№ 1. Обов’язки клінічного фармацевта в забезпеченні ефективності та безпеки фармакотерапії.

Функціональними обов’язками клінічного фармацевта є:

• ознайомлення з терапевтичною практикою;

• взаємодія з клініцистами при корекції дозового режиму препаратів;

• контроль безпечного використання ліків на госпітальному етапі;

№ 2. Дати визначення поняттю «клінічна фармація». Історія винекнення. Зв'язок її з іншими дисциплінами.

Клінічна фармація — інтегративна прикладна наука, що поєднує фармацевтичні і клінічні аспекти лікознавства, головною задачею якої є створення надійних теоретичних основ і методологічних підходів раціонального застосування лікарських препаратів.

Історія застосування ліків така ж стародавня, як і історія людства. З появою людини з'явились і хвороби, для лікування яких використо­вували природні продукти: рослини, воду, органи тварин, мінерали та ін. Перші ліки з'явилися в далеку давнину, пройшли складний шлях накопичення й узагальнення практичного досвіду та знань. Без сум­ніву, ліки є ровесником первісної людини і первісної медицини. У той далекий період ліки застосовували при травмах, опіках, різних захво­рюваннях. Пройшовши тисячолітнє випробування, лікарські засоби і сьогодні належать до основних факторів, що сприяють звільненню лю­дини від хвороб і запобігають захворюванням.

Можна стверджувати, що лікознавство як загальне вчення про ліки розпочиналося зі стихійної або емпіричної клінічної фармакології. Роз­глядаючи історію розвитку клінічної фармакології, доцільно виділити такі його етапи:

1. Емпірична клінічна фармакологія.

2. Науково-експериментальний період вивчення клінічної фармако­логії.

3. Клінічна фармакологія, в основу якої покладена доктрина нау­кового підходу до вивчення впливу ліків на організм здорової і хворої людини.

Клінічна фармакологія мае безпосередній зв'язки з усіма клінічними дисциплінами терапевтичного, хірургічного, педіатрично­го, санітарно-гігієнічного інапрямків. Таким чином, клінічна фармакологія є інтегральною дисципліною між теоретичними і клінічними науками і допомагає лікарю орієнтува­тися в тактиці терапії хворих лікарськими засобами.

№ 3. Клінічна фармакокінетика – визначення. Основні етапи фармакокінетики. Параметри фармаконінетики, їх роль в забезпеченні раціональної терапії ( привести приклади).

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Розрізняють клінічну й експериментальну фармакокінетику. Клі­нічна фармакокінетика досліджує процеси надходження, розподілу, біотрансформації й екскреції лікарських засобів в організмі хворого, а також виявляє зв'язки між концентрацією лікарської речовини та/ або її метаболітів у біологічних рідинах і тканинах і фармакологічним ефектом.

Головне завдання експериментальної фармакокінетики — вивчен­ня перетворення лікарських засобів в організмі тварин (щури, миші, морські свинки, кролі, собаки, мавпи та ін.) у нормі і при моделюванні різних захворювань.

Основні етапи фармакокінетики:

• Всмоктування;

• Розподіл;

• Біотрансформація;

• Виведення.

№ 4. Клінічна фармакокінетика – визначення. Механізм абсорбції лікарських засобів. Біодоступність препарату, її роль в забезпеченні раціональної терапії (привести приклади).

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Механізм абсорбції лікарських засобів:

1. Пасивна (проста) дифузія – відбувається без витрат енергії і можлива у двох протилежних напрямах: всередену і назовні клітини. Пасивна дифузія відбуваеться в напрямі від більш високої концентрації ЛР до більш низької і тривае до повного вирівнювання концентрації по обидва боки мембрани, тобто досягнення термодинамічної рівноваги. Таким шляхом транспортуються ліпофільні речовини.

2. Полегшена дифузія – це транспорт ЛР через біологічні мембрани за участю молекул специфічних носіїв.

3. Активний транспорт – це перенесення молекул ЛР через біологічні мембрани проти градіентів їх концентрації за допомогою спеціальних транспортних систем (молекул – носіїв), пов’язане із витратою енергії.

4. Фільтрація – речовини, не розчінні в ліпідах, погано дифундують через біологічні мембрани шляхом фільтрації через пори клітинної оболонки.

5. Піноцитоз – це кор­пускулярна абсорбція, або персорбція, яка здійснюється шляхом втягу­вання (інвагінації) поверхні мембрани з подальшим утворенням вези­кули (вакуолі) навколо речовини, що транспортується, як при фагоци­тозі.

Біодоступність (F) – визначається відносною кількістю ліків, що виділяється з лікарської форми, надходить у загальне коло кровообігу і взаємодіє з тканинними рецепторами (виражають у відсотках). Біодоступність залежить від хімічної будови речовини, технології виготовлення лікарської форми та від ступеня абсорбції ліків у кров із травної системи при пероральному прийомі, біотрансформації при першому пасажі через печінку, швидкості розсмоктування при парен­теральному застосуванні препарату.

№ 5. Клінічна фармакокінетика – визначення. Варіанти розподілу ЛЗ в організмі людини. Обєм розподілу препарату, його значення для проведення раціональної терапії (превести приклади.

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Об'єм розподілу — умовний об'єм рідини, необхідний для рівномірного розподілу (розчинення) введеної дози ліків до концентрації, аналогічної концен­трації в плазмі крові, яка визначається в крові в момент досліджен­ня.

Об'єм розподілу ліків певною мірою характеризує ступінь їх про­никнення з плазми крові і позаклітинної рідини в тканини і створення депо лікарського препарату в органах. Великий об'єм розподілу свід­чить про те, що препарат активно проникає з плазми крові в біологічні тканини. Якщо ліки добре розчиняються в жирах і активно проника­ють в органи чи тканини, що містять ліпіди, то об'єм розподілу буде великим.

Об'єм розподілу залежить від шляху введення, дози, фізико-хіміч­них властивостей ліків (розчинність у ліпідах і воді, ступінь йонізацїї і полярності, молекулярна маса), а також віку, статі, кількості рідини в організмі, наявності патології (захворювань печінки, нирок, серцево-судинної системи, кишечнику).

№ 6. Клінічна фармакокінетика – визначення. Біотрансформація ЛЗ. Визначення. Етапи біотрансформації. Що таке індукція та інгібіція мікросомальних ферментів (привести приклади).

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Біотрансформація (перетворення) лікарської речовини - біохімічне перетворення (метаболізм) із зміною фармакологічних властивостей і утворенням метаболітів, які виводяться з організму.

ЛР в процесі взаемодії можуть змінювати активність мікросомальних ферментів печінки. Речовини, які підвищують активність мікросомальних ферментів печинки – називають індукторами (барбітурати; протисудомні – дифенін, карбомазепін; антибактеріальні). Речовини, що знижують чи зовсім пригнічують активність ферментів – називають інгібіторами (активні інгібітори мікросом ферментів печінки – аміназин, бутадіон, метронідазол, еритроміцин та інші). При сумісному застосуванні ЛЗ з такими ЛП може уповільнюватися біотрансформація ЛЗ, а концентрація їх у крові зростати. Для запобігання цьому, дозу ліків знижують, а в деяких випадках може бути заборонене сумісне застосування ліків. В деяких випадках препарати не можна призначати не лише одночасно, а й деякій час після призначення прийому одного із них.

№ 7. Дати визначення поняттю «фармакогенетика». Фармакогенетичні ензимопатії. Їх вплив на безпеку фармакотерапії (превисти приклади).

Фармакогенетика – це новий напрямок в медицині і молекулярній фармакології, що вивчає генетично терміновані реакції організму на лікарські засоби, які мають суттєве клінічне значення. Виникла в 50- 60 роках ХХ століття у зв’язку з вивченням сутності нетипових реакцій організму на лікарські засоби. Це стосується ускладнень фармакотерапії, які зумовлені спадковими дефектами ферментів лікарського метаболізму.

У 1948 році японський ЛОР Такагара описав акаталазію. Потім – незвично висока чутливість до дитиліну. Ензимопатії мають:

1. латентний перебіг;

2. проявлються загостренням патологічного процесу – ЦД від ГКС; подагра – ті азидні діуретики;

3. передаються за менделівським або багатофакторним типом:

   • за законами Менделя – недостатність Г-6-ФД, бутирил ХЕ, стійкість до непрямих антикоагулянтів, вітамінозалежність і резистентність;

   • багатофакторне важко довести – дуже тонкі дослідження ферментів, що бере участь у всмоктуванні і іншому перетворенні.

№ 8. Клінічна фармакокінетика – визначення. Основні шляши виведення ЛЗ. Основні параметри фармакокінетики, які відображають виведення ЛЗ.

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Основні шляши виведення ЛЗ: - нирками; - печінкою; - легенями; слизовою оболонкою травного каналу; - слізми; - потовими; - молочними (під чач лактації) залозами тощо. Основним шляхом виведення багатьх ЛР і їх метаболітів з організму є ниркова екскреція, яка включае клубочкову фільтрацію, канальцеві секрецію і реабсорбцію.

Процеси ниркової екскреції залежать від віку і наявності патологіч­них змін. У дітей, особливо першого року життя, та осіб похилого віку видільна функція нирок, як правило, знижена, що може призвести до затримки клубочкової фільтрації лікарських речовин.

Виділення лікарських речовин слинними залозами може відбувати­ся шляхом дифузії й активної секреції.

Печінкою з жовчю у просвіт дванадцятипалої кишки екскретуються лікарські речовини і їх метаболіти шляхом фільтрації або активної секреції.

Через кишки виводяться речовини, що не всмокталися з їх просві­ту (фталазол, де-нол), а також виділені печінкою (з жовчю) і слизовою оболонкою кишок.

Легенями виводяться з організму леткі (ефір для наркозу, фторотан, етанол) і газоподібні (закис азоту, циклопропан, карбоген) речовини. Цей процес здійснюється переважно шляхом пасивної дифузії і зале­жить від глибини та частоти дихання.

Слізними залозами екскретуються деякі антибіотики, сульфаніла­міди, що використовуються у випадках бактеріального ураження очей.

Через потові залози виділяються саліцилати, барбітурати та інші лікарські речовини.

Молочними залозами в період лактації шляхом пасивної дифузії виділяються різноманітні речовини (антикоагулянти, транквілізатори, цитостатики тощо) у невеликій кількості.

Виведення ліків і їхніх метаболітів через різні системи є заключним етапом фармакокінетичного процесу, що забезпечує повну елімінацію препаратів з організму.

№ 9. Ускладнення фармакотерапії. Визначення. Класифікація ускладнень фармакотерапії.

Побічна дія – небажана негативна реакці, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звизайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики і лікування з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Класифікація ускладнень фармакотерапії:

1. Алергічна реакція (негайного і сповільненого типу);

2. Фармакотоксичні ускладнення (абсолютне чи відносне передозування, особливість фармакодинаміки ліків);

3. Порушення імунобіологічних властивостій організму;

4. Фармакогенетичні ускладнення;

5. Синдром відміни;

6. Побічні ефекти хронофармакологічного генезу;

7. Ускладнення внаслідок фізико – хімічної та фармакологічної взаемодії ліків.

Класифікація не сприятливих побічних реакцій:

1. Передбачені:

   • Фармакологічні;

   • Токсичні;

   • Взаемодія з іншими ЛЗ;

   • Характеристика захворювання.

2. Непередбачені:

   • Імунні;

   • Інтоксикація;

   • Генетичні порушення.

№ 10. Основні принципи клінічної фармакодинаміки. Завдання та методи дослідження.

Фармакодинаміка (грец. pharmacon -ліки, отрута, зілля і dynamis - сила) вивчає комплекс змін в організмі під впливом лікарських засобів. Головне завдання - вивчення механізму дії лікарських речовин, насамперед первинної фармакологічної реакції. Фармакологічний ефект - це результат взаємодії між лікарською речовиною і організмом, яка починається з впливу лікарської речовини на мішені, або рецептори, клітини. Далі відбуваються зміни - гальмування (пригнічення) або збудження (стимуляція) функції, обміну речовин у тканинах і органах. Розглядаючи взаємодію лікарської речовини й організму, потрібно визначити поняття первинної фармакологічної реакції, механізм якої ґрунтується на посиленні чи пригніченні біофізичних, хімічних, біохімічних і фізіологічних процесів у клітинах.

№ 11. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Основні види взаемодії. Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Механізмів взаємодії лікарських засобів (ВЛЗ) дуже багато. Існують дві основні їх класифікації: фармакокінетична і фармакодинамічна.

Типи взаемодії:

• Фармацевтична (фізико – хімічна);

• Фармакодинамічна;

• Фізіологічна;

• Фармакокінетичний.

№ 12. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармацевтична взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармацевтична (хімічна або фізико-хімічна) взаємодія речовин в середовищах організму найчастіше використовується при передозуванні або гострому отруєнні лікарськими засобами. При передозуванні антикоагулянта гепарину призначають його антидот - протаміну сульфат який інактивує гепарин за рахунок електростатичної взаємодії з ним (фізико-хімічна взаємодія). Прикладом хімічної взаємодії є утворення комплексонов. Так, іони міді, ртуті, свинцю, заліза і кальцію зв'язують пеницилламин.

№ 13. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармакокінетична взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармакокінетичний тип взаємодії може проявлятися вже на етапі всмоктування речовини, яка може змінюватися з різних причин. Так, в травному тракті можливі зв'язування речовин адсорбентами (активованим вугіллям, білою глиною) чи аніонообмінними смолами (холестирамін), утворення неактивних хелатних з'єднань або комплексонів (за таким принципом взаємодіють антибіотики групи тетрацикліну з іонами заліза, кальцію і магнію). Усі ці варіанти взаємодії перешкоджають всмоктуванню лікарських засобів і зменшують їх фармакотерапевтичні ефекти. Для всмоктування ряду речовин з травного тракту важливе значення має величина рН середовища. Так, змінюючи реакцію травних соків можна істотно впливати на швидкість і повноту абсорбції слабокислих і слаболужних з'єднань.

№ 14. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармакодинамічна взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармакодинамічний тип взаємодії. Якщо взаємодія здійснюється на рівні рецепторів, то воно в основному торкається агоністів і антагоністів різних типів рецепторів. У разі синергізму взаємодія речовин супроводжується посиленням кінцевого ефекту. Синергізм лікарських речовин може проявлятися простим підсумовуванням або потенциированием кінцевого ефекту. Підсумовуваний ефект спостерігається при простому складанні ефектів кожного з компонентів. Якщо при введенні двох речовин загальний ефект перевищує суму ефектів обох речовин, то це свідчить про потенціювання.

Синергізм може бути прямий (якщо обидва з'єднання діють на один субстрат) або непрямий (при різній локалізації їх дії).

Здатність однієї речовини в тій або іншій мірі зменшувати ефект іншого називають антагонізмом. По аналогії з синергізмом він може бути прямим і непрямим.

Крім того, виділяють синергоантагонизм, при якому одні ефекти комбінованих речовин посилюються, а інші ослабляються.

№ 15. Побічна дія ліків, лікарська алергія, методи профілактики та лікування.

Побічна дія – небажана негативна реакці, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звизайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики і лікування з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Алергійні реакції негайного і сповільненого типу — зміни тону­су і проникності стінки судин, артрити, астматичні напади, кропив'ян­ка, дерматоміозит та інші колагенози, фотосенсибілізація, риніт, кон'юнктивіт, зміни крові (еозинофілія, лейкоцитоз таін.), вісцерити (міокардит, нефрит, енцефаліт), виразково-некротичні ураження стінки травного каналу, імуноалергійні реакції (гемолітична анемія), анафілактичний шок, ангіоневротичний набряк.

Такі клінічні симптоми частоти алергійних реакцій на введення ліків зумовлені різного ступеня алергізацією організму хворих, а також якістю препаратів, тривалістю та умовами зберігання. Так, відомо, що тетрацикліни рідко викликають алергійні реакції, але при неправиль­ному зберіганні та прийомі препарату, термін зберігання якого закін­чився, препарати цієї групи спричиняють виражені алергійні реакції.

№ 16. Побічна дія ліків, фармакотоксичні реакції, абсолютне та відносне передозування, методи профілактики та лікування.

Побічна дія – небажана негативна реакці, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звизайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики і лікування з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Фармакотоксичні реакції зумовлені абсолютним або відносним передозуванням лікарських речовин, що виявляється симптомами, зумовленими фармакодинамічними властивостями речовин (атропін - сухість у порожнині рота; резерпін - невролептичний ефект у хворих на гіпертензивну хворобу). Клінічно це виразкові ураження слизової оболонки травного каналу, зміна кількості клітин крові, порушення функцій паренхіматозних органів, серцево-судинної системи, розвиток пухлин, вплив на слуховий нерв, на плід, неврогенні та психогенні реакції (гіперреактивність, парадоксальні емоційні психози, галюцинації тощо), неспецифічні властивості лікарського засобу, зокрема вплив на плід під час вагітності (ембріотоксичність, тератогенний ефект, фетотоксичність), а також канцерогенна, мутагенна дія.

№ 17. Особливості призначення ЛЗ в старому та похилому віці та під час вагітності (превести приклади).

Вікові особливості застосування ліків в похилому віці.

• 60 – 74 → похилий вік;

• 75 – 89 → старечій вік;

• 90 і більше → довгожителі.

Особливості застосування:

1. Понад 60 років імовірність побічної функції знасно збільшуеться;

2. Незначна інтоксикація може спричинити серйозні зміни в організмі (через зниження компенсатирних можливостей в осіб похилого і старечого віку);

3. Медик мае вивчати геріартричний анамнез;

4. Призначення ЛП особам похилого віку потребуе суворого обгрунтування;

5. Медикаментозна терапія в старечому віці має бути спрямована на лікування захворювання;

6. Медикаментозну терапію підбирають індивідуально;

7. Правило малих доз – на початку лікування призначають ½ чи ¹/₃ загальноприйнятих доз → поступово збільшують і визначають оптимальну дозу для досягнення лікувального ефекту.

8. Призначають лікарські комплекси з різним механізмом дії;

9. При одночасному призначення кількох ЛП слід враховувати ймовірність і наслідки їх взаємодії в організмі людини похилого віку;

10. При тривалому призначення ліків може виникати звикання + потреба у збільшенні дози. Терапція має бути відкорегована. Можлива заміна препарату, перерви в лікуванні;

11. Застосування геріартричних препаратів → швидке досягнення лікарського ефекту, зниження побічної реакції;

12. Суворий контроль над харчовим, водно – сольовим раціоном, діурезом → профілактика інтоксикацій;

13. Руховий режим + гігієна = збільшення ефективності лікування;

14. Терапія з урахуванням нервово – психологічного статусу, соціальні умови, можливість самообслуговування;

15. Необхідно щоб родичі і медичний персонач знали ознаки передозування і непереносимості ЛП;

16. Геріартрічні препарати – гепатопротектори.

Особливості застосування ліків під час вагітності і лактації:

1. Провобять фармакотерапевтичні заходи дозування лише за наявності абсолютних показань після ретельного зважування переваг і потенційних небезпек терапії;

2. Необхідно застосовувати лише ті ЛП, в яких встановлено особливість метаболізму та які гарантують відсутність чи зведення до мінімальної дії, яка б зашкодила ембріону та плоду;

3. Слід, по можливості, уникати призначення ЛП у першій половині вагітності, коли відбуваеться активний органогенез (правило 4 – го місяця).

№ 18. Особливості призначення ЛЗ в дитячому віці (превести приклади).

• При вибору дози ліків для дітей – складне питання у педіатричній фармакології.

• Головним при цьому є визначення такої дози, яка б підтримувала стабільну терапевтичну концентрацію в організмі.

У наш час більш точний для визначення дози для дитини є 2 методи:

1. Визначення дози залежно від маси тіла;

2. Визначення дози залежно від площі поверхні тіла.

А. З. Малевич → при виборі дози вважав доцільним урахування таких параметрів:

1. Діти більш чутливі до одних речовин, і менш чутливі до інших, ніж дорослі.

Більш чутливі	Менш чутливі
Алкоголь Кофеїн Кокаїн Кодеїн Морфін Піралідон Хінін	Адреналіну гідрохлорид Атропін Барбітурати Брамурал Дигіталіс Миш’як Стрихнін

2. Дітям малого віку потрібні відносно більші дози препаратів, ніж дорослим.

3. При обчисленні доз препаратів для дітей слід ураховувати відносно більшу поверхню тіла, більший ОЦК та інтенсивні обмінні процеси.

Дозування ЛП для дітей:

Дитячій вік	Частка дози дорослого
1 місяці	1/10
6 місяців	1/5
1 рік	1/4
3 роки	1/3
7 років	1/2
12 років	2/3

№ 19. Класифікація антиангінальних ЗЛ. Мета призначення препаратів при стабільної та нестабільної стенокардії.

Класифікація:

1. Органічні нітрати і нітрити:

   • нітрогліцерин

   • препарати нітрогліцерину продовженої дії (нітронг, сустак)

   • изосорбіда динітрат

   • изосорбіда мононітрат

   • амилнитрит

2. Блокаторы кальцієвих каналів:

   • нифедипин

   • никардипин

   • дилтиазем

   • Верапаміл

3. Бета-адреноблокаторы:

   • пропранолол

   • метопролол

   • атенолол

   • талинолол

4. Коронарорасширяющие засобу міотропної дії:

   • Дипиридамол

   • Папаверин

   • но-шпа

Антиангинальні засоби це - лікарські засоби, застосовані для купірування і попередження нападів стенокардії і лікування інших проявів коронарної недостатності при ішемічній хворобі серця включаючи безболеву форму. Лікувальний ефект цих засобів обумовлений їх протиішемічною, а не аналгезуючою дією.

По переважному механізму протиішемічної дії антиангинальні засоби умовно ділять на:

• препарати що зменшують потребу міокарду в кисні і одночасно збільшують його доставку до серця;

• препарати, що зменшують потребу міокарду в кисні;

• препарати, що збільшують доставку кисню до міокарду.

№ 20. Класифікація нітратів. Ф – динаміка нітрогліцерину. Порівняльна характеристика нітратів. Показання, П.П. та ситуації ризику при призначенні нітратів. Ускладнення терапії.

Класифікація і основні представники нітратів і нитратоподыбних засобів:

Група		Препарати
Препарати нітрогліцерину	Короткої дії	Нітрогліцерин
	Тривалої дії	Сустак, сустоніт, тринітронг, нітронг, нітродерм
Препарати ізосорбіду динітрату	Короткої дії	Нітросорбід, ізо мак, ізодиніт
	Тривалої дії	Кардикет, кардикс, ізо мак ретард
Препарати ізосорбіду мононітрату	Короткої дії	Моно мак, моночинкве
	Тривалої дії	Моно мак депо, моночинкве ретард
	Нитратоподобные препарати	Молсидомін, натрію нітропрусид, амілнітрит

Нітрогліцерин чинить судинорозширювальну дію (переважно коронарні артерії і судини мозку), яка настає через 1-2 хвилини після прийому препарату, досягає максимуму через 15-30 хвилин і триває до 1 години. Нітрогліцерин покращує обмінні процеси в сердечному м'язі і зменшує її потребу в кисні. Препарати нітрогліцерину розслабляють гладку мускулатуру шлунково-кишкового тракту, жовчовивідних шляхів і інших органів.

Показання до призначення нітратів :

• купірування нападів стенокардії;

• тривале лікування ІХС;

• профілактика нападів стенокардії, у тому числі після перенесеного інфаркту міокарду терапія важкої хронічної сердечної недостатності (у комбінації з сердечними глікозидами, інгібіторами АПФ і/або діуретиками).

Протипоказання:

• слід з обережністю призначати нітрати людям зі зниженим артеріальним тиском;

• при підвищеному внутрішньочерепному тиску;

• крововиливі в мозок;

• при вираженому пролабірованії мітрального клапана обструктивній гіпертрофічній кардіоміопатії (із-за можливості посилення мітральної регургітації і збільшення обструкції виносячого тракту лівого шлуночку) можливий розвиток переднепритомних і непритомних станів.

Ускладнення терапії нітратів:

• Нітрати не є токсичними препаратами. Теоретично вони можуть викликати метгемоглобінемію, проте ця дія можлива лише при призначенні їх в дозах, в десятки разів більше за терапевтичних.

• Реальні побічні дії нітратів пов'язані з їх здатністю викликати вазоділатацію. Найчастіше вони проявляються в появі головного болю, іноді досить інтенсивного.

• При надлишковому вазодилатирующем ефекті нітрати можуть викликати запаморочення, слабкість. У окремих випадках виникає нудота. При сильному зниженні тиску може виникнути колаптоїдний стан.

№ 21. Класифікація β – адреноблокаторів. Механізм антиангінального, гіпотензивного та протиаретмічних ефектів β – адреноблокаторів.

Класифікація β-адреноблокаторів:

1. Некардиоселективніе ( β2) блокатори:

   1. Без внутрішньої симпатоміметичної активності:

      • пропранолол;

      • надолол (коргард);

      • соталол (бетакардон);

      • тимолол;

      • нипрадилол;

      • флестролол.

        2. З внутрішньою симпатоміметичною активністю:

           • окспренолол (тразикор);

           • пиндолол (віскен);

           • алпренолол (аптин);

           • пенбуталол (бетапрессин);

           • бопиндолол;

           • буциндолол;

           • дилевалол;

           • картеолол;

           • лабеталол.;

2. Кардиоселективніе:

   1. Без внутрішньої симпатоміметичної активності:

      • метопролол (спесикор);

      • атенолол (тенормин);

      • бетаксолол;

      • эсмолол;

      • бисопролол;

      • карведилол;

      • небивалол.

        2. З внутрішньою симпатоміметичною активністю:

           • ацебуталол (сектраль);

           • талинолол (корданум);

           • целипролол;

           • эпанолол.

3. β-адреноблокаторы з вазоцилатируючіми властивостями:

   1. Некардиоселективні (β1+β2) блокатори:

      • амозулалол;

      • буциндолол;

      • дилевалол;

      • лабетолол;

      • медроксалол;

      • нипрадилол;

      • пиндолол.

2. Кардиоселективніе (переважно β₁) блокатори:

   • карведилол;

   • небиволол;

   • целипролол.

     4. β-адреноблокатори тривалої дії:

1. Некардиоселективніе (β1+β2) блокатори:

   • бопиндолол;

   • надолол;

   • пенбутолол;

   • соталол.

2. Кардиоселективніе (переважно β1) блокатори:

• атенолол;

• бетаксолол;

• бисопролол;

• эпанолол.

  5. β-Адреноблокатори надкороткої дії :

     • эсмолол (кардиоселективний).

Механізм → найбільш значимими клінічними ефектами β-АБ, відомими нині, являються наступні:

1. гіпотензивний ефект, який обумовлений зниженням серцевого викиду, інгібіруванням продукції ренина і ангіотензину II, послабленням центральних адренергічних впливів;

2. антиішемічна активність, яка проявляється в зниженні ЧСС систолічного АТ і скоротності міокарду. Зменшуючи ЧСС, β-АБ подовжують діастолу і відповідно час коронарної перфузії. Ці препарати мають антиоксидантні властивості покращують метаболізм міокарду за рахунок інгібірування викиду вільних жирних кислот з жирової тканини, викликаного катехоламінами. Під дією β-АБ покращується функція лівого шлуночку, зменшується розмір його порожнини і збільшується фракція викиду;

3. антиаритмічний ефект - результат прямої електрофізіологічної дії β-АБ, що викликає зниження ЧСС і порогу спонтанної деполяризації ектопічних водіїв ритму, подовження рефрактерного періоду АВ-вузла.

№ 22. Принципи підбору β-адреноблокаторів як антиангінальних засобів (ВСА, ЧСС, АТ). Ситуації ризику при призначенні β-адреноблокаторів хворим ішемічною хворобою серця. Протипоказання для призначення, ускладнення терапії.

При призначенні β-АБ слід пам'ятати про наступні особливості:

1. розпочинати терапію з низьких доз;

2. збільшувати дозу не частіше чим з 2-тижневими проміжками;

3. проводити лікування на максимально переносимій дозі;

4. при лікуванні β-адреноблокаторами рекомендоване моніторування показників ЧСС, АТ, клінічного статусу (особливу увагу необхідно приділити симптомам серцевої недостатності, збільшенню маси тіла);

5. через 1-2 тижні після початку лікування і 1-2 тижні після завершення титрування дози потрібний контроль біохімічних показників крові.

При появі ряду симптомів на тлі прийому в-адреноблокаторов керуються наступними рекомендаціями:

1. при наростанні симптоматики серцевої недостатності дозу β-адреноблокатора слід зменшити в два рази;

2. за наявності втоми і/або брадикардії - понизити дозу β-адреноблокатора;

3. при виникненні серйозного погіршення самопочуття понизити дозу β-адреноблокатора удвічі або припинити лікування;

4. при ЧСС < 50 уд./мин слід понизити дозу β-адреноблокатора удвічі; при значному зниженні ЧСС лікування припинити;

5. при зниженні ЧСС потрібно перегляд доз інших препаратів, сприяючих урежению пульсу;

6. за наявності брадикардії необхідно своєчасно проводити моніторування ЕКГ для раннього виявлення блокад серця.

Абсолютними протипоказаннями для β-АБ являються:

• брадикардія (< 50-55 уд./мин);

• синдром слабкості синусового вузла;

• гіпотензія;

• гостра судинна недостатність;

• шок;

• важка бронхіальна астма ;

• хронічні обструктивні захворювання легенів у стадії ремісії;

• компенсовані захворювання периферичних артерій в початкових стадіях;

• депресія;

• гіперліпідемія ;

• АГ у спортсменів і сексуально активних юнаків можуть бути відносними протипоказаннями для застосування β-АБ.

Побічні ефекти усіх β-адреноблокаторов розділяють на:

1. Кардіальні (брадикардія, артеріальна гіпотензія, розвиток атріовентрикулярних блокад);

2. Екстракардіальні (запаморочення, депресія, нічні кошмари, безсоння, погіршення пам'яті, стомлюваність, гіперглікемія гіперліпідемія, м'язова слабкість, порушення потенції).

№ 23. Класифікація антагоністів кальцію. Механізм антиангінального ефекту антагоністів кальцію. Ускладнення терапії.

Антагоністи кальцію - широко вживані лікарські засоби, що виражаються гіпотензивною, антиангинальною і антиаритмічною (окрім групи дигідропіридину) дією.

Класифікація антагоністів кальцію (АК) :

1. Група дигідропіридину :

   • I покоління - ніфедипін (коринфар, кордафен, фенігідін, адалат, нікардія та ін.);

   • II покоління - ретардні форми ніфедипіну - коринфар ретард, осмо-адалат, никардия ретард та ін.;

   • III покоління - препарати тривалої дії - амлодипин (норваск, амло, стамло), лацидипин (лаципил), исрадипин (ломир) та ін.

2. Група фенілалкіламіна :

• I покоління - Верапаміл (ізоптин, финоптин, лекоптин);

• II покоління - ретардні форми Верапамілу : изоптин SR, ковера та ін.

  3. Група бензотіазепіна :

• I покоління - дилтіазем (карділ, діакордін, ділзем);

• II покоління - ретардні форми дилтиазема - реталзем, диакордин ретард та ін.

Основний ефект АК - вплив на трансмембранний ток кальцію по повільних каналах. В результаті цього вони:

• знижують тонус гладкої мускулатури судин, що знижує опір у великому крузі кровообігу, зменшує постнавантаження на серце, знижує тиск, а також зменшує потребу міокарду в кисні;

• знижують потребу міокарду в кисні за рахунок зниження числа скорочень серця (ЧСС);

• стимулюють коронарний кровотік в ішемізіруемих ділянках за рахунок зменшення коронароспазма і за допомогою вазодилатації колатералей;

• зменшують міру гіпертрофії міокарду лівого шлуночку, що знижує небезпеку розвитку фатальних аритмій серця.

• підвищують рефрактерність синоатріального і атріовентрикулярного вузлів, пригнічують ектопічний автоматизм ділянки пошкодженого міокарду у зв'язку з чим чинять протиаритмічну дію (є препаратами вибору для купірування пароксизмальної суправентрикулярной тахікардії і суправентрикулярной екстрасистолії);

• перешкоджають утворенню нових атеросклеротичних бляшок і прогресу атеросклеротичного ураження судин і органів, мають ангиопротекторным дію, пригнічуючи проліферацію гладком'язових клітин судин;

• збільшують нирковий кровотік, розширюють артеріоли ниркових клубочків, що приносять (аферентні), чинячи нефропротекторное дію;

• в умовах ішемії і гіпоксії чинять захисну дію на міокард: запобігають фукциональные і структурні ушкодження кальцієм кардіоміоцитів. Ці властивості АК зменшують несприятливі наслідки ішемії міокарду (дигидропиридины I покоління при ИБС протипоказані).

Ускладнення терапії, що викликають антагоністи кальцію:

Артеріальна гіпотензія, головний біль, тахікардія як наслідок активації симпатичної нервової системи у відповідь на вазо-дилатацію (ніфедипін), брадикардія (верапаміл), порушення атріовент-рикулярної провідності (верапаміл, дилтіазем), пастозність на гомілках (тибіальні набряки), що частіше пов'язано з прийомом ніфедипіну, зни­ження скоротливості міокарда з можливою появою задишки, серцевої астми (як наслідок негативної інотропної дії верапамілу, дилтіазему, дуже рідко — ніфедипіну).

Один з недостатньо розроблених на сьогодні аспектів застосування антагоністів кальцію — їх вплив не тільки на частоту нападів стенокар­дії і якість життя, а й на вірогідність розвитку фатальних і нефатальних серцевих ускладнень у пацієнтів зі стенокардією.

№ 24. Класифікація антигіпертензивних препаратів. Назвати препарати першої, другої лінії та антагоністи імідазолінових рецепторів. Мета застосування антигіпертензивних препаратів та основні принципи лікування артеріальної гіпертензії.

Класифікація:

1. Антиадренергічні препарати:

   1. Препарати з центральною діею:

      1. антагоністи L₂ – адренорецепторів центральної дії.

      2. антагоністи L – імідазолінових рецепторів.

         2. Препарати з центральною і переферичною дією:

            2. алкалоїди раувольфії.

3. Препарати з переважно переферійною дією:

0. блокатори β – адренорецепторів.

3. блокатори L₁ – адренорецепторів.

3. комбіновані блокатори L₁ – і β – адренорецепторів.

4. адренергічні препарати гуанетидинового ряду.

5. гангліоблокатори.

2. Діуретики.

3. Антагоністи Са ²⁺.

4. Інгібітори АПФ.

5. Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.

6. Прямі вазодилятатори:

   1. артеріальні.

   2. змішані.

7. Активатори калієвих каналів.

8. Вазоактивні простагландини та стимулятори їх синтезу.

9. Блокатори центральних і переферичних серотонінових рецепторів.

10. Інгібітори реніну.

11. Антагоністи ендателіну та інгібітори ендотелінперетворюючого ферменту.

Усі існуючі у наш час препарати поділяють на дві групи:

1. Препарати І лінії (покоління) – основні препарати до них належать 6 груп:

   • Діуретики (клонамід, індапамід, фуросемід, сперонолактон).

   • Блокатори β – адренергічних рецепторів (атенолол, біопролол, метопролол).

   • Антагоністи Са ²⁺ (верапаміл, ніфедепін, фенігідин).

   • Інгібітори АПФ (каптоприл, еналаприл, лезиноприл).

   • Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ (лозартан, ібезартан).

   • Блокатори L₁ – адренергічних рецепторів (празозин, доксазозин).

2 - Препарати ІІ лінії:

• Антагоністи центральних L₂ – рецепторів (клофелін, метилдофа).

• Спазмолітики (резерпін, раунатин).

• Судинорозширюючі (пентоксифілін, апресин, Nа нітропрусид, Mg сульфат, папаверину гідрохлорид).

• Антагоністи імідазойнових рецепторів (фізіотенс).

№ 25. Класифікація діуретиків. Механізм гіпотензивного ефекту. Показання для застосування. Ускладнення терапії.

Механізм дії: Найбільш важливим антигіпертензивним ефектом володіють тіазидові та тіазидоподібні діуретики. У даний час механізми до кінця не з’ясовані. Виділяють принайні 2 основні механізми:

1. Антигіпертензивна дія зумовлена зниженням запасів Nа (хлориду);

2. Антигіпертензивна дія, пов’язана з прямими чи непрямими судинними ефектом діуретиків, що не залежить від їх натрійуретичного ефекту.

Діуретики блокують транспорт Nа через стінку ниркового канацьця завдяки наступним факторам:

1. Інгібування системи активного переносу іонів, так званих натріевих насосів;

2. Гальмування метаболічних процесів, що забезпечюють транспорт через біологічні мембрани;

3. Зміна проникності мембран;

4. Посилення потоку іонів по парацемолярних каналах, у напрямку, протилежному активному транспорту натрію.

Показання для застосування діуретиків (тіазидні діуретики):

1. Артеріальна гіпертензія з гіповалеміею;

2. Систолічна АГ;

3. Остеопороз;

4. Похилий вік;

Ускладнення терапії: тіазидні діуретики можуть викликати такі небажані ефекти, як гіпокаліємія або гіпомагніємія, що підвищує ризик розвитку аритмії при глікозидній інтоксикації;

№ 26. Інгібітори АПФ. Фармакодинаміка та основні фармакологічні ефекти, що вони викликають. Протипоказання для їх призначення. Ускладнення терапії.

Механізм дії:

1. Пригнічення вазосекреторних і антинатрійуретичних ефектів ангіотензину ІІ внаслідок зниження його утворюються з ангіотензину І.

2. Гальмування утворення брадикініну і поява позитивних вазодилятуючих і натрійуретичних ви – тей цого фактора в умовах патології.

3. Більшу утворення потужних вазодилятаторних факторів і оксиду азоту і простацикліну (в наслідок підвишення рівня брадикініну).

4. Збільшення утворення ангіотензину (1 – 7), що має вазоделатаційну і натрійуретичнц дію (крім того ангіотензин стимулює утворення оксиду азоту, простацикліну, простагландину L₂, брадикініну).

Протипоказання до застосування:

1. Абсолютні:

   • Вагітність (ІІ, ІІІ триместер).

   • Дитячій вік.

   • Гіперчутливість.

   • Ангіоневротичний набряк.

   • Виражена АГ (сАТ ‹ 90 мм.рт.ст.).

   • Стеноз ниркових артерій , тяжка ХНН , виражена гіперкаліємія.

   • Хронічне легеневе серце в стадії декомпенсації.

   • Порфірія, лейкопенія, анемія.

2. Відносні:

3. Вагітність (І триместер).

4. Помірна АГ (сАТ 90 – 100 – 105 мм.рт.ст.).

5. Помірна ниркова недостатність чи помірна гіперкаліемія.

6. Цироз печінки чи хронічний гепатит.

7. БА.

8. Подагрична нирка.

9. Після трансплантації нирки.

Ускладнення терапії:

1. Сухий кашель.

2. Запаморочення.

3. Загальна слабкість.

4. Інфекції верхніх дихальних шляхів.

№ 27. Класифікація антиаретмічних ЛЗ. Принципові відмінностей між підкласами А, В, С першого класу.

Класифікація за (Vaughan – Willams, 1971р.):

І клас. Блокатори швидких Nа каналів (мембраностабілізуючі засоби).

Підклас ІА. Зменшують максимальну швидкість деполяризації і збільшують тривалість ПД. Основні препарати: хінідин, новокаїнамід, дизопірамід, аймалін, проаймалін.

Підклас ІВ. Не впливають швидкість деполяризації (швидкість проведення імпульсу) і укорочують ПД. Основні препарати: лідокаїн, тримекаїн, мекситин, токссиїдин.

Підклас ІС. Зменшують максимальну швидкість деполяризації (вражене сповільнення проведення) і мінімально подовжують ПД. Основні препарати: флексиїдин, етацизин, морецизин, алапінін, пропафенон.

ІІ клас. Блокатори β – адренорецепторів:

• β ₁ – кардіоселективні. Основні препарати: метопролол, есмолол, ацебуталол, бісопролол, небіволол.

• Β₁, β₂ – неселективні. Основні препарати: карведилол, лебеталол, піндолол, пропранолол, тимолол.

ІІІ клас. Блокатори калієвих каналів, що збільшують тривалість ПД. Основні препарати: аміодарон, соталол, бретилін, ібутилід.

IV клас. Блокатори повільних кальціевих каналів:

• Підгрупа верапамілу (верапаміл, фіноптин, лекоптин, верапабене).

• Підгрупа ділтіазему (ділтіазем, бепридил, галопаміл).

№ 28. Фармакодинаміка антиаретмічних препаратів першого класу. Основні фармакологічні ефекти. Протипоказання для застосування. Ускладнення терапії.

• Препарати І класу змінюють транспорт Na⁺, K⁺, Ca²⁺, Cl ^– через мембрани кардіоміоцитів, сповільняють деполяризацію і реполяризацію (підклас ІА) скорочують потенціал дії (підклас ІВ). Хінідин, крім того, знижує тонус блукаючого нерва.

Протипоказання:

1. Підвищена чутливість.

2. Порушення провідності.

3. Вагітність та годування груддю.

4. Серцева недостатність.

5. Інтоксикація серцевими глікозидами.

6. Ниркова недостатність.

7. Печінкова недостатність.

8. Кардіогенний шок.

Ускладнення терапії:

1. Алергічні реакції.

2. Сухість у роті.

3. Погіршення сечовиділення.

4. Диспептичні розтади.

5. Нудота, блювання.

6. Свербіх.

7. Оніміння язика.

8. Шум у вухах.

9. Безсоння.

10. Брадикардія.

№ 29. Основні фармакологічні ефекти сердцевих глікозидів. Механізм інотропного та хронотропного ефектів.

• Позитивний інотропний ефект дає змого отримати:

• Більш повне спорожнення лівого шлуночка;

• Збільшення серцевого викиду;

• Зниження кінцевого дАТ в лівому шлуночку;

• Зниження кінцевого діастоліческого об’єму лівого шлуночка;

• Зменшення розмірів серця.

  • Негативний хронотропний ефект, серцевих глікозидів характеризуеться зниженням ЧСС за рахунок зниження автоматизму синоатріального вузла. Цей ефект пов’язують з прямими нейромодуляторними властивостями серцевих глікозидів, здатних блокувати утворення переферійних симпатичних імпульсів і посилювати вагусні впливи.

№ 30. Показання та протипаказання для застосування серцевих глікозидів. Ускладнення терапії (клінічні та електрокардіологічні ознаки глікозидної інтоксикації).

Показання до застосування:

1. Як засіб швидкої допомоги при гострій сердечній недостатності. З цією метою краще всього призначати внутрішньовенно швидко діючі глікозиди (строфантин, коргликон та ін. )

2. При хронічній сердечній недостатності. В даному випадку доцільніше призначати тривало діючі глікозиди (дигітоксин, дигоксин).

3. Сердечні глікозиди призначають при деяких видах передсердних (суправентрикулярних) порушень ритму (як засоби другого вибору при суправентрикулярной тахікардії, миготливій і пароксизмальній тахікардії, а також при трепетанні передсердя). В даному випадку використовується вплив сердечних глікозидів на систему, що проводить, в результаті знижується швидкість проведення імпульсу через АВ-узел.

4. З профілактичною метою сердечні глікозиди застосовують у стадії компенсації у хворих з вадою серця перед майбутньою великою хірургічною операцією, перед пологами і т. д.

Протипоказання:

1. Абсолютні протипоказання:

• Интоксикація СГ.

• Виражена брадикардія.

• Алергічні реакції на СГ.

2. Відносні протипоказання:

• АВ – блокада І – ІІ степені.

• СА – блокада ІІ – ІІІ степені.

• Субаортальний клапанний стеноз.

• Активний міокардит.

Ускладнення терапії:

1. Диспептичні розлади (зменшення апетиту, нудота, блювання, зрідка діарея).

2. Неврологічні розлади (стомлюваність, запаморочення, виражена сонливість, безсоння, нічні кошмари, сплутана свідомість, порушення зору).

3. Кардіальні розлади (шлункова екстросистолія, шлункова тахікардія, фібриляція шлуночка, виражена брадикардія).

4. Інші розлади (гінекомастія,шкірні реакції, тромбоцитопенія).

№ 31. Класифікація протикашльвих препаратів. Показання для їх застосування.

Класифікація:

I. Діючі на кашлевий центр (центральної дії):

• Наркотичні (кодеїн, морфін, дионин, декстрометорфан).

• ненаркотичні (глауцина гидрохлорид (глаувент) і окселадина цитрат (тусупрекс)).

II. Що пригнічують чутливість кашельних рецепторів або діючі на аферентні шляхи регуляції:

• місцеві анестетики (лідокаїн).

• препарати змішаної дії (лібексин).

Показаннями до застосування протикашльових лікарських засобів є ті клінічні стани, при яких відзначається сухий, частий кашель, що призводить до блювоти, порушення сну і апетиту ("тяжкий", "виснажуючий" кашель). Тому при грипі, гострому ларингіті трахеїті, бронхіті та ін. захворюваннях органів дихання, що супроводжуються "виснажуючим" непродуктивним кашлем, застосування протикашльових препаратів може бути визнане доцільним.

• Протикашельні засоби. Центральної дії. 1) що мають властивості наркотичних аналгетиків- кодеїн, этилморфина гидрохлорид. МД: зниження збудливості кашельного центру. ПЭ: пригноблення дихального центру, замок, пристрасть. 2) що не мають властивостей наркотичних алельгетиков- глауцина гидрохлорид, тусупрекс, ледин. МД: пригноблення центральних ланок кашельного рефлексу. ПЭ: гіпотензія, запаморочення. Периферичної дії- либексин, фалиминт. МД: зниження збудливості рецепторів ВДП. ПЭ: оніміння у роті, метгемоглобінемія. Змішаної дії- битидин. МД: зниження збудливості рецепторів ВДП і кашельного центру. ПЭ: не встановлені.

№ 32. Класифікація відхаркувальних препаратів. Фармакодинаміка та особливості застосування препаратів рефлекторної дії. Ускладнення терапії.

Класифікація:

а) що рефлекторно посилюють секрецію келихоподібних клітин : корінь істоду, первоцвіт (Гербион сироп первоцвіту), фіалка трибарвна, термопсис, антитуссин (термопсис, сода), ефірні олії (Бронхосан краплі);

б) осмотически активні відхаркувальні засоби: сода, солодка, алтей (сироп Алтейка), подорожник (Гербион сироп подорожника), мати-й-мачуха, липа;

в) відхаркувальні резорбтивного дії: калію і натрію иодид, амонія хлорид.

Побічна дія - диспептичні явища, алергічні реакції. При в/в введенні можуть зумовити артеріальну гіпотензію (рідко), озноб з підвищенням температури тіла.

• Відхаркувальні засоби. 1) рефлекторної дії- препарати термопсиса, іпекакуани, істоду, алтея, синюхи, терпингидрат. МД: роздратування рецепторів слизовою оболонкою шлунку, що сприяє рефлекторному посиленню секреції бронхіальних залоз і перистальтики бронхіол. ПЭ: нудота, блювота, печія, гіперацидний гастрит.2) Змішаних дії. До- йодид, препарати рослин, що містять ефірні олії. МД: виводяться бронхіальними залозами, дратуючи їх. ПЭ: біль в животі, явища йодизму, нудота.3) Муколітики. Трипсин, хімотрипсин дезоксирисонуклеаза, метицистеин, ацетилцистеїн, бромгексин. МД: руйнування дисульфідних зв'язків, деполімеризують білки мокроти і знижують її в'язкість. ПЭ: алергія, роздратування слизовою оболонкою, нудота, бронхоспазм.

№ 33. Назвати групи відхаркувальних препаратів з прямим або резорптивним ефектом. Механізм дії. Особливості застосування. Ускладнення терапії.

Відхаркувальні засоби резорбтивного дії (натрію йодид, калію йодид, амонія хлорид, натрію гідрокарбонат) збільшують бронхіальну секрецію, викликають розрідження бронхіального секрету і тим самим полегшують відкашлювання. Йодвмісні препарати також стимулюють розщеплювання білків (через 20-30 мін після прийому калію йодиду йод виявляють в секреті бронхіальних залоз). Побічні дії калію йодиду - відчуття закладеності носа, нежить, сльозотеча.

№ 34. Класифікація муколітиків. Особливості їх застосування. Ускладнення терапії.

Муколітичні (чи секретолитические) препарати включають протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин та ін.) і ацетилцистеїн.

До муколітичних препаратів нового покоління відносяться мукорегулято ры, похідні алкалоїду - визицина: бромгексин і амброксол. Важлива осо бенность цих препаратів, передусім амброксола, - здатність увеличи вать зміст сурфактанту в легенях, блокуючи розпад і посилюючи його синтез і секрецію в альвеолярних пневмоцитах 2-го типу.

Сурфактант підтримує поверхневе натягнення легенів і покращує їх розтяжність. Будучи гідрофобним пограничним шаром, він полегшує про мін неполярних газів, чинить протинабрякову дію на мембрани аль веол бере участь в забезпеченні транспорту сторонніх часток з альвеол до бронхіального відділу, де починається мукоцилиарный транспорт.

№ 35. Фармакодинаміка та фармакокінетика симпатоміметиків. Показання для їх застосування у хворих на бронхіальну астму. Протипоказання.

Симпатоміметики запобігають розвитку негайної брон-хоконстрикции, але не попереджають уповільнену (пізню) астматическую реакцію. Інгаляції симпатоміметиків повинні застосовуватися не частіше 3-4 раз на день. Регулярне тривале використання симпатоміметиків може привести до погіршення течії астми.

Симпатоміметики по дії на адренорецептори розділяють на:

1) стимулятори а- і β1-2-адренорецепторов: адреналін, ефедрин;

2) стимулятори β1-2-адренорецепторов: Ізадрин, эуспиран, ново-дрин та ін.;

3) селективні β2-адреностимуляторы: алупент, астмопент, беротек.

При надмірному застосуванні неселективних адреностимуляторов може розвинутися синдром "рикошету" - посилення бронхоспазму в результаті накопичення продуктів метаболізму адреномиметиков, ви­зывающих блокаду β2-адренорецепторов. Для лікування бронхіальної астми ефективніше використання селективних β2-адрености-муляторов, що забезпечують виражену бронхолитическое дію при майже повній відсутності кардиотоксического дії. Проте і їх використання у великих кількостях призводить до зворотного эф­фекту - посиленню обструкції в результаті синдрому "замикання" (набряк слизової оболонки бронхів внаслідок вираженої вазодилатації). В період загострення бронхіальної астми посилюється кардиотоксическое дія симпатоміметиків. Слід пам'ятати, що з возрас­том (особливо у літніх і старих хворих) чутливість до β-адреностимуляторам знижується в той же час посилюється аритмогенное дія адреномиметиков. Механізм бронхолитического дії цих препаратів пов'язаний з підвищенням внутрішньоклітинного з­тримання цАМФ. Діють β-адреномиметики переважно на рецептори дрібних бронхів. У сьогодення, час з'явилися β2-миметики пролонгованої дії (до 12 годин) - сальмотерол, формотерол. Вони мають бути найбільш ефективні для предотвраще­ния нічної задухи, проте місце їх в лікуванні астми ще не вуста­новлено.

№ 36. Фармакодинаміка холінолітиків. Показання для застосування їх у хворих на бронхіальну астму. Профілактика ускладнень.

Фармакодинаміка. Стимулювання холінерпиних рецепторів аце­тилхоліном призводить до підвищення активності тучних клітин і відповідно посилює їх дегрануляцію з викидом біологічно активних речовин. Враховуючи той факт, що холінергійні рецептори відіграють важливу роль у регулюванні тонусу бронхів, впливають на процеси ак­тивації тучних та інших клітин запалення, опосередковують продук­цію бронхіального секрету, їх надмірне стимулювання може сприяти розвитку різноманітних бронхоспастичних реакцій та їх еквівалентів. Активація холінергійних механізмів унаслідок запальної реакції в сли­зово-підслизовому шарі бронхів з характерним накопиченням медіа­торів запалення, хемокінів і міграцією клітинних елементів змінює нормальну чутливість рецепторних закінчень до дії звичайних фізіо­логічних стимулів, призводить до формування так званої бронхіальної гіперреактивності, яка супроводжується бронхоспазмом, набряком та гіперсекрецією.

