5. Схарактеризувати основні компоненти педагогічної культури.

Які вимоги висуваються до сучасного викладача?

Психолого-педагогічна структура діяльності — система дій педа­гога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних завдань.

У цій системі виокремлюють такі функціональні ком­поненти (Н. Кузьміна): гносеологічний, конструктивний, організаційний, комунікативний.

Гносеологічний (пізнавальний) ком­понент охоплює вивчення кожного студента і колективу; визначення сфери застосування усіх методів навчання й виховання; вивчення методичних вказівок та інструкцій, розмежування в них об'єктивного і суб'єктивного; ана­лізування власного досвіду і досвіду інших викладачів, узагальнення його і перенесення ефективних форм, методів і прийомів у практику своєї роботи; самоосвіта і само­виховання.

Конструктивний компонент передбачає добір і ком­позицію навчальної інформації, яку слід донести до сту­дентів; планування діяльності студентів щодо цієї інфор­мації; проектування власної діяльності і поведінки для взаємодії зі студентами. (Молодим педагогам слід передусім навчитися констру­ювати навчальний матеріал, виділяти в ньому головне і правильно розподіляти за часом, щоб цей матеріал легко сприймався аудиторією).

Організаційний компонент охоплює: структурування інформації в процесі її повідомлення студентам; організа­цію різних видів діяльності студентів таким чином, щоб результати відповідали цілям системи; організацію влас­ної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємо­дії зі студентами.

Комунікативний компонент передбачає налагоджен­ня педагогічно доцільних стосунків з тими, на кого спря­мований вплив (визнання моральної, інтелектуальної і по­літичної вищості як керівника і організатора — «взаємини по горизонталі»); встановлення правильних відносин з ти­ми, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплі­нованість, принциповість, творчість — «взаємини по верти­калі») і партнерів; співвіднесення своєї діяльності з держав­ним завданням, доведеним до керівника як громадянина.

У педагогіці вищої школи вважається загальновизнаним, що професійні вимоги до педагога повинні складатися з трьох основних комплексів: загальногромадянські риси; властивості, що визначають специфіку педагогічної професії; спеціальні знання, уміння й навички з предмета (спеціальності).

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. Серед них основні такі:

1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань; громадянська активність і цілеспрямованість; національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; гуманізм і соціальний оптимізм; високий рівень відповідальності та працелюбність.

2. Морально-психологічні якості: чесність і ясність у стосунках із людьми; високий рівень загальної і психологічної культури; повага до професіоналізму інших і наукової спадщини; акуратність і охайність; дисциплінованість і вимогливість.

3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість; професійна працездатність; активна інтелектуальна діяльність, науко­вий пошук; педагогічне спрямування наукової ерудиції; педагогічна спостережливість; педагогічна уява та інтуїція; володіння педагогічною технікою; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук; гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях; висока куль­тура мови та мовлення (фонетична чіткість, лексична науковість і точність, експресивність, емоційність і виразність); володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами і жестами.

4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання; висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість; інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними; позитивна "Я- концепція", високий рівень домагань; емоційна стійкість, витримка й самовладання; саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих завдань; твердість характеру.

5. Професіїшо-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента й безумовне прийняття його як особистості; педагогічний оптимізм; проек­тування цілей навчання й прогнозування шляхів професійного становлення майбутнього спеціаліста; конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати; організаторські та комунікативні здібності; духовно-виховний вплив на академічну групу й особистість студента, організація розвивальної інтеракції

6. Які шляхи формування авторитету викладача ВНЗу?

Сьогодні сучасне суспільство потребує не вузьких спеціалістів – носіїв окремих виробничих функцій, а у всебічно розвинених соціально активних особистостях, які мають фундаментальну наукову освіту, багату внутрішню культуру. Не дивлячись на те, що для будь-якого кваліфікованого спеціаліста необхідні глибокі знання, для педагогічної діяльності особливо важливі професійно значущі особистісні якості. Становлення педагога – це в першу чергу формування його як особистості і лише потім – як професійного працівника, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі педагогічної діяльності.

Діяльність педагога різнобічна, гуманна і змістовна, вона потребує ґрунтовної підготовленості і має багато вимірів.

Одне з найважливіших значень в оцінці педагога має авторитет викладача, як одне із складових ознак професійного педагога. Авторитет викладача – це інтегральна характеристика його професійної, педагогічної та особистісної значущості в колективі, яка виявляється через взаємини з колегами та студентами та впливає на ефективність навчально-виховного процесу. Причому, слід зазначити, що складовими авторитету викладача є авторитет ролі та авторитет особистості, і, слід зазначити, що в умовах трансформації суспільства переважає авторитет особистості.

Авторитет викладача є результатом розвитку:

а) предметних педагогічних знань, вмінь, навичок (знання предмету);

б) комунікативних педагогічних знань, вмінь, навичок (знання студентів та колег);

в) гностичних (знання себе та вміння корегувати свою поведінку).

Авторитет викладача формується на основі симпатії та поваги до викладача.

Постать викладача ВНЗ, його професійна компетентність, імідж, престиж, авторитет набувають надзвичайно важливого значення в контексті соціального вмотивування принципу інноватизації суспільства. Тим часом гуманістична функція авторитету як провідного соціального мотиватора ще недостатньо усвідомлюється нині. Відомо немало випадків, коли викладач ВНЗ, маючи достатній рівень професіоналізму, авторитетом не користується. Чому ж так відбувається? Вважаємо, що це насамперед залежить від розвиненості його особистісних якостей: манери мислення, спілкування, прийняття рішень, адекватної оцінки ситуації, що виникла тощо.

