2.1. Означення бідності та його утворення

Бідність — соціальні відносини, що характеризуються відсутністю необхідних матеріальних засобів для того, щоб провадити «нормальне» (відповідно до норм прийнятих суспільством) життя, наприклад, неможливість прогодувати свою родину, дати освіту дітям чи забезпечити сім'ю якісним медичним обслуговуванням.

До 1999 року не було чіткого визначення терміну бідність. Уряд України визначив проблему бідності як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Президент України 15 серпня 2001 року схвалив розроблену Урядом Стратегію подолання бідності, яка визначає основні напрями політики подолання бідності на сучасному етапі.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності:

-коротке життя;

-низька професійно-освітня підготовка;

-позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;

-усунення від суспільного життя.

Незважаючи на певний прогрес у подоланні бідності, що проявляється у підвищенні реальної оплати праці, пенсій, видатків на соціальні потреби, зниженні рівня безробіття, останні дані підтверджують той факт, що Україна знаходиться серед країн з високим рівнем бідності. За даними Міністерства економіки України в 2005 році 27,1% населення України було за межею бідності (офіційне визначення межі бідності як 75% медіанного рівня місячних витрат на одного дорослого). [3].

Основною ознакою "української бідності" є те, що в нашій країні існує проблема бідності серед працюючих. За даними обстеження домогосподарств в 2005 році розподіл населення за основними соціальними групами свідчить про те, що в групі з найменшими витратами частка працюючих становить 37,5%, тоді як частка непрацюючих пенсіонерів – 14,0%; дітей до 18 років -31,9%, студентів - 2,1%; інших – 14,5%. Загалом, більше половини працюючого населення (50,8%) мали сукупні середньодушові доходи нижчі за прожитковий мінімум. Проблема низьких доходів є причиною бідності як для працюючого населення, так і непрацюючого. Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслідком порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.

Стан і розвиток суспільства визначається значною кількістю та складом

його населення, його трудовими можливостями, рівнем та якістю життя.

Показники кількості, складу, динаміки населення, рівня його життя дають

змогу судити про можливості соціально-економічного розвитку країни, його

тенденціях, вказують державі заходи, які необхідно вжити для розвитку

народонаселення. Саме населення країни є джерелом ресурсів для праці,

носієм конкретних економічних відносин. [16, с. 10].

Україна переживає складний період розвитку державності, що відбивається на її населенні. Починаючи з 1993 року чисельність постійного населення країни зменшується приблизно на 300-400 тис. осіб щорічно. За

даними Держкомстату за 15 останніх років чисельність населення України

зменшилась на 5 млн. осіб і складала станом на 1 липня 2006 року 31,79

млн. осіб в містах та 14,96 млн. осіб в сільській місцевості. За прогнозом Інституту демографії і соціальних досліджень НАН до 2050 року чисельність населення України може скоротитися до 35 млн. осіб. Це скорочення зумовлене великою кількістю факторів, серед яких економічна криза, зміна типу і режиму відтворення ( переважання смертності над народжуваністю людей), негативні тенденції у міграційних процесах, екологія та ін. Із входженням України в смугу економічної кризи, політичної нестабільності пов'язані показники середньої тривалості та рівня життя населення, які з 1991 року зменшуються.

До групи країн із середнім рівнем ІРЛП (характеризується середніми по-казниками тривалості життя населення, рівня доступності освіти і рівня ВВП на 1 мешканця) увійшла Україна. Україна серед 35 країн посідає 35 місце за індексом тривалості життя, 32-ге за ВВП на 1 мешканця і 20-23 місце за рівнем освіти, її рейтингове місце за ІРЛП серед 177 країн світу - 78.

Суттєве падіння рівня життя населення порівняно з дореформеним періодом підтверджується погіршенням харчування населення, яке спостерігається не зважаючи на велику вагу витрат на харчування.

Основною причиною низького рівня життя населення в Україні є:

відсутність оплачуваної роботи для частини працездатного населення, низька оплата праці працюючим громадянам, існування певних диспропорцій в заробітній платі, важкі умови праці, тощо. [15].

Забезпеченню народного добробуту сприяє надання безкоштовних послуг

закладами соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури). Оскільки бюджетне фінансування недостатнє, а колективні джерела фінансування тільки почали створюватися, витрати населення на отримання цих послуг досить вагомі, що негативно впливає на рівень та якість життя народу. Показники рівня та якості життя населення України підтверджують, що міри які держава приймає для поліпшення життя (підвищення мінімальної заробіт-ної плати, прожиткового мінімуму, тощо) є недостатніми.

Українська держава в умовах відсутності достатніх фінансових коштів

повинна створити такі умови, щоб працездатне населення змогло само реалі-зуватися та забезпечити якісне життя, а непрацездатне – отримало достойний соціальний захист.

Періоди економічних потрясінь супроводжуються посиленням диферен-ціації доходу різних груп населення. Диференціація доходів викликає гостру соціальну проблему бідності. [5, 6, с.23-33].