Показання. Показаннями до застосування М-холіноблокаторів є хронічна обструктивна хвороба легенів, бронхіальна астма у людей по­хилого віку, нічна астма, астма, індукована атмосферними полютанта-ми та хімічними іритантами. При тривалому прийомі М-холінолітиків не розвивається тахіфілаксія і не знижується чутливість у пацієнтів старших вікових груп. Це відбувається через те, що з віком, на відмі­ну від Р2-адренорецепторів, кількість М-холінергійних рецепторів не зменшується. Антихолінергійні препарати мають деякі переваги над р2-адреноміметиками: широкий терапевтичний коридор, незначні побічні ефекти (не спричиняють тремору й тахікардії), не викликають розвитку гіпоксемії та гіпокаліємії, а також знижують потребу в кис­ні, характеризуються більш тривалою дією — до 8 год. У хворих з брон­хіальною астмою і супутньою серцево-судинною патологією М-холінолітики можуть стати альтернативою адреноміметикам.

Побічні дії. При використанні цієї групи препаратів побічні ефекти відзначають у 3 % пацієнтів. До них належать сухість і гіркота у роті, біль у горлі або грудній клітці, кашель, дуже рідко — парадоксальний бронхоспазм, алергійні реакції, тахікардія (при введенні високих доз), підвищується ризик затримки сечовипускання у пацієнтів похилого віку з гіперплазією передміхурової залози. Атропін пригнічує терморе­гуляторне виділення поту. У дорослих гіпертермія виникає тільки за прийому високих доз, а у немовлят і дітей середні дози атропіну можуть викликати "атропінову лихоманку".

№ 37. Фармакодинаміка глюкокортикоїдів. Показання для застосування їх у хворих на бронхіальну астму. Ускладнення терапії. Профілактика ускладнень.

Механізм дії. Після проходження через мембрану клітини глюкокортикоїди в цитоплазмі зв'язуються із специфічним стероїдним рецептором. Активований комплекс "глюкокортикоїд-рецептор" проникає в ядро клітини з'єднується з ДНК і стимулює освіту інформаційною РНК. В результаті трансляції РНК на рибосомах синтезуються різні регуляторні білки. Одним з найважливіших є липокортин, який інгібірує фермент фосфолипазу-А2 і, тим самим пригнічує синтез простагландинів і лейкотрієнів, що грають ключову роль в розвитку запальної реакції. Таким чином, для прояву повного ефекту глюкокортикоїдів необхідно декілька годин. Максимум фармакологічної активності глюкокортикоїдів доводиться на той період часу, коли їх пікові концентрації в крові вже позаду. Слідує, проте, враховувати, що до кінця механізм дії глюкокортикоїдів не розкритий.

Сфера застосування глюкокортикоїдів настільки широка, що навіть збігле перерахування захворювань і патологічних станів, при яких вони можуть використовуватися в якості терапевтичних засобів, зайняло б дуже багато місця. З іншого боку орієнтуватися в подібному переліку теж непросто. Тому нижче представлені загальні свідчення до призначення і сфера застосування глюкокортикоїдів. В цілому, глюкокортикостероиды можуть застосовуватися в якості засобів:

• замісній терапії при недостатності кори надниркових залоз;

• супрессивной терапії при адреногенітальному синдромі;

• фармакодинамической терапії (т. е. як засоби симптоматичного або патогенетичного лікування через властивих їм протизапальних антиалергічних, імуносупресивних і інших властивостей).

№ 38. Класифікація протигістамінних препаратів. Особливості фармакокінетики і фармакодинаміки.

Класифікація препаратів за хімічною будовою:

1. етаноламіни: димедрол, тавегіл (клемастин);

2. етилендіаміни: супрастин (хлоропірамін);

3. фенотиазіни: дипразін (піпольфен);

4. похідні тавегілу : фенкарол (квіфенадін);

5. тетрагидрокарболіни: діазолін (омерил);

6. похідні піперидину - терфенадин (селдан), лоратадин (кларитин).

Окрім блокади Н1-рецепторів, протигістамінні засоби мають і інші властивості. Димедрол, дипразин і супрастин пригноблюють ЦНС (седативний і снодійний ефект). Дипразин посилює дію наркотичних анальгетиків і засобів для наркозу. У високих дозах викликають рухове і психомоторне збудження, тремор і безсоння. Тавегіл, фенкарол, терфенадин і лоратадин у меншій мірі впливають на ЦНС. Діазолін на ЦНС практично не впливає.

Дипразин, димедрол і супрастин мають помірну спазмолітичну дію. Димедрол знижує АТ (гангліоблокуюча дія). Супрастин і дипразин володіють М-холиноблокуючою дією. Анестезуюча дія спостерігається у усіх препаратів за винятком терфепарина і лоратадина. Тривалу дію мають лоратадин (24 год.), терфенадин (12-24 год.) і діазолін (48 год). Застосовуються при кропив'янці, сінній лихоманці, риніті, кон'юнктивіті, ангіоневротичному набряку, алергічних станах після прийому антибіотиків. Побічні ефекти: сухість в порожнині рота, сонливість, седативний ефект, аритмія. З обережністю призначають при захворюваннях печінки і бруньок, а також працівникам транспорту.

№ 39.Особливості клінічного застосування протигістамінних препаратів. Ускладнення терапії. Механізм формування кардіотонічного ефекту препаратів 2 – ої генерації.

Застосовуються протигістамінні ЛЗ при:

• кропив'янці;

• сінній лихоманці;

• риніті;

• кон'юнктивіті;

• ангіоневротичному набряку;

• алергічних станах після прийому антибіотиків.

Ускладнення терапії:

• сухість в порожнині рота;

• сонливість;

• седативний ефект;

• аритмія.

Блокатори гістамінових H1-рецепторов (антигістамінні препарати II і III покоління), дії, що відрізняються від І покоління, високою вибірковістю, на Н1-рецепторы (хифенадин, терфенадин, астемизол та ін.). Ці лікарські засоби не суттево впливають на інші медіаторні системи (холинергические та ін.), не проходять через ГЭБ (не впливають на ЦНС) і не втрачають активність при тривалому застосуванні. Багато препаратів II покоління неконкурентно зв'язуються з Н1-рецепторами лиганд-рецепторний комплекс, що утворився, характеризується порівняно повільною дисоціацією, що обумовлює збільшення тривалості терапевтичної дії (призначаються 1 раз на добу). Біотрансформація більшості антагоністів гістаміну Н_1-рецепторов відбувається в печінці з утворенням активних метаболитів. Ряд блокаторів Н1 – гістамінових рецепторі є активними метаболіти відомих антигістамінних препаратів (цетиризин - активний метаболит гидроксизина, фексофенадин - терфенадина).

№ 40. Механізм дії антацидних ЛЗ. Вплив їх на основні фактори агресії та захисту слизової оболонки шлунка.

Антациди — слабкі основи, що реагують із шлун­ковою соляною кислотою з утворенням солі та води. Крім того, що їх ос­новний механізм дії полягає в зниженні інтрагастральної кислотності, вони можуть також активувати захисні механізми слизової оболонки через стимулювання продукції простагландинів.

Після споживання їжі звичайно секретується близько 45 мекв/год хлороводневої кислоти. Антацид у дозі 156 мекв, застосований через 1 год після їди, ефективно нейтралізує шлункову со­ляну кислоту протягом 2 год. Проте кислотонейтралізувальна здатність різних антацидів значно відрізняється, вона залежить від швидкості їх дисоціації (залежно від форми випуску — таблетки, рідина), розчинності у воді, швидкості реакції з кислотою, швидкості спорожнення шлунка.

№ 41. Назвати ускладнення терапії, що викликають антацидні ЛЗ. Вибір антацидних препаратів при різних ураженнях шлунково – кишкового тракту.

1. Побічні дії. Луг, який не вступив до реакції, абсорбується, що може викликати метаболічний алкалоз при застосуванні у високих дозах або у хворих з нирковою недостатністю. Абсорбція натрію хлориду може спричиняти затримку рідини у пацієнтів із серцевою недостатністю, гі­пертензією та нирковою недостатністю. Кальцію карбонат порівняно з натрію бікарбонатом менш розчин­ний та повільніше реагує з НС1 з утворенням діоксиду вуглецю та СаС12. Як і натрію бікарбонат, кальцію карбонат може викликати відрижку або метаболічний алкалоз.

2. Побічні дії. Надлишок натрію бікарбонату та кальцію карбонату в поєднанні з молочними продуктами, що містять кальцій, може призво­дити до гіперкальціємії, ниркової недостатності й метаболічного алка­лозу (так званий молочно-лужний синдром). Сполуки, що містять алюмінію гідроксид або магнію гідроксид, повільно реагують з НС1 з утворенням хлориду магнію або хлориду алюмінію та води. Використання цих препаратів не супроводжується відрижкою, тому що реакція відбувається без утворення газу.

3. Побічні дії. Метаболічний алкалоз відзначається рідко завдяки ефек­тивності реакції нейтралізації. Зважаючи на те, що неабсорбовані солі магнію можуть спричинити осмотичну діарею, а солі алюмінію — запо­ри, ці речовини звичайно призначають разом в офіцинальних компози­ціях для зменшення впливу на функцію кишечнику. Як магній, так і алюміній абсорбуються та екскретуються нирками. Тому хворі з нирко­вою недостатністю не повинні тривалий час приймати ці препарати.

№ 42. Класифікація ЛЗ, що пригнічують секрецію соляної кислоти. Фармакодинаміка антихолінергічних засобів. Основні фармакологічні ефекти. Ускладнення терапії.

Соляна кислота і пепсин - потужні протеолітичні речовини, що піддають гідролізу білки і інші компоненти їжі для того, щоб вони могли всмоктуватися в кишковику. Крім того, соляна кислота вбиває безліч бактерій тим самим підтримуючи постійність середовища в шлунку.

На мембрані парієнтальних клітин розташовані рецептори до гістаміну, що вивільняється з огрядних клітин шлунку, ацетілхоліну, що вивільняється з нервових закінчень в шлунку, і гастрину, який досягає парієнтальних клітин через кров. При дії цих речовин в парієнтальних клітинах збільшується концентрація кальцію і циклічного аденозинмонофосфата (цАМФ), що призводить до активації воднево-калієвої (протонною) помпи. В результаті цього іони водню виділяються в просвіт шлунку в обмін на іони калію.

Парієнтальні клітини служать мішенню для фармакологічного пригнічення секреції кислоти. Антихолинергические препарати і антагоністи Н2-рецепторів гістаміну інгібірують виробітку шлункової кислоти шляхом блокування М3-ацетилхолиновых і рецепторів Н2-гістаміну відповідно. Оскільки протонна помпа є завершальною ланкою секреції соляної кислоти, інгібітори протонної помпи (ИПП) також пригнічують секрецію кислоти незалежно від стимуляції парієнтальних клітин.