Але основою авторитету є, безумовно, довіра. А довіряти молода людина може тому, хто щирий, толерантний.

За сучасних умов для кожного викладача є можливість стати носієм авторитету Важливу роль має відіграти власний, особистісний потенціал конкретної людини: спосіб мислення, особистісне сприймання суспільних вимог і нормотворень, стиль поведінки, воля, обов'язок, інтерес, бажання тощо.

Ще в працях Платона, Арістотеля, у доктрині конфуціанства проглядається природа авторитетних відносин. Перший досвід наукового підходу до суті авторитету знаходимо у творах німецьких учених Г.В.Гегеля, Ф.Ніцше, Ф.Енгельса, М.Вебера, Г.-Х.Гадамера, М.Шелера, Ю.Хабермаса та ін.

Пошуком авторитетних форм соціальних відносин займались і наші вітчизняні вчені Г. Сковорода, В.Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Хвильовий, В. Липинський, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький та ін.

Складність і багатоплановість проблеми, її міждисциплінарний характер виокремили низку напрямів у цій галузі, зокрема у по: літологічному, соціологічному, етичному, соціально-психологічному аспектах.

Авторитет педагога (в нашому випадку викладача ВНЗ) пов'язаний із властивостями, рисами самої особистості, зокрема її цінностями, ціннісними орієнтаціями. Він становить той особливий, єдино можливий простір морально-практичних вчинків індивіда, де останній, власне, й життєдіє відповідально чи безвідповідально.

У дослідженнях вирізняють такі суб'єкти авторитету як особистість, соціальна група, організація, партія, інституція, народ, нація, держава. З-поміж безособистісних суб'єктів авторитету виокремлюються: ідея, погляд, переконання, цінність, традиція, професія, посада, влада і т.д. У педагогічній діяльності людина - основний, домінуючий суб'єкт авторитету.

Авторитет як соціальна якість і механізм соціальної взаємодії, як система "вплив - підпорядкування" в навчально-виховному процесі створює підґрунтя для морального самовизначення, особистісного саморозвитку та самопрезентації свідомого студента.

Ми розглядаємо авторитет як ознаку, як форму й результат соціальної взаємодії, як соціальний регулятор у соціумі. Він є мотиватором і регулятором міжіндивідних відносин.

Доцільно, на наш погляд, розглянути передумови зростання авторитету викладача ВНЗ. До них належать: достойна державна оплата праці; зменшення педагогічного навантаження; реальні та продуктивні заходи щодо оздоровлення викладача на рівні області, міста, району; розширення його інформаційної культури, світогляду, в тому числі за фахом; створення умов за місцем роботи для пристойного зовнішнього вигляду (консультації та послуги модельєрів, перукарів, візажистів тощо).

До резервів нарощування професіоналізму, який становитиме фундамент, основу авторитету, можна віднести: самоосвіту, вивчення найкращого вітчизняного та зарубіжною досвіду, належну інформаційну культуру (доступ до Інтернету, надання експрес-інформації тощо); ознайомлення з існуючими і створення особистих новітніх технологій навчання та виховання студентів; участь у громадському, громадсько-політичному житті країни; оволодіння іноземною мовою, що дасть змогу широко знайомитися з матеріалами за фахом тощо.

Давноочікуваною потребою викладачів ВНЗ є роздроблення методичних рекомендацій: оцінки професіоналізму в ході атестації, самооцінки; винайдення форм і методів стимулювання професіоналізму, прояву ініціативи, створення цікавих прагматичних проектів; узагальнення досвіду чинних традицій у педагогічних колективах, демонстрування кар'єрного зростання викладачів ВНЗ.

Досвідчені викладачі, як правило, дотримуються пам'ятки, в яку входять такі сентенції:

- щоб стати успішним, помітним, не слід боятися змінити себе;

- "все" (багатослів'я знижує авторитет);

- успіх визначається не стільки працелюбністю, скільки ефективністю роботи;

- без чіткого уявлення про результат неможливо знайти засоби його досягнення; свою персону слід сприймати з гумором; неможливо здобути авторитет назавжди. Авторитет виборюється щоденно.

Для усвідомлення рівня особистісного авторитету пропонуємо відповісти самому собі на такі запитання: що людям подобається в мені? Хто (що) є для мене авторитетом? Що я знаю про своїх колишніх учнів? Якими з них можна пишатися і чого? Які проекти навчання та виховання студентів розробив (розробила) і запропонував (запропонувала) останнім часом? Що я вмію і чого можу навчити студентів, у тому числі в позанавчальний час? Чи є моє прізвище з-поміж авторів освітянської преси? Які роки в педагогічній діяльності є для мене "зоряними", пам'ятними? Чим? Який "прорив" я можу зробити у своїй педагогічній діяльності (у методиці навчання, в теорії та практиці виховання)? У чому і як визнають мене колеги по роботі? Наскільки я наділений (наділена) почуттям міри? Чи вистачає мені гарного смаку? Чи доводилось мені у присутності студентів визнавати свої помилки?

Пригадайте випадки, коли Ви відчували емоційний шок у ході спілкування зі студентами? Що було причиною? Який вихід Ви знайшли? Чи так і не знайшли?

Принагідно зазначимо, що розглядати й обговорювати проблему авторитету слід не лише на рівні особистості, а й, певно, на рівні підрозділів вищого навчального закладу.

І на закінчення доходимо висновку: "віддзеркаленням" професіоналізму викладача ВНЗ був і є його авторитет.

Самостійна робота 3

Організація науково-дослідної й навчально-методичної

роботи у вищій школі

Теоретичний матеріал: