких психологічних рисах, характерних для багатьох творів громадянської лірики поетеси. У цьому вірші вже оформилась та концепція життя, що принесла Лесі Українці славу “дочки Прометея” і знайшла втілення в таких творах, як “Всі наші сльози тугою палкою…” (цикл “Сльози-перли”), “Товаришці на спомин” (цикл “Невільничі пісні”), “Хто вам сказав, що я слабка…”, “В катакомбах”.

Рух емоцій ліричного героя йде від болючих запитань (як бути в умовах гострих суперечностей життя?) через пристрасне заперечення перешкод на шляху до справжнього повноцінного життя - і до утвердження бунтарських дій, нескореності й незламності в боротьбі. Ліричний герой починає з проголошення бунтарських прагнень. Час дії - теперішній - хочу. Цє основний пафос вірша - накреслення дій ліричного героя в перспективі: як він буде жити, діяти, з якими перешкодами і як боротися, здійснюючи сво’і прагнення.

24) Видатний письменник — новатор Микола Вороний у своїх поглядах неоднозначний. Талановитий, неординарний майстер слова, він в українську літературу приніс поетичні шедеври. Микола Вороний був і критиком, і перекладачем, і мистецтвознавцем. Саме він є одним з перших представників літературного напряму — символізму, бо його поезія — це надзвичайна музикальність, нові образи, нові мотиви.

Вороний — справжній поет, бо вважає, що не має права бути осторонь реальної дійсності, не байдужий до страждань свого народу:

Тому марно звинувачували М. Вороного у декадентстві, були до нього несправедливими, бо як бачимо, він розумів, що поет — слуга народу, захисник його інтересів, творив для народу, подаючи йому надію і віру.

У багатьох його поезіях бачимо образ знедоленої Батьківщини, серце щемить від болю, душа розривається адже він мріє бачити свою землю, рідний народ вільним:

Вершиною творчості Вороного є поема «Євшан-зілля», в якій письменник уславлює дух непокори і свободи. У кожній людині повинно бути найсвятіше почуття — це любов до рідного краю, до своєї землі. У риторичному запитанні він таврує тих, хто відцурався свого роду, землі — України:

Вороний оригінальний і своїми образами і художнім стилем. Його твори хвилюють нас, чарують, бо є шедеврами українського символізму.

Символізм ( від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.

25) В українській літературі постать Івана Яковича Франка є однією з найпомітніших. Він — успішний письменник, поет, драматург, критик, громадський діяч. Але в особистому житті Франкові не пощастило: тричі він любив, і тричі його кохання відкидали. Перша любов — Ольга Рожкевич, якій батько заборонив зустрічатися з політичним в'язнем, друга — Юзефа Дзвонковська, що відмовила Франкові й іншим претендентам, бо відчувала смертельну хворобу, третя — Целіна Журовська, яку Франко кохав платонічною і нещасливою любов'ю. Інтимні почуття поета сконцентровані у його ліричній збірці "Зів'яле листя".

Про свою збірку Іван Франко говорив, що це книжка "най-суб'єктивніших" віршів, але у способі змалювання складних людських почуттів вони найбільш об'єктивні. Ліричний герой збірки "Зів'яле листя" — це чутлива, ніжна і водночас інтелектуальна людина. Для своєї коханої він здатен на все. Часто у своїх віршах І. Франко показує неприховане страждання, якого може завдати кохана людина

Кохання ліричного героя збірки "Зів'яле листя" хоча і є нерозділеним, фатальним, проте він виявляє душевне благородство у ставленні до тієї, яка так мучить його. Які б страждання не розривали серце закоханого, він не несе у своїй душі мстивих почуттів, а навпаки, всіляко підносить образ коханої у своїй уяві. Так, у вірші "Ой ти, дівчино з горіха зерня", де йдеться про нещасливе кохання, він у формі запитань з'ясовує, чому його не люблять: "...Чом твоє серденько — колюче терня?.. А твоє слово остре, як бритва?.. Що то запалює серце пожаром?.." Бачимо явний докір у цих питаннях, але відчуваємо ніжне ставлення автора до дівчини, і його лагідність ("серденько", "устонька"), захоплення її зовнішністю є підтвердження тому.

Будь-хто на місті героя відмовився б від такого кохання, загасив би жагучий біль у своєму серці. Але ні! Ліричний герой не відвертається від мук і страждань, бо, мабуть, відчуває, що вони роблять його довершеним духовно. Наприклад, у поезії "Чого являєшся мені у сні?" автор зізнається, що палко любить дівчину, але ця любов тісно пов'язана з муками:

26) Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

27) ВЕРШИННІ ДОСЯГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Продовжуючи традиції епічної творчості Григорія Кві-тки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, українські прозаїки 70 — 90-х років XIX ст„ збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому плані.

Як і в попередні періоди розвитку нової української літератури — дошевченківський і шевченківський, центральною темою прози залишається селянська. Це зумовлювалося кількома факторами. По-перше, тема життя і побуту хлібороба, його праці на землі — одна з найдавніших у всесвітній культурі. її корені знайдемо ще у найдавніших міфах, усній поезії всіх народів. Це й не дивно, адже перші кроки людини пов'язані з освоєнням світу, пізнанням природи-годувальниці. По-друге, селянська цивілізація не тільки найстародавніша, найдовгові-чніша, а й найпоетичніша. Ці її характерні прикмети особливо притаманні українському селянству, його високій духовності, неповторній ментальності, що засвідчив наш фольклор. Селянство і в XIX ст. залишалося основою української нації, що викликало неослабний інтерес митців до його життя, етики, моралі, мрій і сподівань. По-третє, царські власті забороною писати про соціальні верстви, які не спілкуються українською мовою (наприклад, про інтелігенцію, службовців, військових), змушували письменників постійно звертатися до селянської теми.

Звісно, в цьому позитивним було те, що українські митці постійно шукали нові грані теми, обновляли її. Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Іван Франко, Борис Грінченко показували не тільки за-кріпачене, а й пореформене українське село, пролетари-зацію селянства. Промовистим прикладом можуть служити оповідання і повісті Івана Франка з циклу «Борислав», оповідання Бориса Грінченка з шахтарського побуту.

У сферу художніх спостережень письменників поступово входить життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства. Життя цих верств було легше висвітлювати західноукраїнським белетристам, де не було офіційних заборон щодо таких тем. Отже, там з'являються повісті Івана Франка «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», «Лель і Полель», Михайла Павлика «Пропащий чоловік», Євгенії Ярошинської «Перекинчики», оповідання Наталії Кобринської. Життя духівництва та дрібної шляхти змальовується в повістях Івана Нечуя-Левицького «Причепа» та «Старосвітські батюшки та матушки».

Іван Франко осуджує антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей, догоджаючи сильним експлуататорського суспільства, дбали тільки про власну кишеню («Рутенці», «Свиня», «Опозиція»). Східноукраїнські прозаїки намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко» Олександра Кониського, «Сонячний промінь», «На розпутті» Бориса Грінченка). Разом з тим з їхніх творів правдиво поставали і ситуації, пов'язані з крахом світлих ідеалів культурників.

Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються Іван Нечуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), Олександр Кониський («Народна педагогія»), Іван Франко («Задля праз-ника»), Борис Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Євгенії Ярошинської, «Самітна нива» Тимофія Бордуля-ка), народжується поезія в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Жанрові різновиди характеризують повість. Тільки в творчості Івана Нечуя-Левицького виділяються повісті ро-динно-побутова («Кайдашева сім'я») і соціально-побутова («Бурлачка»). З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка, «Юрій Горовенко» Олександра Конисько-го)> публіцистичні («Юрко Куликів» Михайла Павлика). Іван Франко на історичному матеріалі пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — написаний раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Анатолія Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові рамки сімейної хроніки. Панас Мирний при допомозі брата Івана Білика започаткував жанр українського соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), підніс його своєю «Повією» на ще вищий рівень органічним синтезом художнього дослідження різних сторін дійсності з проникливим аналізом внутрішнього світу людини. Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Івана Франка)

Збагачується, вдосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість широко розповсюдженої раніше оповіді, тобто зображення від першої особи (Григорій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густонасичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог (Пантелеймон Куліш, Панас Мирний). Розповідь, тобто об'єктивізована манера викладу зображуваного, викладу від третьої особи, давала змогу запроваджувати у твір широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному показу дійсності («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Бориса Грінченка, «За водою» Панаса Мирного). Впадає в око прагнення прозаїків психологічно вмотивовувати поведінку персонажів, розкривати внутрішні імпульси їхніх вчинків («Дві московки», «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького, «Дзвоник», «Покупка» Бориса Грінченка, повісті й романи Панаса Мирного).

28) Для написання твору Коцюбинський вивчав фольклорно-етнографічні матеріали, їздив до Криворівні, спостерігав життя гуцулів. Він прагнув відтворити їхнє своєрідне міфологічне світосприйняття і світовідчуття, показати життя людей в атмосфері казки, міфу, повір'їв і забобонів. Він сам говорив про свою підготовку до написання повісті: «Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би вдоволений».

У повісті перед нами постала Гуцульщина в усій її живій красі: її прекрасні гори, зарослі густими лісами, її полонини, стрімкі гірські потоки, її прекрасні люди з по-дитячому казковою душею. Вдаючись до фольклорних джерел, письменник, Як мені здається, мав дві мети: по-перше, намагався передати красу міфосвітогляду свого рідного народу і, по-друге, прагнув вписати своїх героїв у справжнє природне тло, насичене казковими образами, які дозволяли поглибити символіку витворених в повісті образів.

Як і в будь-якому фольклорному творі, у повісті М. Коцюбинського немає точних вказівок на час, хіба що кілька дрібних дета¬лей натякають читачеві, що дія відбувається на початку XX століття. Загалом трагедія, описана в повісті, могла б статися у різні часи, вона вічна, як вічний сюжет, у якому закохані поєдналися всупереч волі ворогуючих родів, у якому смерть роз'єднала їх і потім знову поєднала.

Так само імена головних героїв притаманні фольклорним творам. Вони є досить поширеними в Україні. Крім того, ім'я Марія традиційно є втіленням чистої жіночності, і саме її реалізує в повісті дівчина Марічка.

У повісті використовується кілька традиційно притаманних українському фольклору символів-міфологем. Зокрема, міфологема води, яка в різних варіаціях зустрічається в творі більше ста разів. З одного боку, вона — животворне начало, джерело життя, з другого — ріка смерті, яка забирає Марічку; також вода є місцем проживання багатьох нечистих істот. Вода відіграє в повісті дієтворчу роль: вона з'єднує і роз'єднує закоханих. Важливу роль відіграє вода й у своєрідному сакралізованому акті омовення — омивання ран для очищення від скверни.

Ще одним традиційно важливим фольклорним символом є земля — середній рівень буття, місце проходження життя людини. Ця земля може бути зеленою і квітучою або страшною, мертвою, сухою. І такий її стан відтіняє стан героя повісті.

Світ повісті «Тіні забутих предків» цілком заселений істотами традиційної української міфології, які живуть поряд з людьми, втручаються в їхнє життя. Згадаємо, наприклад, як пояснює Іванова мати незвичайну серйозність своєї дитини: «...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розум¬ним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Виходить, що бісівські істоти можуть забрати собі дитину й поміняти її на свою, отже, втрутитися в життя родини.

Маленький Іван, проводячи більшість свого часу в лісі, так сприймає його: «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які на заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду.»

Міфологічні істоти заполонюють весь світ, і людина почувається в ньому незатишно, бо їй лишається зовсім небагато місця: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

Іван чує навіть, як щезник грає на флоярі, отже, таємничий світ мистецтва теж одухотворений міфологічними істотами, і Іван, почавши грати на флоярі, піднімається над реальним життям, виходить за його межі, як і Марічка, яка пише й співає пісні. Саме через духовну вищість Іван постійно прагне перебувати в лісі, у світі надзвичайному: «Так знайшов він у лісі те, що шукав... Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя...». Отже, світ природи і людського суспільства протиставляється. Один — світ спокою й краси, інший — світ незгоди, сварки, страждання.

Цілком в дусі міфологічної легенди написана сцена розмови Івана із чугайстром, від якого він хоче оборонити Марічку-нявку, танок чоловіка й демона, в якому пристрасть і музика зливають їх разом.

І цілком зрозумілим є те, що Марічка-нявка забирає Івана із реального життя, позбавленого краси духу, до світу міфологічного, світу потойбічного. Таким чином вона рятує коханого від духовного зубожіння, страждання, робить його вищим за своє земне втілення. Такий мотив, якщо його розглянути широко, теж є традиційним для фольклору. Так, дівчина від нещасного кохання стає тополею, тобто долає своє людське втілення, мати стає зозулею — символом самотності, і теж долає свою людську природу, зливається зі світом природи. Так і Іван у своєму вічному коханні зливається зі світом природно-міфологічним, у смерті долає межі життя.

У зв'язку з вищесказаним цікаво буде розглянути записаний М. Коцюбинським гуцульський обряд поховання, вписаний ним у повість як дуже важливий сюжетний елемент. Ритуал має певну схему: зіткнення живого й мертвого через плач-голосіння; звертання до мерця у формі ритуального плачу; ігри, веселощі, які містять в собі елементи переодягання. Таким чином, ритуал поховання теж цілком фольклорно-традиційний.

Використання суто фольклорних джерел для пікреслення природного тла своєї повісті, а також фольклорних символів-міфологем як елементів сюжету дозволило М. Коцюбинському створити воістину шедевр світової літератури, твір, що став джерелом багатьох інших мистецьких шедеврів, зокрема кінофільму «Тіні забутих предків», а також таких картин, як полотно О. Кульчицькоі «Поєдинок Юри з хмарою».

29) Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. У центрі повісті – повсякденний плин життя селянської сім'ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт і міцну національну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід'ємним елементом національної психіки, що “затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого уіфаїнця і є глибоко своєрідним”. Контрасти створеного народом величного епосу і дріб'язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення (“Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину”). У повісті письменник гумористичне показав взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потра-пили в нові, незвичні обставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім'ї, де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті “народ-ного духу”. Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті “народ-ного духу”. Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянського одягу та оселі, насичена прислів'ями і приказками мова повісті – усе це дає підстави вважати цей твір справжньою енциклопедією народознавства.

30) У центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, леґінь, поетична натура. З дитячих років Іван жив серед природи, виховувався на гуцульських повір'ях, легендах, казках. Захоплюючись грою на сопілці, він намагається вловити, як Лесин Лукаш, мелодії, що звучать у природі. Його кохана Марічка змальована в ореолі музики і пісень. Дружба Івана з Марічкою повна краси й чистоти. Але чомусь у житті ніколи не буває так, щоб чистоту людських почуттів не чіпали брудні руки, не заважали жити. І тут сюжет твору перегукується з трагедією Шекспіра: Марічка та Іван — карпатські Ромео і Джульєтта. В обох творах у ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, але давня ворожнеча родів стає їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського тануть. В обох творах відтворена боротьба добра зі злом, звучить гімн коханню.

Але Коцюбинський в сюжетну лінію вплітає таємничий казковий світ. Кохання видається героям як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми.

Дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною й поетичною, як і він, повна краси і чистоти. В їхніх стосунках "все було так просто, природньо, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця".

Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М.Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кільки років одружився. Палагна була "з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю". Вона полюбляла пишний одяг і дбала лише про господарство. Чи може цей образ затьмарити образ Марічки? Звичайно, ні.

Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не змогла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Життя їхнє текло, наповнене турботами про худобу, про господарство, яке потребувало вічної праці. Але. Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною, його сушила туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням всього поетичного, гарного, світлого.

Автор на образах Палагни і Юри показав нам характери суворі, бездушні, жорстокі, з другого — дуже чутливі й ранимі.

Загинула Марічка, втратив Іван радість та поезію життя. Весь час він прислухався до голосу, що поставав в його душі, нагадував про юність і кликав до вільної поетичної любові. Він допомагав йому краще зрозуміти красу природи, життя, красу ніжної, чулої жіночої душі.

Але в умовах тодішньої моралі та суспільних відносин все прекрасне гине. Гинуть Іван та Марічка.

31) Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили ïсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то ïжте мене, а що я дам вам ïсти?" У цих гiрких словах виливається нарiкання Гриця на тяжку селянську долю. Голоднi дiти не зважають на щоденнi батьковi прокльони, до яких вони вже звикли. I коли батько дав ïм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голоï кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я". "Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєï хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякоï ради: анi ïсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!" Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливоï капiталiстичноï дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявив слабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами. Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть. Розкриваючи психологiю своïх героïв, зображуючи ïхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей. Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своïх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, ïхню любов до свого рiдного украïнського народу.

32)

33) За задумом і його втіленням «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання». Отже, сміх — іронічний, зневажливий, а то й знищувальний є основним прийомом характеристики ситуацій та образів, передусім Терентія Пузиря, мільйонера-землевласника. Драматург відтворює різні етапи життя, віхи злету цього «природженого хохла», спритного і хитрого мужика. Спочатку він був хазяїном «з середнім достатком», а згодом став мільйонером. У Пузиря — «княжество, ціле княжество»: кілька економій, десятки тисяч овець, сотні наймитів.

Щоб нажитися, досягти омріяного багатства, Пузир готовий на все: на нещадну експлуатацію, обман і навіть правовий злочин. Він «рвав, де тільки можна зірвать». Але це пересування по щаблях соціальної драбини не було стихійним, необдуманим. Визначивши життєві орієнтири («хазяйство або смерть» — такий девіз), Пузир став стратегом і тактиком політики збагачування. Для нього будь-що має значення тільки тоді, коли воно дає прибуток. Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за «учителишку» Калиновича, а хоч і за неписьменного, проте багатого поміщицького сина.

Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо — «хазяйство або смерть». Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому у такий спосіб: «Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди…»

Проте є в поведінці, характері Пузиря й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це, перш за все, працьовитість, що й допомогла Пузиреві: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка…»; «я всю молодість провів у степу», «із степу не вилазив». Це виступає вперед селянська вдача Пузиря, його неймовірна працездатність.

Зауваживши, що «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку», хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому «шкода худоби і потеря». Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою.

Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир безглуздо загубив своє життя. Але той із пузирів і калиток, хто спланує своє життя по-іншому, і дітей у гімназіях вивчить, і сам цивілізується, облагородить свою грубу і хижу натуру і поставить собі на службу усіх і вся. У перспективі це одна з крупних фігур капіталізму… Саме до таких роздумів і повертає нас І. Карпенко-Карий.