Антихолинергычны або холынолітичні засоби. Ці лікарські препарати давно використовуються при пептичної виразки. Проте їх дія не спрямована специфічно на холинорецепторы обкладочных клітин, вони блокують М-холинорецепторы в різних системах органів викликають зменшення секреції не лише залоз шлунку, але і слинових залоз, бронхіальних залоз, роблять частішим сердечні скорочення, знижують тонус гладкої мускулатури бронхів, розширюють зіниці. Використання атропіну і метацина зв'язане з широким спектром побічних ефектів : сухість у роті, підвищення внутрішньоочного тиску, двоїння в очах, розлад сечовипускання. Можливі побічні ефекти з боку центральної нервової системи внаслідок проникнення через гематоенцефалічний бар'єр. Селективний М-холинолитик пирензепин (Гастроцепин) має менш виражені небажані ефекти проте по своїй антисекреторній активності не може конкурувати з блокаторами Н2-рецепторів гістаміну або інгібіторами протонної помпи.

№ 43. Класифікація антагоністів Н₂ – рецепторів. Назвати їх основні фармакологічні ефекти. Порівняльна характеристика препаратів. Особливості застосування в клініці.

Прийнята наступна класифікація Н2-блокаторів за поколіннями:

1. покоління – циметидин;

2. покоління – ранитидин;

3. покоління – фамотидин;

4. покоління – низатидин;

5. покоління – роксатидин.

Головним ефектом Н2-блокаторів є антисекреторний: за рахунок конкурентного блокування рецепторів Н2-гістаміну в слизовій оболонці шлунку вони пригнічують вироблення соляної кислоти. Цим і обумовлюється їх висока противиразкова активність. Препарати нових поколінь перевершують циметидин по мірі пригнічення нічною і загальною добовій секреції соляної кислоти, а також по тривалості антисекреторного ефекту. Окрім пригноблення секреції соляної кислоти Н2-блокатори мають і ряд інших ефектів. Вони пригнічують базальне і стимулююче вироблення пепсину, збільшують продукцію шлункового слизу і бікарбонатів, посилюють синтез простагландинів в стінці шлунку покращують мікроциркуляцію в слизовій оболонці. Останніми роками були показано, що Н2-блокатори гальмують дегрануляцію огрядних клітин, знижують зміст гістаміну в периульцерозной зоні і збільшують кількість ДНК-синтезирующих епітеліальних клітин стимулюючи тим самим репаративные процеси.

Особливості застосування в клініці:

• ГЕРХ. Хворі, у яких печія або диспепсія виникає рід­ко (рідше, ніж 3 рази на тиждень), можуть приймати антациди або антагоністи Н2-рецепторів епізодично. Зважаючи на те, що антациди за­безпечують швидку нейтралізацію кислоти, при їх прийомі симптоми зникають швидше порівняно з антагоністами Н2-рецепторів. Але ефект антацидів короткотривалий (1-2 год) порівняно з таким антагоністів Н2-рецепторів (6-10 год).

• Пептична виразка. Інгібітори протонного насоса в основному витіс­нили антагоністи Н2-рецепторів у лікуванні цієї патології. Пригнічення нічної секреції кислоти забезпечує загоєння неускладненої шлункової та дуоденальної виразки у більшості хворих. При гострих неускладнених виразках усі препарати можна призначати один раз на добу на ніч, що сприяє ефективному загоєнню виразки у 80-90% випадків після 4-6 тиж терапії.

• Функціональна диспепсія. Антагоністи Н2-рецепторів широко засто­совують для усунення епізодичних диспепсійних явищ, не зумовлених пептичною виразкою. Проте порівняно з плацебо достовірного ефекту не виявлено.

• Профілактика кровотеч, спричинених стрес-індукованим гаст­ритом. Антагоністи Н2-рецепторів достовірно знижують частоту кро­вотеч, зумовлених стресовими ураженнями слизової оболонки шлунка та дванадцятипалої кишки, у тяжкохворих, що знаходяться у відді­леннях реанімації. Ці препарати вводять внутрішньовенно як струме-нево, так і крапельно. Для отримання максимального ефекту потрібно вимірювати pH шлункового аспірату та титрувати дози до досягнення pH шлунка.

№ 44. Механізм розвитку рпоти виразкового ефекту блокаторів «протонової помпи». Показання для її застосування. Ускладнення терапії.

Інгібітори протонного насоса — ідеальні лі­карські засоби: вони мають короткий період напівжиття у сироватці крові, концентруються та активуються близько від місця дії та мають тривалий час дії. На відміну від антагоністів Н2-рецепторів, інгібітори протонного насоса пригнічують продукцію кислоти як натще, так і сти­мульовану їжею, тому що блокують фінальну стадію секреції кислоти — протонний насос. У стандартних дозах інгібітори протонного насоса при­гнічують 90-98 % добової секреції кислоти. У пацієнтів, які тривалий час отримують інгібітори протонного насоса, медіана інтрагастрального рН за добу варіює від 3,6 до 4,9 (при застосуванні езомепразолу у дозі 40 мг). На добу середній час із рН вище 4 коливається від 10,5 до 16,8.

Показання:

• ГЕРХ;

• Пептична виразка;

• Helicobacter pylori – асоційовані виразки;

• НПЗП – асоційовані виразки;

• Профілактика повторних кровотеч, зумовлених пептичними виразками;

• Функціональна дисперсия;

• Профілактика стресових гастритів;

• Гастринома та інші гіперсекреторні стани.

Ускладнення терапії:

• Загальні (діарея, головний біль, біль у животі).

• Вплив на обмін речовин.

• Кишкові інфекції.

• Потенційні ускладнення, зумовлені підвищенням гастрину си­роватки крові.

• Потенційні ускладнення, зумовлені зниженням кислотності шлунка.

№ 45. Класифікація послаблюючих ЛЗ. Показання та протипоказання для їх застосування. Ускладнення терапії.

Класифікація послаблюючіх засобів:

1. Контактні послаблюючі засоби:

   • Глікозиди сенни (РЕГУЛАКС);

     2. Засоби, що збільшують об'єм кишкового вмісту:

        • Препарати з насіння подорожника яйцевидного (блошного) (ДЕФЕНОРМ, МУКОФАЛЬК АПЕЛЬСИН, ТРАНЗИЛАН);

3. Осмотичні послаблюючі засоби:

   • Комбінації неорганічних солей (ФЛИТ ФОСФО-СОДА);

   • Лактулоза (БИОФЛОРАКС, ДУФАЛАК, ЛАКСАРИН, ЛАКТУВИТ, НОРМОЛАКТ);

   • Макрогол (ФОРЛАКС);

   • Макрогол, комбінації (ФОРТРАНС, ЭНДОФАЛЬК);

     4. Інші послаблюючі засоби:

        • Глицерол (АДЮЛАКС КАСЕН-ФЛИТ, ПЕЙДОЛАКС).

Показання: Усі види запорів, як атонічні (замки, пов'язані зі зменшенням рухової активності товстої кишки), так і спастичні (замки, пов'язані з мимовільними скороченнями товстої кишки). Особливо показаний при запорах, пов'язаних з дієтою, нерухомістю, вагітністю надмірною вагою і т. д. Використовується для полегшення спорожнення кишковика у хворих, що страждають гемороєм (вибуханням і запаленням вен прямої кишки), анальними тріщинами (тріщинами заднього проходу), в післяопераційному періоді.

Протипоказання:

• Спазми шлунково-кишкового тракту;

• Протипоказаний при гострому животі (гострих хірургічних захворюваннях живота);

• Виразковий коліт (запалення товстої кишки з утворення виразок);

• проктит (запалення прямої кишки);

• геморой (вибухання і запалення вен прямої кишки) у стадії загострення;

• Кишкова непрохідність;

• ущемлена грижа;

• гострі запальні захворювання органів черевної порожнини;

• перитоніт (запалення очеревини);

• кровотечі з шлунково-кишкового тракту, маткові кровотечі;

• цистит (запалення сечового міхура);

• спастичний (пов'язаний з мимовільним скороченням товстої кишки) замок.

Ускладнення терапії:

• Робить деякий подразливий вплив на кишечник;

• Піт, сеча і молоко забарвлюються в жовтий колір (РЕВЕНЮ КОРІНЬ);

• В окремих випадках спостерігаються болі в області кишечника;

• Можливі спазми шлунково-кишкового тракту.

№ 46. Фармакодинаміка та основні фармакологічні ефекти гепатотропних препаратів, до складу яких входять ессенціальні фосфоліпіди (ессенціале, ессенціале – форте). Особливості застосування, ускладнення терапії.

Есенціале форте →

Фармакодинаміка. Препарат забезпечує печінку, метаболічна активність якої порушена, високою дозою готових до засвоєння високоенергетичних "есенціальних фосфоліпідів", що поєднуються з природними ендогенними фосфоліпідами по хімічній структурі. "Есенціальні фосфоліпіди" нормалізують функцію печінки, метаболізм ліпідів і білків, сприяють активації і захисту фосфолипидзависимых ферментних систем, нормалізують дезинтоксикационную функцію печінки, відновлюють її клітинну структуру сприяють регенерації клітин печінки. "Есенціальні фосфоліпіди" зменшують рівень енерговитрат печінки, перетворять нейтральні жироы і холестерин в легко метаболизирующиеся форми, стабілізують фізико-хімічні властивості жовчі.

Показання:

1. Есенціале – розчин для в/в введення:

   • жирова дегенерація печінки (в т.ч. при цукровому діабеті);

   • гострі і хронічні гепатити;

   • цироз печінки;

   • некроз клітин печінки;

   • печінкова кома і прекома;

   • токсичні ураження печінки;

   • токсикоз вагітності;

   • пред- і післяопераційне лікування, особливо при операціях в області гепатобилиарной зони;

   • псоріаз;

   • радіаційний синдром.

2. Есенціале форте – капсули:

   • хронічні гепатити;

   • цироз печінки;

   • жирова дегенерація печінки різної етіології;

   • токсичні ураження печінки;

   • токсикоз вагітності;

   • псоріаз (в якості засобу допоміжної терапії);

   • радіаційний синдром.

Побічні дії:

1. Есенціале – дуже рідко при введенні підвищених доз може виникнути шлунково-кишковий розлад (діарея).

2. Есенціале форте – капсули зазвичай добре переносяться хворими проте рідко може відзначатися почуття дискомфорту в ділянки живота, послаблення стільця. Можливі алергічні реакції.

№ 47. Класифікація холеретиків. Основні фармакологічні ефекти. Показання та протипоказання для застосування. Ускладнення терапії.

Ефект холеретиків пов'язаний з рефлекторними реакціями із слизової оболонки переважно тонкої кишки при дії жовчних кислот або речовин, що містять ефірні олії. До холере-тикам відносять препарати, що містять жовчні кислоти, синтетичні препарати ЛС рослинного походження, мінеральні води.

• До холеретиків, що містять жовчні кислоти, відносять аллохол, лиобил, холензим, панзинорм форте, фестал.

• Алохол у своєму складі містить жовч, екстракти часнику і кропиви, вугілля активоване. Препарат викликає стимуляцію секреторної функції печінки і кишковика, посилення перистальтики шлунку і кишковика, а також діє на патологічну мікрофлору товстої кишки. Застосування препарату не показане при гострих захворюваннях печінки, жовтяниці або індивідуальній непереносимості.

• Лиобил містить 0,2 г лиофизированной бичачої жовчі. Компоненти жовчі стимулюють освіту і відтік жовчі, секрецію соку підшлунковою залозою моторику кишковика.

• Холензим містить 0,1 г жовчі, по 0,1 г порошку підшлункової залози і слизових оболонок тонких кишок забійної худоби.

У зв'язку з наявністю в препараті ферментів трипсину і амілази він також стимулює процеси травлення.

• Синтетичні холеретики - гимекромон, осалмид, гидроксиметилникотинамид, цикловалон та ін.

  • Гимекромон збуджує рецептори слизової оболонки кишковика і рефлекторно посилює секрецію жовчі. Препарат підвищує осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що призводить до збільшення фільтрації в жовчні канальці електролітів і води зниженню змісту холатов і тим самим перешкоджає утворенню каменів. Він чинить також міотропну спазмолітичну дію на жовчовивідні шляхи і їх сфінктери, але не впливає на моторику жовчного міхура і проток, ГМК посудин і кишковика. Гимекромон швидко всмоктується, трохи зв'язується з білками крові, піддається біотрансформації в печінці, виводиться переважно кишковиком. Препарат застосовують при дискінезіях жовчного міхура і жовчовивідних шляхів, холециститах неускладненій жовчнокам'яній хворобі, гепатитах, що супроводжуються холестазом. Протипоказаний при гіперчутливості до нього, загостренні виразкової хвороби шлунку і дванадцятипалої кишки, порушенні здатності згущуватися крові. Гимекромон може викликати діарею, болі в животі, головний біль, порушення здатності згущуватися крові.

    • Холеретики рослинного походження - алое деревовидне, барбарис звичайний, валеріана лікарська, материнка звичайна, звіробій продірявлений календула лікарська, кукурудзяні рильця, шипшина корична і багато інших, а також фламин, флакумин, конвафлавин, берберину бісульфат та ін.

      • Фламін - сухий концентрат безсмертника, що містить суму флавоноїдів. Препарат чинить виражену жовчогінну дію.

      • Кукурудзяні рильця (стовпчики з рильцями, зібрані в період дозрівання качанів кукурудзи) містять ситостерол, стигмастерол, жирні олії ефірна олія, сапоніни і інші активні речовини. При застосуванні препаратів, що містять кукурудзяні рильця, збільшується секреція жовчі, зменшується її в'яз кістка і відносна щільність, знижується зміст в ній білірубіну.

      • Берберину бісульфат (містить берберин -- алкалоїд барбарису звичайного) являється похідним ізохіноліну. Окрім гіпотензивного, має виражену жовчогінну дію. Його призначають при хронічному гепатиті, холециститі. Жовчогінний ефект має також настоянка листя барбарису амурського.

        • Мінеральні води (наприклад, Єсентуки № 17 і 4, Іжевська, Нафтуся, Смирновская, Славяновская, Нарзан Кисловодськ, Світ міська, Московська, Сочинська, Ростовська, Смоленська) мають холеретической активність.

№ 48. Назвати групи сауретиків. Фармакодинаміка калійзберігаючих препаратів. Основні параметри фармакодинаміки та фармакокінетики. Ускладнення терапії та їх профілактика.

Фармакодинаміка. Незначно збільшують виділення натрію і діу­рез, зменшують виведення калію з сечею, постнавантаження на серце та гальмують розвиток патологічного ремоделювання серця і судин.

Фармакокінетика. Спіронолактон зв'язується з білками крові на 98-100 %, його біодоступність висока, але може мати індивідуальні коли­вання. Тривалість сечогінної дії до 24 год. Тріамтерен та амілорид добре і швидко реабсорбуються зі шлунково-кишкового тракту. Діуретична дія тріамтерену проявляється через 15-20 хв і досягає максимуму че­рез 2-3 год, тривалість її становить до 12 год. Початок дії амілориду — через 2 год, тривалість — до 24 год. Спіронолактон і тріамтерен мета-болізуються в печінці, але у тріамтерену домінує нирковий шлях елімі­нації. Амілорид виводиться незмінним із сечею.

Ускладнення терапії:

• Гіперкаліємія;

• Гінекомастія;

• Імпотенція;

• Гіперплазія передміхурової залози;

• Можливий розвиток гострої ниркової недостатності;

• Камені в нирках (тріамтерен).

№ 49. Механізм дії тіазидових діуретиків. Основні параметри фармакодинаміки та фармакокінетики. Показання для їх застосування. Ускладнення терапії та їх профілактика.

Механізм дії:

1. Зменшують реабсорбцію йонів натрію й хлору в дистальній і проксимальній частинах звивистих канальців нирок.

2. Зменшують реабсорбцію хлориду шляхом блокування Na⁺/Cl^– транспорту в епітеліальних клітинах канальців.

3. Механізм дії головним чином обумовлений активацією синтезу простагландинів у нирках.

Фармакодинаміка. Основні ефекти тіазидних і тіазидоподібних діу­ретиків — виведення з організму натрію, хлору, води, зменшення виді­лення із сечею кальцію і збільшення екскреції магнію. Ці препарати та­кож дещо знижують швидкість клубочкової фільтрації і ниркового кро­вотоку. Тіазидні і тіазидоподібні діуретики забезпечують гіпотензивний ефект.

Фармакокінетика. Добре і швидко всмоктуються зі шлунково-киш­кового тракту. Тривалість сечогінної дії у різних препаратів різна: від кількох годин у гідрохлоротіазиду до 3 діб у хлорталідону.

Показання:

• артеріальна гіпертензія;

• серцева недостат­ність;

• нефролітіаз при гіперкальційурії (у тому числі й ідіопатичній);

• застосовують у разі затримки рідини і набряках при цирозах печінки з проявами портальної гіпертензії;

• ураженнях ни­рок;

• токсикозах вагітних;

• у разі при­йому гормонів надниркових залоз і адренокортикотропного гормону гіпофізу;

• при ожирінні;

• набряках головного мозку.

Ускладнення терапії:

• гіпокаліємія;

• гіперглікемія у хворих на ЦД;

• гіперліпідемія;

• гіпонатріємія;

• гіповолемія;

• артеріальна гіпертензія;

• алергічні реакція (рідко);

• слабкість;

• парестезія;

• імпотенція у чоловіків;

• диспептичні явища (рідко);

• гіперкальціемія;гіпомагніемія.

№ 50. Групи високоактивних діуретиків. Механізм дії фуросеміда та етакринової кислоти. Ускладнення терапії.

Механізм дії:

1. інгібують транспорт Na⁺/К⁺/2Cl^– у висхідному товстому відділі петлі Генле;

2. зменшують різницю потенціалів дії на мембрані та проксимальних і дистальних канальцях;

3. посилюють виведення калію з сечею;

4. збільшують синтезу простагландинів;

5. підвищують нирковий кровообіг;

6. знижують легеневий опір і тиск наповнення лівого шлуночка при серцевій недостатності;

7. фуросемід у високих дозах інгібує карбоангідразу.

Ускладнення терапії:

• гіпокаліємія;

• гіпокаліємічний метаболічний ацидоз;

• гіперурикемія;

• гіпомагніємія;

• дегідратація;

• гіпонатріємія;

• гіпотензія;

• алергічні реакції;

• диспептичні явища;

• запаморочення;

• слабкість;

• спрага;

• депресія;

• підвищення ризику тромбоемболії.

№ 51. Основні фармакологічні ефекти, що впливають на НПЗЛЗ. Механізм протизапального ефекту. Назвати препарати з сильною протизапальною дією.

Основні ефекти:

• Протизапальний ефект.

• Анальгезирующий ефект.

• Антиагрегаційний ефект.

• Жарознижуючий ефект.

Протизапальний ефект. НПЗЛЗ пригнічують переважно фазу ексудації. Найбільш потужні препарати - індометацин, диклофенак фенілбутазон - діють також на фазу проліферації (зменшуючи синтез колагену і пов'язане з цим склерозирование тканин), але слабкіше, ніж на ексудативну фазу. На фазу альтерації НПЗЛЗ практично не впливають. По протизапальній активності усі НПЗЛЗ поступаються глюкокортикоїдам, які, ингибируя фермент фосфолипазу А2, гальмують метаболізм фосфоліпідів і порушують утворення як простагландинів, так і лейкотрієнів, що також є найважливішими медіаторами запалення.

№ 52. Механізми анальгетичного та жарознижуючого ефектів НПЗЛЗ. Назвати препарати з сильним анальгезуючим ефектом.

Анальгетичний ефект. Більшою мірою проявляється при болях слабкої і середньої інтенсивності, які локалізуються в м'язах, суглобах, сухожиллях, нервових стволах, а також при головному або зубному болі. При сильних вісцелярних болях більшість НПЗЛЗ менш ефективні і поступаються по силі анальгетичній дії препаратам групи морфіну (наркотичним анальгетикам). В той же час у ряді контрольованих досліджень показана досить висока анальгетична активність диклофенаку, кеторолака, кетопрофена, метамизола при кольках і післяопераційних болях. Ефективність НПЗЛЗ при нирковій кольці, що виникає у хворих сечокам'яною хворобою багато в чому пов'язана з гальмуванням продукції ПГ-E2 у бруньках, зниженням ниркового кровотоку і утворення сечі. Це веде до зменшення тиску в ниркових лоханках і сечоводах вище за місце обструкції і забезпечує тривалий анельгезирующий ефект. Перевагою НПЗЛЗ перед наркотичними анальгетиками є те, що вони не пригноблюють дихальний центр, не викликають ейфорію і лікарську залежність, а при кольках має значення ще і те, що вони не мають спазмогенным дії.

Жарознижуючий ефект. НПЗЛЗ діють тільки при лихоманці. На нормальну температуру тіла не впливають, чим відрізняються від "гіпотермічних" засобів (хлорпромазин і інші).

№ 53. Показання для застосування НПЗЛЗ та ускладнення терапії, що вони викликають. Профілактика ускладнень.